пʼятниця, 9 вересня 2011 р.

Демаскування шашелів


Дмитро Донцов

Бували війни й військовії свари
Минуло все, та не пропало
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...Дядьки отечества чужого.

Т. Шевченко

У своєму одному оповіданні пише Шевченко: "коли ми віддамо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нас буде? Буде якийсь француз чи куций німець, а від типа або – сказати б – від обличчя національного і згадки не буде. А на мою думку, нація, без своїх власних, їй лише належних і їй характерних прикмет, подібна просто на якийсь кисіль, і то на дуже несмачний кисіль".
Наша старокиївська держава високо тримала прапор своїх традицій. Високо тримала цей прапор козацька Україна, завжди нав'язуючи до спогадів давно минулого, до князівських часів, до легендарних багатирів Володимирових, навіть до старих переказів наприклад про Одоакра, що з предками українців Рим здобував. Знову ж традиції козацтва міцно трималися в пам'яті його нащадків і всього народу, і в літературі, про що свідками є "Милость Божія", Шевченко, Щоголів, Котляревський і інші. Були це традиції нації великої, героїчної, сильної духовно, морально й фізично, гордої за свою культуру, свідомої свого великого історичного призначення на границі східної варварії.

Та у 19 столітті наступив перелом. Від того часу, як "на тій Україні, що з Богданом ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли", попідростало в Україні покоління рабів, які свідомо рвали з традиціями великого й славного минулого; які шукали порятунку в порозумінні з займанцями та в щоденній, буденній праці для власного добробуту під чужою пугою.
Проти цих "рабів з кокардою на лобі" гримів Шевченко, – той, що був живим втіленням нашої гордої минувшини. "Старовина! – писав він .в однім листі. – Що за радість спливає до серця, коли почуєш про те, що давно діялося... Здається, що ось-ось сам це все робиш, неначе б ти заліз у предківську душу, або предківська душа гарцює в тобі". Він знав, що кожна нація – і його теж – щоб жити, мусить мати свою провідну верству, подібну до козацької. Його Україна не раз – "журилася і плакала як мала дитина". "Порадоньку ж дати" їй могли лише такі постаті, як Наливайко, Павлюк, Трясило та інші "пани-брати", що вміли не журитися й плакати, а за свободу битися і інших до неї вести. Без тих постатей – Україна "обідрана, сиротою понад Дніпром плаче", кличучи, щоб рятували її, щоб на "ґвалт України орли налетіли", її оборонці.
"Мільйони полян, дулібів і древлян" – виростали як невольники, забувши про те, "чиї вони діти"; "стогнали у кайданах", а не було "з ким взятись, розкуватись односердно стати за Євангеліє правди, за темнії люди"; визволити країну із того смраду і неволі, повести народ могла лише інша раса, раса зовсім інших людей, оті "поборники святої волі", або як він їх ще інакше зве – "лицарі святії". Їх – як спогад минулого і як взірець до наслідування сучасникам – вмів пишними барвами малювати Шевченко, в якому віджила й "гарцювала їх душа". Це були люди, що не прив'язували ваги до земних радощів, що не хотіли мати "ні оселі, ні саду, ні ставу", яким степ і море були битим шляхом у країну слави. Не кортіло їм "женитися, у запічку дітей годувати" або "за плугом ходити", "оксамитного жупана на ріллі носити". Ідеал лицаря, оборонця країни – служити своїй великій справі, а там – "що буде, те й буде. Найду долю – одружуся, не найду – втоплюся, та не продамся нікому, в найми не наймуся". Була це порода людей шляхетних, богобійних, твердих і відважних – не наймитів. Поетові мариться-сниться розрита могила, з якої виходить сивовусий козак, а в могилі – усе козаки: "Дивися... ніби мені паже... усі ті могили усі отакі: начинені нашим благородним трупом... Оце воля спить. Лягла вона славно... З нами козаками... Усі ми однако за волю лягли, усі ми і встанем". Воля впала, коли впали козаки. А встане вона "разом з козаками", себто тоді, коли в Україні знову відродиться гордий дух великих предків, або – як каже поет – коли в душах нових борців і лицарів, як у його душі – "загарцює" дух прадідів.
Московські монархісти, як і комуністи, знали, якою силою для нації є її провідна верства, одушевлена войовничим духом, свідома свого, і своєї нації, права жити незалежним, самостійним життям, тому весь час намагалася спаплюжити козацтво. Мазепа, Полуботок – це були "зрадники" навіть українського народу в очах москалів, і цю думку хотіли вони прищепити й нам. На сором нам, – це їм удалося у великій мірі. За прикладом М. Драгоманова багато хто з українців почав знеславлювати все, чим жила й дихала наша історія, всі її блискучі сторінки. Різні "людомори" почали доводити, що войовники за незалежну Україну, що козаки – були просто "розбійники, вори, п'ятно в нашій історії", некультурні забіяки; що народ український до самостійності не доріс і про неї думати не повинен, лише йти в упряжі у возі "старшого брата" – москаля; що ми люди маленькі, маємо лише журитися дрібними справами своєї провінції; не козацьким духом, не "хижацтвом" поможемо Україні, а "наукою й просвітою", у братній злагоді з московським переможцем; що жити маємо без великих забаганок, як народ-плем'я... Одним словом, що ми не маємо виходу зі стану гелотів-рабів пануючої "вищої" нації.
Рік 1917 коли так приспану Україну збуджено в вогні революції, – перервав процес "гелотизації". Не зважаючи на зацитькування фальшивих пророків з-під стягу драгоманівства, національний зрив набрав в Україні велетенські форми. Нація повертала до своїх ганьблених її блудними синами традицій. Але зрив не приніс бажаних наслідків тому, що іншим духом горів народ, а іншим більшість його інтелігенції. Народ з молоком матері увіссав в себе Заповіт Шевченка, Заповіт войовничої, незалежної духом України, України – як він писав – "прекрасної, могутньої, свободолюбної", яка за ту волю "туго начиняла своїми і ворожими трунами могили"; України, яка "своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна, нерозтлінна вмирала"... Але інтелігенція била поклони перед ідолом Драгоманова, ідеологом "малої людини", капітулянства і адорації Росії...
2. Після війни, по роках 1917-21, дві течії далі стикалися між собою і на полі бою, і на полі політичного життя, і в царині ідеологічній, гарної літератури і літератури політичної. Традиції Шевченка намагалася продовжувати течія, яку модерні наші шашлі охрестили назвою "Вісниківства" (за Львівським "Вісником" 1922-39). В поезії, в прозі, в критиці літературній намагалося "Вісниківство" прив'язати до давніх традицій наших історичних, висунуло ідеал життя, як боротьби, не капітулянства; своєї Правди, не пристосування до чужої; ідеал людини вільної духом, твердого характеру, фанатика своєї ідеї, людини не літеплої, а гарячої віри, сильної і відважної.
Це викликало реакцію Москви. Вона знала, що повалити Україну, окрадену і зраджену, в бою – ще не вирішує справи. Треба було ще вбити в її синах її гордий і незалежний дух. В "мотто" до "Сну" цитував Шевченко Євангельські слова – "Дух істини, єгоже мир не может прияти, яко не видит єго, ниже знаєт єго". Він знав його, знав, що в дусі вся сила й людини окремої, і нації. На жаль знав це і сатана, знали це і червоні москалі, які і завзялися вбити в нас цей дух. Знали бо, що аж тоді буде зламаний потяг до волі в Україні, що аж тоді обернеться вільна нація в отару одурених і покірних рабів. Цією ідеєю керувалася Москва в своїй політиці в Україні, починаючи від самого 1917 року, вдосконалюючи взірці, одідичені червоними володарями імперії від білих царів, В рамках цієї політики йшла і неперебірлива наклепницька кампанія Кремля та його прихвоснів проти "Вісниківства". Після 1945 року в цю кампанію включилися емігрантські шашелі. Роботу свою вони роблять дуже спритно. Вони просмикуються всюди, старанно замітаючи за собою сліди, в одному часопису пишуть в одному дусі, а в іншому – ніби то в інакше. В одному на когось нападають, в іншому – ту саму особу нібито хвалять, створюючи в думках читачів, що мають нещастя їх читати, неможливий розгардіяш. Але в суті речі б'ють завжди в одну точку, тільки ще бояться назвати речі своїм іменем, не рішаючись наразі відверто очорнювати цінності, які присвоїв собі загал в роки тяжких терпінь і змагань. Об'єктивно ціль, до якої вони ведуть – це обернути пробуджений дух нації знову до стану гелотства (голотства), вбити взагалі дух вільної людини, прищепивши йому психологію та "ідеали" нації-раба, ідеали шашелів, ідеали Шельменків, українських Санчо Пансів, Швейків. І якою б маскою ту свою роботу вони не прикривали, найкращий час з тих фальшивих пророків здерти їх облудну маску, демаскувати шашелі.
