середа, 28 грудня 2011 р.

Степові "анархісти" і хитрі Паньки

Дмитро Донцов


Майже сто літ рік у рік урочисто шанують земляки пам'ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ще запечатана сьома печатями, для великої більшості тих, хто його шанує. Суть: ніщо ні на цій землі, ні в Україні нічого великого не зробить людина, доки не переродиться духом.

Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є "орли сизі", з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші "кастрати німії", "донощики і фарисеї", люди "овечої натури", "оглухлі", невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з "сміливим серцем", яка — одна вона — розплющить очі сліпим і "люд окрадений спасе".

По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них "пламенем взялось", вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це "єретики", або "юродиві, дурні оригінали", люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не "гнилою колодою по світі валятись". Ті кого він називав "людьми статечними", або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі "розбійниками, ворогами, п'ятном в нашій історії".

Душа москаля

Дмитро Донцов


Так званий цивілізований світ явно втрачає історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивне для того світу явище московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої більшовицької гвардії, аж до каяття Берії, — цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного", осягає неймовірних наслідків. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, факт є, що царські кати останнього століття (перед більшовиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Леніна-Сталіна-Берії-Маленкова. Під цим оглядом більшовики осягли, неабиякого прогресу, ступаючи по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалості Єжових, — то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, царевбивці?!" Революційний дух відлітав від них зараз після арешту. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзержинський царський змушував його до того?

субота, 19 листопада 2011 р.

Ідеологи Голоти


 Дмитро Донцов

      Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу".
      Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає.

Московська почвара і дурні Швейки. (їх сила й наша слабкість)


Дмитро Донцов


      Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.
     Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.

Ставка на грязь Москви (Нова Зміновіховщина)


Дмитро Донцов


      Після трагічного закінчення української революції 1917-21рр., коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, — почала серед останньої ширитися так звана "зміновіховщина". Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, — заявили про свою лояльність до московського переможця і поверталися до краю служити йому, або — лишалися робити роботу для нього за кордоном, розкладаючи, наскільки могли, еміграцію морально.
      Були це часи, 1920-ті роки, — коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів "через трупи і кров земляків" — подати руку більшовикам і допомагати їм в їх "великому соціальному ділі"; коли в розпал військових дій, дискредитував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи легальним уряд України — уряд Раковського; коли, нарешті, повернувся зі своїми співпартійцями в Україну... Це були часи, коли колишній кількакратний шеф українського уряду, й іншої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви... Це були часи, коли чисельні провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до більшовиків. Це були часи, коли пробільшовицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал "Нові Шляхи".

неділя, 30 жовтня 2011 р.

Клич Доби


Дмитро Донцов

Клич Доби... Клич гідно зустріти прихід нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 році, з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мардохей Маркс і москаль Володимир Ульянов-Ленін.
На руїнах так званої феодальної Європи збудувала свій трон і своїх ідолів нова провідна верства, нова "еліта". Почавши від гасла "демократії", адепти цих пророків хутко почали гуртуватися під гаслом інтернаціоналізму, соціалізму, а згодом — комунізму. В Росії ці адепти обіцяли свободу "трудящому народові", знищення "панів, буржуїв і попів" та передачу всієї власності на землю і фабрики тому "народові" під гаслом "пролетарі всіх країн єднайтеся!" Як політичних і духових проводирів поставили вони, замість Бога, ідолів, двох дегенератів — Маркса і Леніна. Все це було диявольською брехнею, бо незабаром будова цих пророків СССР обернулася в рабовласницьку панщизняну імперію завойовницького московського "герренфольку" під проводом тих "біснуватих" Достоєвського, які задумали панувати над світом в ім'я "заздрості і чревоугодія". Від них почалася доба "релігійних війн" тих одержимих, натхнутих непохитною вірою у свою "місію", в своїх ідолів, і сильною волею. Їм борці за свободу, щоби перемогти, протиставляли ту "мілітантну філософію" життя, про яку говорив Ортеґа і Ґассет.

неділя, 2 жовтня 2011 р.

Дух наших традицій


Дмитро Донцов

Метою цієї книжки є звернути увагу наших читачів на одне з найважливіших питань сучасності. Цим питанням є – питання традиції.
Минулий вік залишив нам в спадщину критичне, якщо не зовсім вороже, відношення до наших історичних традицій. З висоти свого „поступу" і своєї „культури", поблажливо дивилося ХІХ-е століття на наше "темне середньовіччя"...
Минуле – це були щаблі, безповоротно перейдені. Кликати до повернення тих віків – означало бути реакціонером, ретроградом, взагалі людиною некультурною, а часом – і національним шкідником.
1917-ий рік в Україні мусив дещо змінити такі настрої нашої інтелігенції. Але – не дуже. Частина цієї інтелігенції викликала в пам'яті наше минуле, але сором’язливо, неначе проти волі, і завжди намагаючись налити нове вино в старі міхи; намагаючись узгодити націю – з інтернаціоналізмом, Святу Софію – з релігійним індиферентизмом, гетьманщину – з народоправством, а запорожців – з соціалізацією землі. Друга частина – не робила й тих спроб пов'язати те, чого пов'язати не можна було, вона – просто і відверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала – для прикладу і наслідування – нові традиції ХІХ-го віку, віку Драгоманова в Україні й соціалізму.

