Дмитро Донцов
Майже сто літ рік у рік урочисто шанують земляки пам'ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ще запечатана сьома печатями, для великої більшості тих, хто його шанує. Суть: ніщо ні на цій землі, ні в Україні нічого великого не зробить людина, доки не переродиться духом.
Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є "орли сизі", з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші "кастрати німії", "донощики і фарисеї", люди "овечої натури", "оглухлі", невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з "сміливим серцем", яка — одна вона — розплющить очі сліпим і "люд окрадений спасе".
По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них "пламенем взялось", вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це "єретики", або "юродиві, дурні оригінали", люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не "гнилою колодою по світі валятись". Ті кого він називав "людьми статечними", або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі "розбійниками, ворогами, п'ятном в нашій історії".
Найбільше ідеалістично настроєні Квітка, Куліш, вихваляли тодішню "сучасну Україну", з її кріпацтвом, вихваляли царя не гірше, як Тичина Сталіна. А всі прагнули, щоб не порушували новітні гайдамаки їх благословенного спокою. Відразлива була їм вся життєва філософія Шевченка. З відрази до тієї філософії виросло і закоренилося у нас те клеймування козацтва запорізького, як банди розбишак і анархістів, загрози усякої культури.
Вони думали не про нове козацтво як Шевченко, а про "зм'якшення войовничих звичаїв народів". Досягти ідеал щастя, треба було — не через пролив "вражої крові", як думав Шевченко, а "в дусі кротості і миролюбія" (Білозерський, кирило-мефодіївець). Їх завданням була не політична боротьба, як у Шевченка, а "занедбання політики", бо "сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські". Як могла його прийняти так налаштована більшість його земляків?
Шевченко не робив собі оман щодо настроїв тих земляків, — "тихих та тверезих", "без'язиких", як звав їх. Бачив, як приятелі затикали вуха й зачиняли двері, коли декламував їм свої "возмутітєльниє" вірші. Знав, що Запоріжжя було для них, як для тієї ворони з "Великого льоху" — просто "Січ біснувата". Знав, що був "єретиком великим" в своїй добі, якого катували чужі і боялися свої: "люд мовчав і дивувався... Що він діяв? На кого руку підіймав?" Знав, що Україну гірше всякого ворога "свої діти розпинають". Як могли вони не відвернутися від нього? Злісний удар пам'яті поета завдав професор М.Драгоманов, типовий представник тих "тихих та тверезих", які, блукаючи за "современними огнями", погнали на болотяні вогні Московщини. З фурією, з ненавистю до Генія, на яку здібна зарозуміла, але обмежена пересічна людина, Драгоманів картав Шевченка як лише вмів. Головно за три ідеї його Заповіту, за які житиме він вічно в пам'яті нащадків: за його "фанатизм", тобто за віру, що не знала сумнівів, в Бога і в героїчну Україну; за поворот до великих традицій, осоружних вченому інтернаціоналістові, за "некультурність" і "хижацький дух", за те, що, не знаючи релятивізму, знав тільки "так", або "ні"; за те, що не боявся плисти проти течії, стати "єретиком великим". Шевченко наніс непоправний удар по тричі проклятому комплексу "малоросійства", "лакейства" або, як казав ще драстичніше — "плебейства" в душі стількох своїх земляків. "Малоросійство" віддячило йому, прийнявши з нього лише його "Тополю", або "Катерину", наложивши печать мовчанки на філософію: "Псалмів", "Заповіту", а з поблажливістю, як на забавку "дурного оригінала" дивлячись на його "захоплення козацтвом". Відчували малороси, що в козацтві дав тип нової людини, що мала замінити тип раба.
Крім кількох виключень (Леся Українка насамперед), "малоросійшина", яка вдерлася в нашу літературу після Шевченка, запанувала в ній майже до революції 1917р. З ідеалізацією затурканого мирного гречкосія, або зі сльозами над його недолею, з сентиментальним жалібним наріканням на "жорстоку добу", щоб скінчити звеличанням сексуалізму і більшовицького босяцтва (Винниченко і Коцюбинський). Перед Кобзарем клали щороку приписану кількість поклонів, і вертали до свого "злободня", до "реального". А "реальне" в ті часи — це було видавати книжечки — "Про сухоту на рогатій худобі", "Про грім та блискавку", або про страйк і доктрини соціалізму, або збірники "З-над хмар і долин". Не в гадці їм було, оскільки Шевченко з своїми "розбійниками"-гайдамаками, з своєю проповіддю проти "москалів поганих", був в тисячу разів актуальніший для страшної доби, що сунула в Україну, ніж мудрість тих, які "современними вогнями" сліпили собі очі. Тяжке було пробудження незрячих у вогні революції...
Перед нею, під час неї і по ній — видерлася на поверхню українського життя не лише політична, а взагалі нова світоглядна течія, знана під ім'ям націоналізму. її глибший, світоглядний підклад дала, безперечно, в своїх творах Леся Українка. Її політичний маніфест написав в 1900 р. М.Міхновський. Многі з його теперішніх нібито прихильників — так, як інші Шевченка, кастрували його; поминули суттєві точки його науки, майже тотожні з головними підставами Шевченкового "Заповіту". Це був — максималізм в програмі (самостійність), нав'язування, через голови драгоманівців, до традицій старого Києва і Львова, шевченківське гасло боротися з "москалями поганими", з народом, не лише з режимом ("фанатизм"), розрив єдиного фронту з "українофілами", які служили народові тими брошурками про "рогату худобу" і які виплекали у нас расу покірних лоялістів, нарешті підкреслення, що нашу ціль виборемо не драгоманівським методом маскування і прислужування чужинцеві, а шевченківськім методом "Заповіту". Думки Махновського були розвинені пізніше в націоналістичній течії, як вона відбилася в "Націоналізмі" (Донцова), та в поезії "вісниківства" (Маланюка, Ольжича, О.Теліги, Л.Мосендза та інших). Ця література пішла шляхом Шевченка. Були в ній не тільки ідеї "Заповіту", не тільки наворот до старокиївських і козацьких традицій, максималізм в меті, не тільки гостре протиставлення України московському світові, не лише "фанатизм" і "шовінізм", не лише розрив з драгоманівщиною але й щось інше. Був клич знов таки шевченківський — за новою людиною, людиною нового, лицарського, не рабського духу. "Націоналізм" закінчувався реченням: "Нація, що стримиться до свободи, мусить раз на все позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світогляд народів вільних... Бо всупереч провансальству — "воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби", а не "страждань і сліз". Боротьба за існування — закон життя... Цю силу можемо здобути лише, коли переймемося новим духом..." Або "панування", або "рабство". Ту ж думку висловлював і співець "Слова о Полку Ігоревім"... Цю мужню нашу славну ідеологію, ідеологію спільнот, що радо приймають боротьбу за буття і щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Та передумовою є повний розрив з наукою провансальства (провінціальства), що труїть національну душу... Лише плекання нової волі врятує нас..."
Відразу ж на цю ідеологію почався наступ всього "тихого і тверезого" громадянства в Галичині і посипалися; анафеми в більшовицькій пресі в Україні. Як завжди буває в таких випадках, більших чи дрібніших, закричали "тверезі" — "як та орда у таборі, або жиди в школі": "Ти єретик! Ти сієш розколи! Ти усобник!" — за те, що націоналізм заговорив про "вольовий світогляд", про "щастя перемоги" і боротьби, його проголосили ідеологією аморальною, що плекала "хижацькі інстинкти", звичаї пралісу, "гін для гону", без огляду на етику і ін. З подвійною силою ця кампанія проти націоналізму почалася після другої війни під гаслом винищення "вісниківства" і компрометації "людини визвольного руху". Найбільш цікаве те, що "тверезі" політики, які зворохобилися проти ідеї націоналізму, як шкідливої "єресі", як "бандитської" ідеології ("щастя ножа") — бандитами і шкідниками плямували взагалі самостійницьку ідею ще перед першою війною і під час неї. Вони повставали проти воскресіння козацьких традицій ("розбійники, вори"!). Вони ж перші висміювали, потім замовчували, або під моральним примусом чи для бізнесу — нарешті, лицемірно зволили "признати" тих, які ті козацькі традиції перейняли, тих, які в 1943 р. в Україні роздмухали "новий вогонь з Холодного Яру". Зіставлення цих фактів дає багато до думання! Мабуть, ті "тихі і тверезі" — всюди бачили огидний їм, той самий психічний тип: і в "апостолах хижацтва" — націоналістах і в "найгірших елементах суспільства": самостійниках, і в Шевченкових "розбійниках", і в їх реінкарнації року Божого 1943. Ствердити цей факт дуже важливо; він допоможе пізнати ментальність людей "тихих і тверезих" противників націоналізму і за що вони на нього вогнем дихають. За що вони, що проповідують любов і "згоду в сімействі", так ненавидять цей тип в усякій формі — в формі "єретика", провідника, в формі революціонера в Галичині перед другою війною, в формі провідника самостійництва чи націоналізму, нарешті, в формі повстання новітніх часів. Яку власну мету мають ті "тихі і тверезі"? Який тип людини мають вони за свій ідеал, який протиставляють "хижацькому", "бандитському" типові націоналізму?"
