понеділок, 18 липня 2011 р.

Симон Петлюра

Дмитро Донцов

З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями - підчас революції; розкладом і провокацією - на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.

Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут - серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою "громадської думки" далекої Франції. Там - Євгеній Борщ, Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар" Шварцбарт, канонізований месник за терпіння пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю - інсценізація різна, але суть - та сама.Підкреслюють се однодушні похвали, якими большевицька і жидівська преса обсипує убийцю, ті відра помиїв, якими вона обливає українську армію, нарід і його боротьбу за визволення, а нарешті - поспіх, з якими запропонували свої послуги Шварцбартови - Хр. Раковський і Блюм, большевицький агент у франц. парляменті.

Але чому насамперед Петлюру вибрали вони собі за жертву?

Не тяжко відповісти на се! Є моменти в житті нації, про які вона згадує, як про першу любов дорослий мущина, як про перше бойове хрещення вояк; моменти, коли думається здобути цілий світ, коли в великім найняттю волі стає нарід свідомим себе і тої життєвої енергії, що хвилює в нім.

Такий момент пережила Франція за Жанни д'Арк, Америка - підчас боротьби за незалежність, коли то з ударенням ворожих сил спалахнула іскра національної свідомості, натхнула великою ідеєю розрізнені і приспані волі, злучила їх довкола спільного осередка, створила націю... Такий момент пережила Україна в 1917-1921 роках, і в сих роках на чолі руху поставив себе - Симон Петлюра. Сим сказано все, сим окреслена воля сеї людини в українських визвольних змаганнях, в сім і розгадка трагічної події в Латинськім кварталі.

Не рівняймо його ні до Хмельницького, ні до Мазепи, ні до Орлика. Не можна рівняти нашої скаліченої сучасності до зрізничкованого і барвистого українства тих часів, не можна рівняти вихованих на вузькопровінціальній російщині діячів останньої української революції з "тінями забутих предків", що діставали едукацію в західній Европі в її старій і міцні й культурі. Але - людина, про яку тут говорю, лиш вона одна зуміла заняти в наші бурхливі часи становище, подібне до становища там тих. Що не мав він широкого розмаху в задумах, імпозантної сили в виконанню, - се не зменшує факту, що о цілу голову переріс він своїх співпрацьовників. Останні переплітали свою любов до справи дрібним амбіцництвом і плитким інтриганством, він - при всіх своїх хибах - фанатично був прив'язаний тільки до справи. Сей фанатизм уділився й масі, яка створила з нього свого героя, а з йог імені - легенду, що її хотів забити Шльома Шварцбарт на бульварі Сен Мішель...

Серед хитрих Паньків, покутних адвокатів з притенсіями на рідних Кавурів, комівояжерів, що уважали себе за Орликів, бувши звичайними воронами, серед закоханих в собі і чесних з собою політичних хамелеонів, не признаних кандидатів у Муссоліні з душею "старорєжімного унтерцера" і чеснотливих піпінерок з вусами в ролі прем'єра, не говорячи вже про цілу зграю аферистів, що приссалася до УНР - серед цілого свого окруження був він один, що глядів не на дрібнички, а на суть, на примару, що неподільно заволоділа ним і в ім'я якої взяв він в свої руки провід.

Від цієї хвилини і зачинається його трагедія. Льогіка випадків поставила його на пєдистал, на які стали Лєнін, Горти, Муссоліні, Прімо де Рівера, Пангальос, або бодай домагалася від нього, щоби він собі створив пєдистал одного з Кромвелів, якими все кінчиться всяке санкюлотство. Але фатальне в нім було те, що він ані на санклюлотство не дивився, як на санклюлотство, ані на себе - як на диктатора. Він не бачив ані на чім він стояв або повинен був стати, ані над чім поставила його химерна історія.

Він мусів витримати нагніт двох стихій: одної, серед якої виріс і яка втиснула на його дусі свою печать, - свойого найближчого окруження, - і другої - того матеріалу, якому мала надати форму його ідея. Перша стихія - се було українське інтелігенське народолюбство, друга - український нарід.

Першу - повинен він був перебороти в собі, другій - себе накинути. Завдання було надзвичайно тяжке, і вже за саму спробу піднятися його, варто на сю людину звернути увагу.

Його спроба не повелася. Не місце тут широко розбирати - чому. Ні на що не здадуться нарікання на "обставини" і на "ворогів". Треба передусім глядіти в причини неуспіху, які були в душі самих дієвих осіб великої драми і яких вони не могли в собі поконати.

Немає коментарів:

Дописати коментар