Об'єднання чи роз'єднання


Дмитро Донцов

Клич "об'єднання" став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об'єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.
Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з "писаною торбою"?
Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар "живої ваги"; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: "Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!" – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.

понеділок, 19 вересня 2011 р.

За який провід


Дмитро Донцов


"Достойними достойная созидатися і
чесними чесная совершитися обиче,
і через годних людей годние річи
бивають справовані."

Князь Константин Острожський

Напередодні страшних подій варто порушити одне, величезної ваги питання. Говорю про нього моїм "любезним землякам" десятки літ, але без успіху. Не тільки не схильні вони прийняти пропоновану мною відповідь на це питання, – вони не помічають його, не існує воно для них.
Це питання – питання проводу, провідної верстви нації.
Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, це бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи. Добре знали наші предки цю істину. В своєму Універсалі звертався до України Хмельницький: "но єсли нас (козаків) одоліють, то відайте панове, же і вас всіх Малоросиян... огнем і мечем поруйнують і в рабську облекуть одежу"! А в "Треносі" Смотрицького читаємо, що коли псувалась духовна еліта нації, якщо складалася "з незрілих хлопів і неуків, неотес, жерунів, надутих балакунів, підлесників, сліпих вождів", то відразу зіпсуття пішло далі, на нижчі щаблі спільноти; тоді й "юнаки збіднілі і доньки удалися в розпусту, Бога і правду Його забувши". Деморалізувався провід, деморалізувалася й маса. Відчував це явище своєю геніальною інтуїцією й Тарас Шевченко. Безліч прикладів знайдете в нього на тему, як гинув або ставав ледачим провідний клас в Україні, то "над дітьми козацькими поганці запанували". Охляв і знікчемнів провід, і ось вже знову Господь "покрив срамотою свої люди й вороги нові розкрадають як овець нас" І знущаються над нами. Казали наші прадіди: "от глави риба, от начальників собранія растліваються, загнивають, погибають".

середа, 14 вересня 2011 р.

Маса і провід


Дмитро Донцов

Маса й провід! Довкола цих понять крутиться вся проблематика нашого життя. Ця проблема сушила голови Шевченку і Кулішуі. Вона ж поділила тепер громадянство на різні табори. Кардинальне питання нашого життя двадцять років тому; ще важніше тепер, ще грізніше – завтра.
Від того, як це питання буде вирішене, залежить наше усе. Куліш бачив в нашій масі, в козацтві, лише "завзяття дике безхатнього птаства", "руїнницький дух" "хижого бурлацтва", з якого нічого путнього не могло вийти. Наслідники Куліша – сучасні монархісти – тої самої думки. Для них наш визвольний рух був тільки "рев і доколінний шлик", демагогія і брехня, злоба і зажерливість; ненависть розгуканої голоти, сила не творча, лише руїнницька. Для демократій – в наших невдачах – опріч клепаних "обставин" – знову ж таки були винні маси, не досить свідомі, аби дисципліновано йти за своїм прекрасним проводом.
Чи справді так було? Чи з двох чинників всякого руху – проводу й маси – справді маса, а не провід спричинює невдачу руху?

Кількість чи якість (Розклад демократичної еліти)


Дмитро Донцов

Найхарактернішим прикладом кризи нашого провідництва є криза демократії.
Разом з тим це найактуальніше питання сучасної політики. Донедавна демократія була в великій шані. Донедавна поступ демократії був "залізним законом" суспільного життя, а культ маси може єдиною релігією, що не знала атеїстів. Нашим завданням не було – створення міцних індивідуальностей, сильного проводу; натомість механічно зліплений "єдиний фронт", звернення уваги не на якість, лише на число, на кількість. Найяскравіші історичні приклади – французької, англійської, російської революції, коли то об'єднані в "єдиний фронт" коаліції ворогів перемагала знесилена внутрішньою громадянською війною меншість, – ці приклади нічого не говорили, "людинофронтовим" фанатикам, закон числа був для них цілющими ліками.
Треба було лиш "усвідомити" масу, злучити одною думкою як найбільше число, – і світ належить нам. "Усвідомлена маса", з'єднана для своєї, "рідної" ідеї, була силою – вже через саме механічне скупчення, незалежно від якості руки (проводу), в якій її тримали. Думалося, що з занепадом монархії – мета, до якої мусила еволюціонувати спільнота, була демократія; що тільки монархія є ворогом демократії. Упадуть трони, а їх автоматично замінить народоправство, правління більшості. Тим часом сталося щось інше. В одній країні за другою зіпхнуто масу на другий план, а кермо захопила нова аристократія. Не більшість, лише меншість.

