середа, 14 вересня 2011 р.

Маса і провід


Дмитро Донцов

Маса й провід! Довкола цих понять крутиться вся проблематика нашого життя. Ця проблема сушила голови Шевченку і Кулішуі. Вона ж поділила тепер громадянство на різні табори. Кардинальне питання нашого життя двадцять років тому; ще важніше тепер, ще грізніше – завтра.
Від того, як це питання буде вирішене, залежить наше усе. Куліш бачив в нашій масі, в козацтві, лише "завзяття дике безхатнього птаства", "руїнницький дух" "хижого бурлацтва", з якого нічого путнього не могло вийти. Наслідники Куліша – сучасні монархісти – тої самої думки. Для них наш визвольний рух був тільки "рев і доколінний шлик", демагогія і брехня, злоба і зажерливість; ненависть розгуканої голоти, сила не творча, лише руїнницька. Для демократій – в наших невдачах – опріч клепаних "обставин" – знову ж таки були винні маси, не досить свідомі, аби дисципліновано йти за своїм прекрасним проводом.
Чи справді так було? Чи з двох чинників всякого руху – проводу й маси – справді маса, а не провід спричинює невдачу руху?Хочу тут довести, що надавати першорядну вагу масі в суспільнім життю — є нісенітниця. Хочу показати по-перше, що так званий руїнницький дух маси має своє визначне місце в історії майже всіх народів; по-друге — що коли не створив той руїнний дух у нас нічого, відповідає за це не маса, лише хто інший. Той, кого звуть проводом нації, її "елітою".
Вже Куліш, основоположник нашого "антигайдамацтва", не був такий впевнений у своїй теорії. Вже у нього можна знайти думки, що хоч наш народ "тільки й думає про руйнування, пишається ним, співає про нього в поетичних піснях своїх, але – в його варязькій, необачній задиркуватості... все ж живе ідея створення чогось нового", живе "гарячий темперамент древних русичів" — будівничих нашої держави.
А в тім! Нехай і так, нехай було в нашій історії забагато ненависті, забагато гайдамаччини, а тому, нібито, й забагато руїни. Та чому ж деінде не допровадила до руїни та "гайдамаччина"? Та ж "завзяття дике" не лиш над Дніпром бенкетувало. Чи "отаманія" не бушувала ще недавно наприклад, в Ірландії? Але там з неї вийшло зовсім щось інше.. А чим, як не збираниною "жебраків" були фландрські "ґези", які ішли проти Пилипа іспанського? А вояки Кромвеля? Гадаєте, це не були "бандити"? Найзвичайнісінькі! Бо навіть найкращий свій полк (Гемпдена) називав Кромвель "бандою паливодів і конюхів". А все-рівно, ті паливоди і горлорізи збудували підмурівок Великої Британії.
Отже, саме в собі "завзяття хижого бурлацтва" не спроваджує ще народу на шлях руїни. У всякому випадку не завжди. Не завжди воно робить з народу – голоту. Мусить бути на те якась інша причина…
"Націю, казав Наполеон, творить народна маса. Коли голота бере гору (над пануючим класом), тоді вона змінює ім'я і зветься вже народом. Коли її перемагають, тоді вітають кількох бідаків, а решту прозивають "розбійниками" і "бунтівниками". Такий вже є світ: голота, розбійники, бунтарі, або герої – відповідно до наслідку боротьби"... Ось проста й геніальна формула, з якої виходить, що не через те якийсь рух перемагають, що був він руїнницький, лише тому називають його руїнницьким, що його перемагають. А коли так, коли не "руїнний дух" стихії спричиняє катастрофу руху, то де ж її причини? За яких обставин "руїнний дух" перемагає, а за яких ні? Коли він стає творчим і будуючим, а коли лишається руйнуючим? Іншими словами: коли голота лишається голотою, а коли стає нацією? Так (читаємо в Шевченка) противники козаччини звали її бандою "розбійників, ворів", як нині УПА звуть "бандитами", "погромщиками".




