субота, 23 липня 2011 р.

Сила через радість


Олена Теліга

В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісника» читаємо: «Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні».
В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.
Не тяжким обов’язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиванням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов’язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.
Власне тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоби забути назавжди понуру традицію XIX віку: традицію, що сприймала життя й служення нації, як  тяжкий сірий обов'язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич чи наказ.
Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин, подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне обличчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа» нам ближче і симпатичніше завдяки своєму очайдушному гумору, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зустрічаємо щодня.
Коли читаємо про постаті того часу — живіше б’ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з найхмільніших почувань — національна гордість. І дійсно, не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни: безкомпромісовий і безоглядний супроти ворогів, і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.
Кожний, хто читав трилогію Сєнкєвича, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він!» Про це мріяли сотні юнаків, з захопленням вдивляючися в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він!» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабости, негідну мужчини.
Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.
Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг.
Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських поетів і письменників минулого віку. В нашій нації з’являється тип не очайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжди хоче їх помалу і обережно розплутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятости Богунів. Для нього життя і служення Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов'язком. Служення навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.
Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, любить всіх — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьківщину, але такою безкрилою любов’ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого. 
Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п’янюче змагання з головокружними взлетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.
Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогненну печать неспокійних душ Сірків і Богунів.
Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любови до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Братства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влаштовувати Шевченківські свята і вчити неписьменних.
Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значінні слова, бо звичайно вони ні на хвилину не ризикують головою, роз’їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріял чи вивчаючи народну мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла натхнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з видатніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м’якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межував з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну муравлину працю, проклинаючи за неї долю.
І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («Obrazki galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання». «Мій патріотизм,— пише він,— се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі».
Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їх творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої безрадісної і безплідної інтелектуалістики.
Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гриці. Але в своєму новому вигляді ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення в роді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш безбарвне і безпристрасне життя.
Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення надзвичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі ані навіть в своїх думках — не мріють, як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо...

Капельгородський пише:

Сили й знання положімо ми сміло
На діло.
Щоб внести у царство темряви й гніву
Освіту...

А тоді вже:

Доля щаслива до Неньки-Вкраїни
Прилине.

Шелухин з обуренням ставиться до всіх,

Хто ніколи за віку свого не шукав
Для життя ідеалу земного
І до щирої згоди людей не скликав,
Або душу зневажив другого.

Білиловський теж собі уявляє ідеальною людиною таку, у якої в душі — нема «нічого, крім любови».

Грабовський вірить у відродження України тому, що

Рід людський за правду стане,
Хоч неправді «потура»!

Рід людський цілий має за нас, бідних, подбати!
В одному з інших своїх, неймовірно понурих, віршів той же Грабовський звіряється:

Закипали в душі сльози,
Дивлючись на муки,
І зривались тихо з кобзи
Нерозважні гуки.

Зрозуміло, що ніхто не здолав би такі «нерозважні гуки» слухати довго.
Ціле це безрадісне наставлення мусіло викликати реакцію. Сам Грінченко, який в своїх творах весь час підкреслював, що «тільки праця з неволі нас вирве», який довший час вважав всі пристрасті і радості за найбільшу перешкоду в тій праці,— як свіжого повітря запрагнув радости й сміху:

Майте ж, прапори надії,
Знов озвись, оживши, сміх.
Ділом стануться всі мрії
Літ найкращих молодих…
Воскресайте ж, сонця діти,
Розсипайте щастя квіти,
Хай сміється всім блакить
І звитяжний спів дзвенить.

Вірш примітивний, але характеристичний.