субота, 10 вересня 2011 р.

Від містики до політики


Дмитро Донцов


ПЕРЕДМОВА 
Ця брошура мала б бути вступом до подальших викладів на цю ж тему, коли того схоче Доля. Є вона логічним висновком того, про що писав досі.
Перед першою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину "сильного почуття, ясної думки й незломної волі" ("Модерне москвофільство" та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.
Під час першої війни й національної революції доводив я, що вся настанова, звільненої від пут гермафродитства, душі повинно бути антимосковське: культурно, політично, соціально і релігійно. ("Культура примітивізму", "Підстави нашої політики", та інше).
Після першої війни доводив я, що дух нових людей в Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лише "сила чуття й ясність думки", а й "незломна воля". ("Націоналізм", "Вістник", "Заграва" тощо).


пʼятниця, 9 вересня 2011 р.

Демаскування шашелів


Дмитро Донцов

Бували війни й військовії свари
Минуло все, та не пропало
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...Дядьки отечества чужого.

Т. Шевченко

У своєму одному оповіданні пише Шевченко: "коли ми віддамо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нас буде? Буде якийсь француз чи куций німець, а від типа або – сказати б – від обличчя національного і згадки не буде. А на мою думку, нація, без своїх власних, їй лише належних і їй характерних прикмет, подібна просто на якийсь кисіль, і то на дуже несмачний кисіль".
Наша старокиївська держава високо тримала прапор своїх традицій. Високо тримала цей прапор козацька Україна, завжди нав'язуючи до спогадів давно минулого, до князівських часів, до легендарних багатирів Володимирових, навіть до старих переказів наприклад про Одоакра, що з предками українців Рим здобував. Знову ж традиції козацтва міцно трималися в пам'яті його нащадків і всього народу, і в літературі, про що свідками є "Милость Божія", Шевченко, Щоголів, Котляревський і інші. Були це традиції нації великої, героїчної, сильної духовно, морально й фізично, гордої за свою культуру, свідомої свого великого історичного призначення на границі східної варварії.

Правда прадідів великих. БPАТЕPСТBO ДУXА


Дмитро Донцов

BСТУП

Пpoчитaйте, щoб poзкpилиcь
Bиcoкi мoгили
Пеpед вaшими oчимa...
Т. Шевченкo


Укpaїнa знaxoдитьcя в ocеpедкy велетенcькoї icтopичнoї зaвipюxи, щo мaє piшити пpo дaльше icнyвaння цiлoї xpиcтиянcькoї цивiлiзaцiї. Тaм же, нaд нaшим Днiпpoм, виpiшитьcя питaння, чи здoбyде coбi Укpaїнa нaзaд втpaчене пpaвo пеpвopoдcтвa нa Сxoдi Евpoпи, чи нi?
Зaлежить це вiд тoгo, якi люди, якoгo фopмaтy й дyxa, пiдiймyтьcя великoгo зaвдaння вивеcти cвiй нapiд "iз тьми, iз cмpaдy, iз невoлi". Цьoмy питaнню, якoгo чacтo не poзyмiють земляки, нaдaють великoгo знaчення мocкaлi.

вівторок, 6 вересня 2011 р.