Найгірше з усіх прозрадився Панько Куліш. Офіційно він протиставляв "запорізькому розбишаці" тип козака-городовика", ніби "культурника", — "розбійникові", анархістові. Та це були слова, в суті речі було щось інше. В листі до однієї приятельки він писав: "В тебе козаччина — корінь і цвіт нашої національності, а в мене — вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж в середніх віках західним сусідам допомогли лицарі, дарма, що мала своїх Нібелунгів". Ось з ким порівнює Куліш козацтво! З лицарством! В другоіму місці признав Куліш, що віджив в козацтві дух старих русичів. І тим не менше — він відкидає козацтво і тішиться, що з ним дала раду Москва! Чому? — Тому, що його ідеалом був тип — як він писав — "мєлкопомєстного пахаря", хуторянина, закоханого в своїх садках і левадах, схильного передусім до ідилії. Йому осоружний був тип лицаря нашої давнини, тип Шевченка. Звідси другий бік психологічного обличчя Куліша: силу, яка дасть йому змогу сидіти тихенько в його затишному кутику, він охоче признає, хоч би ця сила була сила чужого тирана. Це треба запам'ятати, бо це складова частина всіх духовних нащадків Куліша аж до наших часів. Знана річ, як, картаючи козацьких "харцизів", він покірно схиляв голову перед тиранією Москви, вихваляючи великих "культурників" Петра і Катерину, яких Шевченко звав: одного — катом, другу — голодною вовчицею. Більше того! Куліш називав гетьмана Богдана руїнником, а водночас писав про царя Івана Грозного: "Я його не ненавиджу, а жалію його, він у мене в серці сидить з своїми крутими нахилами і гарячим серцем"... Який суворий присуд Богданові, і яка ніжна поблажливість до московського звіря в людському тілі! Та ця риса характеристична всім нашим "культурникам", "моралістам" і "статечним людям". Куліш був проти запорізького "хижацтва", але за московських "культурників". Орган одного з двох католицьких таборів в Галичині не щадив наклепів на націоналізм, плямував романтика Запоріжжя Шевченка, як людину неморальну і шкідливу, але звеличував пам'ять Петра і Катерини (О.Назарук в "Новій Зорі")... Яке це все однакове і як ця внутрішня логіка об’єднує "статечних людей!"
Та ж "Нова Зоря" вчила, що націоналістичний, політичний патріотизм — це "поганське варварство", щось аморальне. Моральний же патріотизм, це той, "який проявляється в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в народних обходах, в одязі, у меблях, потравах"... Ось до якого "патріотизму" додумалися галицькі рутенці перед другою війною! Якраз до такого, до якого в 1874р. додумався наддніпрянський малорос Михайло Драгоманов з товаришами, яких він хвалив і перед москалями виправдував за те, що "їх місцевий патріотизм не має в собі нічого політичного, вузького та ретроградного, як патріотизм козакофільський, і не суперечить патріотизмові все руському, так само як патріотизм сіцілійський не суперечить патріотизмові італійському".
Ось який був "патріотизм" малоросійського драгоманівства і рутенського новозорянства. Ясно, що їм огидний був і патріотизм Шевченка ("козакофільський") і патріотизм націоналістичний — "вузький ретроградний", на думку і соціалістів і новозорянських псевдокатоликів і "монархістів"-хохлів, і шерехівців. За їх всіх голосними фразами про ретроградство, аморальність, єретичність і ін. націоналізму — крилася попросту обмежена ментальність тих, які прагнули втекти від політики, а лише тихенько сидіти і плакати перед чужою силою в своїй "Сицилії", в провінції, в Малоросії, невідділимій частині "общого отечества".
Ця логіка незмінна. Один орган нібито "правих монархістів", здавалось би "екс офіціо", повинен триматися козацьких традицій, правди прадідів великих. Коли ж спробуєте відкрити ту Правду, як вона промовляє з творів Шевченка, Стороженка, Котляревського, Гоголя — це виводить їх з рівноваги. Бо ці автори ставлять на високий постамент Запоріжжя, але, "монархісти" нічого в тих авторах не вичитують, окрім ґлорифікації... Сірка, анархічного "степового духу". Протиставляють вони тому героїчному духові — кулішівство, дух "городового козацтва". Прекрасні статті Токаржевського-Карашевича ("Визвольний Шлях") доводять, що засновники, інспіратори Ордену Запорізького були не розбишаки, а члени нашої аристократії, вони надихнули Січ своїм духом. Але якраз цей дух осоружний тим демократам "монархістам". Для того вдаються навіть до фальшування історії. Сірко, мовляв, виступив проти хана, коли той був союзником П.Дорошенка... Так, та незабаром підтримав Дорошенка! Та цього "монархісти" не знають. Не знають і про те, що "степовий анархіст" кошовий Кость Гордієнко був сильною підпорою і помічником гетьмана Мазепи та шведчини. Не знають і того, що якраз проти великих задумів і планів П.Дорошенка виступало лівобережне, так миле "монархістам" — городове козацтво — "гетьман-попович дурний Самойлович" і Многогрішний. Ніхто інший, як шляхтич-аристократ, Іван Виговський казав — "військо запорізьке єсть корінь і утвердження честі і слави Військам Городовим", в тому війську Запорізькім в проводі було далеко більше культурних і освічених людей, ніж в деяких "монархічних" часописах нині. Це лише деякі польські й московські історики, а слідом за ними і дурні хохли представляють те військо як "гніздо розбишак". Про це все забувають "монархісти", бо, не зважаючи на їх голосні фрази, незалежницький дух лицарства Запорізького є огидний їм. І знову логіка "статечних людей" діє і тут. Як тільки хто проти того духу Товариства Низового, то зараз же дивиться до чужого тирана. Тому той самий орган монархістів М.Гетьмана ("Наша держава", ч. 4, 1953) після цілого водоспаду "великих слів великої сили" про соборність, самостійність і ін., нагло додумується, що головне завдання нашої політики є... союз з Москвою! О, певно, не з більшовицькою, ні, а з тою – невідомою — яка повстане пізніше: — "не вічно ж нам на воєнній стопі бути з москалями!" А коли є така настанова втомленого довгою ворожнечею хохла, то тоді в аргументах не перебирається. Нащо цей "союз" нам здався? Бо його потребує Москва (доводить часопис п. Гетьмана), бо "потребує нашого збіжжя і вугілля". Москва потребує нашого вугілля і збіжжя, але зовсім не потребує "союзу", вона бере це просто так, особливо, коли має проти себе "самостверджених малоросів", які завжди пропонують свій "союз" і обійми "старшому братові". "Московська політична еміграція може стати завтра приятелькою і союзницею національної України" — пише часопис. Звідки він це взяв? Ніщо ж на це аж ніяк не вказує! Та це не важливо, "малорос" вже змучився бути на воєнній стезі з москалями і йому треба відпочити. Цього на ґвалт потребує його ідилічна душа. От і верзе казна-що. А "братія мовчить собі, витріщивши очі. Може так і треба?"