Тип безбарвного інтелектуаліста, що підпорядковує розуму всі свої пориви, як життєвий ідеал стовідсоткового українця, викликав реакцію і в повісті, але ця реакція спочатку була дуже однобічною.
З’являється Винниченко, який в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Герої і героїні Винниченка, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого.
Такі герої були запорожні, щоб стати протиставленням до типу культурника для тих, яким тип культурника був чужий. Починають з’являтися люди, які отому типові мурашки-інтелектуаліста протиставляють тип людини-борця. Може, одним з перших серед них — не в літературі, а в публіцистиці і в житті — був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку: почуття гострої непримиримости до противників; прагнення моментальної віддачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань.
Ми зустрічаємо цю поезію передусім в глибоких і сильних творах і досі недоціненої Лесі Українки на Наддніпрянщині і у Василя Стефаника в Галичині. І в одної, і в другого твори пересякнені фанатизмом. В любові до батьківщини є багато пориву, ліризму, а не складних розважань. Герої їх творчости дивляться на свою боротьбу не як на жертву, лише як на своє життя, на свою мету. Вони не шукають середньої дороги, воліють смерть, як ганьбу, як то є в «Оргії» Лесі Українки або «Синах» Стефаника, де Максим, відпроваджуючи своїх синів на великий подвиг, каже їм: «Андрію, Іване, взад не йдіть! За мене пам’ятайте». Які ж ці слова ніби прості, а разом з тим — які ж далекі й не доступні розслабленій психіці XIX століття і тим, що ту психіку перенесли в XX вік.
Хай в творчості обидвох цих письменників змагання не було ще радісним, але вже ж власне вони у своїй суворості були батьками тих поетів радісного змагу, які у нас з’явилися в останні роки після 1917. У них вже був той фанатизм, ті натхнення боротьби, які виросли в щастя у їхніх молодших наступників. Так як у суворих, але сильних батьків можуть бути сильні і радісні діти, так трудно собі уявити, щоб такі діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіглярно-легковажних гістериків (Винниченко). 
Отже, по Драгоманову, Україна збагатилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які і до цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі.

Метерлінк в одному зі своїх творів писав:
«Лише тоді можемо собі схлібляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непереможну потребу уформувати після неї своє життя».

Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників минулого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.

Ось він пише про революцію:

Сховалось равликом місто,
Січе його дощ, січе,
В під’їздах будов — тісно,
Набої через плече
Забиті. Числить? Ледве!
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,
Багате таке життя.
Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І вилилось через край.

Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.


Таким солодко жити навіть перед небезпекою, і вони люблять життя в усіх його проявах тим більш інтенсивно, що кожної хвилини може покликати їх до себе доля на змаг.
Ольжич знає, що життя, яким його сотворив сам Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є і «любов і творчість, туга і порив», «відвага і вогонь самопосвяти».

Солодких грон, і промінястих вин
Доволі на стволах його веселих,
Іди ж сміливо і бери один,
Твоєму серцю найхмільніший келих!

Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потрафлять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змагання, яке на них чекає. Яка ж мала мусіла бути любов до батьківщини у тих, що уникали всіх радощів, боячися, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи ж не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдорожчі речі — любов, родину, творчість,— навіть не з почуття обов’язку, а з почуття покликання, для формування нового світогляду, яке є такою ж складовою частиною життя, як і його насолоди.
Всі ми пам’ятаємо безприкладний вчинок кадетів Альказару, і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов’язку. В яку бездонну розпач попали б юнаки з психікою ХІХ-го століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. Їх з’їдав би біль, що так мало гуманности в житті! Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах вони жили нормальним життям: голилися, співали, навіть влаштовували бали, і власне ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.
Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспондента з Еспанії. Він оповідав, як сидів колись в каваренці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Каварня була порожня, й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвилину. Але в сусідній кімнаті грав патефон і якесь молоде товариство весело розмовляло і танцювало танго. Кореспондент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники. Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть! Але ще більше він був здивований, коли двоє панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попрощавшися з товариством — просто від танго відійшли туди, куди кликали їх переконання і, може, смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстріляний пізніше червоними.
І таке поступовання характеристичне для сучасної молоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерти. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас завжди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жертвами ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.
В тій самій Еспанії червоні взяли в полон молодого повстанця, сина одного з чолових провідників національного руху. Його получили телефонічно з батьком і під загрозою смерти змушували повідомити, що він буде забитий, якщо батько з своїм відділом не зложить зброї. Але юнак під люфою револьвера встиг крикнути: «Батьку, тримайся! Дай тобі, Боже, успіху!» — і розсміявся в лице тих, що його оточували смертельною петлею. Його забили відразу, але чи ж не було в його сміху щось, що було сильніше за смерть?
«Велика є серед людей і великий будить жах сила сміху, проти якого ніхто в своїм сумлінню не чується охоронений з усіх боків. Хто має відвагу сміятися — той є паном світу, як той, що завжди готовий на смерть».
Так писав Джіякомо Леопарді і так думає багато наших поетів, починаючи ще від Грінченка, стужених за тим звитяжним сміхом, який відлунав у нас ще в XVII віці.
По тому боці тужив за сміхом Тичина. Він хотів вірити, що
«... буде так. Фальшиве небо сміхом хтось розколе, і стане світ новий і люди мов Боги».
І якби сам Тичина посідав силу сміху і насміху, то не загубив би так швидко ˜образу і подобія Божого і не став би ніколи підніжком ворогів.
Але все ж цей героїчний сміх проривається все частіше і частіше в нашій поезії, поза Ольжичем, у якого він звучить найміцніше, чуємо ми його в поезіях Кравцева, Кушніренка і інших. У Кравцева бринить цей сміх у його сонетах. 

