пʼятниця, 15 лютого 2013 р.

Кілька слів про політичну філософію ДСУ


Р. Коваль та В. Танкевич

Роман Коваль
Довго думав чи варто долучати Романа Коваля до числа класиків Українського Націоналізму чи почекати ще років з 20... Але подумалось: "Але ж є поняття "живі класики", то чому не зарахувати цього достойника, інтелектуала, публіциста, письменника, дослідника історії Українського козацтва й Отаманщини, борця до числа справжніх класиків, який зробив свій внесок у розвиток теорії Українського Націоналізму?"
Отже пропоную до Вашої уваги, панове, свого роду політичний і світоглядний меморандум Об'єднання "Державна Самостійність України"


середа, 13 лютого 2013 р.

Формування нового типу української людини


Максим Орлик (Дмитро Мирон)

Дмитро Мирон
Сила й вартість даного народу, даної культури, моралі й виховання залежить від того, який образ і тип людини вони ставлять перед себе, який формують і виховують. Різні народи в різних епохах мали різні ідеали і типи людини, [приміром] Греція, у своїй героїчній добі Гомера й Маратону витворила ідеал і тип прометеївської й гераклівської людини, в добу упадку створила тип діогенівської людини чи стоїків. Християнізм створив ідеал і тип внутрішньої людини – володаря духа, людини Христа, знову ж стародавній Рим витворив тип життєво-здобувчої людини вірла-володаря землі.
   Середньовіччя видало аскетів, святих, лицарів і конквістадорів. Знову ж гуманізм, ренесанс, раціоналізм і індивідуалізм створили ідеал абстрактної людини взагалі, гамлетівської людини, "гомотехнікус" і "гомоекономікус", космополіта – літаючого Голєндра чи блудного сина на взір жида – скитальця, відірваного від національного фунту.
   А передвісниками нової епохи були ідеї та типи фавстівської людини, надлюдини Ніцше й героїчної людини Карлєя, як вираз туги за сильною особовістю серед демоліберальної січки і атомізації. Зокрема український націоналізм на тлі епохальних перемін і завдань мусить створити й видати з себе новий тип української людини. Новий тип української людини мусить охоплювати в собі вартості й прикмети українсько-варяжської людини лицаря й володаря, як у "Слові о полку", тип лицаря - козака, борця за правду, за віру батьків й рідну землю, мусить охоплювати в собі вартості шевченківської людини і властивості твердого й вкоріненого в рідну землю, українського сина Стефаника, мусить охоплювати героїзм й нову романтику січового стрілецтва, збагачуючи образ і характер нової української людини тими вартостями й образами героїв, що їх вже видала й ще видасть Українська Націоналістична Революція, як Вождь Революції, сл[авної] п[ам'яті] Євген Коновалець, сот[ник] Юліян Головінський, бойовик Данилишин, фанатик Пукало.

субота, 9 лютого 2013 р.

Що таке «націоналізм»?


Степан Ленкавський

Сама назва, саме слово “Націоналізм” — відносно недавнє. В політичну літературу воно впроваджене щойно наприкінці XIX ст. Це не значить, що перед тим, заки ця назва стала широко відомою, націоналізму загалом на світі не існувало. Навпаки, націоналізм є явище, нерозривно зв'язане з існуванням народів, і тому воно існує так довго, як довго існують народи. Але в різних часах різними назвами його називають. А діється це тому, що в різних століттях націоналізм різних народів висував такі ударні гасла, які в одному часі були для нього найважніші (наприклад, оборона віри, демократії, династії тощо). Через те різні періоди історичної дії націоналізму носять назви тогочасного ідеологічного гасла, під яким йшла боротьба за фактичні інтереси націй. Це має той наслідок, що при поверховому розгляді історії уважається поодинокі форми вияву націоналізму за відокремлені політичні течії, чи за закінчене політичне прямування однієї історичної доби і втрачається тяглість історичного розвитку.
Для ясности поставмо питання, що таке націоналізм? Найзагальніша відповідь така: націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу.
Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні.

Чи дбати нам про чистоту раси?


Володимир Мартинець

Володимир Мартинець
Розходження між націоналізмами вказують нам наглядно на те, що кожна нація має свій власний, своєрідний шлях. Тому є хибнийінтернаціональний соціалізм зі своїми стандартними для всіх націй рецептами. Але тому також ніяк не можна переносити живцем на наш ґрунт або сліпо наслідувати їх тільки тому, що вони націоналістичні. Глибоку правду сказав Муссоліні, що фашизм не надається до експорту, як і не менш глибоку правду сказав Гітлер, що націонал-соціалізм (расизм) це виключно німецьке явище.
З того висновок: до справи української расовості не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціалістичними расовими критеріями. Справу української расовості мусять вирішувати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську) вважають “нижчими” расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими  (зокрема з українцями), то це ще не означає, що б це все, мов папуги, ми повторювали за німцями або й аналогічно застосовували до української нації. Це тим більше, що навіть на проблеми “чистоти” німецької раси ми можемо мати відмінні погляди від німецьких расистів. Бо ж наприклад відомо – якраз прусаки (що заразом є найгордіші й найдразливіші на точці “чистоти раси”) це германо-слов’янські мішанці. І, як відомо, це змішання не найгірше: його продукт вважає дехто ліпшим від його складових частин: і від “чистокровних” германців, і від “чистокровних” слов’ян.
Але загналися ми задалеко. Важливіше для нас ось що: Чи є чиста українська раса? Нема! Так само, як і нема інших чистих рас, хоч вони здаються найчистішими, хіба візьмемо вже зовсім глобальні границі: біла, жовта, червона й чорна раса, і то ще з різними передумовами й застереженнями.

четвер, 7 лютого 2013 р.

Перманентна революція




(Присвячено Краєвому Командантові УВО бл[аженної] п[ам'яті] Юліану Головінському)

   Коли недавня збройна боротьба Українського Народу за вільне життя у власній державі покінчилася невдачею, станули перед ним дві дороги: або віддатися на ласку- неласку ворога, або працювати далі над визволенням із неволі.
   І справді, одні, зневірившися в сили власного народу, покинули його ряди та перейшли до ворога, помагаючи йому нищити своїх братів. Це т.зв. "хруні", "зміновихівці" та инші запроданці.
   Другі, що також не вірили, що Український Нарід зможе колись власними силами здобути собі волю, але вірили, що з поміччю одного ворога можна побити другого й тим способом створити Українську Державу. Отже, вони вірили, що Український Нарід не створить собі сам, але вороги йому створять. А тому вони зв'язалися кожний із иншим ворогом й то рівночасно, так що всі наші вороги мали своїх українських "союзників". Та вороги, забравши українські землі, погодилися між собою, розділили сфери впливу і їм в голові не було творити України. Противно, своїх українських "союзників" обернули в наймитів, що помагали їм нищити українців у себе дома.
   Треті не запродалися ворогам, та не мали надії, що вороги створять нам державу, але роздумували так: коли не вдалось нам зброєю в війні здобути держави, тоді треба взятися за мирні способи та по частях здобути собі права, видістаючи від ворога постійні уступки. А по якімсь часі набудемо стільки прав, що створення держави буде чистою формальністю: вона наступить, так би мовити, чисто автоматично, а якщо і станеться це з нагоди якогось потрясения ворожої держави чи міжнародного конфлікту, то буде це сполучене з мінімальними жертвами. Ті, що так думали, станули на шлях "лєгальщини", "органічної праці", "автономії", "реальної політики", "парляментаризму", "льояльности", "угодовщини", або, напр., "українізації" на Східній Україні.