Дмитро Донцов
Клич Доби... Клич гідно зустріти прихід нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 році, з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мардохей Маркс і москаль Володимир Ульянов-Ленін.
На руїнах так званої феодальної Європи збудувала свій трон і своїх ідолів нова провідна верства, нова "еліта". Почавши від гасла "демократії", адепти цих пророків хутко почали гуртуватися під гаслом інтернаціоналізму, соціалізму, а згодом — комунізму. В Росії ці адепти обіцяли свободу "трудящому народові", знищення "панів, буржуїв і попів" та передачу всієї власності на землю і фабрики тому "народові" під гаслом "пролетарі всіх країн єднайтеся!" Як політичних і духових проводирів поставили вони, замість Бога, ідолів, двох дегенератів — Маркса і Леніна. Все це було диявольською брехнею, бо незабаром будова цих пророків СССР обернулася в рабовласницьку панщизняну імперію завойовницького московського "герренфольку" під проводом тих "біснуватих" Достоєвського, які задумали панувати над світом в ім'я "заздрості і чревоугодія". Від них почалася доба "релігійних війн" тих одержимих, натхнутих непохитною вірою у свою "місію", в своїх ідолів, і сильною волею. Їм борці за свободу, щоби перемогти, протиставляли ту "мілітантну філософію" життя, про яку говорив Ортеґа і Ґассет.
На нашім європейськім Заході та національна "еліта", яку Едмунд Борке характеризував як "економістів, софістів і крутіїв", а яка йшла під стягом "прогресу, миру і демократії", хутко від безбожництва Руссо почала хилитися до спілки з соціалізмом і комунізмом, а релігія і патріотизм поволі усувалися в кут, як старий "забобон". А тоді великий вплив серед тієї "еліти" почала здобувати таємна мафія, яка вперто хилила свої суспільства до "співіснування й миру", а навіть до "дружби" з антихристиянською комуністичною Москвою, з СССР. Почалося це ще від ялтинсько-нюрнберзького союзу з підтримки більшовицьких "республіканців" проти національної і патріотичної Іспанії, з підтримки комуністів проти "фашистської" Португалії, національної Греції, Родезії, а теж з активної ворожості "прогресивної", "демократичної" і москвофільської мафії до національної, антикомуністичної України та її християнського світоча – Києва. Водночас яскраво виявляла свою настанову ця мафія і до Організації Об'єднаних Націй, з якої вона хотіла б зробити зародок наднаціонального "Світового Уряду", для себе чи на спілку з СССР.
Видні ці плани мафії і з її наміру відчинити якнайширше двері країн Заходу для інфільтрації більшовицьких бацил, про що вже голосно говориться і в європейській, і в американській пресі. Говориться, що комуністична загроза є вже не лише за кордонами Америки, а в середині її, що комуністичні агенти "вдерлися в усі ділянки політичної та суспільної діяльності, у молодіжні організації, в радіо, в телебачення, у фільмову продукцію, в Церкву, в школу, в виховні й культурні організації, у пресу" не однієї з сучасних "демократій" (Едвард Гувер, шеф ФБР). Говориться, що "ми все відступаємо перед комунізмом, наближаючись до катастрофи ... В найближчі п'ять літ стануться рішучі події, які визначать на століття наперед, чи буде людство жити вільним життям, чи буде в рабстві комунізму... Ми повернулися спиною до провалля... Ми не сміємо більше робити помилки!" (сенатор Томас Додд).