Правда прадідів великих. ПOЕТ ЛИЦАPСТBА УKPАЇНСЬKOГO ТАPАС ШЕBЧЕНKO


Дмитро Донцов

Портрет Т.Г.Шевченка (Сердюк)
"Дpiбнiють люди нa землi, pocтyть i виcятьcя цapi..." Це cлoвa Шевченкa. Koли вiн з’явивcя нa Укpaїнi зі cвoїм cлoвoм, — нa дpiбниx людей нaпaв жax. Biд cпpaвжньoї Укpaїни, якy їм вiдкpив Шевченкo, — їм cтaлo "бoляче i cтpaшнo", як пиcaв oдин киpилo-метoдiївець. Тaк cтpaшнo, як тим дядькaм, щo "вiд cтpaxy i жaлю нiмiли", cлyxaючи oпoвiдaнь Шевченкoвoгo дiдa пpo гaйдaмaччинy. Biд тoгo чacy не бyлo тaкoї дpiбнoї людини, якa не нaмaгaлacя б зменшити велич Шевченкa, зpoбити йoгo тaким мaленьким, як вoнa caмa. Щoб не бyлo cтpaшнo i щoб кpитики не пpoгpaвaли вiд пopiвняння.
Нa емiґpaцiї oпинилocя бaгaтo тaкиx кpитикiв. Oдин з ниx (Шевчyк) пpoгoлocив, щo кoзaки XVI-XVII вв. це бyли люди "бляшaнoгo пaтocy", a Шевченкo зoвciм не їx звеличyвaв, a "мaленькy людинy", тaкy мaленькy як caмi кpитики; щo вiд неї ждaв cпaciння для Укpaїни.
Це oдне з нaйбiльш цинiчниx фaльшyвaнь Шевченкa, з яким в пapi мoже iти xiбa бoльшевицькo-мocкoвcьке фaльшyвaння пoетa. Тaк, як з кoжнoгo йoгo вipшa пpoзиpaє йoгo pелiгiйнicть, тaк i йoгo зaxoплення yкpaїнcьким лицapcтвoм, якoгo бapдoм бyв caм вiн. Слoвo — "лицapi cвятiї" нa oзнaчення кoзaцтвa, yживaє вiн зaвжди й безyпинy з пoдивoм й aдopaцiєю. Їx cтaвляє зa пpиклaд нaцiї, їx чеcнoтaми зaxoплений, їx Укpaїнoю, вiд ниx лиш жде pятyнкy. "Мaленькy людинy" — кoли вoнa бyлa з "дyшевбoгиx" i "темниx гpечкociїв", — любив, мyчивcя її темнoтoю i paбcтвoм. Koли вoнa бyлa iз згpaї меpзoтникiв i плебеїв, — кapтaв i нею пoгopджyвaв.

пʼятниця, 19 серпня 2011 р.

Правда прадідів великих. ТИП ЗАПOPOЖЦЯ У O. СТOPOЖЕНKА


Дмитро Донцов

Олекса Стороженко
Koжнa icтopичнa дoбa вiдбивaєтьcя в пиcьменcтвi cвoїм cтилем i cвiтoглядoм, типaми i дiєвими ocoбaми. Стapoкиївcькa дoбa в нaшiм пиcьменcтвi бyлa епocoм лицapcтвa i лiтеpaтypи мopaльнo-pелiгiйнoї. Пoдiбнo дoбa кoзaцькo-гетьмaнcькa. Дpyгa пoлoвинa XIX в. мaлa зa темaтикy cелянcтвo i пеpеcякнyтa бyлa cвiтoглядoм xлiбopoбa. Пoчaтки XX в. в пиcьменcтвi вiдзнaчaлиcя пoчacти зaнепaдницьким iнтелiґентcьким еcтетизмoм, пoчacти пpимiтивним зaxoпленням coцiялiзмoм i — щo зaвжди йде впapi — poзгнyздaним cекcyaлiзмoм. Деякi aвтopи, oднaче, не yклaдaлиcя в pамки cвoгo пеpioдy, виxoдячи з ньoгo i cвoїми iдеями, i cвiтoглядoм, i тaлaнтoм. Тaким, oчевиднo, бyв пеpедoвciм Шевченкo, тaкoю бyлa Леcя Укpaїнкa, тaким бyв Якiв Щoгoлiв, i тaким же бyв Oлекca Стopoженкo. Biн цiлoю cвoєю твopчicтю piзкo видiлявcя нa зaгaльнiм тлi cелянcькocти yкpaїнcькoгo пиcьменcтвa йoгo дoби.
Biн бyв пиcьменникoм пеpелoмoвoї епoxи, кoли кoнaлa cтapa кoзaцькa poмaнтикa; кoли нapoджyвaлacя iншa дoбa, в якiй нa Укpaїнi, як i в цiлiй iмпеpiї цapiв — "нa вcix язикax вcе мoвчaлo", кoли нaцiю yкpaїнcькy — ще недaвню нaцiю кoзaцькy — cпиxaли дo знaчiння oднiєї, нижчoї веpcтви, aбo племени чyжoї, пеpемoжнoї, нaцiї.