Свою проповідь шашелі провадять в емігрантській літературі, в літературній критиці, в публіцистиці – де вдасться. Величезну роль грає письменництво у формуванні духа народу. Без Вольтера, Руссо, взагалі без енциклопедистів не було б французької революції, так само без Бомарше. Царат замінували не так більшовики, як ті Достоєвські, Толсті і Ґорькі, всі ті, включаючи і пресу, які – попри офіційне "вірую" білого самодержавства – створили нове "вірую" революційної Росії, під якого прапором вона і перемогла, запровадивши замість білого царату царат червоний. Про роль письменництва, що формує людську думку й душу, а значить вирішує й про чини, прекрасно знають більшовики; це ж вони делегували тисячі держиморд від літератури (в стилі Жданова), щоб не дозволяти, силою не дозволяти авторам на вислів свобідної думки, конкуруючої з офіційно-червоною. Література дає людині дороговкази в житті, усталює кодекс того, що личить, а що не личить: закладає етичні норми, виводить такі чи інші типи, а знак плюса чи мінуса, що кладе перед ними автор, робить ці типи або намагається їх робити в душі гідними наслідування, захоплення, або – погорди.
За цю зброю схопилися – це їх право – й шельменки на еміграції. Розберімося ближче в їх науці.
По-перше, шашелі хочуть покінчити з "вісниківством", бо, бачите, наступила "криза людини визвольного руху". Досить вже боротьби і "хижаків", досить "вольової людини", досить "конкістадорів", досить "орденського засклеплення", досить "доктринерства" і "виключності" – то все без потреби, нам тепер треба зовсім іншого.
Що ж це "інше"? Це заперечення ідеалів людини визвольного руху – перше; це заперечення самого типа людини визвольного руху – друге; третє – це заперечення самої потреби боротьби за той ідеал. І як підсумок того всього – заперечення, що взагалі потрібна та порода ("орден") людей, яку шашелі називають породою – "вісниківства". Ось яка філософія криється під маскою туманних словес нового українського гелотства.
Що є головним двигуном всякого сильного руху? Що надає йому розмах непереможний, а його борцям безмежну впевненість святості своєї справи і упевненість в її остаточній перемозі? Відповідь на це – одне слово: Віра. Віра, що горами двигає; що окрилює "перти проти рожна"; що дає силу винести переслідування й муки за ідею; що руйнує й будує з нічого нові суспільні будови, нові держави; що невидиме перетворює у видиме; що не допускає угоди з тим злом, що суперечить раз обраній Правді. Ця віра спирається на одну науку, на одну доктрину "вірую". Ця віра не знає хитань, перемін, сумнівів і зрад. І якраз цю віру проклинають новітні українські Санчо Панси. Вона їм осоружна, бридка, огидна і непотрібна. Вони проти людей "одної доктрини", бо ж це є шкідлива "виключність", "односторонність". Улас Самчук "гостро осуджує" чіткі, "окреслені гуртки літературні чи політичні", які бажали б "ціле суспільство переробити, перетягнути на овій кшталт". Нащо? Нащо пропаганда доктрини, в яку віриш? Це ж "насильство" над "вільною людиною" – якій може заманеться мати не одну доктрину, а дві чи десять нараз, залежно від "обставин" і "реального положення" – правда? На думку шашелів, отже, коли апостоли проповідували свою Правду, відкидаючи всяку іншу, як "від лукавого", то це було недопустиме "насильство". А коли хтось приходить з виразною, (не "і туди, і сюди") доктриною, з виразною вірою, то другий Самчук (Косач) репетує про "автодафе", про середньовічну інквізицію, про насильство, нетолерацію, фанатизм. Хоч та, не мила йому, доктрина не оживляє жодної іншої сили, крім сили переконування і проповіді. І – річ дивна – ці панове майже не протестують проти дійсно насильницької доктрини більшовизму, яка свою доктрину вбиває в голови не переконуванням, а наганом і терором. їх взірцем є не людина гарячої віри і, лише така, яка вічно "шукає" і вічно "сумнівається", "скептик". Для них проповідувати свою правду це значить хотіти "згляйхшальтувати" всіх. А шашелі цього не люблять, вони люблять всіх і все. Самі признаються, що тим роблять "вінегрет" (Самчук), себто саламаху, помиї, де знайдете вкупі те, що не повинно бути разом, але це їм, очевидно, смакує. Вони свідомо поборюють "віру в чудо", віру людей, що так пристрасно хочуть свого, що воно втілюється в житті скоріше чи пізніше. Тої віри вони не мають і не хочуть мати. А тому, не вірячи в чудо, мусять плазувати перед так званими "законами природи" чи перед "реальною дійсністю", перед якою – в образі того чи іншого насильника – б'ють старанно поклони. Ще один шашіль (Ю.Шерех) теж протестує певно, в ім'я "свободи" – проти всякого "обов'язкового культу" якоїсь доктрини, якоїсь правди. В літературі – він думає – не повинно бути жодної директиви: що хто хоче те і хвали, і то так, щоб інші і протестувати не сміли, хоч би він проповідував не знати яке паскудство й ширив не знати який розклад. Не сміє бути такої "обов'язкової лінії" ні в літературі, ні в політиці, ні в приватному житті – повна свобода. І ніхто проти тої "свободи" протестувати не смів навіть, бо це було б "ретроградством". Незважаючи на те, що й людина, і спільнота національна від такої пропаганди безпринципності, втрачає будь-який компас, будь-яку провідну ідею, будь-які правила життя особистого чи національного. "Дайош свободу!" – одним словом.
Коли ви думаєте, що тільки ті, що вірять у щось, що твердо йдуть до одної мети, що мають ясну ідею і ціль – можуть осягнути щось і повести за собою загал, – то, на думку шашелів, це єресь. Творцем поступу або "прогресу" як вони за швейками кажуть – є не людина віруюча, не людина одної ідеї ні, цим творцем є ті, що сумніваються! Ті, що нейтральні. Ті, що під час бою на життя і смерть між своєю правдою й правдою диявола стоять збоку – "стоять над суперечкою" (Шерех). Головне – ніякої "виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступування" (Самчук), щоб нині тупати в один бік, а завтра в протилежний. Мабуть, як накажуть "реальні обставини" або той чи інший пан. Визнавати якийсь "Ізм" – це ретроградство. Всі збанкрутували – вчать вас шашелі – і матеріалісти, і ідеалісти і інші. А як з більшовизмом, панове шашелі? Чи ви його так само недвозначно осуджуєте, як націоналізм? А як, наприклад, з християнством? Чи і ця "однобічна доктрина" вже вивітрилась і зістарилась? Вони без сорому так і кажуть: "життя ускладнилося до такої міри, що говорити чи діяти категоріями якоїсь одної доктрини є більш як наївно" (Самчук). Найважливіше – "узгіднити існуючі протиріччя" – і Богові свічка і чортові кочерга! Маєте в щось віру? Плюньте на неї – аби не сваритися з тим, хто має протилежну. Маєте якесь переконання? – то залиште його збоку, коли хтось інший має інше, або вдає, що має. Що з того, що "людина визвольного руху", що покоління визвольного руху стільки років тому і тепер, було поколінням віруючих і оптимістів? Шерех вчить вас, що це покоління збанкрутувало, й нам тепер треба "песимістів і скептиків", таких, що ні в що не вірять – ні в Бога, ні в чорта (хоч у цьому останньому я не такий впевнений!), в усьому сумніваються й думають при тому, що мають право вести за собою загал!
До чого веде ця безпринципність, – ця принципова безпринципність? До чого веде ця безідейність, як прапор, як дороговказ? Зараз побачимо... Отже не треба жодної ідеї, жодної віри, жодної лінії, кажуть шашелі. Треба лиш "сумніватися", "шукати", ну й скакати вправо й вліво. Чи це можливо в спільноті, яка хоче жити? В кожній спільноті мусять існувати певні аксіоми, певні правила життя, певні моральні й політичні накази, без яких така спільнота є отарою худоби, що вимагає ґерлиґи чередника. Всі спільноти мають спогади – напівлегендарні, напівісторичні про те, як панував у них спочатку хаос – тих, що в усьому "сумнівалися і шукали" – аж не прийшов хтось (той хтось міг бути одна людина або ціла дружина), і той хтось дав їм закони як жити, правила поведінки для одиниці, родини, нації. Їх накази, які тримали спільноту вкупі як організоване ціле – були Мойсеєві Заповіді, закони Солона, Заповіді Євангелія, "Руська Правда", "Заповіт" Шевченка та ін. Без тих аксіом, без тих наказів, без тих заповідей – в хаос розсипалася людська спільнота, оберталася в стадо, а тоді "для порядку" приходив пастух з залізною палицею і приписував тим "скептикам", що не хотіли встановити в себе ніякої "виключної доктрини", – свій закон, закон залізної палиці. І – диво дивне – звичайно ті "революціонери", прихильники "прогресу" й "свободи", що не визнавали жодної "одної доктрини", – без тями падали навколішки і починали бити поклони перед чужою доктриною і співали оди на честь залізної палиці чужого диктатора. І тоді вже не репетували про "виключність" його доктрини. А в літературі і пресі такі аматори свободи, що кричали проти "накидування" своєї доктрини "Вісником", нарікали на його "тероризм", моментально вгамовувалися, опинившись в більшовицьких "Нових Шляхах"...