Бачимо, отже, що коли в СССР доба пророків Маркса й Леніна кінчається політичним, економічним і моральним розкладом та анархією, банкрутством комуністичної "еліти" — хаосом, то подібна небезпека грозить і Заходові, який прагне опанувати просовєтська, "прогресивна", "демократична" мафія. Внаслідок її акції, на Заході наступає теж у багатьох країнах параліч всякої дисциплінуючої сили, всяких духовних ідеалів, всякої місійної ідеї, а це веде до безкарності злочинів, до свободи пропаганди порнографії, розпусти в слові, письмі, в театрах, літературі, в мистецтві, в моді, веде до поступової ліквідації релігії, до "діалогів" з слугами й агентами антихриста, до висміювання патріотизму, героїки, до культу забави, вигод, насолоди, гроша, до культу "малої людини" з її чисто фізичними інстинктами, до перемішання ідей Добра і Зла, Правди і брехні, краси і гидоти, до моральної і духовної охлялості й нездібності ставити опір наступові комунізму і сприяючої йому західної мафії. Наступає на Заході те, що, як читаємо в американській пресі, передбачав сто тридцять років тому в своїм пророчім видиві Авраам Лінкольн, віщуючи безкарні вибухи "мобократичного духу" ("голотського духу"), небезпечні для нації і держави... Він передбачав трагічне закінчення доби, що розпочалася майже 200 років перед нашими днями.
Ця небезпека, на яку звертали увагу вже А.Лінкольн, Т.Додд, Ортеґа-і-Ґассет, а в нас Шевченко, цей "найвищий шпиль" доби, розпочатої Руссо й закінченої Марксом і Леніном, доби матеріалізму, Москви й мафії, — це є доба "трьох М", з якою закликав боротися львівський "Вісник" ще перед 2-ою світовою війною. Вона вже осягнула свій "найвищий шпиль", що є "початком до спаду", і вступає в фазу того Армаґедону, який пророчими очима бачили поети вістниківської Квадриги, коли "щоденний галас перерве архангельська труба", коли "білим сонцем встане страшний суд", коли почуємо "вихор, вогонь Божих долонь", коли "знов будуть трястися хребти Європи", коли слуги диявола понесуть не лише на Україну, а на всю Європу, може на весь світ, — свою чортівську віру і безкомпромісний дух всіх зігнути своїй силі, силі "біснуватих" Достоєвського.
Але ця доба стане лише тоді "початком до спаду" тієї пекельної сили, лише тоді ми оглядатимемо "як у грозі, у блискавці, у громі дракон звитяжений поліг", — коли в цю добу "релігійних війн", війну ідей, прийдуть люди по нашім боці, одержимі тією "філософією мілітанс", про яку, цитуючи Ортеґу, згадую я в цій книзі; одержимі непохитною вірою в свою Правду, і войовничим духом; які перевищатимуть віру в свою брехню темних сил і їх патос розбійників. Коли нові люди вдихнуть в серця борців "той вогневий напій, що ним минувшина жила й міцніла", коли — словами О.Теліги — почнуть "гойдати кличний дзвін, кресать вогонь із кремнів", коли нові борці почують цей дзвін, клич нової доби.
Цього кличу грядущої Доби тих поетів, що "гойдали кличний дзвін" і "кресали вогонь із кремлів" наших душ, — не почули й не чують досі ті земляки, які й досі хилять свої гнучкі шиї перед ідолами Маркса, Леніна, Хрущова, Троцького чи Кагановича; які досі контактують, як з "братами", з тими, що вважають своїми героями Шварцбардта, Сташинського чи Бажана; які відверто визнають, що треба вести діалог з зрадниками або робити угоду навіть з дияволом; не почують кличного дзвону Доби ті, що мішають в одне Правду з брехнею, Добро зі Злом; які таврують як шкідливий "догматизм" вірність своїй Правді; як "емоційність" — горіння вогневим патосом своєї великої ідеї; як "авантюризм" — боротьбу з насиллям. Ті того голосу Доби не почують, бо вони — це ті, що їх звав Сковорода "нетопирями", що не розрізняють "між десним і шуїм путем", які "суть ні мужеська, ні женська рода, ні теплі, ні студені, ні звір, ні птиця". Це ті літеплі, ні холодні, ні гарячі, яких в рішучу годину "викине з уст своїх Господь", як стоїть в Євангелії.
