суботу, 19 листопада 2011 р.

Ідеологи Голоти


 Дмитро Донцов

      Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу".
      Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає.

Московська почвара і дурні Швейки. (їх сила й наша слабкість)


Дмитро Донцов


      Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.
     Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.

Ставка на грязь Москви (Нова Зміновіховщина)


Дмитро Донцов


      Після трагічного закінчення української революції 1917-21рр., коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, — почала серед останньої ширитися так звана "зміновіховщина". Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, — заявили про свою лояльність до московського переможця і поверталися до краю служити йому, або — лишалися робити роботу для нього за кордоном, розкладаючи, наскільки могли, еміграцію морально.
      Були це часи, 1920-ті роки, — коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів "через трупи і кров земляків" — подати руку більшовикам і допомагати їм в їх "великому соціальному ділі"; коли в розпал військових дій, дискредитував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи легальним уряд України — уряд Раковського; коли, нарешті, повернувся зі своїми співпартійцями в Україну... Це були часи, коли колишній кількакратний шеф українського уряду, й іншої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви... Це були часи, коли чисельні провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до більшовиків. Це були часи, коли пробільшовицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал "Нові Шляхи".