Людина і спільнота або встановлюють власні закони і аксіоми життя, або падають жертвою чужого фараона, який приносить свої власні, тій спільноті чужі, закони. Так завжди було, так і буде. Це єдині наслідки пропаганди – коли вона успішна – "скептицизму" ї орієнтації на "ні туди, ні сюди". Це єдині наслідки пропаганди принципіальної безпринципності і безідейності, як засади. Шашелі протиставляють себе "романтикам", називаючи себе реалістами, людьми тверезими... Знаєте, куди звичайно заводить їх тверезість? Туди, куди заводить людину, що заблукала як той москаль – між трьома соснами; яка опинилася на роздоріжжі і не знає куди йти. Наші часи, часи безперервних майже воєн: між державами, між націями і міжусобними, воєн "гарячих" і "холодних". Це не часи "мирного будівництва". Нехай ви ведете відділ вояків під вашим командуванням, перед вами дві дороги. Вам треба давати наказ: йти направо чи наліво. Що роблять в такому випадку наші шашелі? Воїни вам скажуть, що одна дорога має свої добрі сторони і погані, і друга; що не можна бути "виключним" і "одностороннім" і не вільно свобідній людині "накидати" свою односторонню дорогу... Наші часи – скажуть вони – "до тої міри ускладнені", що Бог його знає, який шлях правильний, вправо чи вліво... Що сталося б в такому випадку? Одне з двох: або відділ проти такого „провідника" зворохобився б і знайшов собі правдивого, який повів би його одним шляхом, або – відділ лишився б дебатувати і "узгіднювати протиріччя", поки не прийшов ворог і вже не повів, а погнав його певним, одним шляхом – до концентраційного табору чи під стінку. Так воно й буває звичайно в історії. Так буває, в цьому випадку, і в політиці. Коли ті, що мають претензії вести загал, самі не знають чи не хочуть вибрати одного шляху, то той шлях їм якийсь "німець покаже", як у Шевченка:

"Німець скаже: "ви моголи".
— Моголи, моголи!
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: — "ви слов'яни".
"Слов'яни, слов'яни!
Славних прадідів великих
Правнуки погані".


Німець – взагалі чужинець, той чи інший. Скаже він, що ми "новоєвропейці"? – і хором всі шашелі заблеють – "новоєвропейці". Скаже він – "фашисти". І шашелі перефарбуються на фашистів. А ось прийде інший німець, і скаже: "ви демократи", і всі стануть демократами, включаючи тих, що були фашистами. То знов інший "німець" (зі Сходу) переконає їх, що вони мають слухати "братнього народу" московського, і знову шашелі заревуть "може так і треба?" Бо вони ж прихильники принципіальної безпринципності. Бо не треба "ніякої виключності, ні в Ідеї, ні в чині". Бо ж "говорити чи діяти категоріями якоїсь одної доктрини є більш ніж наївно".
Тепер ви розумієте, що криється за ласкою принципіальної безідейності? Чому шашелі проти якоїсь одної віри, одної доктрини, одної ідеї? Вони є проти такої "односторонності" з таких причин: по-перше, з їх туподумства, з умовного боягузтва; по-друге – з недовіри, бо властиво в ніщо вони не вірять; по-третє – з "наплювалізму" життєвого, бо всяка ідея їм байдужа; по-четверте – щоб не мати клопоту... Чорт його знає, яка ж ідея візьме гору – "моголи", чи "слов'яни"? – то й нащо наражатися? Чи не ліпше своєю невиразністю сподобатися тому чи іншому пану – а в наші часи вони так часто міняються! – от і пересидять лихо... Ласкаве теля дві матки ссе. Така суть шашелівської (доктрини принципіальної безпринципності без маски. Побачимо зараз, куди веде їх ця безідейність в наші часи.
3. Одна з найперших, з найважливіших "односторонніх доктрин", одна з "виключних", ексклюзивних ідей, яку в муках думки й чину, виносило й породило модерне українство, – це була ідея державної самостійності. Вона стала аксіомою нашого мишлення, першою, вимогою політики, черговим завданням дня. Була ця ідея нічим іншим, як парафразою Шевченкової "своєї сили у своїй хаті". Щоб нація була суверенна, щоб їй належала зверхність на нашій землі, щоб ніхто, ніякий чужинець не мав сили на тій землі. І ось – емігрантські шашелі поволі почали "жерти і тліти" цю ідею національної самостійності. Часом вони просто проти неї виступають лоб у лоб, частіше заходять манівцями, лише натякаючи, хоч і досить прозоро. О, певно, чисто "науково". Виходячи з "пильної обсервації" сучасного світу, відкриваючи дороги, якими він "еволюціонує", намагаючись "погодити суперечності", узгодити наші національні домагання з "загальним прогресом". Але взявши вже методу здирати маску з шашелів і заглянути за неї в їх правдиве обличчя, зроблю це й тут. Наприклад, радикали, соціалісти і "демократи" ніколи вам не скажуть, за що вони в дійсності так кохають Драгоманова; не скажуть, чому горою стають – хоч без доказів, але з тим більшим криком – в обороні М.Грушевського, не лиш вченого, але й політика. Будуть доводити, що не вільно "паплюжити рідних традицій", що й Грушевський і Драгоманов були дійсними самостійниками, а цікавіших відішлють до їх політичних писань... А з них читач довідається, що самостійність це властиво пагуба і зло для України, та що найкраще йти з "братнім народом московським" і лояльно з ним співпрацювати... Це їм і треба! Бо вони якраз тому й боронять, якраз тому і поручають загалові М.Грушевського й М.Драгоманова, що в глибині душі підписуються двома руками під їх політикою політичного москвофільства... Це "читання в душах"? – скажуть мені. Так, читання в душах, а доказом, що це читання направду відкриває їх правдиву душу є маніфест радикалів, соціалістів і "демократів" галицько-українських, які відразу, як прийшли більшовики до Галичини, подали заяву про бажання "лояльної співпраці" з наїзником... Не моя це вигадка, ні "інсинуація", про це самі радикали написали в наших американських часописах. Звідси ясно, чого вони боронять двох вищезгаданих Михайлів як політиків. Зовсім не тому, що вони вірять в їх самостійництво, а тому, що самі раді були б піти їх слідами "лояльної співпраці" з окупантом... Але вони – шашелі архі-самостійники і під тим оглядом не дозволять всяким там фашистам на себе "наклепи робити"!
Другі шашелі висловлюються не менш обережно. Їм осоружна людина визвольного руху. Осоружна і та ідея незалежної України, за яку ця людина боролася і бореться. Не терплять вони "орденців" і "конспіраторів", не терплять і тих, що з зброєю за ту ідею боролися в роках 1917-21. Поняття України, за яку боролося те покоління, на думку шашеля Шереха, здалося – щоб ви знали – "нездійснимим"! Здалося, що "такої України не може бути". "Покоління 1920-х років розпрощалося з цією Україною"... Ясно, п. Шерех не каже, що ідею самостійності шашелі хочуть перекреслити, о ні! Він тільки каже, що її вже, "здали в архів" і нема вже, що про неї думати. Це саме кажуть нам і московські більшовики! Змагання не привели ще до бажаного наслідку? На жаль, так! Але чи значить, що ідея самостійності України "нездійснима"? Так може говорити тільки ворог тої ідеї. Каже п. Шерех, що покоління 1920-их років розпрощалося з тою ідеєю? Різні є серед того покоління люди. Вірю, що Любченки, Чубарі, Мануїльські з тою ідеєю розпрощалися, правдоподібно ніколи з нею й не віталися. Але інші? Чому розпрощалися? Від чого імені говорить п. Шерех? Щоб полегшити собі завдання, п. Шерех представляє і своїм читачам ту Україну, за яку боролося покоління 1917 р., як Україну "заквітчаних хуторів", "селянського .раю" анархічних громад... І ось нібито та Україна пропала. Певно тодішнє покоління боролося за хутори, проти колгоспного московського рабства, але насамперед боролося за те, що забезпечило б і тим хуторам, і людям взагалі життя своїм людським життям, тобто за власну державу. Але ця ідея, мабуть, не до смаку шашелям, і тому вони намагаються – за прикладом більшовиків – ту Україну скарикатуризувати, осмішити. Яку ж Україну протиставляють вони тій, вже "віджилій" Україні, за яку вмирало покоління 1917-их р.р.? Шашелі відверто свої думки бояться висловлювати. Вони бродять поки що манівцями. І тому хвалять лиш тих українців, які в революції російській бачили "універсальне джерело українського відродження"... Універсальним джерелом українського відродження була – хай про це знають шашелі – українська революція. Революція, що в масовому зриві ставила собі зовсім інакші, протилежні російській революції, цілі. Російська ж революція, що привела до нового цементування московської імперії була джерелом нашого поневолення, от про що шашелі не бажають знати. Але, захвалюючи російську революцію як джерело українського відродження, про яку ж Україну марять панове Шерехи? Про ту, яку запровадила Москва? П. Шерех докоряє націоналістам, що бачать в російській революції "джерело розкладу", докоряє, що "не сприймають тих змін, які внесла в український світ революція 1917 року". Що це за езопівська мова? Які ж це зміни, які в тій революції повинні б "сприйняти", тобто апробувати, українці? Колгоспне рабство? Політична тиранія Кремлю? Нищення релігії, Церкви, всіх духовних традицій України і всіх ідеалів її незалежного життя? Хай шашелі знімуть маску! Хай висловлюються ясно, без фокусів, і без завивання своїх укритих думок в бавовну!