Відповідь (скоріше натяк на неї) маємо в того самого автора – "Історії возсоєдінєнія Руси". Вже для нього причиною і нашої історичної руїни було наше "невміння згуртувати довкола одної справи дикі елементи суспільності з елементами культурними", наше "невміння правити розбишацьким елементом". Все, що робив цей "розбишацький елемент" – війни, боротьба за Чорне море, було "класично сміливе, одчайдушне і поетичне, але безнаслідне". Бо козаки-нетяги "не розуміли свого діла", не видали з себе когось, хто б вищою ідеєю надихнув їх героїчне шамотання. Ось чому навіть геніальний Хмельницький лишився в пам'яті деяких нащадків, як його назвав Кромвель, terror nobili tatis et persecutor judaeorum, як козацький ватажок, а не як засновник нової держави, яким по суті був. І то тому, що наступники його не виявили того "уміння правити розбишацьким елементом", яке виявили Богдан і Кромвель. Про це "уміння" і йдеться якраз. Є воно суттєвою функцією проводу.
Ось тут і зустрічаємося віч-на-віч з проблемою маси і проводу.
Мабуть не помилюся, коли скажу, що "еліти" народу в правдивому значенні слова, після занепаду козацької гетьманщини в кінці ХVIIIв., ми не витворили. Верства, яка пізніше, деінде створила з себе цю "еліту" (інтелігенція), у нас була й досі є за квола, особливо якістю, щоб прикласти до неї у всьому його значенню – ім'я "еліти" народу. А якраз вона, та еліта, є мотором, який задає рух машині! Якраз вона дає мету і розгонову енергію масі. Вона є силою, що зв'язує розпорошену юрбу – в дисципліновані кадри натхненною одною ідеєю армії, робить з "голоти" – "націю". І коли ми звернемося до провідників, або до провідних груп інших народів, то побачимо, що всі вони єднали в собі три прикмети: перше – вони самі були насичені тою самою електричною енергією, що й маси; друге – свою амбіцію вбачали не в тому, щоб за масою шкандибати, лише, щоби її вести; щоб вирішувати часом проти волі пасивного загалу; третє – неясні стремління юрби вбирали вони в яскраву формулу, освічували її підсвідомі бажання сліпучим блиском своєї ідеї, позитивною візією нового порядку, візією "дійсності, що настає", що приходить на зміну існуючій.
Наполеон
Ось син революції Наполеон, та її оборонець, який стримав навалу на Францію армій монархічного інтернаціоналу, а потім розгромив їх; який вигнав з Тюільрі вісімнадцятого Людовіка. Його сила була в переконанні маси, що він був її справжнім провідником, виразником її ідеалів навіть тоді, коли десяткував свій народ рекрутаціями. Коронований, папою, був він дитиною революції. Коли на острові святої Єлени його спитали, який день в своїм житті уважає за найщасливіший, він відповів: "Той, коли його, 27-літнього переможця, вітав італійський народ криком – "Еввіва іль лібераторе!" Його яскравою ідеєю, яку приніс народу, була одідичена після революції ідея визволення Франції з пут феодалізму – в праві, й політиці, в соціальному устрої; ідея, яка мусила йото пхнути в 20-літню війну з цілою феодальною Європою. Ось чому існує досі у Франції культ Наполеона.
Чи був він "насильником"? Був, але в його насильстві був глибший зміст. Таким вийшов він з-під пера Я.Махара (переклад О.Луцького): коли оргій революцій було вже забагато всім, то:

"Всевидючість, що кермує строго
Порядком споконвіку непорушним,
Моргнула грізно оком.
І фельдшер низький зі сталевим зором,
В три роги шапку на античний череп
1 дужі руки з-заду заложивши,
Прийшов до мас недужих,
Встромив відважно зимногострий ніж свій
До жил, що аж пашили від горянки, –
І кров зіпсута бухнула фонтаном...
А грубий фельдшер помирив французів з Богом,
І з пеклом, і з небом, зі всіми святими, і людність
Покірно шию вгнула...

– у той споконвічний порядок життя.

Не є вадою провідника те, що часом мусить він пустити кров гнилу, (цю операцію поручав наприклад і Шевченко), і таких "фердшалів" знає історія більше. Лише, що робили вони своє діло не для .самої штуки, без плану і мети (тоді – це був би бунт черні), лише, щоб привернути – нехай в нових формах – "порядок споконвічний", оснований на авторитеті; щоб змусити розгукану стихію "покірно шию вгнути" в ярмо вічних законів організованої спільноти. Бо хто бореться проти примусових норм, що порядкують громадою, – програє боротьбу, коли на місце збурених не ставить нових, але примусових норм.. Вміти повести маси проти одних і підпорядкувати другим нормам – ось у чому полягає прикмета провідника: того, що вміє командувати.