Кличний дзвін Доби почують люди іншої, не плебейської, крови, ті, яких викликав з могил Шевченко, ті "лицарі святі", що в безсонні ночі приходили в його хатину, які прийдуть "пірвати порфіру й роздавити трон" чужого деспота на Україні; ті нові мазепинці, прихід яких звістував він у своїм "Сні", в добу очікувану ним, коли "повіє новий вогонь з Холодного Яру" України; коли прийде до остаточного змагу Іванів, що будуть "катів катувати" з катами і з тими, що будуть "катам помагати"... До цих людей гойдав свій кличний дзвін І.Франко, вирікаючись блудних вогнів соціалізму, матеріалізму і драгоманівщини, всіх свогочасних Датанів і Авиронів, викликаючи до чину "парубоцтво Навина". До цих людей гойдала свій кличний дзвін Л. Українка, в усіх своїх драмах і поезіях, викликаючи з забуття "молодь героїчну", з "вогнистим вином" віри і завзяття в серці.
Ввижався поетці все "бій, тільки бій вже останній, не на життя а на смерть". Бачила вона "у сні святу будову чи темницю" і "височенний орґан там стояв, неначе скеля", що "має гук подати потужний і величний". Що всюди "має залунати і перекинути світовий лад, страшне повстане скрізь землі рушення і з громами упадуть міцні будови, великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови і Правда лавром чола заквітчає, і згине зло, укриване віками". Той дзвін порушити мають люди з "смілою рукою". І закінчить: "ні, гук страшний я видобути мушу"! І тих лицарів, яких кликала бути готовими на клич доби, викликала нарешті — разом з іншими поетами вістниківської Квадриги — Олена Теліга, протиставляючи їх живим трупам "партачів життя", як Шевченко своє козацтво — "шашлям", що "гризуть і тлять" здорове тіло нації. Як Сковорода, що протиставляв свою науку про силу Духа різним "темним, хромим і уломним" матеріалістам, або Шевченко своїх Прометеїв козацьких — "сліпим, кривим і горбатим" лірникам...
Україна, яка встане в огні й бурі нової Доби, це й буде Україна тих людей, які почують її кличний дзвін, Україна давня, традиційна, історична з духом, місією і містикою старого Києва, — не соціалістична, не комуністична, ні "мобократична", не Україна "современних вогнів" диявола, не Україна "хліборобська", — а Україна козацька. З новою "елітою", яка — читаємо в драмі "Милость Божія" або в "Листі козаків до слобожан" — буде боронити "гречкосійську породу" від дикунських орд, запровадить замість анархії "лад", бо ніхто інший того не зробить, бо, коли "козаки обнищають", то без них всякий матеріальний добробут гречкосіїв, всяке "злато" обернеться в "благо", а нація в "непотрібну майстру глину".
"Гойдати цей кличний дзвін" нової Доби — це завдання нашої епохи! Цих кілька слів хотів дати замість передмови до цієї збірки моїх вже друкованих статей. Відкриваю тут лише невидимих для "сліпих, кривих і горбатих" душею і духом суть заповітів наших пророків і пророчиць, названих вгорі. Думаю теж, що ці статті збірки не застаріли, як не застаріли і ті автори, яких цитую — як А.Лінкольн, як Ортеґа-і-Ґассет, як Джордж Каннінґ — які приповідали прихід "релігійних війн" і потребу тим, що борються за Правду, — мати свою "мілітантну філософію" життя, або, як писала Леся Українка, — мати непохитну ідею, — для її перемоги "загонисту вояцьку вдачу" перших апостолів. Нарешті, той Дух в серцях, про який пише Л.Українка в одній своїй поезії ("І ти колись боролась"), — Дух, що давніше давав нації перемогу над сусідніми "шакалами ницими"; той згадуваний Шевченком Дух Істини, який дає душі крила, завзяття, мудрість, містичну силу й віру довершити великі діла. Дух, яким був натхнений княжий і козацький Київ, свідомий своєї великої історичної місії.
