середа, 20 липня 2011 р.

Розклад СССР і еміграція

Дмитро Донцов

Сміючись вони продали Європу Сталіну
З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.
Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах. Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Сталіном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “Аbоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...Це той дух, що його нагадувала нам Леся Українка, — дух людей „не літеплої вдачі", що „їх Господь не викинув би з уст своїх"; людей, які „святою мрією горіти здатні", „одважної, твердої вдачі"...
По двох останніх світових війнах хоч дух цей прокидався і в Україні, і в інших країнах Заходу, — проти нього війною пішли ті, що за своїх богів вибрали комунізм Маркса, чи „гуманного" Леніна, соціалізм, чи оту “демократію", що думає рятувати „мир" і „дружбу народів" „коекзистенцією" і навіть приязню з дияволом, про якого згадав Черчил...
Отже в такій ситуації, перед можливим розкладом СССР, або перед 3-ою світовою війною, еміграція наша повинна означити — як і під час першої і другої війни — під яким стягом мусить виступити вона й Україна, щоб по руїні московської орди збудувати власну державу.
А знаємо, що і після 1914 року, і після 1939 року еміграція не лишилася безчинною, її завданням буде тепер знов розпалити той „корейджас спирит", той вогонь в душі, на якім „кується залізо для мечей" проти московською диявола; вогонь, який несе на своїм стягу натхненний Шевченком, Лесею Українкою та Франком, і „мазепинцями" ХVIII-го і нашого віку — український націоналізм.
Кажу — націоналізм, бо він є найбільш зненавидженою ідеєю для большевиків, а також і для наших „рідних" „матеріялістів, софістів і калькуляторів". Чому всі ці націонал-комуністи, і соціалісти, і демократи, проти ідеї націоналізму? Тому, перше, що націоналізм ставляє первень духовий над матеріяльним, а матеріялісти — навпаки. Тому, друге, що націоналізм визнає одну „свою Правду", національну, а його противники — лише офіційно, а практично — переполовинену чужою, навіть ворожою нашій нації. Бо мають свій „тверезий розум"— Тому, третє, що націоналізм вірить, що тріюмф своєї Правди, волю нації, здобудемо лише своєю силою, — а софісти і „калькулятори" гадають, що перемогу нашій Правді здобудуть мирною „еволюцією" і хитрунством.
Вік цих „демократів" передбачав вже в добу французької революції 1789 року, нераз мною цитований британець Едмунд Берк, коли писав, що „вік лицарства („шивалрі") минає, а по нім наступить вік „економістів, софістів і калькуляторів", яких ворогові легко підкупити, обдурити, або залякати. У таких (писав І.Франко) „мозок їх раб і серце їх раб"... Тому серед таких демократів стільки ненависників Шевченка (як П.Куліш, Драгоманов, Багряний). За те, що Кобзар не хотів свою націю „повести за віком" тої „демократії", але за традиціями „лицарства козацького" („шивалрі" Берка).
Тому теж демократи і соціалісти Центральної Ради, по революції 1917 року, все мали на думці федерацію із Московщиною і почали організувати свою армію, коли були змушені до того. А далі — Винниченко, М.Грушевський, Крушельницькі, Ю.Бачинський, разом з багатьма іншими проїхали служити Леніну, Троцькому чи Каґановичу.
Під час і по 2-ій світовій війні, на еміграції зміновіховство розвинулося знов, — „МУРівці, шерехівці, угавеерівці, „сучасники" та інші демократи. А інші, навіть ті, що були проти большевицького режиму. — не були проти Росії взагалі. Були й ворогами націоналізму.
Дуже ясно своє політичне обличчя „демократів" відкривають вони самі, у виданих в Мюнхені в цім році „Матеріялах конгресу української вільної політичної думки". Цю вільну думку репрезентують в цій книжці лідери груп УРДП, УНДО і ОУНз.
В цих „Матеріалах” читаємо, що „справи не в ідеології, а в багатстві ідей". Бо „думки створюють сприятливу атмосферу для дії". Думки? Які? Думка - одна виразна безкомпромісна ідея — так! Але думки, багатство (число — Д.Д.) ідей"? Яких? Чи ідей боротьби з царською, большевицькою, демократичною, — з усякою Москвою? Чи ідеї боротьби лише з режимом, або навіть компромісу з ним? Чи з'єднані в одну партію або організацію носії такої ідеї, чи таких ідей, створять „сприятливу атмосферу для дії, для спільного зусилля" на користь України? Напевно ні! Каша протилежних думок гальмує всяке зусилля, або каструє всяку ідею. Яку-ж може дати користь акція, якої члени тягтимуть одні до ліса, а другі до біса?
Дальша рада „Матеріалів": „... відпружити антагонізми"... Між ким і ким? Може між націоналізмом і москвофільськими „демократами"? На це відповідають „демократи" і підкреслюють в своїй брошурі, що “їх матеріали не мусять покриватися тут з становищем їхніх партій"... Одним словом — повна „свобода"! Яку, вони думають, повинні мати й національні меншости у вільній Україні, в тім і „євреї"...