Як у Куліша, як у "Нової зорі", так і у "Нашої держави" — наперед напасть на "степовий анархізм", а потім починається та сама пісня сентиментального хохла, нездібного ненавидіти насильника:
Гей, українець просить немного
Волі для рідної мови,
Но не лишає він ко всій Руси
І к всім слов'янам любови.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе,
І вкупі приймемо свободу.
Про такий "союз" вівці з вовком мріяв у цих своїх віршах Драгоманов, а тепер мріє М.Гетьман. Не в союзі тут діло, а в психології людини, що мусить любити москаля. Весь їх лемент про гетьманство і монархізм, — все це фрази.
Коли вони мають ідеал, то певно тих гетьманів, що "як Кирило з старшинами" цариці, "мов собаки патинки лизали". А запорожців і орликівців, які в Криму і закордоном готували коаліцію проти Москви — закарбовували як "бездільників", що непотрібно мутять народ. Цілком так, як тепер гетьманці з "Нашої держави" карбують запорожців і тих, що їх на постамент, як взірець ставлять.
Другий подібний часопис теж підносить ідею "союзу" з Москвою, а для того, щоб переконати, як це нам страшно потрібно, витягає з драгоманівської скрині, старе з'їдене молями шмаття: теорію "трьох Русей", мовляв і українці і москалі — той самий народ, та сама Русь, то чого ж нам сваритися. Ще трошки і нам доводитимуть, що усякі "степові анархісти", ті, які не признають теорії "трьох Русей" і не прагнуть "союзу" з братнім народом московським — є просто антидержавники... ("Державна думка"). — Так буває в суспільстві, в якому командні верхи займають спрагнені ідилії, втомлені життям і ворогуванням Санчо Панси.
Ненависть тих Пансів до "хижаків", це просто ненависть до засадничо ворожого їх санчо-пансівській психіці типу людей, яких стихією є боротьба мечем або проповіддю проти чужої сили і проти "рідних братів", яким та сила імпонує або їх лякає. Та пансівська логіка діє в мозках і інших противників націоналістичної ідеї — галицьких радикалів-соціалістів. В їх очах націоналізм — це ідеологія "макіавеллізму" — втілення зла. Та й тут вилазить шило з мішка! Куліш не терпів запорізького хижацтва, і любив Петра, Катерину і навіть Івана Грозного. Назарук "крив" націоналізм і націоналістичну молодь в Галичині за бунт проти Польщі, і адорував тих самих петрів і катерин, які знищили "Січ біснувату". Монархісти "із малоросів" не визнають анархістичної Січі і прагнуть "союзу" з братнім народом московським. Те саме роблять радикали. Ненавидять націоналістичний "фашизм" і люблять комуністичний фашизм Тіта. Ненавидять націоналістичне "хижацтво", і хилять спину перед хижацтвом московського більшовизму. Чи то тоді, коли вогнем і мечем він, як "бос", приїхав душити свобідну Іспанію і церкву католицьку, до якої офіційно панове радикали належать. Чи в 1939 році, коли то "три демократичні партії зложили москалям заяву лояльності, пропонуючи свої послуги в дошукуванні Галичини... З тими "лоялістами" готові завжди співпрацювати і псевдоапостоли з "Шляху". Вони ніби теж не проти "повені гонів і почувань", о, ні! Лише хочуть дати тим "гонам" — тверді береги Божих заповідей;... Тільки ж у них так виходить, що ті "береги" все покриваються з берегами, встановленими для нашої активності чужими пилатами. Не життя вони нагинають до тих Заповідей, а Заповіді хочуть нагнути до спокійного і безпечного життя. Їх проповідь — проповідь фарисеїв, полемізувати з ними все-одно, що товкти воду в ступі, або сперечатися з сліпим про барви. Радо йтимуть вони у "єдиному фронті" тільки з партіями, які були настільки моральні, що Сталіну в 1939 році лояльну співпрацю пропонували..., а нападаючи на "розбишак", вони завжди вибілюватимуть студинських і костельників. Один Панса є завжди копією іншого.
Прошу вдуматися в те, що це значить — лояльна співпраця з Маленковим і Хрущовим! Коли б ці останні ласкаво зволили прийняти пропозицію радикальних і демократичних галицьких патріотів, то робили б ці ту саму роботу, що й Тичина, Рильський, М.Рудницький, П.Карманський, Крип'якевич, або в міру індивідуальних нахилів, попихачі Берії... "Самостійність, соборність" — це у них фрази перед широкою публікою. Вони в суті речі про ту самостійність думають так само, як давніше їх світоч Карл Коберський: — "коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності; коли ж волю країни забезпечить спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію". Отже, позиція теперішніх федералістів з "Східняка"! Далі той же самий світоч: "через самостійність до федерації, така програма революційного(?!), державницького соціалізму"... Одні слабодухи пишуть, що державність — це значить "триєдина Русь" і "союз" з Московщиною, інші — що державність це "федерація" і добровільне зречення самостійності, навіть коли б вона нам з неба спала. І ця порода "тверезих" патріотів вимагає, щоб український загал ставився поважно до їх заяв і голосних вигуків! Не випадок, що вони в своїй пресі підносять, як взірець патріотизму, Грушевського і Винниченка. Вони тільки у тому не зізнаються, але на ділі виправдовують круті стежки тих політиків, і якби трапилась нагода, а пан не викинув їх за двері, радо пішли б їх стежками — "союзів", "федерацій", кооперації і компрометації великої ідеї України. Ясно, що й вони мусять робити культ з ворога Шевченка — М. Драгоманова, ясно, що й вони мусять висміювати історичні традиції козацтва і його психологічний тип. Ясно, що вони мусять проливати сльози над "непотрібними жертвами", над тими, які гинули в гестапівських і московських казематах, чи в Повстанській Армії, в акції спротиву проти більшовицького режиму, з яким радикали збиралися "лояльно співпрацювати".
Ті всі моменти ідуть, як бачимо, завжди в парі. Тій логіці малоросів або Санчо Пансів вірні новітні ідеологи "східняцтва" (Шерех). Вони відкрили кампанію в літературі проти "вісниківства", вони намагалися представити філософію "людини визвольного руху", як старомодну і нікому непотрібну. Кого тій людині протиставляли? Протиставляли в житті типів "Юрія Переможця", що тепер в "Східняку" знайшов пристановище, а в політиці чеських Швейків, і теорію недразнення москаля, теорію порозуміння з ним (Власовщина). Це їх широка програма проти "вузького націоналізму". Певно, що ця широка програма відкидає традиції нашої минувшини, бо це в логіці малоросіянства. Відкидає ближчі традиції визвольної боротьби 1917-21рр. Тоді Україна боролася за незалежність. Шерех прагне і це споганити, і цей ідеал, інсинуюючи, що тоді Україна билася за якийсь неможливий "образ селянського раю, вільної без хлопа і пана громади" — громади, не держави, вільної від Москви! Признає, що тієї України образ "підніс Шевченко на п'єдестал майже релігійної величі" — України шевченківської. Інтелігенція українська переконалася, що "такої України не може бути", її хочуть лише українські "шовіністи". Не на неї треба орієнтуватись, а на "реальну, сучасну Україну" — тобто Україну московсько-більшовицьку.
Цей безсмертний тип хохла, що завжди орієнтується на "сучасну" силу, провидів Шевченко. І за нього були такі, що казали: "Від козацтва високі могили тільки, нічого не осталось, та й ті розривають. А він хоче, щоб слухали, як старі співають!" Так і Шерех. Після війни 1917-21рр. стара їх Україна вмерла, такої України "не може бути"... Ті самі характеристичні моменти психології, що в Куліша, в Назарука, в М.Гетьмана, в М.Стахова і в Шереха, — неґація традицій націоналізму, негація Шевченка (одверта чи замаскована), поклони перед Москвою або плазування до неї...