На руїнах так званої феодальної Європи збудувала свій трон і своїх ідолів нова провідна верства, нова "еліта". Почавши від гасла "демократії", адепти цих пророків хутко почали гуртуватися під гаслом інтернаціоналізму, соціалізму, а згодом — комунізму. В Росії ці адепти обіцяли свободу "трудящому народові", знищення "панів, буржуїв і попів" та передачу всієї власності на землю і фабрики тому "народові" під гаслом "пролетарі всіх країн єднайтеся!" Як політичних і духових проводирів поставили вони, замість Бога, ідолів, двох дегенератів — Маркса і Леніна. Все це було диявольською брехнею, бо незабаром будова цих пророків СССР обернулася в рабовласницьку панщизняну імперію завойовницького московського "герренфольку" під проводом тих "біснуватих" Достоєвського, які задумали панувати над світом в ім'я "заздрості і чревоугодія". Від них почалася доба "релігійних війн" тих одержимих, натхнутих непохитною вірою у свою "місію", в своїх ідолів, і сильною волею. Їм борці за свободу, щоби перемогти, протиставляли ту "мілітантну філософію" життя, про яку говорив Ортеґа і Ґассет.
На нашім європейськім Заході та національна "еліта", яку Едмунд Борке характеризував як "економістів, софістів і крутіїв", а яка йшла під стягом "прогресу, миру і демократії", хутко від безбожництва Руссо почала хилитися до спілки з соціалізмом і комунізмом, а релігія і патріотизм поволі усувалися в кут, як старий "забобон". А тоді великий вплив серед тієї "еліти" почала здобувати таємна мафія, яка вперто хилила свої суспільства до "співіснування й миру", а навіть до "дружби" з антихристиянською комуністичною Москвою, з СССР. Почалося це ще від ялтинсько-нюрнберзького союзу з підтримки більшовицьких "республіканців" проти національної і патріотичної Іспанії, з підтримки комуністів проти "фашистської" Португалії, національної Греції, Родезії, а теж з активної ворожості "прогресивної", "демократичної" і москвофільської мафії до національної, антикомуністичної України та її християнського світоча – Києва. Водночас яскраво виявляла свою настанову ця мафія і до Організації Об'єднаних Націй, з якої вона хотіла б зробити зародок наднаціонального "Світового Уряду", для себе чи на спілку з СССР.
Видні ці плани мафії і з її наміру відчинити якнайширше двері країн Заходу для інфільтрації більшовицьких бацил, про що вже голосно говориться і в європейській, і в американській пресі. Говориться, що комуністична загроза є вже не лише за кордонами Америки, а в середині її, що комуністичні агенти "вдерлися в усі ділянки політичної та суспільної діяльності, у молодіжні організації, в радіо, в телебачення, у фільмову продукцію, в Церкву, в школу, в виховні й культурні організації, у пресу" не однієї з сучасних "демократій" (Едвард Гувер, шеф ФБР). Говориться, що "ми все відступаємо перед комунізмом, наближаючись до катастрофи ... В найближчі п'ять літ стануться рішучі події, які визначать на століття наперед, чи буде людство жити вільним життям, чи буде в рабстві комунізму... Ми повернулися спиною до провалля... Ми не сміємо більше робити помилки!" (сенатор Томас Додд).
