субота, 23 липня 2011 р.

Підстави нашої величі

Анатолій Лупиніс




Анатолій Лупиніс
Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Згадав про існування цього шляху до ринків Сходу в середині І століття після Р.Х. колишній супротивник – Рим. Намагання римських полководців пробитися до Індії традиційним для античного світу шляхом, повторити похід Олександра Македонського, не увінчалися успіхом. Римська експансія наштовхнулася на шалений спротив персів й далі Єфрату не пішла. Поразка призвела до колосальних збитків у римській торгівлі. За імпорт з Індії та країн Сходу Рим був змушений переплачувати значні кошти посередникам. Геній Нерона, імператора Риму, полягає саме в тому, що він оцінив тоді геополітичне положення Понту та України-Скіфії. Він звернув увагу на ці терени як на новий шлях до багатств Азії. Територія України, на його думку, могла б стати чудовою базою для легіонів Риму де можна було б зимувати, тримати резерви й звідти йти прямо до серця Азії. План цей приписує, зрештою, професор Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лише Нерон. Все північне узбережжя Чорного моря Нерон накрив сіткою військово-стратегічних фортифікацій. Він посилає Плавта Сільвіна, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських царів в Україні. З північних окраїн імперії пливуть когорти, йдуть війська з Македонії, з островів Середземномор’я. Війська сконцентрувалися для наступу в глибину Азії через гирло Волги й Каспію. Але наказу наступати не отримують. У 63 році Нерон покінчив життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там залишились лише кіпрська, тракійська та скіфська когорти. Свідчення щодо цього є в “Анналах” Тацита: “Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них ще приєдналося багато військ з Германії, Британії, Індії, що їх Нерон закликав до себе й скерував до Каспійської Брами. Тепер він відкликав їх усіх назад”.

Київський Каганат, що постав на берегах Дніпра в ІХ-ХІІІ століттях, розвинув традиції попередніх поколінь. Основним напрямком руської експансії стає Кавказ та Каспій, а метою зовнішньої політики Київської Русі – здобуття міст та фортець, через які пролягав один з найважливіших торгівельних шляхів світу – Великий Шовковий Шлях. На заваді експансії Русі на Схід стояли дві могутні держави того часу – Візантія та Хазарський Каганат. Першочерговим завданням київських каганів-імператорів стає відвоювання земель царства Мітридата – Криму та Причорномор’я. Вже за часів Аскольда та Діра стають “доброю традицією” регулярні походи на Візантію й Кавказ. У 40-і, 60-і роки IX століття руси здійснюють напади на візантійські володіння в Криму, наслідком яких є контроль Києва над Кубанню, Доном та частиною Північного Причорномор’я. Ці здобутки підтверджуються тим, що походи Русі на Каспійське море не були б можливі, якби вона не почувала себе вдома на нижньому Дону – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижньому Дніпрі.

За угодою Ігоря з Візантією 944 року, руський князь зобов’язується не перепускати на кримський бік чорних болгарів, що жили на Кавказькому березі Азовського моря. З цього виходить, що київський князь повністю контролював на той час Керченську протоку. Стара Фанагорія, що з VIII столітті в руських джерелах зветься Тмутаракань, є в числі руських володінь вже за часів Володимира, але наведений договір показує, що ті краї належали київському князеві ще в 1-й половині Х століття. Другий параграф тієї ж угоди, де князі руські зобов’язуються не воювати грецьких міст у Корсунськім краю та не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Русі допомогу – вказує на те, що Руська держава переходила й на кримський бік протоки, а руські князі пробували розширити свою присутність в Криму, відвойовуючи візантійські міста. Таким чином, спираючись на басейн Азовського моря, Київська держава могла вільно здійснювати свою східну політику. Перші спроби колонізувати Кавказ та Каспій були здійснені в останній чверті IX століття. Знаний історик Табаристану (південний берег Каспійського моря) Ібн ель-Хасан (його історія написана 1216/17 роках) пише, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (на території сучасного Ірану), але військо Абу-Зейда знищило нападників. (Абу-Зейд володів Табаристаном між 862 та 884 роками). Русичі повторили свій похід на Абесгун у 909-910 роках. У 912-913 роках відбувся новий похід, в якому українське військо дійшло до міста Гяджі (сучасний Азербайджан) та до іранського берега Каспію. Цікавим є шлях, яким русичі потрапляли до Каспію. Вони проходили на човнах Доном й звідти, переволочивши їх суходолом до Волги, йшли до Каспійського моря. І хоча такий історик як Масуді в оповіданні про похід 912/913 роках каже, що хазарський уряд тоді пропустив Русь на Каспій добровільно, але є очевидним, що ці походи були хозарам зовсім не до душі й коли вони їх не зупиняли, то тільки тому, що не мали сил протидіяти Києву в цьому регіоні. Лише коли Ігор 939 року захопив дуже важливе місто Самкерц (нині Тамань), хозари спромоглися на тимчасову відсіч русам у 940 році. Але вже 944 року Ігор здійснив новий похід на Кавказ. Русичі взяли місто Дербент, потім Ширван, Курою піднялися до столиці Аррама (Албанії) Бердаа (сучасний Азербайджан) та захопили її. Але, як повідомляє Ібн Міскавей, вони не пограбували місто, а стали в ньому табором. Можна зробити висновок, що місто повинно було стати базою для подальшої експансії Київської Імперії в бік Ірану.