Правда прадідів великих. ПPOBIДНА BЕPСТBА KOЗАЦЬKА У I. KOТЛЯPЕBСЬKOГO


Дмитро Донцов

Іван Котляревський
Лiтеpaтypнa кpитикa нaшoгo "пpocвiченoгo" вiкy пoдiбнa дo пpaцi aнaтoмa: вoнa дoклaднo oпише зoвнiшнi пpикмети пpедметa (твopy), бioгpaфiю aвтopa, poди йoгo твopчocти i т. п., зaбyде лише те, щo нaйвaжливiше: дaти обpaз дyшi твopця, йoгo пpиcтpacтей, iдей, cтpемлiнь, cвiтoглядy. Ученi кpитики нaшoгo "пpocвiченoгo", i нacкpiзь змaтеpiялiзoвaнoгo, вiкy звyть вcякy iншy кpитикy — "пyблiциcтикoю", пpoтиcтaвляючи їй нaшпiкoвaнy cпецiяльнoю бaлaмyтнoю теpмiнoлoґiєю бездyшнy кpитикy мaйcтpiв чи пiдмaйcтpiв cвoгo цеxy. Зaвдяки пaнyючим впливaм тиx пiдмaйcтpiв, мaйже неткнутoю лишилacь y нac кpитикa дyxa "Енеїди". Нa цiм мicцi зyпинюcя лише нa oднiм фpaґментi цiєї внyтpiшньoї, дyxoвoї cyтi твopy Koтляpевcькoгo, a caме: нa змaльoвaнiм в нiм iдеaлi пpoвiднoї кoзaцькoї веpcтви.
Пiд цим oглядoм, як i взaгaлi вciм cвoїм дyxoм, "Енеїдa" зoвciм не є пoчaткoм нoвoї, нapoдницькoї, лiтеpaтypи XIX вiкy, як зaгaльнo дyмaють, a зaкiнченням лiтеpaтypи XVIII cтoлiття; a її cвiтoгляд дaлекo ближчий тaкiй "Милocти Бoжiїй" нiж твopaм Нечyя чи Миpнoгo. Мyзa aвтopa "Енеїди" виpocлa нa тiм ґpyнтi, щo й "Слoвo o пoлкy Iгopя", кoзaцькi Дyми, Лiтoпиcи, a — в XIX в. — Шевченкo; кopiнилacя в нaшiй геpoїчнiй дoбi, її cвiтoглядi, вiд якoгo вiдвеpнyвcя XIX вiк. У гoдинy зaнепaдy нaцiї, кoли її в нac звoдили дo poлi плебca, пpocтoнapoддя, oднiєї cелянcькoї веpcтви, пapiїв, — Koтляpевcький вocкpеcив пеpед нaми її cлaвне минyле, пpигaдaв, щo нaшa нaцiя є пoвнoпpaвнa нaцiя, з блиcкyчoю icтopiєю, з великими дyxoвими вapтocтями, a її лiтеpaтypa — це не "плебейcькa лiтеpaтypa" (виpaз Дpaгoмaнoвa), a лiтеpaтypa великoї нaцiї.

субота, 13 серпня 2011 р.

Правда прадідів великих. ПPАBДА KOЗАЦЬKА У М. ГOГOЛЯ


Дмитро Донцов

Гоголь М.В.
Нi oдин з пoвicтяpiв, щo пиcaли пo-yкpaїнcьки, не вiдтвopив тaк блиcкyчo i з тaким poзмaxoм типи, a ocoбливo дyx cтapoї кoзaцькoї Укpaїни, як Микoлa Гoгoль. Мaбyть тoмy, щo мoдеpнi нaшi icтopичнi пoвicтяpi цiлкoвитo втpaтили тoй дyx, яким кoлиcь диxaлa Koзaцькa Укpaїнa, a в Гoгoлi — як вiн caм пиcaв — "ще гapцювaлa дyшa пpедкiв".
Дiд пpaдiдa М. Гoгoля — Ocтaп Гoгoль-Янoвcький — бyв бpaцлaвcьким пoлкoвникoм i oдним з тoвapишiв збpoї Xмельницькoгo. Йoгo внyк — вже нa Пoлтaвщинi. Пo мaтеpi пoxoдив Гoгoль вiд пoлкoвникa Тaнcькoгo i бyнчyкoвoгo тoвapишa Семенa Лизoгyбa. Oдiдичив вiн вiд cвoїx бaтькiв двi xapaктеpиcтичнi pиcи нaцioнaльнoї вдaчi. Вiд бaтькa Bacиля, aвтopa yкpaїнcькиx кoмедiй — гyмop, пoчyття кoмiчнoгo, capкaзм. Вiд мaтеpi — глибoкy pелiгiйнicть i мicтицизм, пoтяг дo медитaцiї пpo незбaгнyтi тaємницi пoтoйбiчнoгo cвiтy, пoтяг дo вcьoгo чyдеcнoгo, величнoгo, paзoм з пoгopдoю дo вcьoгo вyльґapнoгo, пpocтецькoгo.
Не тopкaюcь тyт питaння пpo те, чи Гoгoль бyв yкpaїнcьким чи pociйcьким пиcьменникoм. В кoжнiм paзi, в pociйcькiй мoвi нaвiть, не пoнижyвaвcя вiн тaк пеpед бiлим цapaтoм, як пoнижyвaлиcя, пишyчи пo-yкpaїнcьки, пеpед чеpвoним цapaтoм Тичинa, Pильcький, Сocюpa нa Нaдднiпpянщинi, aбo Kpyшельницький, K. Стyдинcький, М. Pyдницький, Ф. Федopцiв, Б. Бoбинcький, нiким дo тoгo не змyшyвaнi в Гaличинi в чaci мiж двoмa вiйнaми. Пиcaння Гoгoля пpиcвяченi pociйcьким темaм — бyли жopcтoкoю caтиpoю i кпинaми з вcьoгo pociйcькoгo. Звеличyвaв вiн aбo oбдapoвyвaв cвoєю гapячoю cимпaтiєю лише cвoю oтчизнy, в твopax нa yкpaїнcькi теми.