Бачимо, отже, що коли в СССР доба пророків Маркса й Леніна кінчається політичним, економічним і моральним розкладом та анархією, банкрутством комуністичної "еліти" — хаосом, то подібна небезпека грозить і Заходові, який прагне опанувати просовєтська, "прогресивна", "демократична" мафія. Внаслідок її акції, на Заході наступає теж у багатьох країнах параліч всякої дисциплінуючої сили, всяких духовних ідеалів, всякої місійної ідеї, а це веде до безкарності злочинів, до свободи пропаганди порнографії, розпусти в слові, письмі, в театрах, літературі, в мистецтві, в моді, веде до поступової ліквідації релігії, до "діалогів" з слугами й агентами антихриста, до висміювання патріотизму, героїки, до культу забави, вигод, насолоди, гроша, до культу "малої людини" з її чисто фізичними інстинктами, до перемішання ідей Добра і Зла, Правди і брехні, краси і гидоти, до моральної і духовної охлялості й нездібності ставити опір наступові комунізму і сприяючої йому західної мафії. Наступає на Заході те, що, як читаємо в американській пресі, передбачав сто тридцять років тому в своїм пророчім видиві Авраам Лінкольн, віщуючи безкарні вибухи "мобократичного духу" ("голотського духу"), небезпечні для нації і держави... Він передбачав трагічне закінчення доби, що розпочалася майже 200 років перед нашими днями.
Ця небезпека, на яку звертали увагу вже А.Лінкольн, Т.Додд, Ортеґа-і-Ґассет, а в нас Шевченко, цей "найвищий шпиль" доби, розпочатої Руссо й закінченої Марксом і Леніном, доби матеріалізму, Москви й мафії, — це є доба "трьох М", з якою закликав боротися львівський "Вісник" ще перед 2-ою світовою війною. Вона вже осягнула свій "найвищий шпиль", що є "початком до спаду", і вступає в фазу того Армаґедону, який пророчими очима бачили поети вістниківської Квадриги, коли "щоденний галас перерве архангельська труба", коли "білим сонцем встане страшний суд", коли почуємо "вихор, вогонь Божих долонь", коли "знов будуть трястися хребти Європи", коли слуги диявола понесуть не лише на Україну, а на всю Європу, може на весь світ, — свою чортівську віру і безкомпромісний дух всіх зігнути своїй силі, силі "біснуватих" Достоєвського.
Але ця доба стане лише тоді "початком до спаду" тієї пекельної сили, лише тоді ми оглядатимемо "як у грозі, у блискавці, у громі дракон звитяжений поліг", — коли в цю добу "релігійних війн", війну ідей, прийдуть люди по нашім боці, одержимі тією "філософією мілітанс", про яку, цитуючи Ортеґу, згадую я в цій книзі; одержимі непохитною вірою в свою Правду, і войовничим духом; які перевищатимуть віру в свою брехню темних сил і їх патос розбійників. Коли нові люди вдихнуть в серця борців "той вогневий напій, що ним минувшина жила й міцніла", коли — словами О.Теліги — почнуть "гойдати кличний дзвін, кресать вогонь із кремнів", коли нові борці почують цей дзвін, клич нової доби.
Цього кличу грядущої Доби тих поетів, що "гойдали кличний дзвін" і "кресали вогонь із кремлів" наших душ, — не почули й не чують досі ті земляки, які й досі хилять свої гнучкі шиї перед ідолами Маркса, Леніна, Хрущова, Троцького чи Кагановича; які досі контактують, як з "братами", з тими, що вважають своїми героями Шварцбардта, Сташинського чи Бажана; які відверто визнають, що треба вести діалог з зрадниками або робити угоду навіть з дияволом; не почують кличного дзвону Доби ті, що мішають в одне Правду з брехнею, Добро зі Злом; які таврують як шкідливий "догматизм" вірність своїй Правді; як "емоційність" — горіння вогневим патосом своєї великої ідеї; як "авантюризм" — боротьбу з насиллям. Ті того голосу Доби не почують, бо вони — це ті, що їх звав Сковорода "нетопирями", що не розрізняють "між десним і шуїм путем", які "суть ні мужеська, ні женська рода, ні теплі, ні студені, ні звір, ні птиця". Це ті літеплі, ні холодні, ні гарячі, яких в рішучу годину "викине з уст своїх Господь", як стоїть в Євангелії.