Наполеон не цурався маси, але мав одну лише пристрасть – вести її. В становищі, де треба було просити, або переконувати, був він безпорадний. Жадоба панування, оперта на моральній відвазі, на чаруючій силі характеру, – була його пасія. В ній містився ніби фокус владної енергії, ніби хвилі непохитної волі випромінювали від нього, заливали інших й уярмлювали. Пересвідчення в спасенності його місії, моральна сила давали йому змогу зачаровувати інших, командувати ними, а їх змушувало коритися йому без слів.
Його душа не тратила свого магнетизму навіть в занепаді. "Коли "Беллєрофон" з полоненим імператором кинув якір в Плімуті, довкола – на набережній, на кораблях і човнах тиснулися тисячі народу, які від 20-х років вчилися ненавидіти цю "потвору". Але ось імператор входить на поклад і стається надзвичайне. На всіх човнах, на набережній, тисячі голів відразу обнажаються. У всьому порту, де лиш сягав зір Наполеона, ні одного капелюха, самі відкриті голови". Це сила дресирувальника, який з ціпком в руці змушує дику бестію скакати через обруч.
Ось другий провідник, страшної пам'яті для України – Ленін. В листі до Троцького писав про нього Йоффе: "Бракує нам усім тої незламності, тої впевненості в собі Леніна, його рішучості йти самому по шляху, що розумів він як добрий", хоч по суті і злому. "Поступ" назвав якось більшовицьку стихію "жорстокою стихією нищення". Але "залізна карність комуністичної доктрини ув'язнила її, взяла в карби послуху", – в даному випадку послуху ідеї нового Тамерлана.
Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсності в ім'я тої, що настає, віра в своє післанництво – ось приклад провідника.
Бачимо цю рису і в антиподі Леніна – в Муссоліні. Ще в 1916 р., як незнаний капрал, писав він з окопів: "Той стан духа, який окреслюємо терміном "мораль" – це основний коефіцієнт перемоги. Той виграє, хто хоче виграти. Той виграє, хто має більші запаси вольової внутрішньої енергії". Не тільки Муссоліні був тої думки, що національну єдність Італії можна врятувати тільки знищивши соціальний радикалізм. Але ніхто, крім нього, не був готовий вдатися до рішучих заходів. Він один відважився на марш на Рим, він один насмілився атакувати пораненого комуністичного бика, хоч і був з своїми прихильниками в меншості, хоч плив проти течії.
Інші політики – Джолітті, Факта, Нітті, – були лиш парламентарними тактиками і не знали, що то значить йти проти більшості, що то значить вести. Знали лише свої програми і кулуарні шахрування. А тим часом здібність командувати була важливішою за всі їх програми. В 1922 р. казав Муссоліні: "З усіх сторін питають мене про програму. Але, на жаль не програми бракує італійцям, їм бракує людей і волі впровадити програму в життя. Всі проблеми італійського життя, всі були вже розв'язані на папері, але бракувало волі, щоб перетворити їх в чин".
Змалку помагав диктатор батькові ковалеві згинати на ковадлі розпечене залізо. "Тепер – казав він в одній промові – важче маю завдання, згинати людські душі, опановувати мозок і серце нації".
Беніто Мусоліні
Власне той "преторіанський дух", та "загониста вояцька вдача", "готовність бешкети чинити за справу (своєї) віри", "жадність" і "дерзость сили", мовив Куліш – ось прикмети, що визначили і Кромвеля, і колишніх колонізаторів придніпровських. Бажання вести інших, "згинати людські душі" на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати спільноті "віру у власні сили", "витискати своє п'ятно на дусі народу", "не оглядатися на тих, які проти їх діла", наказувати, з’єднувати, командувати, перетворювати потаємну енергію мас у кінетичну – ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має – не є проводом.
Коли починав, фашистів було тоді декілька загорільців (ардіті), а в 1919 році число фашистів у всій Італії не досягало 10000. Але десять тисяч "були готові, коли йшлося про рідний край і про фашизм, не тільки віддати свою виборчу картку, але й завдати смерть і самим її понести". В закон числа, у всемудрість маси не вірив Муссоліні. На його думку великі рухи історичні були епілогом волі одиниць, не компромісу. Треба бути або за, або проти. Хто не з нами, той проти нас.
Тою самою таємничою силою опанував французьку націю й Клемансо, справжній диктатор Франції у 1918 році. "Він гадав, що тріумфував лише через те, що на службі його ідей стояла його сила примусу, його запал, його відвага, його переконаність... Вій здобув собі демократію своєю сміливістю й відвагою. Він довший час лишився на її чолі, бо вона відчувала в ньому людину командування".
