Дмитро Донцов
Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу".
Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає. А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і "народом" теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нормальне, і як до того прийшло?
Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.
Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного "Я" в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.
Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з "народу" була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Війни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!
Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — "злоба низька" й — "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...
Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.
Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.
До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" — але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю...В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — "не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре", — він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми". Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого... Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духового й фізичного існування" — і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді коли людина з'єднає в собі ті добрі і "гидотні" чи "гнійні" елементи, буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще "не погасло чуттє'', кого "бій ще манить", а "надія ще лік" — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотяні дні", той — з усією своєю "різнобокістю" — перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.
Але ця "різностороння людина" — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!
Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!
Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою і їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть — він "священнодіє". Далі бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця... ("Ост" — У.Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині"! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?
Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" — малі люди — дають стусана в спину... Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не "пани, царі і попи", а каналія.
Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянскість", а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи — це "право вільного переходу від нації до нації" (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".
Голота в політиці займається — "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — "це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:
"комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира"...
Так кпить з них поет О. Бабій.
Тактика політична голоти? — Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,
"Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, ...на покірного
І прийме тебе як добірного"
— в почет Квіслінґів.
За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки — "можуть похвалитися кращими наслідками"... в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.
Термін "Швейк", "швейкіянство"' — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру... Це ж "орденці"! а для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була "орденом", "кастою", до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.
Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?
Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.
Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.
Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" — по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками "реальної (московської) України" і "толерації" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.
Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:
"Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!"
Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.
Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були — "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу — тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліонна свинопасів", які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.
Березень - квітень 1950
Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає. А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і "народом" теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нормальне, і як до того прийшло?
Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.
Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного "Я" в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.
Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з "народу" була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Війни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!
Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — "злоба низька" й — "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...
Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.
Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.
До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" — але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю...В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — "не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре", — він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми". Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого... Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духового й фізичного існування" — і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді коли людина з'єднає в собі ті добрі і "гидотні" чи "гнійні" елементи, буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще "не погасло чуттє'', кого "бій ще манить", а "надія ще лік" — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотяні дні", той — з усією своєю "різнобокістю" — перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.
Але ця "різностороння людина" — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!
Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!
Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою і їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть — він "священнодіє". Далі бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця... ("Ост" — У.Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині"! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?
Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" — малі люди — дають стусана в спину... Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не "пани, царі і попи", а каналія.
Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянскість", а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи — це "право вільного переходу від нації до нації" (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".
Голота в політиці займається — "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — "це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:
"комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира"...
Так кпить з них поет О. Бабій.
Тактика політична голоти? — Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,
"Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, ...на покірного
І прийме тебе як добірного"
— в почет Квіслінґів.
За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки — "можуть похвалитися кращими наслідками"... в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.
Термін "Швейк", "швейкіянство"' — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру... Це ж "орденці"! а для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була "орденом", "кастою", до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.
Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?
Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.
Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.
Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" — по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками "реальної (московської) України" і "толерації" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.
Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:
"Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!"
Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.
Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були — "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу — тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліонна свинопасів", які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.
Березень - квітень 1950
Немає коментарів:
Дописати коментар