понеділок, 2 червня 2014 р.

Атеїзм як віра

Євген Онацький

Атеїзм – слово грецького походження і оз­начає воно – безбожництво, заперечення будь-якого потустороннього світу, будь-якої душі. Ате­їзм твердить, що в світі немає ніякого Бога-Духа, Бога-Творця, а є тільки – матерія, яка сама себе творить. Отже, атеїзм — це одна з найбільш ло­гічних форм матеріялізму.
Але атеїзм – така сама віра, як і кожна ві­дома нам релігія. В ньому переважають, як і в кожній релігії, так звані ірраціональні (позарозумові) твердження, що ґрунтуються на нічим не доказаному припущенню про неіснування поту­стороннього світу.
Довести розумом, що ніякого Божества і ні­якого потустороннього світу не існує, ще менш можливо, ніж довести їх існування. Бо за існу­вання Бога і потустороннього світу починає все більше і ясніше висловлюватися вся найновіша наука й різні Інститути Психічних Дослідів, що від десятиліть вже діють у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших країнах, зібрали вже таку силу науково сконстатованиїх виявів потусторонніх сил, що кожна людина, вільна від упереджень і здатна кермуватися лише науковими аргумента­ми, примушена тою величезною масою безпереч­них фактів визнати їх розумову переконливість.

середу, 23 квітня 2014 р.

Новітні фарисеї


Євген ОНАЦЬКИЙ

Слово «фарисей» походить від арамейського «фариш», що значить — відсепарований, відо­кремлений, бо фарисеї, щоб затримати свою «пра­ведність», уникали всякого контакту з невірними, з поганами; уважали, що й сісти за один стіл із ними — то великий гріх, тому то Христос картав їх: «Проводирі сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда проковтуєте... чистите згори чашу й миску, а в середині повні кривди й здирства...»
ФАРИСЕЇ — це ті, що з погордою й зневагою ставляться до грішних «митарів»; це ті, що кри­чать про свою «кращість», про свою «вищість», про свою «єдиноправедність»; це ті, що з нехіттю і навіть з ненавистю ставляться до тих, хто не на­лежить до їх «праведної» касти чи партії.
Фарисеї... Ах, як не любив їх Христос!

понеділок, 7 квітня 2014 р.

Два види націоналізму


Степан Ленкавський

Мотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.
Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отаке діяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії.

суботу, 5 квітня 2014 р.

Інтеліґентщина

Віктор Май

Це явище, з яким завзято боролись й боряться здорові верстви суспільства переломової доби, виникає і набирає прав громадянства не тільки внаслідок інтелектуального виродження певної соціальної групи народу, а також через хибне поняття слів: інтеліґенція, виховання, культура.

Ці означення в часі малонапруженого і спокійного історичного розвитку з часом тратять своє основне значення центру всебічної досконалості суспільства, спадаючи до поняття засобу для витончення тих чи інших змислів одиниці в чисто відносному розумінні, позбавленому органічного зв’язку з життєвими вимогами дійсності.

Постає і відокремлюється від цілості народного єства своєрідна каста людей із окремою культурою, психікою, із окремим поняттям боротьби за існування. Своїм поступованням і інтересами вона здебільшого чужа не тільки народній масі, але й її стихії, її основній культурі. Це і є так звана інтеліґентщина. Не позбавлена своєрідної талановитості, ця верства вилонює з себе салонно-парламентарних політиків, безхребетну кон’юнктурну публіку, “офіцериків”, представників абстрактного мистецтва. Буває, що вона полонює і накидає свій тон цілій державній структурі.

суботу, 22 березня 2014 р.

«Українська воєнна доктрина». Проблема війни й воєнної доктрини в Україні і Європі в минулому.


Михайло Колодзінський
Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як напір, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, інакше цимбри й тевтони, інак­ше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні і не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в не­відому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина — це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники дано­го народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім’я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.
Татари, республіки старого світу, середньовічне ленне військо й торговельні республіки, королі та князі ХVІІІ-го ст. і врешті народи ХІХ-го ст. – всі воїни про­вадили війну на овій лад, іншими способами й за різні цілі.
Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все за­воювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озбро­єних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не мали відповідної культури. Навіть якщо й були серед них ве­ликі полководці, як Атилля чи Джінґісхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого ство­рити.
Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здо­буванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки би­лися за здобичу, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів «а середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіялістичні війни. Безпереч­но, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння вій­ська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.