Це здобувці, які вміли командувати. Але ці здобувці, знов таки, мусили йти пробоєм крізь загальну байдужість, щойно здобувати собі симпатії народу, для якого боролися.
Щоб поставити всі точки над і, останній приклад. Карлейль питає: чому шотландські роялісти довший час били залізні бригади пуритан в Англії? І відповідає: шотландська нація була теж майже вся пуританська. Але їх не вів Кромвель, а натомість – нужденні, вічно-хитливі, вічно-дипломатичні страхополохи... Пуританська Шотландія не мала провідника, тим часом як розбита партія кавалерів – мала його. Був ним граф де-Монтроз, лицар і великий пан. З одного боку, отже, – піддані без володаря, з другого – володар без підданих. Підданим без володаря не вдалося зробити нічого, володареві без підданих – удалося. Монтроз, з жменькою ірландських та верховинських дикунів, з яких не багато мали з собою рушниці, кидається на випробувану пуританську армію і розбиває її раз-по-раз в п'ятьох битвах. На короткий час стає він паном цілої країни, аж поки на Шотландію не впала тінь Кромвеля. Аж поки й пуритани не одержали провідника...
Ні, не інертна і хаотична стихія винна, коли не є творча, коли з її зусиль нічого не виходить, лише завжди – провід.
А тепер читачу мабуть стає поволі зрозумілим, чому "руїнницький дух" стихії, або її байдужість перешкодили нашій еліті в Україні створити щось тривале, а не перешкодили ні Наполеону, ні Леніну, ні Муссоліні, ні Кромвелю. Бо ж і вони мали до діла з отою "розгуканою" стихією, тільки вони – знали, як її вести. А цього вміння бракувало нам. Замало було власних Монтрозів.
Не "завзяття дике", не "бешкетування" були тут причиною неуспіху (бо скрізь діє цей чинник), лише брак сили, яка те "бурлацтво" здолала б підняти і повести. Підняти – ідеєю і темпераментом, повести – волею і вмінням командувати. З прикметами духа групи, що зветься аристократією народу.
Скажуть: добрий вибрали приклад! Нам, "демократичній нації" і т. д., говорити про релігію насильства? !
Але все так є й бувало в історії.
Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволятися з-під чужої команди. Хто скидав ідолів, мусив уміти інших спонукати поклонятися новим. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нові... Читаємо у Маколєя: "Спартанець, який б'є й катує гелота, збуджує несмак. Але той самий спартанець, який жартуючи старанно зачісує чуприну в день, який – він добре знає – буде його останнім днем, в ущелині Термопільській, – на нього не можемо дивитися без подиву. Бо саме тому, що спартанця навчили шанувати в собі члена пануючої нації і дивитися згори на кожного, хто не був спартанцем, як на менше варту породу, – саме тому, що не мав він співчуття до рабів, що плазували перед ним, – саме тому ніколи, ні при крайній потребі навіть, у голову спартанца не приходила думка, що він може схилитися перед чужим паном, або впасти перед ворогом на коліна".
Очевидно, не кожна аристократія, що панує над іншими верствами, перейнята тим гордим духом. Не хочу тим сказати, чи твердити, що кожна вільна нація мусить мати своїх гелотів, або що гноблення інших є легітимізацією на прийняття в сім'ю незалежних народів. Хочу лише підкреслити, що непокірний дух, який каже сильним народам завойовувати нездібних до власного життя гелотів, – це той самий, що не дозволяє їм зносити чужої опіки над собою... Хочу сказати, що народ – або його провідна верства, – які не вміють угинати своїй волі ворожі, чи байдужі до себе сили, ніколи не виплекають в собі свободолюбного духа, не здолають змагатися з чужою тиранією.
Почуття своєї вищості, віра в свою місію, дає кожній правлячій верстві незвичайну силу. Все добре в ній – звичка командувати, бравада, погорда до небезпеки – випливає з простої лінії, з тої впевненості у собі, з почуття своєї вищості і права вести інших. Це почуття спільне для тих, які нині підбивають гелотів, і тих гелотів, які прагнуть завтра стати народом. В цім почутті вищості аристократія черпає обов'язок бути гідною високої ціни, якою себе оцінює. "Аристократія – каже Пєрфе – сильна лише тоді, коли впадає в гріх гордості".