Так вабить воля! 
Вирватися, вмерти у борні,
Нагально впасти від ножа чи кулі!

Найбільшою радістю, яка може чекати його на волі, є боротьба. Такою ж найбільшою радістю ввижається вона і Сергієві Кушніренкові. Жорстокість життя не лякає його:

Їжиться життя нове скажене,
П’яне від захоплення й зусиль!
Надзвичайно обладовані антени...
Перехрестя надто важних хвиль...

Там, де поет минулого віку вчув би лише зойк і зітхання, Кушніренкові вчувається сміх:

В Африці сміються канонади
І, як завжди, як в історії — колись,
Хто відстав — не матиме пощади,
Хто безсилий — згинь чи покорись,
Йдуть події твердою ходою,
Множаться листки нових історій.

Кушніренка, як і Ольжича, понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати.

Орлами нам в синь вилітати!
Так ваблять залізнії грюки —
Колеса найтяжчих гармат,
Бригади чобіт по бруках!

Після цих слів вже зрозумілими робляться інші рядки поета:

Вже хруснув засув — трісли темні брами,
По звалах вкритих предковічним мохом,
Наперекір невольницьким думкам,
Ми вкрочили в зубатую епоху!

Він бачить «налиті сонцем, молоді, рішучі» — «залізнії когорти», їх крок, їх спів, їх чин.
Читаючи таку поезію, ми відчуваємо, що дійсно в неї увійшла, наперекір невільницьким думкам, нова сила, «налита сонцем, молода, рішуча» з культом завзятців, із змаганням, на яке дивляться як на радість.


Але, на жаль, ще й досі в нашій поезії зустрічаємо погляд на життя, як на тяжкий обов’язок, а на боротьбу, як на тяжку жертву. Занадто довго сидів в нашому письменстві понурий дух попереднього покоління, щоб так швидко можна було його цілком вигнати звідти! Навіть дехто з молодших ще дивиться на чин, як на зречення життя, жертву.


У Кушніренка, поруч з поезіями, наскрізь овіяними новою силою, знаходяться рядки, що звучать дивним дисонансом в його творчості, нагадуючи старі часи. Це відчуваємо тоді, коли він закінчує свого, повного сили, вірша дидактичним міркуванням, що, мовляв,

Життя ж бо ані казка, ані жарти,
Лиш боротьба й повинність.

В той час, коли ця свіжа і глибока течія допіру починає бурити все інше і тягнути його за собою, серед тих українців, що своєю психікою не можуть ще розлучитися з відшумілою добою, зроджується реакція проти нової течії. Глибокий і обов’язковий, але разом з тим сміливий і амбітний тип людини, що запанував у всіх оздоровлених країнах Европи, є ще не до прийняття багатьом українським душам. Вони знову протиставляють йому давно знайомий їм тип людини-мурашки, який має бути в житті чимсь неначе робітник в верстатах Форда, де непотрібно ні творчої фантазії, ні героїчних привидів, де лише вимагають акуратности і рутини.

Цей культ сірої маси хоче піднести і автор «Української Доби», для відміни оздобивши ту масу якоюсь ближче не окресленою прикметою, яку назвав «мовчазною відданістю». Безперечно, така маса потрібна, як необхідний фундамент кожної організації, але, як вже показало нам наше недавнє минуле, ще більше потрібні люди, які надали б цій масі певну форму і навчили б її вже цілком окресленої відданости. Бо чим є маса без тих людей, найліпше каже Кассон:

«Велика маса мужчин і жінок скидається на тих кріликів: на першу чутку про небезпеку вони ховаються. Подивіться на Китай — це ж череда з мільйонів голів, що вічно тремтять зі страху перед бандою грабіжників. Один єдиний невстрашимий очайдух міг би піти туди і стати володарем соток тисяч душ...»