Ще більш туманно висловлюються інші, але в ту ж точку б'ють. Ніхто інший, як "голова Виконного Органу" казав (гл. "У. Трибуна" 29. 7. 48) – "справжня політика відкидає всякі фантастичні плани, вона мусить стояти на реальному ґрунті. Політика має собі ставити досяжні завдання"... Коли таке говорить до українців черговий займанець, то ми знаємо, що це значить, це значить, в перекладі на зрозумілу мову: залиште ви ваші самостійницькі фантастичні ідеї і станьте на реальний ґрунт – прийняття того, що дадуть. Як було з Керенським, дадуть замість самостійності автономію – берімо! Замість України з поверхнею 9-х чи 10-х старих губерній – дадуть лише чотири? — берімо. Ми ж не фантасти, ми реальні політики. Чи й тепер не хочуть нас "тверезі політики" на ту вулицю запровадити? Чи й тепер не почнуть, як й 1917 р. соціалісти – називати самостійників шкідливими романтиками? І як то йде у них всіх в гармонії. Голова "Виконного Органу" протестує проти "фантастичних планів", а інший його однодумець "Час" (20 червня 1948 р.) каже, що "сьогодні може бути мова про більшу або меншу залежність", отже, очевидно, не про незалежність? Тому, отже – "основна фактична проблема української національної політики не в гонитві за нездійсненним фактом "повної суверенності" – ні, треба стримітися лише до "релятивної незалежності"... Отже, ідеал, за який боролася і бореться Україна – треба кинути, на думку шашелі, на смітник. Вистачить пів ідеалу, або чверть. Як казав Шевченко – хоч пів дулі. Бо "релятивна незалежність" – поняття дуже релятивне. Ось і під совєтською Москвою Україна релятивно "незалежна". Може такий "ідеал" усміхається вже нашим втомленим шашелям? Ну, а кінчиться все „унією" з іншими народами, як „федерацією" мало кінчитися в 1917 р. на думку центрально-радянських політиків. Виходить, стільки років боротьби і пролиття крови, це все було для того, щоб повернутися до старого розбитого корита? А в органі УРДП "Наша Боротьба" так і написано: "вже перша війна показала, що абсолютна суверенність націй стає загрозою не тільки подальшого розвитку суспільства, а й самого існування людства"... Подумайте! Все прекрасне людство пропаде, якщо Україна захоче не релятивно, а зовсім скинути з себе московське ярмо. Це все нам твердили москалі. А тепер твердять їх українські підбрехачі, і їх читають, і цим підбрехачам "Дозволяють себе називати "українськими" партіями! А вже всі точки над "і" ставить один капітулянт з "Неділі". Той так і радить просто – "не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!" Він просто кличе потуги Заходу прийти і окупувати Україну та інші землі, "щоб перевиховати ментальність тих народів" та "дати їм змогу стати на ноги" і "підготувати власні державотворчі сили й провідні кадри"... Отже, хитрий рутенець з "Неділі" розглядай Україну як країну папуасів або червоношкірих. Це після стількох років визвольних змагань! І подібні шашелі виробляють громадську думку еміграції!
4. Як вони собі ту майбутню Україну уявляють? Очевидно, як народну, чи простонародну республіку, щоб кроку сама не сміла ступити, а все кликала на пораду "суверенний народ" – хоч би земля горіла під ногами – та й питала: що собі "суверенний" народ думає і як він гадає, куди його провідники мають провадити? Тепер навіть деякі "націоналісти" прийняли концепцію "народної республіки" з 1917 р., про державу вже не в моді говорити. Бо ж суспільність має бути "безкласова"! Так, як вчив Карл Маркс, до якого тепер в науку пішли деякі "націоналісти". Забувають, що безкласових суспільств не буває. Всюди є одні, що орють, другі, що займаються ремеслом, треті вправляються у воєнній науці, четверті – в науці правління, інші – присвятили себе службі Богові. Де того не має, суспільство перетворюється в дім божевільних, в здобич для кожного охочого завойовника. І навіть комуністи і їх духовні брати – соціалісти, там, де на нещастя пролетаріату і людей взагалі вони захоплюють кермо правління, навіть вони зразу ж виділяють з себе правлячу верству чи клас, в цьому випадку – соціалістичну бюрократію, яка грає роль всесильної, часто тиранської провідної верстви "суверенного народу". Отже говорити про безкласове суспільство – це значить або дурити "суверенний народ", або – себе самого. В кожному суспільстві мусить бути окрема верства правлячих, лише в одному ця верства складається з людей шляхетних, чесних, мудрих і характерних, яким вірить народ, в другому – з туподумів і наївних Санчо Пансів, третім – з тиранів, що загнуздали народ силою, в четвертому – з шахраїв і крутіїв, що його обдурюють. Тому й всі розмови про "суверенний народ" звичайно значить, що ті, що про нього говорять, просто відмахуються від кардинальної, найважливішої проблеми дня, – від створення провідної верстви нації; просто лишають націю обезголовленою, що дуже на руку москалям. Ті вже давно, на зміну дворянству, витворили у себе нову провідну верству, яка й бере за чуба один "суверенний народ" за другим якраз через те, що ті про створення у себе такої провідної верстви не дбали... Бо ідеалом останніх була "народна республіка" (взірці такої маємо в Європі!) де правила безсила безбожницька, безідейна і боягузлива кліка професійних "політиків", і бавлячись кожні півроку в кабінетні кризи і, розхитуючи оборонну силу народу фізично, інтелектуально і морально. Тепер такою "народною республікою" захопилися і новонавернені "демократи" з вчорашніх націоналістів. І цією "народною" республікою з хиткою і безсилою виконавчою владою прагнуть ощасливити майбутню Україну, що буде мати загрозу для свого існування і з Півночі і з Заходу. Тим часом Україна потребуватиме не сентиментальних "народолюбців", а нових хмельничан.
Але ці політики еміграційні повертаються не лише до ідеалів Драгоманова. Вони просто – через Маркса – прокладають місток до комунізму! Соціалісти це так і кажуть відверто, а колишні націоналісти – що соромляться назвати свій соціальний "ідеал" його справжнім ім'ям, але по суті він такий самий соціалістичний. Вони називають свій ідеал – новим прогресивним "соціально-економічним устроєм" – слово "прогресивний", як і багато інших – позичене у більшовиків. Насамперед – знищити класи і заснувати "господарчу демократію" з "плановим" господарством. Майже те саме, що у Сталіна. (Див. "Позиції українського визвольного руху"). Лишаються і колгоспи під іншою назвою, але лишаються. Селянин не сміє вже мати землю у своїй власності, він стає орендарем вже іншої, всемогутньої тоталітарної "демократичної республіки". Всі природні багатства тієї республіки переходять у власність соціалістичної бюрократії, це називається "усуспільнення природних багатств" включно з землею. А селянин? Він дістає землю, але не у власність, а в "постійне користування". Автори цього соціалістичного проекту, списаного з Маркса, твердять, правда, що не буде так як у більшовиків; що там "диктатура пролетаріату" закриває собою лише фактичну диктатуру партії, а у них буде інакше, у них засоби виробництва перейдуть "безпосередньо в руки трудящих". Можемо їх запевнити, що перейдуть вони в руки "трудящих" тільки номінально, а в дійсності – в руки нової соціалістичної бюрократії, яка й буде планувати господарство так, як то роблять комуністи і соціалісти, тобто – з економічною нуждою як наслідком, закріпаченням людей і ослаблення нації назовні.
