неділя, 30 жовтня 2011 р.

Клич Доби


Дмитро Донцов

Клич Доби... Клич гідно зустріти прихід нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 році, з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мардохей Маркс і москаль Володимир Ульянов-Ленін.
На руїнах так званої феодальної Європи збудувала свій трон і своїх ідолів нова провідна верства, нова "еліта". Почавши від гасла "демократії", адепти цих пророків хутко почали гуртуватися під гаслом інтернаціоналізму, соціалізму, а згодом — комунізму. В Росії ці адепти обіцяли свободу "трудящому народові", знищення "панів, буржуїв і попів" та передачу всієї власності на землю і фабрики тому "народові" під гаслом "пролетарі всіх країн єднайтеся!" Як політичних і духових проводирів поставили вони, замість Бога, ідолів, двох дегенератів — Маркса і Леніна. Все це було диявольською брехнею, бо незабаром будова цих пророків СССР обернулася в рабовласницьку панщизняну імперію завойовницького московського "герренфольку" під проводом тих "біснуватих" Достоєвського, які задумали панувати над світом в ім'я "заздрості і чревоугодія". Від них почалася доба "релігійних війн" тих одержимих, натхнутих непохитною вірою у свою "місію", в своїх ідолів, і сильною волею. Їм борці за свободу, щоби перемогти, протиставляли ту "мілітантну філософію" життя, про яку говорив Ортеґа і Ґассет.

неділя, 2 жовтня 2011 р.

Дух наших традицій


Дмитро Донцов

Метою цієї книжки є звернути увагу наших читачів на одне з найважливіших питань сучасності. Цим питанням є – питання традиції.
Минулий вік залишив нам в спадщину критичне, якщо не зовсім вороже, відношення до наших історичних традицій. З висоти свого „поступу" і своєї „культури", поблажливо дивилося ХІХ-е століття на наше "темне середньовіччя"...
Минуле – це були щаблі, безповоротно перейдені. Кликати до повернення тих віків – означало бути реакціонером, ретроградом, взагалі людиною некультурною, а часом – і національним шкідником.
1917-ий рік в Україні мусив дещо змінити такі настрої нашої інтелігенції. Але – не дуже. Частина цієї інтелігенції викликала в пам'яті наше минуле, але сором’язливо, неначе проти волі, і завжди намагаючись налити нове вино в старі міхи; намагаючись узгодити націю – з інтернаціоналізмом, Святу Софію – з релігійним індиферентизмом, гетьманщину – з народоправством, а запорожців – з соціалізацією землі. Друга частина – не робила й тих спроб пов'язати те, чого пов'язати не можна було, вона – просто і відверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала – для прикладу і наслідування – нові традиції ХІХ-го віку, віку Драгоманова в Україні й соціалізму.

Об'єднання чи роз'єднання


Дмитро Донцов

Клич "об'єднання" став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об'єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.
Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з "писаною торбою"?
Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар "живої ваги"; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: "Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!" – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.