Кожна еліта, яка хоче здобути масу, конкурує звичайно з іншою, яка вже цю масу здобула, або щойно хоче здобути, яка отже – по відношенню до першої – є силою опірною, яку треба зламати. Так було наприклад у нас під час змагання з денікінцями, чи з більшовиками. Крім того має така еліта ворохобний елемент у своїй же ж землі, що не приймає цієї еліти, ні її ідеї, от як наприклад жидівська, чи москвофільська меншість в Україні. Тому то еліта, що бореться за загальне визнання в у своєму середовищі, повинна мати волю й відвагу зламати опір тих ворохобних елементів, як зломив опір парламентаристів Кромвель, як зламали апатію власного суспільства – польські легіонери, опір демолібералів – Муссоліні.
Вільфредо Парето формулює це так: "Від часів повалення Римської імперії і аж до занепаду французької монархії – завжди тій правлячій верстві, яка не вміла, або не могла приманити силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла ту силу використати. Людовік XVI впав через те, що не хотів, не вмів, або не міг послужитися силою; а перемогли його революціонери тому, що хотіли, вміли і могли послужитися силою". Хто має цю волю, той надихне живим духом всяку програму, всякій надасть активного змісту.
Символічною постаттю у цьому відношенні є Володимир Винниченко: коли він був поміркованим соціалістом – годився з Керенським, коли став комуністом – годився з російськими багнетами. Завжди годився, завжди схиляючись перед новою силою. Бо, як сам писав у своїм "Відродженні Нації" "ніколи не припускав, що нам силою доведеться здобувати свої права".
Та безсила політика наших верхів пояснює весь наш 1917 рік, коли ці верхи всіляко гамували народну енергію, будь-який самочинний рух маси, будь-яку її спробу загарбним правом вирішити проблему – Київ-Москва. Самі, не вірячи в силу, не любили наші верхи її вияву і в інших. Леся Українка малює такий портрет апостола переслідуваного християнства:

В його листах, у кождім слові,
Загонисту вояцьку вдачу видко.
Він словом бив немов вояк мечем,
Дарма, що про любов умів балакать.
Він бешкети чинив за справу віри
Немов преторіанець за образу
Орла імперії… Єдина зміна,
Що знак ягняти став замість меча.


Це був справжній дух християнства, "переформованого фаустівською людиною" як говорив Шпенглер. Цим преторіанським духом і перемогло християнство розкладене толерантністю поганство. Апелюючи до гуманних закликів визволення, брало воно собі емблемою ягня, – але не як символ терпіння, тільки, як символ месника за потоптану справедливість, який приходить в апокаліпсисі.
Не обурювалися отже ті люди проводу, коли не виходила їх справа. Не нарікали на "розбишацьку стихію", лише на хвилях розгуканої стихії – злітали угору, пороли її тіло човном, били його веслами. Не кляли ошалілий вітер, лише робили так, щоб гонив їх до далекого берега, а не на підводні скелі, – так робили ті провідники. Всі вони були великими ворохобниками і великими тиранами, під кроком яких стогнала земля, – руїнниками і творцями. Бо не маса винна, коли борсається, а нічого з того не виходить. Нема чого у тому винуватити вітер, що перекинув човен, коли хто не вміє натягнути вітрил; бо не винні хвилі, що залили нас, коли хто не знає як веслувати; бо вершник винен сам, коли кінь скинув його з хребта, винен провід, коли не вмів "правити розбишацьким елементом", коли не вмів скувати його "залізною силою доктрини".
А тим часом? А тим часом і тепер ще нічим іншим не займається наша еліта, як безплідним наріканням на невдячність маси, замість пригадати власні гріхи. "Немає нічого легшого, як скинути батьків, скаржаться наддніпрянські монархісти, батьки скрізь і завжди по своїй старості од синів слабші"... Уважають монархісти масу за дич, за хама, але не словом гострим його картають, лише моляться "за брата нашого, за рідного, за Хама, щоби Бог великий, милосердний освітив його милостю своєю, щоб послав йому в серце покору і любов" – до своєї здитинілої аристократії...
Чи це є мова провідників народу? Клемансо, коли був "батьком" народу, був у три рази від "дітей" старший, але його слухали. Причому, отже, тут старий вік, коли суть не в фізичній, а в духовній старості? Читаючи ту літанію, чи можемо собі уявити, щоб таким тоном говорив Хмельницький, чи Бонапарт? Хмельницький голови булавою трощив киринникам, а ті, що нині з Богдана патрона свого роблять, благають непослушних "дітей" не покидати їх у біді... Чи можна поважно ставитися до претензій, аби хтось визнав їх за еліту нації?