Автори таких планів про "демократичну республіку", як про власника всього рухомого і нерухомого майна своїх підданих, про "планову господарку" та інше, – це вже інша порода адораторів "суверенного народу". Це вже демагоги, які в разі удачі не посоромляться взяти тоталітарну палицю в руки, щоб насаджувати ненависний в Україні соціалізм. Це вже буде щось в роді "націонал-більшовизму". Але якби там не було, ці політики повинні 6 усталити бодай основні засади своєї програми. У згаданій брошурі автори націонал-більшовицьких теорій претендують, що вони "відзеркалюють" погляди УПА! Сміємо в тому дуже сумніватися. Вони говорять про скасування "засади приватної власності" в Україні, як про свою програму, а в програмі АБН виразно обстоюється засада приватної власності і знищення колгоспів; ось це і є у повній гармонії з інтересами і устремліннями нашого народу, не колгоспна панщина.
Автори соціалістичних проектів – люди принципові. Не то, щоб вони там рішили залізниці або фабрики амуніції конфіскувати – пардон, націоналізувати – ні. Вони стримлять до "ліквідації (знов більшовицьке слівце!) принципу приватної власності", самого принципу! Щоб і духом приватновласницьким не пахло в Україні. Навіть селянин не сміє бути нашим, традиційним, українським хліборобом-власником, він мусить бути обернений в московського колгоспника – "общінніка". Там, де "ліквідується" засада приватної власності, там мусить це наступити, – там "суверенний народ" стає рабом соціалістичної бюрократії, яка приписує кожному з того народу "суверенного", як він має продукувати, що, з ким, де, скільки і за яку ціну. Бюрократія тоді так його "розпланує", що він ледве дихатиме. Там, де бюрократія має право "планувати", а де знищення приватної власності, вбиває всякий стимул до праці, там заганяти до праці людей можна лише батогом. Батіг і є конечним аксесуаром будь-якої тиранської бюрократії – в тому числі і соціалістичної. І ось всі ті вигадки, весь той соціалістичний крам, який виригнув наш народ, коли його нам несла Москва в 1917-21 рр.; який наш народ не хотів приймати і який йому після років кривавого опору багнетами і голодом, накинула Москва – тепер наші соціалісти і "теж-націоналісти" намагаються знову йому накинути і ним його ощасливити після визволення? Добре мені "визволення!" Ці наші "плановці", ці марксисти-"націоналісти" ще й гостро картають тих, які "плямують визвольні змагання 1917-20 рр., та їхні "соціально-політичні засади" – як "реакціонерів" і "ретроградів"... І це ми вже бачили: вже багато років тому кожного хто був проти соціалізму називали москалі ретроградом і реакціонером. Баламутству треба покласти кінець! Визвольні змагання українського народу в ті роки – навічно залишаться нашими традиціями; визвольні змагання, які стриміли до державної незалежності, до викидання зайд з України, до свободи і поширення релігії, до твердої влади в державі, до забезпечення свободи і власності вільного селянина, не до його уярмлення в московській "общині". Але "соціалістично-політичні засади" Грушевських, Винниченків і інших соціалістів, які побігли хутко на поклін до Кремля, яких аж обставини так тяжко впровадили на шлях самостійності від любої їм федерації, і на шлях боротьби, з так милого їм шляху політичного крутійства і махльовок – ці політично-соціальні засади націоналізм вже давно відкинув як такі, що згубили визвольний порив і спричинилися до його невдачі. Дико й смішно є знов вертатися до цих вирахуваних і згубних ідей. Отже націоналісти, які засвоїли після довгих роздумувань ідеї соціалістів з року 1917 або і просто більшовиків, хай відповідно себе і називають, хай не вносять баламутства в ряди націоналістів.
5. Відкинувши засади націоналізму в політиці і в економіці, наші соціалісти з націоналістів ще визнають бодай засаду, що Україну можна вибороти лише, не вишахрувати. Хоч своїми наближеннями до соціалізму чи до більшовизму, концепціями політично-соціальними, у значній мірі підтинають стимули тої боротьби. Бо кожний має право запитати – коли ваша майбутня Україна має бути "безкласовою", без приватної власності, з "плановим господарством" і з колгоспами, то всі ж ті приємності маємо вже в СССР. Нащо ж тоді ще проливати кров, щоб їх собі запроваджувати в свобідній Україні?
Але інші "тверезі політики" йдуть ще далі, вони відкидають саму засаду збройної боротьби з московським окупантом, і свято – у тому відношенні – дотримуючись "традицій" обох Михайлів: Драгоманова і Грушевського. Як завжди, так і в цьому випадку вони відверто бояться сказати те, що думають. О, вони не проти збройної боротьби, лише думають, що ця боротьба тепер "не на часі", що "коштує багато жертв" і т. п. Але суть їх розумувань ясна – їм цей спосіб боротьби просто осоружний, бо вони по природі належать до політиків-крутіїв, які твердо переконані, що щось там можна від сильних світу цього вициганити, не дулю, то і пів дулі, не самостійну, то "релятивно-самостійну", або "чверть-самостійну". Це їм не важливо!
Радикальні і соціалістичні органи таборової преси (і в Америці, і в Канаді) радять "не перебільшувати значення збройного виступу УПА", застерігають перед захопленням її "психозою", перед "запалом хвильових поривів". Збройна боротьба? – це "романтика", це "віра в чудо", негідна поважних і розсудливих політиків, які звикли торгувати Україною на базарі. "Надії на визволення власними силами належать до минулого", а до нинішнього дня належить запобігання ласки якогось пана і старання продати себе йому разом з "ненькою". Повстання? – то може й героїчні, але "не завжди доцільні пориви". Тих "ентузіастів" мають замінити політики з розважливим, холодним чолом", я б сказав просто – з мідним чолом... Шерех декларує, що ті, що збройно боролися за Україну – "не мали ґрунту під ногами", отже діяли проти волі народу, силкуючись визволити свій край від Москви? Чи було б згідно з волею народу – лишитися під опікою Москви, він промовчує, але висновок з йото слів ясний: сиди і не рипайся. Всякі "Пори" Григорієва та "Вісті" доводять, що збройні виступи "використовує ворог для ще більшого гноблення українського народу". Ці шашелі переконані, що коли як цуцик ляжуть на спину і махатимуть хвостиком, то ворог помилує їх. Психологію раба ніщо у світі не змінить! "Неділя", "На чужині", "У. Вісті" – всі в один голос твердять те саме. "Укр. Гром. Пора" застерігається проти "проповіді визвольної акції при допомозі "свячених ножів" – чи ж не злочин перед народом ставити в політиці на перше місце неконтрольоване розумом чуття й "містично вірити, що таємнича віра нас урятує, чекати чуда?" А Що ж робити? Дуже просто: віддатися "реальній праці і розумній організації". Тепер "повстання проти більшовицької деспотії недоцільні" – кажуть шашелі. А що ж доцільне? А те, що радить Союз Українських Соціалістів – підтримувати Організацію Об'єднаних Держав (разом з Москвою) щоб "моральним натиском світової демократії виелімінувати з громадського життя всі диктатури"... Правда просто? Як тішилась би Москва, коли б з нею ми боролися лише "моральним натиском". І подумати, що подібні кретини ще водяться серед нашої еміграції! А практично? Практично – сидіти тихо, не мурмотати проти московської окупації, і забути про щоденні насильства і терор над Україною, або як робили радикали – запропонувати більшовикам свою "лояльну співпрацю", в насаджуванні колгоспного кріпацтва, в пропаганді безбожництва і, очевидно, в винищуванні "ентузіастів" і "романтиків", які на ту лояльну співпрацю з Москвою не йшли. Ось що пропонують вони замість "неактуальної" боротьби з Москвою!
Тиха, мирна, Україна гречкосіїв замінилася в 1917 році на Україну, що горіла вогнем повстань, що не хотіла більше по-рабськи зносити чужинецьке ярмо. Проти цієї України, грізної ворогові, повстають нові шашелі, щоб "жерти і тліти" цей новий дух, щоб отруїти нас духом рабів, чужих попихачів... До подібного розкладу еміграція наша ніколи ще не доходила!