А головно – спільна ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий в старій Україні, який як ідеал виглядав Шевченко, який проповідував націоналізм і "вісниківство", і який відродився знову на Україні під час першої і другої війни. Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся чесна громада — тих, що "союзи" з Москвою проповідують, тих, що про триєдину Русь варнякають, тих, що співпрацю Сталіну і Хрущову пропонували, тих, що "людині визвольного руху" протиставляють чеських і хохлацьких Швейків і героїв перш "МУР-у", а потім "Східняка", тих, що замість "вузького націоналізму" поручають "широку" власовщину, — що вся та чесна громада є намул на тілі нації, на тілі еміграції, колода в ногах її походу до великої мети. Вони є справжні ретрогради, які націю, що рветься в височину, тягнуть вниз, в намул пережитої драгоманівщини, галицької рутенщини, або новоспеченого більшовиками "всесоюзного" патріотизму.
Зведемо все докупи — і заклики спекулянтів від політики говорити навіть з засадничими ворогами української державності, бо інакше "треба лякатися, чи сьогодні взагалі багато знайдемо у світі балакунів", а говорити так хочеться... Коли візьмемо зазиви УВАН і радикалів, і органу Багряного "популяризувати" серед громадянства творчість комуніста, ворога самостійної, національної України В.Винниченка... І доповіді великих політиків на тему, чи варто вести збройну боротьбу з Московщиною, коли наперед невідомо, чи не забагато вона коштуватиме, чи "оплатиться" шкіра за виправу. Коли візьмемо деякі бюлетені, що інформують про великодушну московську владу, яка бере "свій пай" з нашого селянина, а якого "грабують" українські повстанці". Коли підносяться дорогі традиції москвофільської драгоманівщини і нападається — з наклепами, брехнями та інсинуаціями — на ідею націоналізму за те, що вона не хоче ні більшовицьких "достіженій", ні власовщини, ні марґолівщини, ні грушевщини, ні "союзу" з москалями, ні триєдиної Русі, ні тітовської "демократії". Коли принижуються натомість традиції Шевченка — то складається враження, що ми опинилися в задушній клоаці.
Ці панове можуть чіпляти своїм клікам, які хочуть партійні етикетки, вони убивають будь-яку віру в велич нашої справи, убивають любов до України, притуплюють ненависть до її гнобителя, до самої ідеї боротьби з ним. Через давнину, від Шевченка до Міхновського і до УПА — брудною смугою тягнеться ця акція "презренних малоросіян" проти тих, які словом або чином ведуть боротьбу не за московську, не за "сучасну", не за "союзну" з Москвою, не за "сіцілійську", а за правдиву, давню, незалежну, сильну і велику отчизну. Не сміючи одверто заявити, за що вони ненавидять і наші великі традиції і націоналістичну ідею, і ідеї Шевченка, вони кричать про "аморальність", про "хижацтво", про "гін для гону", про "щастя ножа" і т. п. Але ми знаємо, про що йде справа! Своєю боротьбою проти націоналістичної ідеї, вони душевно і духовно демобілізують загал, роблять його готовим до капітулянтства і до капітулянтів як "вождів нації". Оце є та мета і той людський тип, які вони протиставлять "розбійникам" і "хижакам". І їх діло не вдасться. Те, що вони ганьблять в націоналізмі — примат волі, примат боротьби, те "авантюрництво" — це той прекрасний духовний первень без якого ніколи не ставалося на цій землі нічого справді великого і тривалого. Великий період могутності Англії, Єлизавети Першої, період великих мореплавців і завойовників, сер Френсіс Дрейк, Ралей, Говкінс, Фробішер, Ноллі, з яких першого — хай наші "тихі і тверезі" затикають вуха! — першого так і звали "сейлор-баканір" — це були люди, що жили повним життям, відважним і сильним. Вони ж створили велич Англії, велич її "золотого віку". І згадуючи мабуть його, в своєму Різдвяному Посланії, сказала Єлизавета Друга, що власне цей "авантюрницький дух" ("хижацький дух") — якраз він створив велич Англії. Королева заявила, що вона бажає, щоб цей дух, дух молодості і сили далі горів би в душах її підданців...
Але що ці слова для патріотів української "Сицилії"? Та наші "сіцілійці" рації не мають. Більшість рідко має рацію. Тільки той тип українця, тип націоналістичного "хижака", тип шевченкового (в опінії Кулішів) — "розбійника", тип його "лицаря запорізького", тип його нащадка в теперішній поетичній Україні, в поезії вісниківства і резистансу, так само, як в лісах, горах і яругах України – цей тип виведе націю з низин погорди на вершини. Чудово схарактеризувала одвічний конфлікт двох типів Леся Українка між іншим в драматичній поемі "Адвокат Мартіян". Каже він:
"Зерно вродило плід занадто буйний,
упавши на добірну цілину, —
як не зібрать його, то він поляже
і зогниє. Прийнявши слово, діти
запрагли діла...
Діти в мене брате,
Не літеплої вдачі. Їх Господь
не викинув би з уст. Моя дочка
святою мрією горіти здатна, —
З таких бувають мучениці, брате.
Мій син одважної, твердої вдачі, —
Незгірший був би з нього проповідник."
Відповідає брат Ізоген:
"Це може бути. Тільки ж наша церква
Тепер не тим держиться, чим давніше.
Під час породу, звісно, ллється кров,
і рветься крик, але той час минувся.
Тепера церква мусить кров щадити
і в молоко її перетворяти,
і рівним голосом, як мудра ненька,
розважно говорити.
Наш єпископ не раз наказує дівчатам нашим
не рватися до мученських вінців,
а тихим послугом служити Богу.
Та й проповідників у нас — не брак..."
Ізоген доводить, що політика активного спротиву буде згубна, бо тоді:
"...розвалиться наш дім,
єпископа засудять на вигнання,
церковні добра конфіскують.
Чим же тіла і душі наші будуть жити?
Ти знаєш, — проти цього не поможе
ні проливання крови на арені, ні проповіді грім. (Мовчання).
Хто знає, може ще й шкода від твоїх дітей була б..."
Ось конфлікт людей з вдачею мучеників-борців і проповідників ідеї, і людей літеплих, які для рятунку "церкви" — це не конче є церкви, це символ кожної організації — готові забути про дух, про ідею, якою вона держиться. Коли міркування Ізоґена наївні навіть по такій-сякій стабілізації даної установи, організації, нації — то є вони злочинними в період боротьби за реалізацію великих задумів. Особливо в ці періоди — домінантним типом провідників і мають бути не ті літеплі патріоти дрібних здобутків і дрібних людей, а типи Валента й Альбіни, дітей Мартіяна. Поетеса говорить про церкву — символістично: Може бути й церква, може й якась "церква" політична, та чи інша установа суспільна. Завжди, хто рятував цю установу коштом погашення духа, який її здвигнув з нічого, духа посвяти, боротьби, віри, завжди той в остаточному рахунку тратив і ту "церкву". Відлітає тоді від неї дух Божий і розвалюється вона від першого копняка якоїсь брутальної сили, якої адепти мають більшу віру і більший запал боротьби. Як не мають нічого з "тихості і тверезості" Панса.
У своїх статтях про Запорожців Карашевич-Токажевський цитує старий вірш поета Твардовського про запоріжців:
"Же кедись з тих лотшикуф
Жеч бинь Посполіта Мяла нова."
Що з тих "лотриків" (розбишак і авантурників запорізьких) мала повстати нова держава. І те самісіньке говорив 20 літ перед Хмельниччиною князь Семигородський Бетлен Габор про запоріжців:
"Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора", а я б сказав — вождів, цілу їх касту. Тоді так і сталося, станеться і тепер подібне. І тепер ті "хижаки", розбійники, Шевченкові "юродиві", анархісти степові, перевернуть Росію. Коли знайдуть собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не до літеплих "тверезих і тихих" спекулянтів, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого і своїх, спокою готові продати отчизну для якогось "союзу", "федерації", взагалі для "лояльної співпраці" з ворогом, який в кожній постаті несе нам, як нації, смерть.
Тверезі Ізогени, ось вже стільки літ гасять будь-яку спробу воскресити погаслий дух нації. Це ті шашелі, про яких писав з огірчинням Шевченко. Боротьба з ними і сепарація не літеплих від них, є пекуче завдання.
Повернути до Шевченка, з його гарячою любов'ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом.