У місті спалахнула жахлива епідемія дизентерії й русичі були змушені покинути місто (в якому вони пробули близько року) та повернутися додому. Останню крапку на існуванні Хозарії поставив у 964-968 роках молодий український каган Святослав. Його походи на Волзьку Булгарію та Хозарію закінчилися блискучою перемогою, внаслідок якої контроль Святослава поширювався на землі Північного Каспію з частиною Волги, Дону, Кубані та Кавказу. Вперше з часів Мітридата українська держава контролювала стільки стратегічно-важливих територій. Як зазначає М.Грушевський: “Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, якби не виникла терміново болгарська справа в планах Святослава, ми слідом почули би про руський похід на південне Каспійське узбережжя”. На думку багатьох істориків, смерть Святослава, така бажана для Візантії, яка усвідомлювала небезпеку для своїх східних володінь з боку міцніючої Київської держави, й не дала здійснитися цьому планові. Після Святослава Київ спромігся лише зміцнити свою владу на контрольованих територіях, та й то ненадовго. Процес розпаду Київської Імперії поклав край здобуткам Святослава та Ігоря. До часів Великого Литовського князівства русичам було не до Криму та Кавказу. Намагання литовських князів підпорядкувати собі хоча б Північне Причорномор’я скінчилися поразкою. В цьому регіоні з’явилися нові “буйні” тюркські етноси, що й опанували ці терени на довгі століття.

Не дивлячись на поразки, ідея українського варіанту “Drang nach Osten” залишалася дуже популярною серед українців. Навіть не маючи власної держави, вони змушували державу, до якої вони входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. Польський історик О.Гурка підкреслює, що Польщі, завдяки пов’язаності з козацькою Україною, цілком непотрібно й шкідливо втягуватися в конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), який їй цілком чужий. Так само Україна цілком змінила вісь експансії Москви. Якщо з половини XVIII століття метою експансії було Біле та Балтійське море, а з другого боку – Сибір, то з XVIII століття віссю московської геополітики стає Україна. Від Катерини II, канцлера О. Безбородька й до Л.І. Брежнєва включно, це була боротьба за Чорне море, протоки та за південні торгівельні шляхи. Невдала спроба пробитися до теплих морів через Афганістан є також спробою реалізації української ідеї.

Основоположник української геополітики Ю.Липа зазначає, що “Крим – осередок торгівельних й політичних доріг Чорного моря. Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Влада Криму може, спираючись на Дон, замкнути й волзьке гирло на Каспію та просуватися на Каспій, а також вздовж рік території Кубані. Влада Криму може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії – Вірменського узгір’я”. На підтвердження цих слів можна додати текст таємного донесення начальника австрійського генштабу міністрові закордонних справ від 13.06.1918 року: “Німеччина ставить собі в Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче раз й назавжди закріпити за собою найбільш безпечний шлях до Месопотамії та країн арабського світу через Баку та Іран. Ця можливість особливо приваблює німців саме тепер, коли вони об’єдналися з Україною. Шлях на схід веде через Київ, Катеринослав та Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батумі й Трапезунд. На мою думку, німці хочуть залишити за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять зі своїх рук такого вартісного Кримського півострова”. Не менш яскраво підтверджує все вищесказане намагання Росії будь-якою силою утримати ці території в сфері свого впливу.

Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Україна знову отримала можливість здійснювати свою зовнішню політику самостійно. Геополітично Україна контролює всі стратегічно важливі регіони Сходу й Центру Європи. Крим, значні території Дону та Кубані, заселені етнічними українцями, дозволяють, спираючись на дружні країни та народи Кавказу й Закавказзя відкрити шляхи до ринків Сходу, ПСА, АТР. Вихід до теплих морів є сьогодні реальним.

Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії й Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні. Україна може скористатися внутрішньою нестабільністю в Росії та Туреччині. Поширення як пантюркізму, так й російського варіанту євразійства є для України неприйнятним. Доки Туреччина буде мати проблеми в Курдистані та на Кіпрі, а Росія на Волзі, Північному Кавказі, Сибіру та Далекому Сході, вони не будуть мати можливості протидіяти Україні в її східній політиці. Україна є головним захисником слов’янських інтересів й апологетом слов’янської єдності. Україна – найкращий друг тюркських народів та народів Кавказу. Той факт, що Україна має для цього сили, визнають й наші супротивники:

“Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, яке в принципі може спровокувати збройний конфлікт – Україна як самостійна держава з будь-якими територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії й без вирішення української проблеми говорити про континентальну геополітику взагалі не варто”. А.Дугін “Основи геополітики”, М.,1997г.

Україна мусить зробити кидок на Схід. Й вона його зробить.

1991 рік

Немає коментарів:

Дописати коментар