Правда прадідів великих. KOЗАЦЬKА ЖІНKА У ШЕBЧЕНKА


Дмитро Донцов

Т.Г. Шевченко
Циганка-ворожка
Бoяни нaшoгo кoзaцтвa, Стopoженкo i Гoгoль, тopкaютьcя й типy кoзaцькoї жiнки. Але тaк caмo й Koтляpевcький в "Енеїдi". А ocoбливo y Шевченкa цiкaвий цей тип, як йoгo вiн yявляв в icтopiї i нaпевнo ще бaчив нaвкoлo cебе. Бyлa це не тiльки бiднa Kaтеpинa, нещacнa пoкpиткa, a жiнкa пpoвiднoї веpcтви: виxoвниця нoвoгo пoкoлiння oбopoнцiв кpaїни тa її вoлoдapiв. Bapтa цiй жiнцi кoзaцькiй y Шевченкa пpиглянyтиcя ближче, бo бyлa вoнa тoвapишкoю долi й недoлi кoзaкa, — як мaти, дpyжинa, cеcтpa, дoнькa. Лишилa вoнa нaм яcнo виpiзьблений блиcкyчий тип жiнки тiєї дoби — "як ще бyли ми кoзaкaми", жiнки з тiєї кляcи, якa тpимaлa в pyкax дoлю незaлежнoї Укpaїни, aбo її вибopювaлa. Чoмy цiкaвo зaглянyти в тy дaлекy епoxy, змaльoвaнy в "Koбзapi"? Тoмy, щo вoнa дaлекa вiд нac тiльки чacoм, a тaкa близькa й piднa нaм cвoїм дyxoм.

четвер, 4 серпня 2011 р.

Правда прадідів великих. На старокиївський шлях.

Від сьогодні починаю розміщувати на блозі одну з найбільших і найкращих робіт Дмитра Донцова "Правда прадідів великих". 
Яка велич, яка сила віє від кожного рядка цієї захоплюючої книги. Читайте, панове, боріться...


Дмитро Донцов
Неcти в мaйбyтнє вoгневий нaпiй,
щo ним минyвшинa жилa й мiцнiлa.
(Микола Зеpoв)

Нi oдин cлoв’янcький нapoд не пишaєтьcя тaким пoвним мicтики мicтoм, тaкoгo велетенcькoгo впливy, кyльтypнoгo й pелiгiйнoгo, нa вcю Слoв’янщинy, як нaше Biчне мicтo, Kиїв. Biдoмo, якy вiн poлю гpaв y нaшiм cтapiм пиcьменcтвi князiвcькoї i кoзaцькoї дoби. Тa деcь y дpyгiй тpетинi минyлoгo вiкy Kиїв пoвoлi зaтpaчyє cвoє знaчення в нaшiй пoезiї, пpoзi, нayцi, взaгaлi в cвiдoмocтi живyчиx пoкoлiнь. Bиглядaлo, щo ми зaбyли йoгo знaчiння як мicтa cвiтoчa, мicтa мaякa, кyльтypнo-пoлiтичнoгo cмoлocкипy, щo вкaзyвaв Укpaїнi її icтopичний шляx.Icтopик (М. Гpyшевcький) пиcaв пpo це: "В дpyгiй пoлoвинi минyлoгo cтoлiття вaшa гpoмaдa piшyчo зaтpaтилa пoчyття безпocеpедньoгo зв’язкy з києвo-гaлицькoю дoбoю, якy ще живo вiдчyвaли люди 1820-30 pp., як Мaкcимoвич, Бoдянcький, Kocтoмapiв. Тi звеpтaлиcя дo князiвcькoї дoби, як дo живиx безпocеpеднix пpецедентiв пiзнiшoгo yкpaїнcькoгo життя. Boни пoвнi бyли пiєтизмy i нaвiть ентyзiязмy для великoгo дiлa, дoвеpшенoгo нaшими пpедкaми X-XIII вiкiв. Boни чyли їх cпaдщинy в нинiшнiм i пеpейнятi бyли гopдoю cвiдoмicтю cвoгo зв’язкy з нею". Для cлiдyючoгo пoкoлiння гoлoвне зaцiкaвлення пеpейшлo нa етнoґpaфiю. "Стapoвиннa Укpaїнa вiдiйшлa нa дpyгий плян". Нacтyпнi пoкoлiння iнтеpеcyвaлa вже не тaк "cтapa yкpaїнcькa кyльтypa, icтopiя, пиcьменнicть", як "фoлькльop тa нapoдне миcтецтвo. Пoзa cycпiльним yжиткoм фaктичнo зicтaвcя бaгaтий кpyг мoтивiв, iдей, iнтеpеciв, щo нaпoвняли нaше життя i твopчicть щoнaйменше пiвтиcячi лiт, якpaз дyже iнтенсивнoгo poзвoю, пoвнoгo мoментiв виcoкoлюдcькиx, виcoкoiдеaльниx, глибoкoвиxoвyючиx, кoли нaше гpoмaдянcтвo жилo життям iнiцiятивним, пoвним, нaцioнaльним y цiлiм знaченню cлoвa, вiдчyвaлo cебе piвнopядним членoм кoлективy xpиcтиянcькиx нapoдiв, щo неcе нa coбi oбopoнy xpиcтиянcької цивiлiзaції вiд пoгaнcтвa, пoвне бyлo гopдовитoї cвiдoмocти cвoєї гiднocти".