6. Байдужі або безбожники в життєвій філософії, прихильники "релятивної незалежності" або "лояльної співпраці" з окупантом, аматори анархічної республіки і отарно-соціалістичного суспільного ладу в ній, головні вороги відвертої боротьби за незалежну Україну. Ці емігрантські політики твердо бажають, щоб на місце теперішньої збанкрутілої емігрантщини, на місце "тверезих" коньюктурщиків і крутіїв не прийшли інші люди; що плекають в серці давні традиційні ідеали України, не змавповані з Москви, люди зовсім іншого, не плебейського, а войовничого й володарського духа. Я вже згадав на початку, як вивищував цей тип Шевченко, протиставляючи його типові покірного "плебея-гречкосія". Знав він, що без того першого типу людини на чолі нації, останні вічно лишаться в рабстві. В "Юродивим" він жорстоко глузує з тих "мільйонів" полян, дулібів і деревлян", яких гнув білий московський "атец народоф", і яким було "байдуже" до того. Точнісінько як тоді, "проявами", "дурними оригіналами", "глупими ентузіастами" і "романтиками" називають і тепер наші плебеї тих, що підіняли руку на московських сатрапів. Цих "дурних оригіналів" величав Шевченко "святими лицарями", "єдиними козаками з мільйона свинопасів", з маси, "німих, підлих рабів лакеїв", що на всі страхіття московських насильників лише "дивились і мовчали та мовчки чухали чуби". Не тим людям було стати в обороні зганьбленої країни. Це мали робити нащадки духовні тих "лицарів святих", які – писав Шевченко – з "осуровленим серцем", "закутим в броню кріпкую", "поставлені були стерегти" перед варварами країну, народ і його святині. "Вісниківство" намагалося в міру сил знов піднести на постамент національного героя, взірця, нашого типу кращої людини, цих "осуровлених лицарів", будівничих держави і віри, в добу між першою і другою світовими війнами. Стяг за це "Вісник" на себе зажерту ненависть "дядьків отечества чужого", і тих "свинопасів", яким осоружний був будь-який тип людини, крім типу "лояльного" міщуха, що прагнув мирною буденною працею зашептати сатану й жити собі тихенько, випрошуючи ласки у всіх, життям. Тоді забаганки свинопасів не вдалися. Але ось після так званого "миру", що прийшов у 1945р., після нової масової української еміграції, ці "свинопаси" знов піднесли голови. І не тільки піднесли! Вони перейшли в наступ. Що Москва ненавиділа володарський незалежницький тип людини, всіх представників володарського духа й верстви – це зрозуміло. Москва знала, що тільки, коли Україна мала провідну верству з людей володарського вільнолюбного типу, була вона страшна їй. Коли Захід щось знав про Україну і цікавився нею, коли звеличував нашу історію та наші історичні постаті, то його цікавили перед усім ті постаті, що надавали імені українському блиск і славу у світі. Про них, про козаків, писав Байрон, Гюго, Готшаль, Боденштедт, Дерулед, Меріме, Вогюе, Боплан, Енґель та інші. Ось хто цікавив Захід, хто цікавив світ. Та горда, войовнича Україна, з козацьким духом, не духом свинопасів.. Коли ж ідеологами України поставали оті "свинопаси" типу Драгоманова, світ почав дивитися на нас як на європейських провансальців або червоношкірих, як на хохлів. Першим завданням політики московської в Україні було дискредитувати нашу провідну верству, як "визискувачів" і "зрадників" народних інтересів. Так намагалися москалі представити нашому загалові козацьку старшину, хмельничан, мазепинців, орликівців, рівночасно представляючи нашими опікунами Петрів, Катерин і Йосипів – московських тиранів. Москва намагалася і намагається представити наш народ власне як народ свинопасів, народ покірливих гречкосіїв, який має лише бути "трудящим народом", трудитися на займанця. А як правити тим народом, про це вже мала дбати не його власна провідницька верства ("ізмєннікі"), а власне оті Петри, Катерини, Йосипи. Давніше за звеличення цього типу на Україні нападав на Шевченка Драгоманов, нападав Куліш. Нині емігрантські соціалісти (І.Багряний) намагаються паплюжити Шевченка як "перестарілу" постать. І ті ж самі герої з "свинопасів" на еміграції повели широку кампанію на самий тип людини нашого визвольного руху, на духовну течію, яка цей тип апотеозувала, на – "Вісниківство", як вони кажуть.
7. Людина визвольного руху, людина як борець, революціонер, людина твердого характеру, випробуваної волі, людина гарячої віри в свою справу – на думку ідеологів наших "свинопасів" – збанкрутувала. Вона є непотріб. Її треба викинути на смітник, або вона мусить перемінитися духовно і пристосуватися своєю вдачею до вдачі "свинопасів". Такий сенс довгих і нудних писань Шереха, Косача, Самчука, Голубенка, авторів з "Проблем" та інших модерних шашелів. Нам не треба – пишуть вони – ні героїв, ні лицарів, цей тип вони хочуть за будь-яку ціну представити "хижаками", "односторонніми" людьми, моральними банкрутами і такими, що йдуть проти народних інтересів – "не тримаються ґрунту". Одним словом, закидають їм все те, що якраз у своїй пропаганді закидають їм, їх паплюжачи, москалі.
"Вісниківство" і ті типи, які ним звеличуються – пише Шерех – це була "помилка", бо "не брало людей такими, як бони є" (чесні чи наволоч), а хоче зробити з них якихось надлюдей. Шашелі ніяк не можуть повірити, що живемо в пралісі, що оточені хижаками, що самим треба бути прозорливими і сильними, щоб не бути ними роздертими. Про це вони не думають, їх уперта й стала мрія, мрія кожного Шельменка – це ідилія. Життя повне суперечностей, антагонізмів, між якими йде бій на життя й смерть? Шельменки того не хочуть прийняти. Треба відійти набік, "над суперечностями", як каже Шерех, збоку, ні туди, Микито, ні сюди, Микито. Стати над "суперечностями" – це "науковий" вислів для дядьківської мудрості "ходити помежи дощ". Оцей тип людини, що прагне ходити помежи дощ, і є "героєм" наших шашелів. Вони й Шевченка підстригти під себе хочуть, а що те не вдається, то звертаються до інших поетів, до поетів "селянського раю" як "втілення українських духовних традицій", як щось, що "виключає все кручене – історичне"... Тими словами наші шашелі лають все сміливе, протестуюче проти зла, закликаючи зі злом боротися. Зовсім як ті "німі підлі раби", що прозивали "проявою" і "дурним оригіналом" – Шєвченкового "Юродивого", ідеал їх – не хижак, лише "мала людина". Для Самчука це люди буденної праці – "ковалі, мулярі, друкарі", "добрі, солідні і працьовиті люди". Для Шереха це пересічний міщанин. Францію – каже він – створили не Жанна д'Арк, не Наполеон, не Рішельє, а сіра "маленька людина", пан Мартен, він є "підставою на право жити нації", пересічний міщух, з усіма його добрими і лихими прикметами. Так! Це засада Шереха. Самчук казав брати людину такою, якою вона є – а є вона "і добра і зла, і мудра і немудра", бо все то йде "в парі в наших душах". Без "виключностей" і без "крайностей", значить з дурнем, з плюгавцем треба приставати. І Шерех твердить, що література повинна давати вияв всяким почуттям, не лише тим, що будують, що вгору підносять людський дух, але й руйнуючим, що принижують його вниз, а іноді просто в грязюку. Письменник – думає Шерех – має право списувати й захвалювати нам і такі почуття як нудьга, сум, має право скиглити як битий пес, має право смакувати в "жіночих стегнах" і просто в розпусті; хоч би навколо і світ валився, і палали кострища більшовицької інквізиції, читач має право віддаватися сумові, скиглінням, нудьзі і забаві, це мабуть охоронить його від "одностороннього" захоплення боротьбою зі злом і неправдою. Цей французький Мартен, або наш Шельменко, це та людина, що – за Шерехом – робить "творче життя". Бо, бачите, творче життя – це "не лиш верховини зльотів", але й "безодні падінь". Коли дати право людині спускатися в ту безодню падінь, от тоді, мовляв, вона буде "цілою людиною". А хто хоче познайомитися з тими "падіннями" – життєвим брудом, той хай звертається до захвалюваного Шерехом і Самчуком Ю.Косача. Там знайдете у всій красі і розхристаності ту "малу людину" – ідеал наших шашелів. Там знайдете прокляття "ентузіастам", що героїзм проповідували і героями вмерли. Там знайдете вихваляння всієї гнилі, всього шумовиння, що виплеснула на поверхню соціалістично-безбожницька літературна кліка французької республіки, всіх отих Сартрів, Барбюсів, Маргеритів, а рівночасно носіїв російського месіанства або анархізму, як Достоєвський і Толстой. Там знайдете апофеоз розперезаної "малої людини", яка "не ставить собі ніякої мети", яка не визнає на землі "нічого абсолютного" (окрім таємниць алькова), яка є "розщеплена в собі", яка просто "роззброює своїм цинізмом" і захоплює наших рідних Шельменків. Довідаєтеся там і про те, що письменник може мати яку хоче біографію, бути "шкурником" і "зрадником своїх друзів", і цей тип є "новою людиною визвольного руху", що має замінити однобоких ентузіастів "вісниківства". І всю цю моральну голоту називає Шерех "рідним ґрунтом", а приторкнутися до нього, до них, радить будь-кому, хто хоче з того "рідного ґрунту" набрати сил. І всі три Шельменки з іронією ставляться до людей одного світогляду, одної "ідеологічної лінії", до людей "фундаментального становища", людей одної доктрини, одної ненависті. Всі вони за "узгодження конкуруючих протилежностей" – і Богові свічка і чортяці кочерга, проти крайностей, навіть проти совісті, бо совість "обтяжує людське єство", як голосить один з героїв цієї літератури "малої людини"....