В них бачив одну з головних виразок суспільності:
"Не так тії вороги, як добрії люди"...
Травень 1953
Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є "орли сизі", з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші "кастрати німії", "донощики і фарисеї", люди "овечої натури", "оглухлі", невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з "сміливим серцем", яка — одна вона — розплющить очі сліпим і "люд окрадений спасе".
По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них "пламенем взялось", вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це "єретики", або "юродиві, дурні оригінали", люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не "гнилою колодою по світі валятись". Ті кого він називав "людьми статечними", або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі "розбійниками, ворогами, п'ятном в нашій історії".
Найбільше ідеалістично настроєні Квітка, Куліш, вихваляли тодішню "сучасну Україну", з її кріпацтвом, вихваляли царя не гірше, як Тичина Сталіна. А всі прагнули, щоб не порушували новітні гайдамаки їх благословенного спокою. Відразлива була їм вся життєва філософія Шевченка. З відрази до тієї філософії виросло і закоренилося у нас те клеймування козацтва запорізького, як банди розбишак і анархістів, загрози усякої культури.
Вони думали не про нове козацтво як Шевченко, а про "зм'якшення войовничих звичаїв народів". Досягти ідеал щастя, треба було — не через пролив "вражої крові", як думав Шевченко, а "в дусі кротості і миролюбія" (Білозерський, кирило-мефодіївець). Їх завданням була не політична боротьба, як у Шевченка, а "занедбання політики", бо "сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські". Як могла його прийняти так налаштована більшість його земляків?
Шевченко не робив собі оман щодо настроїв тих земляків, — "тихих та тверезих", "без'язиких", як звав їх. Бачив, як приятелі затикали вуха й зачиняли двері, коли декламував їм свої "возмутітєльниє" вірші. Знав, що Запоріжжя було для них, як для тієї ворони з "Великого льоху" — просто "Січ біснувата". Знав, що був "єретиком великим" в своїй добі, якого катували чужі і боялися свої: "люд мовчав і дивувався... Що він діяв? На кого руку підіймав?" Знав, що Україну гірше всякого ворога "свої діти розпинають". Як могли вони не відвернутися від нього? Злісний удар пам'яті поета завдав професор М.Драгоманов, типовий представник тих "тихих та тверезих", які, блукаючи за "современними огнями", погнали на болотяні вогні Московщини. З фурією, з ненавистю до Генія, на яку здібна зарозуміла, але обмежена пересічна людина, Драгоманів картав Шевченка як лише вмів. Головно за три ідеї його Заповіту, за які житиме він вічно в пам'яті нащадків: за його "фанатизм", тобто за віру, що не знала сумнівів, в Бога і в героїчну Україну; за поворот до великих традицій, осоружних вченому інтернаціоналістові, за "некультурність" і "хижацький дух", за те, що, не знаючи релятивізму, знав тільки "так", або "ні"; за те, що не боявся плисти проти течії, стати "єретиком великим". Шевченко наніс непоправний удар по тричі проклятому комплексу "малоросійства", "лакейства" або, як казав ще драстичніше — "плебейства" в душі стількох своїх земляків. "Малоросійство" віддячило йому, прийнявши з нього лише його "Тополю", або "Катерину", наложивши печать мовчанки на філософію: "Псалмів", "Заповіту", а з поблажливістю, як на забавку "дурного оригінала" дивлячись на його "захоплення козацтвом". Відчували малороси, що в козацтві дав тип нової людини, що мала замінити тип раба.
Крім кількох виключень (Леся Українка насамперед), "малоросійшина", яка вдерлася в нашу літературу після Шевченка, запанувала в ній майже до революції 1917р. З ідеалізацією затурканого мирного гречкосія, або зі сльозами над його недолею, з сентиментальним жалібним наріканням на "жорстоку добу", щоб скінчити звеличанням сексуалізму і більшовицького босяцтва (Винниченко і Коцюбинський). Перед Кобзарем клали щороку приписану кількість поклонів, і вертали до свого "злободня", до "реального". А "реальне" в ті часи — це було видавати книжечки — "Про сухоту на рогатій худобі", "Про грім та блискавку", або про страйк і доктрини соціалізму, або збірники "З-над хмар і долин". Не в гадці їм було, оскільки Шевченко з своїми "розбійниками"-гайдамаками, з своєю проповіддю проти "москалів поганих", був в тисячу разів актуальніший для страшної доби, що сунула в Україну, ніж мудрість тих, які "современними вогнями" сліпили собі очі. Тяжке було пробудження незрячих у вогні революції...
Перед нею, під час неї і по ній — видерлася на поверхню українського життя не лише політична, а взагалі нова світоглядна течія, знана під ім'ям націоналізму. її глибший, світоглядний підклад дала, безперечно, в своїх творах Леся Українка. Її політичний маніфест написав в 1900 р. М.Міхновський. Многі з його теперішніх нібито прихильників — так, як інші Шевченка, кастрували його; поминули суттєві точки його науки, майже тотожні з головними підставами Шевченкового "Заповіту". Це був — максималізм в програмі (самостійність), нав'язування, через голови драгоманівців, до традицій старого Києва і Львова, шевченківське гасло боротися з "москалями поганими", з народом, не лише з режимом ("фанатизм"), розрив єдиного фронту з "українофілами", які служили народові тими брошурками про "рогату худобу" і які виплекали у нас расу покірних лоялістів, нарешті підкреслення, що нашу ціль виборемо не драгоманівським методом маскування і прислужування чужинцеві, а шевченківськім методом "Заповіту". Думки Махновського були розвинені пізніше в націоналістичній течії, як вона відбилася в "Націоналізмі" (Донцова), та в поезії "вісниківства" (Маланюка, Ольжича, О.Теліги, Л.Мосендза та інших). Ця література пішла шляхом Шевченка. Були в ній не тільки ідеї "Заповіту", не тільки наворот до старокиївських і козацьких традицій, максималізм в меті, не тільки гостре протиставлення України московському світові, не лише "фанатизм" і "шовінізм", не лише розрив з драгоманівщиною але й щось інше. Був клич знов таки шевченківський — за новою людиною, людиною нового, лицарського, не рабського духу. "Націоналізм" закінчувався реченням: "Нація, що стримиться до свободи, мусить раз на все позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світогляд народів вільних... Бо всупереч провансальству — "воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби", а не "страждань і сліз". Боротьба за існування — закон життя... Цю силу можемо здобути лише, коли переймемося новим духом..." Або "панування", або "рабство". Ту ж думку висловлював і співець "Слова о Полку Ігоревім"... Цю мужню нашу славну ідеологію, ідеологію спільнот, що радо приймають боротьбу за буття і щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Та передумовою є повний розрив з наукою провансальства (провінціальства), що труїть національну душу... Лише плекання нової волі врятує нас..."
Відразу ж на цю ідеологію почався наступ всього "тихого і тверезого" громадянства в Галичині і посипалися; анафеми в більшовицькій пресі в Україні. Як завжди буває в таких випадках, більших чи дрібніших, закричали "тверезі" — "як та орда у таборі, або жиди в школі": "Ти єретик! Ти сієш розколи! Ти усобник!" — за те, що націоналізм заговорив про "вольовий світогляд", про "щастя перемоги" і боротьби, його проголосили ідеологією аморальною, що плекала "хижацькі інстинкти", звичаї пралісу, "гін для гону", без огляду на етику і ін. З подвійною силою ця кампанія проти націоналізму почалася після другої війни під гаслом винищення "вісниківства" і компрометації "людини визвольного руху". Найбільш цікаве те, що "тверезі" політики, які зворохобилися проти ідеї націоналізму, як шкідливої "єресі", як "бандитської" ідеології ("щастя ножа") — бандитами і шкідниками плямували взагалі самостійницьку ідею ще перед першою війною і під час неї. Вони повставали проти воскресіння козацьких традицій ("розбійники, вори"!). Вони ж перші висміювали, потім замовчували, або під моральним примусом чи для бізнесу — нарешті, лицемірно зволили "признати" тих, які ті козацькі традиції перейняли, тих, які в 1943 р. в Україні роздмухали "новий вогонь з Холодного Яру". Зіставлення цих фактів дає багато до думання! Мабуть, ті "тихі і тверезі" — всюди бачили огидний їм, той самий психічний тип: і в "апостолах хижацтва" — націоналістах і в "найгірших елементах суспільства": самостійниках, і в Шевченкових "розбійниках", і в їх реінкарнації року Божого 1943. Ствердити цей факт дуже важливо; він допоможе пізнати ментальність людей "тихих і тверезих" противників націоналізму і за що вони на нього вогнем дихають. За що вони, що проповідують любов і "згоду в сімействі", так ненавидять цей тип в усякій формі — в формі "єретика", провідника, в формі революціонера в Галичині перед другою війною, в формі провідника самостійництва чи націоналізму, нарешті, в формі повстання новітніх часів. Яку власну мету мають ті "тихі і тверезі"? Який тип людини мають вони за свій ідеал, який протиставляють "хижацькому", "бандитському" типові націоналізму?"