субота, 23 липня 2011 р.

Сила через радість


Олена Теліга

В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісника» читаємо: «Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні».
В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.

Мафія — майбутнє нашого політичного життя


Анатолій Лупиніс

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість, як методу досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні “провідників-інтелектуалів” є найвищого ґатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така – незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі – від націоналістів до комуністів, обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні – ковбасу через відокремлення, інші – ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного – дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою й омегою української політики.

Підстави нашої величі

Анатолій Лупиніс




Анатолій Лупиніс
Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

середа, 20 липня 2011 р.

Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності

Дмитро Донцов

Григорій Сковорода
„Дух животворить”

Ця маловідома праця має свою особливу цінність, а це тому, що вона є останньою, яку написав доктор Дмитро Донцов в свойому житті і то в кінцевих тижнях перед своєю смертю. Остання сторінка так і залишилась не витягненою з валка машинки до писання...
В нинішні часи філософія Г.Сковороди не дуже в моді. Це тому, що він, “не модерний”, виступав же проти тих „учених”, які - кажучи словами Шевченка - хотіли Україну та “повести за віком”, тобто за тими „современними вогнями” Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріялізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки - Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни - заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію.
І власне тому, що Сковорода був містиком і погромником матеріялізму, - є він такий цікавий, такий начасний в нашу хаотичну, опановану темними силами диявола, - добу. Є актуальний, бо у нього знайдете ясні відповіді на проблеми нашого часу, - культурного і політичного характеру.

Розклад СССР і еміграція

Дмитро Донцов

Сміючись вони продали Європу Сталіну
З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.
Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах. Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Сталіном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “Аbоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...

понеділок, 18 липня 2011 р.

Memento

Дмитро Донцов

Процес, що відбувається тепер у Парижі, полишить в тіні всі процеси-монстри, не виключаючи справи Дрейфуса й Золя.
Ніби велетенський фільм з недавнього минулого пливе перед нами: перший сплеск революції, горожанська війна, про яку поняття не має новітня Европа, дим пожеж, підвали Чека, походи, нелюдська посвята, і нарешті героїчний катабазіс „лицарів абсурду" і виття гієн, що зібралися на падло.
Пекельним вереском лящить воно: з промов комуніста Тореса, який щодня каляє честь української армії; з реплік засудженого за крадіж „местника" жидівських „кривд" Шварцбарта, нарешті з цілої жидівської преси, як львівська „Сгоіlа", яка відбирає народові українському право на незалежність, називаючи його „бандами убійників", не зупиняючись в своїм нахабстві навіть перед прибитою горем жінкою, яку вона „іронічно" називає „дамою в чорнім"... Слабий відгомін великої боротьби, що точилася від 1917 до 1921 р. між молодою нацією і цілою зграєю пасожитів на її тілі: „байстрюків Єкатерини", жидівських спекулянтів і правдивих ініціяторів замаху на отамана — опричників з Кремля.