Бачимо, який тип "людини" протиставляють наші Шельменки "Вісниківському" типові людини визвольного руху. Це не "тип малої людини", це тип підлої людини, тип плюгавця! Це тип дрібного міщуха, зайнятого своїми буденними нагодами і пригодами, своїми захопленнями, який знає тільки свободу своїх, не стримуваних ніякою дисципліною, інстинктів і своїх дрібних забаганок, не триманих на припоні, не приглушених високими шляхетними ідеями. Це тип людини безідейної, безхарактерної, безпринципної людини з гаслом "моя хата з краю", або бажанням пристосуватися до всяких "обставин" і до всякої сили, що звалилася на нього. Ідеалові святих і лицарів – протиставляється тут ідеал голоти, шумовиння.
Недурно наші теоретики "малої людини" особливо замилувані в більшовицьких авторах, або тих, що готували прихід більшовизму. Недурно їм імпонують герої Достоєвського — теж "малі люди" їх смаку, які мають право виявляти всі свої почуття (як того жадає Шерех) – ті проститутки Сонічки, холоднокровні убійники Раскольнікови, кінчені "мерзавці" Мармеладови, хворі та інші "уніженниє і оскорбльонниє" автора "Братів Карамазових". Ці постаті і герої Шереха – це вже не "малі люди" Куліша чи Панаса Мирного, не чесні і порядні селяни Квітки, це те, що по-московському зветься "босячня". А "босячня" – Шерех помиляється – найкращими людьми народу ніколи не будуть, а коли будуть, то допровадять його до руїни моральної, а потім і матеріальної... Люди, яким вільно схилятися і до добра і до зла, яким вільно – для "гармонійності", щоб бути "цілою людиною" – злітати вгору до шляхетних ідеалів і спускатися до найнижчого падіння і бруду, не надаються до правління державою, ані ті, що самі ще "сумніваються" і "шукають", не знаючи куди йти – вперед чи назад, направо чи наліво, до шляхетних цілей чи до нікчемних. Навіть ті "просто добрі і солідні, і працьовиті люди" (Самчука) до того, щоб бути правлячою верствою нації, не надаються. У нас знали б, чому це так, коли б політична культура не стояла на низькім рівні; коли б читали, наприклад, більше Сковороду ніж Маркса... Кожний на своєму місці! Говорять про мулярів, друкарів та інших? Дуже гідні пошани професії. Лише це не значить, що так відразу – на підставі вибору – такий муляр чи друкар, або провінційний адвокат чи диригент хору – можуть стати Вишенськими, Немиричами чи Богунами. Ніхто не запідозрить Франка в погорді до мужика. А той самий Франко писав про теорії типового плебея духом Драгоманова, що вони були "наївні міркування мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт"... Дуже часто сам фах "малої людини" впливає на обмеженість його кругозору, на брак в нім далекозорості, нахил до спекуляції, до дрібното інтриганства, до гнучкошийства, або до ставлення на перше місце, як найважливішу річ, своє особисте чи родинне щастя чи спокій, кар'єру або мир за всяку ціну, хоч би за ціну капітуляції і втрати нацією незалежності. Такі "малі люди", хоч би якими цінними були в своєму малому крузі, не будуть відповідними провідниками держави, де треба розуму непересічного, відваги непересічної, далекозорості та шляхетності непересічної, людини понадпересічного формату. Іншими словами, нацією правити і вести можуть не "месьє Мартени" (як думає Шерех), а Клемансо, не Жани І Жаки, а Жанна д'Арк, Ґонти і Залізняки, Хмельницькі та Богуни. Винятки? Винятки бувають, але це винятки, і такі виняткові люди потраплять вийти поза свої дрібні інтереси, поза свій вузький кругозір, коли шляхетністю, мудрістю і мужністю виб'ються над пересічний рівень "малої людини". Недурно Шевченко наділяв цю провідну верству нашого минулого особливими прикметами ума і серця, які вивищували їх понад мільйонами: як людей з "благородними кістками", "чистою козацькою кров'ю", з усим тим, що у нього втілювалося в одне всеобіймаюче поняття "лицаря". Але Шерехи не говорять про вишки! Ні, вони твердять, що ті "месьє Мартени" можуть правити нацією і рятувати її в скрутні часи, лишаючись Мартенами, лишаючись "малими людьми", лишаючись з усіма психічними прикметами свого пересічного розуму і серця. А це явна нісенітниця. Щоб стати провідником, чи належати до провідної верстви, людина або повинна бути вихована у відповідному середовищі,, як це донедавна було в Англії, як це було в Україні козацькій, де прикмети ума і характеру в нашій еліті виховувалися в Києво-Могилянській Академії і на Січі, – або така людина мусить мати натхнення Богом дане, як гетьман Богдан, або Жанна Д'Арк. Мусить переродитися, як переродився попихач жидівський Ярема в козака Галайду.
8. Очевидно, що для тих людей непотрібні всі ті чесноти, якими відзначалися Жанни д'Арк, Рішельє (що їх називає Шерех), або славні постаті нашого старокиївського й козацького минулого з їх прикметами непересічного шляхетного серця, що билося для високих ідеалів. Очевидно, що ті будівничі нації і держави та її культури, яких обдаровує Шевченко "благородними кістками" і "чистою святою козацькою кров'ю", непотрібні шашелям і Шельменкам. Звідси затятість, з якою нападають на них. Ясно теж, що відкидаючи потребу існування, тих людей, що стоять понад пересічністю, відкидаючи їх прикмети душі і духа, Шельменки мусять заперечувати і ті вищі ідеали, за які ті формотворці історії билися і яким служили. І справді. Проти власної волі обидва наші Шельмєнки висловлюються цілком недвозначно про ті ідеали своєї "малої людини". І один, і другий, і Самчук, і Шерех всім ними проклятим "конкістадорам", "орденцям", "змовникам" і "хижакам" протиставляють чехів. Так, так, чехів! Обидва вихваляють нам чехів як взірець народу що складається з "малих людей", з самих Швейків! І от, в той час – кажуть Шельменки – як інші народи роблять по-дурному "бравурні повстання за якусь там "незалежність", чехи роблять тиху буденну працю малих солідних людей" і "можуть похвалитися більшими наслідками". І Шерех таке саме виписує – ніби змовилися. Показується, що чеське відродження не спиралося ні на "екстатичний героїзм", ні на "вольові теорії, а все ж отой Швейк переміг і осягнув своє "державне відродження". Статті писані в 1949 році. Отже, наші Шельменки уважають, що московська петля і терор над чехами – яких вони дочекалися внаслідок якраз своєї швейківської політики – це є досягнення? Це відродження чеської держави? Швейк – це знана постать передвоєнної чеської літератури. Вояк Швейк – це тип вічного раба, який перше вірно служив Габсбургам, і не хотів ні за яку незалежну Чехію повставати і робити авантюри. Потім – в полоні – пристосувався і став рабом і попихачем москалів. А тепер разом з Бенешем пішов був теж чистити чоботи "братям руссам", думаючи своєю покірливістю і хитрістю (сурогат розуму) перехитрити всіх. Наслідки бачимо тепер у виді московської диктатури, яку проклинають усі чесні чехи, і яку уважають за "велике досягнення" по дорозі до державного будівництва наші Швейки, непримиримі противники "екстатичного героїзму" і "вольових теорій". Яка людина, такий і її ідеал...
Стараються шельменки і Шевченка нагнути до себе, мовляв, і Шевченко "оспівав сни і мрії і почуття малої української людини... Це ж він показав, що героїчні вчинки роблять прості і ніби сірі люди, що й Шевченко в "малій людині вбачає велич свого народу"... Ні, пайове Шельменки! З Шевченка не зробити Шельменка ніколи. Шевченко любив "простого сіряка", але знав, що "душевбогі", що "плебеї-гречкосії" тільки тоді можуть щось зробити, коли переродяться в Галайдів, коли на їх чолі стануть Мазепи, Хмельницькі, Ґонти – "козацьке панство", люди не малі й не пересічні. А крім того, який би многогранний Шевченко й не був, ніколи в нього не знайти звеличання плюгавства, як знаходимо у наших Шельменків – адораторів Сартра й москалів. Про це не треба забувати.