Не іншої психології й речники демократичної групи наддніпрянської еміграції. На їх думку, "в перші місяці революції (в Росії) обставини, настрій і рівень свідомості мас не дозволяли ще просто і ясно заговорити про свою державність", хоч "інтелігенція українська твердо і непохитно стояла на ґрунті української державності"... Це називається писати історію! Та ж головною прикметою провідника є жага відповідальності! Не спихає він її ні на кого. Наша еліта спихає ту відповідальність раз на обставини, раз на Богу духа винну масу. Одні винуватять її за те, що була занадто революційна, другі – що замало революційна, обидва – що не слухала їх. Чи до такої самооборони принизиться правдива еліта? Та ж власне тодішня інтелігенція не визнавала ідеї власної державності.
А зрештою, хай і так! Хай невідповідним до великих чинів був настрій мас. Але чи ж з цього виходить, що інтелігенції наддніпрянській треба було, як пише цитований вже журнал, з тим "рахуватися і не дуже забігати наперед"? Та ж і фашистів мало було серед не дуже їм прихильного суспільства, так само, як і більшовиків, але не принизили вони своїх цілей до земного смаку більшості, лише вели її за собою – широким розмахом своєї ідеї; вміли "послуговуватися силою" супроти ворохобних елементів власної суспільності. Муссоліні без пардону виступає проти масонів і комуністів, більшовики – проти всіх, крім себе – людей партії – і самі обставини натинали своїм бажанням. В 1917 і 1918 р.р. більшовики були перелякані українським "міраклем". Але більшовицькі ряди пхнув знову наперед Ленін; цьому, страшної пам'яті для нас, чоловіку "завдячуємо" тим пеклом, яке тепер сміється в Україні... Але ті самі "обставини", які перелякали не одного з більшовиків – вагалася використати наша еліта, бо бракувало їй агресивного пафосу перших. Нас вчили здавна, що "єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти його бажання, його ідеал", а ніколи – крий Боже, не накинути йому своєї... Наша еліта – як сказав би Ніцше – "не вірила більше в героїв, в силу волі". Найбільше дбала наша демократична еліта, щоб не стати "непопулярною" в масі, щоб, перед кожним кроком сто разів виконувати "настрій мас", миттєві зміни їх настрою, завжди боячись попасти в конфлікт з тим, чого "хоче народ", рідко коли суґеруючи йому своє хотіння, бо рідко таке мала, рідко беручи відповідальність за гострий і рішучий ярок. Робила це лише тоді, коли здавалось їй, що за нею маса, гурт. Але – як каже приказка – в гурті й беззубий собака бреше...
Ще менше мав наш демократичний провід з другої прикмети еліти: ідеї. Але як могла скристалізуватися в нашої еліти яскрава доктрина в тій атмосфері пасивної адорації маси, з якої випливала любов до всього невиразного, безформного, безнапрямного? Чи могли мати притягаючу силу ідеї автономії, соціалізації, федерації, "свобідної України в свобідній Росії", або УССР в СССР, ідеї братерства з народом Троцьких і Бражньових, та інші, не ідеї, але ідейки, в які наша еліта хотіла вбрати підземну чуттєву енергію мас? Чи могли вони стати кристалізаційною точкою тих сил? Коли чужому праву не протиставлялося права свого, ні чужій ідеї – власної, лише – маленьку поправку, а все ширше – було скоком в незнане, може в провалля, хто знав? Німецький поет Шторм писав:

"Один питає, що з того вийде, другий – що є слушне,
і тим відрізняється людина вільна від раба".


Ця психіка "кнехта", раба, пояснює, чому не мала наша еліта третьої, може найважливішої прикмети проводу. Не мала, як сказав би Ніцше, "das Jasagen zu Gegensatz und Krieg", свідомості, що лиш на звалищах старого будує нове. Навіть, коли хитався і падав будинок російської імперії, шукала вона можливість приткнути до потрісканої стіни нашу прибудову. Неправда, що інтелігенція наша випереджувала своїм безкомпромісним настроєм настрій мас. Річ та якраз навпаки. Досить пригадати етапи чотирьох універсалів, і плямування сепаратистів ім'ям бандитів, страх розірвати з Петербургом, коли в краю клекотіло все навкруги, – щоб згадати як же було все насправді. Темпераментом своїм наша еліта тих часів була чужа широким масам. Провідник української революції висловлювався в Києві: "Жаль, що наші плани безкровної революції, без конфліктів і перетрубацій розбилися", що "революція пішла своїм революційним шляхом". Жаль, що не можна було робити революції без перетурбацій, війни без мира, самостійності без федерації, сваритися без сварки... І той настрій пережив всі бурі, зберігся й досі... Читаємо в органі одної нашої еліти: "Неправда, що історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хочуть, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження... З двох воль сильнішою є та, що вміє зробити по своєму без насильства. Найкращі бо бажання, доконані насильством – є злом". Цікаво, чи далеко зайшов би більшовизм, якобінізм, або царат чи козаччина наша, коли б Бог обдарував їх провідників психологією духовних кастратів?