Найгірше з усіх прозрадився Панько Куліш. Офіційно він протиставляв "запорізькому розбишаці" тип козака-городовика", ніби "культурника", — "розбійникові", анархістові. Та це були слова, в суті речі було щось інше. В листі до однієї приятельки він писав: "В тебе козаччина — корінь і цвіт нашої національності, а в мене — вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж в середніх віках західним сусідам допомогли лицарі, дарма, що мала своїх Нібелунгів". Ось з ким порівнює Куліш козацтво! З лицарством! В другоіму місці признав Куліш, що віджив в козацтві дух старих русичів. І тим не менше — він відкидає козацтво і тішиться, що з ним дала раду Москва! Чому? — Тому, що його ідеалом був тип — як він писав — "мєлкопомєстного пахаря", хуторянина, закоханого в своїх садках і левадах, схильного передусім до ідилії. Йому осоружний був тип лицаря нашої давнини, тип Шевченка. Звідси другий бік психологічного обличчя Куліша: силу, яка дасть йому змогу сидіти тихенько в його затишному кутику, він охоче признає, хоч би ця сила була сила чужого тирана. Це треба запам'ятати, бо це складова частина всіх духовних нащадків Куліша аж до наших часів. Знана річ, як, картаючи козацьких "харцизів", він покірно схиляв голову перед тиранією Москви, вихваляючи великих "культурників" Петра і Катерину, яких Шевченко звав: одного — катом, другу — голодною вовчицею. Більше того! Куліш називав гетьмана Богдана руїнником, а водночас писав про царя Івана Грозного: "Я його не ненавиджу, а жалію його, він у мене в серці сидить з своїми крутими нахилами і гарячим серцем"... Який суворий присуд Богданові, і яка ніжна поблажливість до московського звіря в людському тілі! Та ця риса характеристична всім нашим "культурникам", "моралістам" і "статечним людям". Куліш був проти запорізького "хижацтва", але за московських "культурників". Орган одного з двох католицьких таборів в Галичині не щадив наклепів на націоналізм, плямував романтика Запоріжжя Шевченка, як людину неморальну і шкідливу, але звеличував пам'ять Петра і Катерини (О.Назарук в "Новій Зорі")... Яке це все однакове і як ця внутрішня логіка об’єднує "статечних людей!"
Та ж "Нова Зоря" вчила, що націоналістичний, політичний патріотизм — це "поганське варварство", щось аморальне. Моральний же патріотизм, це той, "який проявляється в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в народних обходах, в одязі, у меблях, потравах"... Ось до якого "патріотизму" додумалися галицькі рутенці перед другою війною! Якраз до такого, до якого в 1874р. додумався наддніпрянський малорос Михайло Драгоманов з товаришами, яких він хвалив і перед москалями виправдував за те, що "їх місцевий патріотизм не має в собі нічого політичного, вузького та ретроградного, як патріотизм козакофільський, і не суперечить патріотизмові все руському, так само як патріотизм сіцілійський не суперечить патріотизмові італійському".
Ось який був "патріотизм" малоросійського драгоманівства і рутенського новозорянства. Ясно, що їм огидний був і патріотизм Шевченка ("козакофільський") і патріотизм націоналістичний — "вузький ретроградний", на думку і соціалістів і новозорянських псевдокатоликів і "монархістів"-хохлів, і шерехівців. За їх всіх голосними фразами про ретроградство, аморальність, єретичність і ін. націоналізму — крилася попросту обмежена ментальність тих, які прагнули втекти від політики, а лише тихенько сидіти і плакати перед чужою силою в своїй "Сицилії", в провінції, в Малоросії, невідділимій частині "общого отечества".
Ця логіка незмінна. Один орган нібито "правих монархістів", здавалось би "екс офіціо", повинен триматися козацьких традицій, правди прадідів великих. Коли ж спробуєте відкрити ту Правду, як вона промовляє з творів Шевченка, Стороженка, Котляревського, Гоголя — це виводить їх з рівноваги. Бо ці автори ставлять на високий постамент Запоріжжя, але, "монархісти" нічого в тих авторах не вичитують, окрім ґлорифікації... Сірка, анархічного "степового духу". Протиставляють вони тому героїчному духові — кулішівство, дух "городового козацтва". Прекрасні статті Токаржевського-Карашевича ("Визвольний Шлях") доводять, що засновники, інспіратори Ордену Запорізького були не розбишаки, а члени нашої аристократії, вони надихнули Січ своїм духом. Але якраз цей дух осоружний тим демократам "монархістам". Для того вдаються навіть до фальшування історії. Сірко, мовляв, виступив проти хана, коли той був союзником П.Дорошенка... Так, та незабаром підтримав Дорошенка! Та цього "монархісти" не знають. Не знають і про те, що "степовий анархіст" кошовий Кость Гордієнко був сильною підпорою і помічником гетьмана Мазепи та шведчини. Не знають і того, що якраз проти великих задумів і планів П.Дорошенка виступало лівобережне, так миле "монархістам" — городове козацтво — "гетьман-попович дурний Самойлович" і Многогрішний. Ніхто інший, як шляхтич-аристократ, Іван Виговський казав — "військо запорізьке єсть корінь і утвердження честі і слави Військам Городовим", в тому війську Запорізькім в проводі було далеко більше культурних і освічених людей, ніж в деяких "монархічних" часописах нині. Це лише деякі польські й московські історики, а слідом за ними і дурні хохли представляють те військо як "гніздо розбишак". Про це все забувають "монархісти", бо, не зважаючи на їх голосні фрази, незалежницький дух лицарства Запорізького є огидний їм. І знову логіка "статечних людей" діє і тут. Як тільки хто проти того духу Товариства Низового, то зараз же дивиться до чужого тирана. Тому той самий орган монархістів М.Гетьмана ("Наша держава", ч. 4, 1953) після цілого водоспаду "великих слів великої сили" про соборність, самостійність і ін., нагло додумується, що головне завдання нашої політики є... союз з Москвою! О, певно, не з більшовицькою, ні, а з тою – невідомою — яка повстане пізніше: — "не вічно ж нам на воєнній стопі бути з москалями!" А коли є така настанова втомленого довгою ворожнечею хохла, то тоді в аргументах не перебирається. Нащо цей "союз" нам здався? Бо його потребує Москва (доводить часопис п. Гетьмана), бо "потребує нашого збіжжя і вугілля". Москва потребує нашого вугілля і збіжжя, але зовсім не потребує "союзу", вона бере це просто так, особливо, коли має проти себе "самостверджених малоросів", які завжди пропонують свій "союз" і обійми "старшому братові". "Московська політична еміграція може стати завтра приятелькою і союзницею національної України" — пише часопис. Звідки він це взяв? Ніщо ж на це аж ніяк не вказує! Та це не важливо, "малорос" вже змучився бути на воєнній стезі з москалями і йому треба відпочити. Цього на ґвалт потребує його ідилічна душа. От і верзе казна-що. А "братія мовчить собі, витріщивши очі. Може так і треба?"