«Безпека понад усе!» Це було гасло людства тому 500.000 літ — але це ніколи не було гасло його вождя.


«Вождь мусить зважуватися на небезпеку, на відповідальність та мусить наставляти голову на лютий буревій».

Завданням сучасної нашої інтелігентної молоді мусить бути стремління стати на чолі рядів, а не лиш м і ж ними, а тому і повинна вона старатися виробити в собі прикмети не лише рядовика, а й провідника. Не лише послуху, а й команди, не лише ремісничого виконання, а й плянуючої фантазії, блискавичної орієнтації. Щоб бути готовим кожної хвилини взяти лише на себе відповідальність, а не почувати, що ця відповідальність мусить лягати завжди рівномірно на плечі всіх її сусідів.
Автор «Української Доби» пропонує створити культ традиції, культ наших предків. Але, як ми вже не раз бачили і не раз про це говорили,—традиції треба шанувати, але не всі і не всяких предків. Відкинули ж італійці традицію свого жебрацтва, і вийшло це їм тільки на ліпше. Можемо і ми відкинути традицію свого духового жебрацтва, з найбільшою для себе користю.

Ніхто не в стані видушити з свого серця хоч краплю сентименту і пошани до якогось безпринципного панка, який ніколи нічого не зробив позитивного, лише за те, що він був його прадідом. Таких прадідів, звичайно, замовчують або признаються до них не з гордістю, а з найбільшим смутком. Тому і до своїх предків сміло можемо ставитися критично і розбирати, до кого можемо мати пошану, а до кого погорду. Зрештою, в справі предків найліпше висловивсяУнамуно, один з найбільших письменників сучасної Еспанії:
«Не те важне, хто мав яких предків, але те, чи він сам буде предком своїх нащадків. Дбаймо скорше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами нашого минулого».


Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же ж вона не зрікається цієї чести, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. 



Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому?
Для того щоб амбіції не замінило амбітництво, а наші провідники не нагадували отаманчиків, кожний, хто вірить в свої сили, мусить до себе ставити великі вимоги і старатися розвинути в собі безліч прикмет. Безперечно, провідник мусить мати риси, потрібні для розвитку, як словність і обов’язковість, але, крім них, він мусить мати ще багато інших рис.
Провідник мусить добре орієнтуватися у всіх подіях і течіях у світі і у себе дома. Але цікавлючися усіма течіями, триматися вперто лише однієї, не піддаватися протилежним хвилям.

Хто готується на провідника, мусить вчитися спочатку бути вірним хоч би й невеличкому гуртові, бути його патріотом і боронити його честь.


Лише ті, що потраплять бути вірними якомусь невеликому колективові, будуть вірними і великому колективові — нації.


З англійської літератури бачимо, як ті юнаки, що завзято змагаються за першенство своєї школи, спортового клюбу чи якоїсь корпорації, так само завзято боронять пізніше інтереси цілої нації. Ті ж, що в усіх змаганнях чи дискусіях з людьми, хай своєї нації, але з протилежних таборів, завжди лишаються пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожої організації, а ворожої нації.


Той, хто хоче бути провідником, повинен мати багато прикмет, цілком не потрібних звичайному рядовикові. Він мусить добре орієнтуватися в усіх ділянках життя, бо кожну з них може використати для своєї справи. Він повинен не забивати, а розвивати в собі почуття гумору, бо це почуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у відношенні до себе і до інших. Крім того, це ж почуття допомагає завжди нищити шабльон, який є ворогом всього творчого.


Так як і гумору, не треба боятися радости; вони не заплутують, а опромінюють шлях до мети, коли ми лише самі вміємо їх брати, а не віддаватися їм, як невільники. Унамуно каже:
«Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але,— проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ».


Не треба бути занадто скромними, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх. «Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіялкою»,— пише Кассон. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіялкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.


Той, хто хоче бути провідником, безперечно, мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зречення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порожніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, мусимо вперто пам’ятати, що кожне діло, створене розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніяльним.


«Від Еспанії,— писав Унамуно,— відлетів дух гумору, так тісно пов’язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бавляться і навіть сміються поважно».


І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.

Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум’ям вибухнув в душах його земляків.

Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас! Як потребує цього неминучого полум’я душа нашого покоління.

Відчит виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві 15 червня 1937 р. 

Немає коментарів:

Дописати коментар