Щодо режиму вільної України, то пишуть вони, що в них є „одна, бездискусійна мета — самостійна, соборна...", з якоюсь формою „народоправного ладу", а зрештою... "чого тим журитися?" Це — пишуть вони — „справа самого українського народу". Правда? „Ясно" сформульована мета? Добре бодай, автор признає, що під тим оглядом жодної одної мети у різних груп еміграції нема. Зрештою (читаємо) це не є так важно, бо тепер „самостійна" — це утопія: а лише хочуть здемократизувати СССР. Це, на думку автора, „не виключає остаточної мети" української політики... До цеї - ж бо мети „є різні шляхи", але тепер, мовляв, наша мета — „утопія". Зрештою „краєві" нема чого підказувати, „давати рецепти" що він має робити, він сам добре це знає,.. А, мовляв, „ненависницький шовінізм, релігійний фанатизм, зітхання за якоюсь „революцією", догматичне мислення категоріями старих націоналістичних ідеологій, — все це вода на млин сьогоднішньому режимові в Україні і в СССР (ст.19, М.Добрянський).
Виходить, що ідея компромісу з большевизмом - це мудра політика, а ідеологія націоналізму - шкідлива.
Дальше в тій же статті читаємо, що хоч „носієм імперської влади (в СССР) є елемент російський", то “це не є тотожне з російським народом" (ст.22), як це думає „перестарілий" націоналізм; отже з тим „народом" російським - на думку їх треба очевидно шукати порозуміння... Тому автор картає дуже за „холодну війну антикомунізму, яка буйно процвітала у фашистських і напівфашистських країнах" (може в Еспанії?), бо ця „холодна війна" - подумайте! - ніби то „дуже сприяла сталінському теророві" (ст.23). Не Рузвельт, Черчил, не політика демократів в 1945 році... Тому й автор рекомендує ліквідацію холодної війни проти СССР. „Капіталістичному світові" рекомендує зближення, культурний обмін з СССР (ст.24) і т.п. Отже рекомендує і в тім випадку ту політику еміграції, яка є якраз бажанням російської компартії... Радить еміграції над цим подумати, але „думкою не скованою ідеологічними догмами”... Чи це не гідна сміху комедія?
Другий автор в „Матеріялах" наказує відкинути взагалі ідеології („відідеологізм"), бо ідеологія веде до „екстремізму", до „нехтування етичними засадами" („Матеріали...", ст. 27 Б.Кордюк).
Українські емігранти в Монтреалі
Отже - треба нам, на думку авторів „Матеріялів", ще подумати і над метою акції, а для певности - не вдаватися в революційно-націоналістичний „екстремізм" і... „скоротити мету" нашу (ст.40). Ось в чім суть їх „розумування"! Мета - незалежна Україна - їм чужа! Шляхи до неї, боротьба, не угода з московською ордою, - теж!
Чому? Тому, що це „політики" зовсім іншої психіки. Це - як їх давно схарактеризувала Леся Українка - і в думці і в чині є люди „літеплої вдачі", які люблять з ворогами нації "розважно говорити" а не „рватися до мученицьких вінців". Для тріюмфу великої ідеї нації - кажуть вони - нам не потрібно „ні проливання крови", ні „проповіді грім", як писала геніальна Поетка, або І.Франко, який теж картав своїх земляків такої психіки, - з „рабським серцем" і „рабським мозком".
Не дарма і в „Матеріялах конгресу" є рада спершу „скоротити мету", а тоді вибрати таку мету, яка дозволила ба „політично калькулювати" (ст.40). Це-ж слово якраз знаходимо в Берка, - „економісти, софісти і калькулятори"... їм протиставляє і Берк, і Шевченко, і Леся Українка „лицарство колишнє", або України, або Західньої Европи. Таку психіку не раз відкривали у себе українські підсовєтські автори: „Чому ми не з волею криці?"; „Чому нас завше хтось на оце „кволеє наше хочу" (гл. мою працю „Московська отрута", ст.215), І навіть типовий москвофіл В.Винниченко (у „Відродженню нації"), по втечі з СССР, куди поїхав служити Москві, догадався, що соціялісти і демократи наші числили, що „сам об'єктивний біг подій" приведе нас до нашої мети, не маючи самі „жагучого одважного прагнення".
Звісно ясно, що люди цеї психіки, з такою їх „метою" і з такими „шляхами" до неї, - не зможуть воскресити Україну, „в вогні її окрадену збудити". І не поможуть їм ніякі об'єднання між собою, і нідочого не доведе об'єднання з ними націоналістичних „екстремістів". Для осягнення великої мети, збудження традиційної „лицарсько-козацької" України Шевченка - потрібні люди іншої психіки, потрібна „нова людина", яка вже встає (про яку я писав в „Націоналізмі" в 1926 році).
Писав вже І.Котляревський, що мусить іти „кінь з конем", „віл з волом", не „кінь з волом". Писав про це ще давніше Сковорода: Що думку і волю („мета" і „шлях") боронити отару й іти на вовка має пес, і додає – “ні кінь, ні свиня того не зробить"... І ще байка про „Лебедя, щупака і рака", яких „об'єднаних" впрягли до одного воза, і що з тою вийшло... Лебідь рвався вгору, „до неба", в повітря, щупак у воду, а рак ліз назадгузь по землі.
Посунути воза вперід, осягнути цю мету отакому „об'єднанню", не вдалося і не може удатися...
Кінчаючи, - прошу згадати знову і знову Шевченкових двох Ярем: Одного - слухняного раба, який „не знав бідолаха", що в нього „виросли крила", що „неба дістане, коли полетить" вже як козак Галайда... Або знову Шевченкових близнюків, що один буде катам помагати, а другий катів катувати. З психіки цього другого родиться і наша мета і наші шляхи до неї, родиться і „проповіді грім", “вогонь в одежі слова", і незломна воля і сила диявольські „кайдани пірвати", якими скуто Україну. Ту волю і силу, і віру непохитну, дає - за містикою Шевченка - „небо" і „сила архастратига Михаїла" (патрона Києва), і духовний чинник, якого не визнають і не мають „демократи", ні „економісти, софісти і калькулятори", та ще й вороги „релігійного фанатизму".

Немає коментарів:

Дописати коментар