Як у Куліша, як у "Нової зорі", так і у "Нашої держави" — наперед напасть на "степовий анархізм", а потім починається та сама пісня сентиментального хохла, нездібного ненавидіти насильника:
Гей, українець просить немного
Волі для рідної мови,
Но не лишає він ко всій Руси
І к всім слов'янам любови.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе,
І вкупі приймемо свободу.
Про такий "союз" вівці з вовком мріяв у цих своїх віршах Драгоманов, а тепер мріє М.Гетьман. Не в союзі тут діло, а в психології людини, що мусить любити москаля. Весь їх лемент про гетьманство і монархізм, — все це фрази.
Коли вони мають ідеал, то певно тих гетьманів, що "як Кирило з старшинами" цариці, "мов собаки патинки лизали". А запорожців і орликівців, які в Криму і закордоном готували коаліцію проти Москви — закарбовували як "бездільників", що непотрібно мутять народ. Цілком так, як тепер гетьманці з "Нашої держави" карбують запорожців і тих, що їх на постамент, як взірець ставлять.
Другий подібний часопис теж підносить ідею "союзу" з Москвою, а для того, щоб переконати, як це нам страшно потрібно, витягає з драгоманівської скрині, старе з'їдене молями шмаття: теорію "трьох Русей", мовляв і українці і москалі — той самий народ, та сама Русь, то чого ж нам сваритися. Ще трошки і нам доводитимуть, що усякі "степові анархісти", ті, які не признають теорії "трьох Русей" і не прагнуть "союзу" з братнім народом московським — є просто антидержавники... ("Державна думка"). — Так буває в суспільстві, в якому командні верхи займають спрагнені ідилії, втомлені життям і ворогуванням Санчо Панси.
Ненависть тих Пансів до "хижаків", це просто ненависть до засадничо ворожого їх санчо-пансівській психіці типу людей, яких стихією є боротьба мечем або проповіддю проти чужої сили і проти "рідних братів", яким та сила імпонує або їх лякає. Та пансівська логіка діє в мозках і інших противників націоналістичної ідеї — галицьких радикалів-соціалістів. В їх очах націоналізм — це ідеологія "макіавеллізму" — втілення зла. Та й тут вилазить шило з мішка! Куліш не терпів запорізького хижацтва, і любив Петра, Катерину і навіть Івана Грозного. Назарук "крив" націоналізм і націоналістичну молодь в Галичині за бунт проти Польщі, і адорував тих самих петрів і катерин, які знищили "Січ біснувату". Монархісти "із малоросів" не визнають анархістичної Січі і прагнуть "союзу" з братнім народом московським. Те саме роблять радикали. Ненавидять націоналістичний "фашизм" і люблять комуністичний фашизм Тіта. Ненавидять націоналістичне "хижацтво", і хилять спину перед хижацтвом московського більшовизму. Чи то тоді, коли вогнем і мечем він, як "бос", приїхав душити свобідну Іспанію і церкву католицьку, до якої офіційно панове радикали належать. Чи в 1939 році, коли то "три демократичні партії зложили москалям заяву лояльності, пропонуючи свої послуги в дошукуванні Галичини... З тими "лоялістами" готові завжди співпрацювати і псевдоапостоли з "Шляху". Вони ніби теж не проти "повені гонів і почувань", о, ні! Лише хочуть дати тим "гонам" — тверді береги Божих заповідей;... Тільки ж у них так виходить, що ті "береги" все покриваються з берегами, встановленими для нашої активності чужими пилатами. Не життя вони нагинають до тих Заповідей, а Заповіді хочуть нагнути до спокійного і безпечного життя. Їх проповідь — проповідь фарисеїв, полемізувати з ними все-одно, що товкти воду в ступі, або сперечатися з сліпим про барви. Радо йтимуть вони у "єдиному фронті" тільки з партіями, які були настільки моральні, що Сталіну в 1939 році лояльну співпрацю пропонували..., а нападаючи на "розбишак", вони завжди вибілюватимуть студинських і костельників. Один Панса є завжди копією іншого.
Прошу вдуматися в те, що це значить — лояльна співпраця з Маленковим і Хрущовим! Коли б ці останні ласкаво зволили прийняти пропозицію радикальних і демократичних галицьких патріотів, то робили б ці ту саму роботу, що й Тичина, Рильський, М.Рудницький, П.Карманський, Крип'якевич, або в міру індивідуальних нахилів, попихачі Берії... "Самостійність, соборність" — це у них фрази перед широкою публікою. Вони в суті речі про ту самостійність думають так само, як давніше їх світоч Карл Коберський: — "коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності; коли ж волю країни забезпечить спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію". Отже, позиція теперішніх федералістів з "Східняка"! Далі той же самий світоч: "через самостійність до федерації, така програма революційного(?!), державницького соціалізму"... Одні слабодухи пишуть, що державність — це значить "триєдина Русь" і "союз" з Московщиною, інші — що державність це "федерація" і добровільне зречення самостійності, навіть коли б вона нам з неба спала. І ця порода "тверезих" патріотів вимагає, щоб український загал ставився поважно до їх заяв і голосних вигуків! Не випадок, що вони в своїй пресі підносять, як взірець патріотизму, Грушевського і Винниченка. Вони тільки у тому не зізнаються, але на ділі виправдовують круті стежки тих політиків, і якби трапилась нагода, а пан не викинув їх за двері, радо пішли б їх стежками — "союзів", "федерацій", кооперації і компрометації великої ідеї України. Ясно, що й вони мусять робити культ з ворога Шевченка — М. Драгоманова, ясно, що й вони мусять висміювати історичні традиції козацтва і його психологічний тип. Ясно, що вони мусять проливати сльози над "непотрібними жертвами", над тими, які гинули в гестапівських і московських казематах, чи в Повстанській Армії, в акції спротиву проти більшовицького режиму, з яким радикали збиралися "лояльно співпрацювати".
Ті всі моменти ідуть, як бачимо, завжди в парі. Тій логіці малоросів або Санчо Пансів вірні новітні ідеологи "східняцтва" (Шерех). Вони відкрили кампанію в літературі проти "вісниківства", вони намагалися представити філософію "людини визвольного руху", як старомодну і нікому непотрібну. Кого тій людині протиставляли? Протиставляли в житті типів "Юрія Переможця", що тепер в "Східняку" знайшов пристановище, а в політиці чеських Швейків, і теорію недразнення москаля, теорію порозуміння з ним (Власовщина). Це їх широка програма проти "вузького націоналізму". Певно, що ця широка програма відкидає традиції нашої минувшини, бо це в логіці малоросіянства. Відкидає ближчі традиції визвольної боротьби 1917-21рр. Тоді Україна боролася за незалежність. Шерех прагне і це споганити, і цей ідеал, інсинуюючи, що тоді Україна билася за якийсь неможливий "образ селянського раю, вільної без хлопа і пана громади" — громади, не держави, вільної від Москви! Признає, що тієї України образ "підніс Шевченко на п'єдестал майже релігійної величі" — України шевченківської. Інтелігенція українська переконалася, що "такої України не може бути", її хочуть лише українські "шовіністи". Не на неї треба орієнтуватись, а на "реальну, сучасну Україну" — тобто Україну московсько-більшовицьку.
Цей безсмертний тип хохла, що завжди орієнтується на "сучасну" силу, провидів Шевченко. І за нього були такі, що казали: "Від козацтва високі могили тільки, нічого не осталось, та й ті розривають. А він хоче, щоб слухали, як старі співають!" Так і Шерех. Після війни 1917-21рр. стара їх Україна вмерла, такої України "не може бути"... Ті самі характеристичні моменти психології, що в Куліша, в Назарука, в М.Гетьмана, в М.Стахова і в Шереха, — неґація традицій націоналізму, негація Шевченка (одверта чи замаскована), поклони перед Москвою або плазування до неї...