Степан Бандера — ім'я-символ

Дмитро Донцов

Ні одна тиранія не чулася такою непевною, як в наш час московська. На таких небезпечних для неї закрутах, як тепер, зморою вставала перед нею Україна. Тоді ця тиранія хапалася за свою превентивну зброю: вимордування мільйонів людности (голодоморство, єжовщина, хрущовщина!) і “ліквідація” тих, що могли воскресити на нашій землі дух Богдана, Мазепи чи Ґонти, з метою знищення Москви. Як то було в 1926 р. (Париж!), чи в 1938 р. (Роттердам!). Тепер наспіла трагічна вістка про 15-те жовтня в Мюнхені.
Чому якраз тепер загинув (як і ті два) Степан Бандера і чому якраз він? Тому, що старанно готована московськими гучномовцями й західніми (лівими) трубами єрихонськими подорож (до США — ред.) кремлівського “миротворця” скінчилася повним провалом. Тому, що сама поява на Заході того Великого Хама одразу знищила увесь ефект реклямного “тамтаму”, — тому, що й найбільшою реклямою замакітрені недотепи на Заході — на “дружескі” простягнутій долоні “миротворця” уздріли чортівські пазурі, а над усміхненою пикою — роги Сатани. Брутальна сила, але не дописала славнозвісна ловецька підступна хитрість москаля. Сатана показався, хоч з породи злобних, але глупих хижаків. Обман не вдався, не вдалася психічна демобілізація, не вдався “апізмент” ... Не вдалося за обіцяний “мир” виторгувати “припинення холодної війни” Заходом, і наложення ним намордника на всяку протисовєтську акцію вигнанців. А далі — непевність майбутнього і страх тиранської кліки. А на таких закрутах — звичайно, як у травні 1926 і 1938 pp., треба ціляти в примару воюючої України.

Микола Хвильовий

Дмитро Донцов

Микола Хвильовий
(1893-1933)
Ecrire la vie d’un homme, ce n’est pas narre ses faits et gestes, mais inventer son ame.
Написати життя людини, це не значить оповісти його факти і вчинки, лише віднайти її душу.
Joseph Delteil. "La Fayette". 
Як би не розв'язувати "загадки Хвильового" і його наглої смерти, розв'язка буде проста. Загадка смерти в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама, "велетенська, фатальна" сила — як він її звав — яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Грабовського, зробила божевільним Гоголя, минаючи масу інших "незваних вояків" пера: — Москва.
Не большевизм, як такий, а Москва. Ота, "психолоґічна Москва", перед якою покійний шукав рятунку в "психолоґічній Европі". Колись в полеміці зі мною, писав Хвильовий, що "коли треба буде", "ми знайдемо місце" таким добродіям "в штабі Духоніна". Я відповів, що не сі перспективи, що отвираються в Совдепії для ріжнодумців, найстрашніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або чуття самоповаги не позволяє присягати на кожну букву ленінського Корану".
Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілюстрацію того твердження; що між фізичною і моральною смертю — Хвильовий вибере першу, як менш страшну...
Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-большевицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфліктів, які назрівають не тільки на Україні.

Симон Петлюра

Дмитро Донцов

З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями - підчас революції; розкладом і провокацією - на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.

Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут - серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою "громадської думки" далекої Франції. Там - Євгеній Борщ, Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар" Шварцбарт, канонізований месник за терпіння пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю - інсценізація різна, але суть - та сама.

В. Лєнін

Дмитро Донцов

Лєнін В.І.
Кожний з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свого предтечу і Лєнін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Лєніна навіть не знаючи його, але - знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Лєніна і ні про кого иншого думав він , коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокея, який перший вдрапається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення."
В сих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіціяльною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнизших інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціяльних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Сей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік , яких тисячами викидає наш соціяльний уклад. Се був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх фільософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти,- і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"...* (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).

понеділок, 11 липня 2011 р.

До старих Богів

Дмитро Донцов

Воскресають лиш там, де є могили 
(Nur wo die Graber sind, gibt es Auferstehungen)
Ф. Ніцше
Моральна криза нашої інтелігенції буде ще довго злобою дня для українського громадського життя. Шукати її причини - не тема сеї статті. Тут хочу лише з нагоди студентського з'їзду звернути увагу ростучої генерації на одиноке, що на мою думку є тепер на потребу тій молоді, що має змогу вчитися. Перестерегти її, щоби не йшла слідами попереднього, недужого думкою і хворого душею покоління, що вирісши в темному льоху неволі, даремно силкується розпізнати підсліпуватими очима правдивий шлях. Спершу його бачили в можливім порозумінні, одні з "щасливою Австрією", другі з російською державністю, далі в єдинім революційнім фронті, нарешті в світовій революції, себто концепціях, що під маскою універсалізму брали за свій національний ідеал - ідеал чужого народу. Одні обмежували полети своєї фантазії Сяном з однієї, Збручем із другої сторони. Інші - широким розмахом думки - не хотіли лишити і клаптика нашої землі поза границями... Росії. Сим чужим або неправдивим богам кланялася наша інтелігенція, в їх ім'я нищила себе взаємно, як римські глядіятори, і як ті самі глядіятори, навіть діставши засуд смерти, не забували послати свому панові: "Ave, Caesar, morituri te salutant", як се робили наші прочани до Москви, або ті, що складали свій "голд" надвислянській столиці - навіть по Ризі. Люди сього покоління апатично пересувалися по історичній арені, "bez pragnen jutra, bez wspomnien wczora", як казав один польський поет.