Провід народів певних завжди старався підготувати силу, яка могла б стати на чолі народу. Але в нас думали інакше. В той час, як Троцький вже думав про зав'язок червоної армії, писав в 1917 р. Винниченко: "Чим же ж захиститися нам, що поставити проти (ворожого) штика? Розуміється, є гарячі голови... перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики... Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну... Ах, та проклята віра в багнети! Яка то поверхнева думка. Не своєї армії нам треба, а знищення всякої постійної армії взагалі!" Так роздумувала наша відповідальна еліта в переддень вступу Муравйова до Києва. З такою психологією організувалася самооборона країни... У чому була тут винна маса? Вище я цитував Парета, що "завжди правлячій верстві, яка не вміла, або не могла використати силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла використати ту силу". Тут зауважу, що соціологічні закони однакові – за Цезаря, за Людовіка XVI і за Центральної Ради... "Порядок споконвічно непорушний", про який писав Махар, знайшов свого герольда у Франції в постаті Наполеона, який перевів революцію з її виключно негативних рейок на позитивні. Нашими Наполеонами були Винниченки, і тому на роль Наполеона у нас взялися, як уміли, Муравйови і Сталіни. Наша еліта відкидала не даний порядок, а порядок взагалі, не лише російську армію, поліцію, державу і провід, а всяку державу і всякий провід, всяку ієрархію. Тому отримала чужу...
До тої самої теми декілька фактів-анекдотів з іншої ділянки... Одного представника української влади переконували накласти грошову кару на жидівську крамницю за відмову приймати гривни. Представник влади відмовився, бо – казав – "немає на це параграфу"... Ілюстрація до того, чи вміла наша еліта se server de la forse. Приклад другий (знов з сотні подібних): до одного колишнього старшини "добрих старих часів" прийшов представник тої ж влади – і запропонував йому вступити до українського війська. Старшина відповів: "Коли ви влада, то навіщо питаєте? Коли ні – то забирайтеся"... Ілюстрація до того, чи знала та влада, що це значить "командувати".
Один мемуарист пише про одного отамана: "Чоловік безперечно чесний, дуже симпатичний, добрий, з вродженим розумом, але... був він страшний фаталіст, вірив, що не має щастя... Не було в ньому віри, що почате діло вдасться"... Ілюстрація до того, наскільки панувала над нами ідея наша, і почуття власного права.
Вище назвав я три головні прикмети еліти: "das Jasagen zu Gegensatz", амбіція провадити масу, нарешті – яскрава ідея. Наш провід ці прикмети мав в невистачаючій мірі. Біда була не в тому, що замало культурна була наша маса, замало аристократична, а в тому, що наша "аристократія", інтелігенція була плебейська духом, з навиками гелотів.
"Настрої завжди грали головну роль в історії – пише Валеріу Марку, а до них допасовувалися ідеї й програми". Але кволі були наші настрої, а відповідно до них програми й бажання їх здійснити. Два великі чинники знає історія – "Gewalt" і "Mythos" (в розумінні Сореля); цей останній зроджує героїзм, а перша – ідентична з "тиранією" Маколея... Бо "лише героїчне підноситься над землею, лише героїчне в стані формувати, лише хто бажає неможливого, може щось здобути"; бо лише сила запалює енергії, створює шляхетні почування й розплутує рухливі сили... Бо лише міф, диво, легенда – ідея – охоплює несвідоме, стискає в своїй владі всі сили і всіх людей, мов вітер придорожній все листя й гонить одиниці вперед до героїзму, до незнаних берегів".
Але цих прикмет не мала хвора душа нашої демократичної інтелігенції, яка навіть не усвідомлювала того, що не мала...
Чи вона стала того свідома бодай тепер?