А головно – спільна ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий в старій Україні, який як ідеал виглядав Шевченко, який проповідував націоналізм і "вісниківство", і який відродився знову на Україні під час першої і другої війни. Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся чесна громада — тих, що "союзи" з Москвою проповідують, тих, що про триєдину Русь варнякають, тих, що співпрацю Сталіну і Хрущову пропонували, тих, що "людині визвольного руху" протиставляють чеських і хохлацьких Швейків і героїв перш "МУР-у", а потім "Східняка", тих, що замість "вузького націоналізму" поручають "широку" власовщину, — що вся та чесна громада є намул на тілі нації, на тілі еміграції, колода в ногах її походу до великої мети. Вони є справжні ретрогради, які націю, що рветься в височину, тягнуть вниз, в намул пережитої драгоманівщини, галицької рутенщини, або новоспеченого більшовиками "всесоюзного" патріотизму.
Зведемо все докупи — і заклики спекулянтів від політики говорити навіть з засадничими ворогами української державності, бо інакше "треба лякатися, чи сьогодні взагалі багато знайдемо у світі балакунів", а говорити так хочеться... Коли візьмемо зазиви УВАН і радикалів, і органу Багряного "популяризувати" серед громадянства творчість комуніста, ворога самостійної, національної України В.Винниченка... І доповіді великих політиків на тему, чи варто вести збройну боротьбу з Московщиною, коли наперед невідомо, чи не забагато вона коштуватиме, чи "оплатиться" шкіра за виправу. Коли візьмемо деякі бюлетені, що інформують про великодушну московську владу, яка бере "свій пай" з нашого селянина, а якого "грабують" українські повстанці". Коли підносяться дорогі традиції москвофільської драгоманівщини і нападається — з наклепами, брехнями та інсинуаціями — на ідею націоналізму за те, що вона не хоче ні більшовицьких "достіженій", ні власовщини, ні марґолівщини, ні грушевщини, ні "союзу" з москалями, ні триєдиної Русі, ні тітовської "демократії". Коли принижуються натомість традиції Шевченка — то складається враження, що ми опинилися в задушній клоаці.
Ці панове можуть чіпляти своїм клікам, які хочуть партійні етикетки, вони убивають будь-яку віру в велич нашої справи, убивають любов до України, притуплюють ненависть до її гнобителя, до самої ідеї боротьби з ним. Через давнину, від Шевченка до Міхновського і до УПА — брудною смугою тягнеться ця акція "презренних малоросіян" проти тих, які словом або чином ведуть боротьбу не за московську, не за "сучасну", не за "союзну" з Москвою, не за "сіцілійську", а за правдиву, давню, незалежну, сильну і велику отчизну. Не сміючи одверто заявити, за що вони ненавидять і наші великі традиції і націоналістичну ідею, і ідеї Шевченка, вони кричать про "аморальність", про "хижацтво", про "гін для гону", про "щастя ножа" і т. п. Але ми знаємо, про що йде справа! Своєю боротьбою проти націоналістичної ідеї, вони душевно і духовно демобілізують загал, роблять його готовим до капітулянтства і до капітулянтів як "вождів нації". Оце є та мета і той людський тип, які вони протиставлять "розбійникам" і "хижакам". І їх діло не вдасться. Те, що вони ганьблять в націоналізмі — примат волі, примат боротьби, те "авантюрництво" — це той прекрасний духовний первень без якого ніколи не ставалося на цій землі нічого справді великого і тривалого. Великий період могутності Англії, Єлизавети Першої, період великих мореплавців і завойовників, сер Френсіс Дрейк, Ралей, Говкінс, Фробішер, Ноллі, з яких першого — хай наші "тихі і тверезі" затикають вуха! — першого так і звали "сейлор-баканір" — це були люди, що жили повним життям, відважним і сильним. Вони ж створили велич Англії, велич її "золотого віку". І згадуючи мабуть його, в своєму Різдвяному Посланії, сказала Єлизавета Друга, що власне цей "авантюрницький дух" ("хижацький дух") — якраз він створив велич Англії. Королева заявила, що вона бажає, щоб цей дух, дух молодості і сили далі горів би в душах її підданців...
Але що ці слова для патріотів української "Сицилії"? Та наші "сіцілійці" рації не мають. Більшість рідко має рацію. Тільки той тип українця, тип націоналістичного "хижака", тип шевченкового (в опінії Кулішів) — "розбійника", тип його "лицаря запорізького", тип його нащадка в теперішній поетичній Україні, в поезії вісниківства і резистансу, так само, як в лісах, горах і яругах України – цей тип виведе націю з низин погорди на вершини. Чудово схарактеризувала одвічний конфлікт двох типів Леся Українка між іншим в драматичній поемі "Адвокат Мартіян". Каже він:
"Зерно вродило плід занадто буйний,
упавши на добірну цілину, —
як не зібрать його, то він поляже
і зогниє. Прийнявши слово, діти
запрагли діла...
Діти в мене брате,
Не літеплої вдачі. Їх Господь
не викинув би з уст. Моя дочка
святою мрією горіти здатна, —
З таких бувають мучениці, брате.
Мій син одважної, твердої вдачі, —
Незгірший був би з нього проповідник."
Відповідає брат Ізоген:
"Це може бути. Тільки ж наша церква
Тепер не тим держиться, чим давніше.
Під час породу, звісно, ллється кров,
і рветься крик, але той час минувся.
Тепера церква мусить кров щадити
і в молоко її перетворяти,
і рівним голосом, як мудра ненька,
розважно говорити.
Наш єпископ не раз наказує дівчатам нашим
не рватися до мученських вінців,
а тихим послугом служити Богу.
Та й проповідників у нас — не брак..."
Ізоген доводить, що політика активного спротиву буде згубна, бо тоді:
"...розвалиться наш дім,
єпископа засудять на вигнання,
церковні добра конфіскують.
Чим же тіла і душі наші будуть жити?
Ти знаєш, — проти цього не поможе
ні проливання крови на арені, ні проповіді грім. (Мовчання).
Хто знає, може ще й шкода від твоїх дітей була б..."
Ось конфлікт людей з вдачею мучеників-борців і проповідників ідеї, і людей літеплих, які для рятунку "церкви" — це не конче є церкви, це символ кожної організації — готові забути про дух, про ідею, якою вона держиться. Коли міркування Ізоґена наївні навіть по такій-сякій стабілізації даної установи, організації, нації — то є вони злочинними в період боротьби за реалізацію великих задумів. Особливо в ці періоди — домінантним типом провідників і мають бути не ті літеплі патріоти дрібних здобутків і дрібних людей, а типи Валента й Альбіни, дітей Мартіяна. Поетеса говорить про церкву — символістично: Може бути й церква, може й якась "церква" політична, та чи інша установа суспільна. Завжди, хто рятував цю установу коштом погашення духа, який її здвигнув з нічого, духа посвяти, боротьби, віри, завжди той в остаточному рахунку тратив і ту "церкву". Відлітає тоді від неї дух Божий і розвалюється вона від першого копняка якоїсь брутальної сили, якої адепти мають більшу віру і більший запал боротьби. Як не мають нічого з "тихості і тверезості" Панса.
У своїх статтях про Запорожців Карашевич-Токажевський цитує старий вірш поета Твардовського про запоріжців:
"Же кедись з тих лотшикуф
Жеч бинь Посполіта Мяла нова."
Що з тих "лотриків" (розбишак і авантурників запорізьких) мала повстати нова держава. І те самісіньке говорив 20 літ перед Хмельниччиною князь Семигородський Бетлен Габор про запоріжців:
"Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора", а я б сказав — вождів, цілу їх касту. Тоді так і сталося, станеться і тепер подібне. І тепер ті "хижаки", розбійники, Шевченкові "юродиві", анархісти степові, перевернуть Росію. Коли знайдуть собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не до літеплих "тверезих і тихих" спекулянтів, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого і своїх, спокою готові продати отчизну для якогось "союзу", "федерації", взагалі для "лояльної співпраці" з ворогом, який в кожній постаті несе нам, як нації, смерть.
Тверезі Ізогени, ось вже стільки літ гасять будь-яку спробу воскресити погаслий дух нації. Це ті шашелі, про яких писав з огірчинням Шевченко. Боротьба з ними і сепарація не літеплих від них, є пекуче завдання.
Повернути до Шевченка, з його гарячою любов'ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом.
В них бачив одну з головних виразок суспільності:
"Не так тії вороги, як добрії люди"...
Травень 1953
Немає коментарів:
Дописати коментар