Кличний дзвін Доби почують люди іншої, не плебейської, крови, ті, яких викликав з могил Шевченко, ті "лицарі святі", що в безсонні ночі приходили в його хатину, які прийдуть "пірвати порфіру й роздавити трон" чужого деспота на Україні; ті нові мазепинці, прихід яких звістував він у своїм "Сні", в добу очікувану ним, коли "повіє новий вогонь з Холодного Яру" України; коли прийде до остаточного змагу Іванів, що будуть "катів катувати" з катами і з тими, що будуть "катам помагати"... До цих людей гойдав свій кличний дзвін І.Франко, вирікаючись блудних вогнів соціалізму, матеріалізму і драгоманівщини, всіх свогочасних Датанів і Авиронів, викликаючи до чину "парубоцтво Навина". До цих людей гойдала свій кличний дзвін Л. Українка, в усіх своїх драмах і поезіях, викликаючи з забуття "молодь героїчну", з "вогнистим вином" віри і завзяття в серці.
Ввижався поетці все "бій, тільки бій вже останній, не на життя а на смерть". Бачила вона "у сні святу будову чи темницю" і "височенний орґан там стояв, неначе скеля", що "має гук подати потужний і величний". Що всюди "має залунати і перекинути світовий лад, страшне повстане скрізь землі рушення і з громами упадуть міцні будови, великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови і Правда лавром чола заквітчає, і згине зло, укриване віками". Той дзвін порушити мають люди з "смілою рукою". І закінчить: "ні, гук страшний я видобути мушу"! І тих лицарів, яких кликала бути готовими на клич доби, викликала нарешті — разом з іншими поетами вістниківської Квадриги — Олена Теліга, протиставляючи їх живим трупам "партачів життя", як Шевченко своє козацтво — "шашлям", що "гризуть і тлять" здорове тіло нації. Як Сковорода, що протиставляв свою науку про силу Духа різним "темним, хромим і уломним" матеріалістам, або Шевченко своїх Прометеїв козацьких — "сліпим, кривим і горбатим" лірникам...
Україна, яка встане в огні й бурі нової Доби, це й буде Україна тих людей, які почують її кличний дзвін, Україна давня, традиційна, історична з духом, місією і містикою старого Києва, — не соціалістична, не комуністична, ні "мобократична", не Україна "современних вогнів" диявола, не Україна "хліборобська", — а Україна козацька. З новою "елітою", яка — читаємо в драмі "Милость Божія" або в "Листі козаків до слобожан" — буде боронити "гречкосійську породу" від дикунських орд, запровадить замість анархії "лад", бо ніхто інший того не зробить, бо, коли "козаки обнищають", то без них всякий матеріальний добробут гречкосіїв, всяке "злато" обернеться в "благо", а нація в "непотрібну майстру глину".
"Гойдати цей кличний дзвін" нової Доби — це завдання нашої епохи! Цих кілька слів хотів дати замість передмови до цієї збірки моїх вже друкованих статей. Відкриваю тут лише невидимих для "сліпих, кривих і горбатих" душею і духом суть заповітів наших пророків і пророчиць, названих вгорі. Думаю теж, що ці статті збірки не застаріли, як не застаріли і ті автори, яких цитую — як А.Лінкольн, як Ортеґа-і-Ґассет, як Джордж Каннінґ — які приповідали прихід "релігійних війн" і потребу тим, що борються за Правду, — мати свою "мілітантну філософію" життя, або, як писала Леся Українка, — мати непохитну ідею, — для її перемоги "загонисту вояцьку вдачу" перших апостолів. Нарешті, той Дух в серцях, про який пише Л.Українка в одній своїй поезії ("І ти колись боролась"), — Дух, що давніше давав нації перемогу над сусідніми "шакалами ницими"; той згадуваний Шевченком Дух Істини, який дає душі крила, завзяття, мудрість, містичну силу й віру довершити великі діла. Дух, яким був натхнений княжий і козацький Київ, свідомий своєї великої історичної місії.
Немає коментарів:
Дописати коментар