Скажу, що свідомість справжнього відношення між "масою" і "проводом" і досі не стала у нас загальною. Міцна спадщина минулого і тяжка з нею боротьба. Говорю тут про всіх і про нікого. Не про ту чи іншу групу, лише про провід, про інтелігенцію взагалі. Чи відчуваємо, як той провід веде? Як тяжко він висить над думкою і волею? Чи відчуваємо десь присутність сильного осередку енергії, з якого впадуть мов молот по ковадлу тяжкі кличі, яким опертися не в силі? Чи не шириться у нас анархія в думках, перебіжництво від ідеї до ідеї? Чи є відвага плисти проти течії, проти сугестії фактів, стати в ім'я ідеї проти байдужості, або засліплення власної громади, проти крякання песимістів?
Де лишилася наша яскрава ідея? Чи не топили її в багні сельробівства, зміновіхівщини, чи регіоналізму? В намулі спізненої монархоманії, підігрітого – але вже безпредметного – австрійського парламентаризму, або карикатурного "прометеїзму"? Де бажання вбивати, мов цвяхи в стінку, свої думки в людські голови?
Чи хоч на одне питання нашого життя виробив провід, наша інтелігенція одну, виразну відповідь?
Ось питання фундаментальне, питання ідеалу. Що тільки не робиться у нас з відповідями на нього! Чи не проголошуються крайні постулати, щоб кілька днів по тому їх відкликати?
Чи у нас нема "проводирів", які за ідеал мають совєтську "суверенність", або колоніальну залежність в Об’єднаних Державах Східної Європи", з центром у Москві?
Так само, чи взяла демократія виразну тактику супроти жидівства? Чи усталила певне відношення до москвофілів, до совєтів? Завжди оминала вона ясну, імпонуючу масі відповідь на проблеми: парламентаризм, чи антипарламентаризм, за соціалізацію, чи проти неї, з жидами, чи без них, з совєтами, з регіоналізмом, чи проти! Де свідомість цілі, невідклична для еліти, де бажання виховати масу в дусі своєї ідеї, вести її? Де устремління непогашеними – в глупу ніч лихоліття – пронести смолоскипи ідеї, витиснути свою печать на народній душі? Де стремління нагнути своїй правді спантеличених, зірвати нерішучих? Де чесноти, без яких провід не є проводом?
Не дивно, що не маючи сугестії проводу, суспільність попадає під сугестію фактів, обставин, чужої ініціативи. А провід – під сугестію вічно змінних настроїв втомленої й байдужої більшості, яка хотіла б і це і те, але нездібна чогось хотіти так, щоб з тим стояти, або впасти... Тому й маємо замість ідей – компіляцію найновіших чуток і пліток, замість слухання в собі vох Dеі – прислухування до змінного vох рорulі, або попросту до голосу керуючого претора. А як сурогат "командування" – нарікання на байдужість загалу, наради, паради, шопки, комісії, анкети й бенкети, – аби втікати від відповідальності за який-небудь, але означений напрямок; повний брак того, що Бісмарк звав Civilcourage, без якої ніякий провід масі не заімпонує...
Це буде доти, доки не звільнимося від старих доктрин, від сугестії чужих думок, фактів, або, хитливої арифметичної більшості, від громадянського боягузтва, від страху піти своїм шляхом; доки не переглянемо утертих ідей про провід і масу, що засуджують нас на безсилля; доки не розірвемо з духовною спадщиною вчорашнього, не уб'ємо в собі духа неволі, що йде за всім і вся, тільки не за голосом власної думки, що спихає відповідальність на обставини і маси, що не хоче їм нічого нав’язувати, лише все приймати; доки не скуємо всіх залізною силою доктрини переконаних людей. Бо кожна інтелігенція має таку масу, на яку заслужила (наша навіть ліпшу).
Не нарікати, отже, на обставини (і деінде були вони не ліпші), ні на масу (вона зліплена у нас з глини, з якої Господь творить вибрані народи), лише тямити, що треба небуденного творчого шалу, щоби вдихнути в ту глину іскру життя. Не програмами виховуються і стоять еліти, лише характерами і духом, який ті мертві програми щойно одушевляють. Без радикального психологічного переродження проводу – з цієї глини нічого не вийде. Бо – слушно сказав Міхеліс – ніколи провідники не уступають місце масі, тільки завжди новим провідникам...
У нас замість того культивується (як завжди там, де провід є пасивний) адорація маси. Про цю спеціальну хворобу проводу, зв'язану з кризою демократії – далі.

Львів, 1939.

Немає коментарів:

Дописати коментар