Шерех бідкається, що "у нас і досі покутує убивча для українського визвольного руху фальшива теорія "елітарності", "лицарськості" як рис окремої касти, створена Донцовим"... Та, що з цією фальшивою теорією час скінчити... Яка шкода! На мою думку, якраз в наші часи ця "фальшива теорія" є найбільш актуальною. Що нам не треба окремої провідної верстви і окремими рисами людей мудрих, шляхетних і характерних, – це нам намагаються віддавна довести москалі, старалися довести й німці. Бо знали, що без такої верстви дуже легко запряжуть в ярмо ту "малу людину". Тепер те саме проповідують і наші Шельменки.
Дивний збіг уподобань. Самі Шельменки договорилися якось до того, що нехай вам вже буде та верства, нехай будуть ті "лицарі" і "герої" (все це у лапках – для іронії!), але ж не можна всім ними бути. Є вони, а є й "мала людина". Ото ж то й є! Нехай собі Шельменки проповідують чесноти "малої людини" – дійсно пересічної малої людини (не "всебічної" – аж до каналії включно), але в її малому крузі. Певно, і з цих "малих людей" виростають велетні, як, повторяю, з Яреми – "хамового сина" і "попихача жидівського" виріс козак Галайда, коли виросли йому крила, коли отряс з себе малі навички, почуття і забаганки малої людини. Коли ж – як проповідують Шельменки – "мала людина", не позбуваючись дрібних прикмет свого тісного обрію, залишаючись людиною тісної волі, пересічного розуму, залишаючись психологічно попихачем, підносять претензії правити нацією – тоді це закінчиться катастрофою. Тоді ті малі люди, ті дрібні людці починають нам паплюжити нашу давнину, а за взірець ставлять Швейків. Тоді наступає те, що описував Котляревський в "Енеїді" і що я вже часто цитував. Тоді "міняйлів брали в казначеї, а фіглярі писали щот, вожатими були сліпі каліки, ораторами недоріки". А виходить з того таке, що вони "все робили назворот: що строїть треба, то ломали, що треба кинуть – то ховали, що класть в кишеню – клали в рот"... Або ще гірше – клали у власну кишеню, що треба було класти "в рот" воюючої армії, а націю – для святого спокою – як ті Швейки, вели – роззброєну духовно – в чуже ярмо... Певно, не всяка аристократія теж має право на провід нації – вона його втрачає зараз, як тільки засвоїть собі – за рецептами Шельменків – дрібні, пересічні чесноти "малої людини", тоді й приходить чужий фараон і жене її в рабство. Так сталося, коли за рецептом Шельменків – нащадки грізних хмельничан і мазепинців – обернулися в мирне "малоросійське дворянство", продавши "за шмат гнилої ковбаси" москалеві своє право первородства на своїй землі; коли замість Богунів і Вишенських, замість лицарів і святих – з'явилися у нас гоголівські Довгочхуни і Перерепенки. Так було й тоді, коли в 1917 році на чолі народу опинилася "мала людина", наївні, сентиментальні, адоруючі Росію пересічні інтеліґенти-партійці. Коли й тепер воюючим апостолам сатани в стилі Дзержинських, Леніних і Сталіних протиставлятимемо "малу людину", – нова катастрофа не довго буде на себе чекати.
Повторюю – проповідь наших Швейків – це вода на млин Москви. Їй лише на руку, щоб новий дух, що збудився в Україні у 1917р. і якого правдивим творцем був Шевченко – їй лише, лише Москві на руку, щоб вбити цей дух. Їй лише на руку дискредитувати наш ідеал самостійності, замінивши його гаслом "релятивної незалежності". Їй лише на руку згасити збуджений войовничий дух народу непокірного, що ненавидить неволю. Їй лише на руку прищеплювати ідеал "безкласового суспільства" і соціалістичного "раю". Їй лише на руку принижувати всі ті героїчні чесноти, якими сильна є нація. Їй лише на руку замінювати ті чесноти лицарські чеснотами "малої людини" і Швейків чи Шельменків, яким наплювати на високі ідеали визволення і які в ім'я свободи проповідують свободу підлості, егоїзму, безхарактерності і безідейності, свободу не визнавати ніякої зобов'язуючої доктрини, ніяких принципів, ніякої ідеї. В суспільстві, яке так зжерли і розтлили ці шашелі ніколи не витвориться провідна верства людей шляхетних і сильних; бо Москва знає, що в спільноті без окремої провідної верстви вибранців нації стає вона отарою, з якою легко дасть раду московський фараон.
9. Провідна верства, наприклад, в старій Елладі виховувалася суворо. Їй якраз прищеплювалися всі ті чесноти, які так осоружні у "вісниківстві" нашим Швейкам. Їх вчили страху Божого насамперед, вчили бути мужніми, безстрашними, вчили відкидати земні блага, ненавидіти чревоугодіє і п'янство, тримати свої інстинкти в обценьках суворої дисципліни, не бути "різносторонньою людиною" в дусі Швейків, загартовувати тіло й душу. Вчителі підлітків провідної верстви вчили їх пошани до релігії (це мабуть теж осоружно Швейкам), звеличували їм, як взірці, постаті героїв, щоб надихати їх прикладом мужності й відваги; намагалися воскресити перед їх очима їх славну давнину (теж осоружну нашим Швейкам), щоб впливати на формування їх душ, рецитували чини героїв Троянської війни. Вчили відповідної музики, бо знали, як впливає на душу ритм і гармонія, як відповідні мелодії ушляхетнюють душу, спеціально для того надавалася дорійська музика. В усьому намагалися виховувати підростаючу генерацію у дусі жертовності, відваги й героїзму в службі отчизні, в дусі суворої дисципліни або того, що англійці звуть "самоконтролем". Щоб не піддавалися розслаблюючим тіло й дух впливам, не ставали "невістюхами", щоб тверду волю мали, щоб відзвичаювалися від празнословія і словоблудія, щоб вміли висловлюватися точно й коротко, щоб відкинули трусливість й рабство, щоб витривалими були в небезпеці, і щоб не заломлювався дух їх в біді. А в староеллінського поета Теогніса знайдете такий самий гімн на честь заліза і на ганьбу золота, що без заліза стемніє як болото, як і в нашій "Милості Божій" в часи, коли маючи героїчну, тверду, шляхетну, характерну і войовничу, горду за себе і свій край верству – славною була Україна в свободі і незалежності.
Пише Плутарх, що члени нації, призначені належати до провідної верстви, мусили переходити окремий відбір з дитинства. В літературі, що вони читали, мусили підкреслюватися вчинки шляхетні і героїчні і пробуджуватися відраза до нікчемних і підлих (Шерехи і Самчуки напевно обуряться на таке "одностороннє" виховання!); їх вчили не мати справ з темними типами, цуратися товариства нікчем, злодіїв, щоб не набрались чогось злого від них, що могло негативно вплинути на їх характер; вчили уникати і лектури, і видовищ вульгарних, простацьких, вчили розрізняти чесне від безчесного, високе від низького, справедливе від несправедливого, вчили належного відношення до божества, до родичів, до приятелів і ворогів, вчили не чванитися в перемозі і не заломлюватися і квилити в біді; у них не дозволялося, як дозволяє своїм "малим людям" Шерех, смакувати скигління, розпач, плач, нарікання, – це було для голоти. Навпаки, вчили панувати над своїми почуттями і тримати їх під постійним контролем на припоні, здушуючи всі емоції, що розслабляли характер, нищили мужність; поетам, що ту молодь провідну мали вчити, не дозволялося торкатися ординарних тем (проти чого запротестував би голова "МУРу" У.Самчук), бо такі теми могли би виховувати хитливі і низькі характери. Знали бо, що хто має командувати іншими, насамперед мусить навчитися командувати собою, своїми забаганками і нахилами...
Так, повторюю, було колись і в нас, коли сильна Була Україна, коли вороги її боялись. Про провідну верству вчить нас голос нашої давнини – Ігорів, Мономахів, Феодосіїв, Сковороди, речників старшини козацької. Так вчив Котляревський, вчив Шевченко. І наші Шельменки докоряють нам, що в тій площині я проповідую чужі взірці, збираю квіти з чужого поля. Ні, панове, справа якраз навпаки. Це Шельменки збирають взірці для своїх "малих людей" і своєї науки у чужинців – у Достоєвських, Барбюсів, Сартрів і інших більшовиків, у російських соціалістів – Лаврова, Чернишевського, божків Драгоманова... Ось звідки черпають вони свої натхнення!
Втомлені, морально розчавлені, здеморалізовані емігрантські Швейки хочуть нас завернути назад; хочуть повернути до часів, коли ми були "плебейською нацією", як писав Драгоманов. Коли були погноєм сусідів, коли жили ідеями та ідеалами "малої людини", миші під мітлою, нацією "хамових синів"... якими знов хоче зробити нас Москва, виховуючи нас на гелотів, на голоту, що вміє лише співати, танцювати, грати і волати, а в усьому решта покладатися на "мудрий провід старшого брата", щоб думка навіть в нас не сміла повстати, що ми можемо вийти зі стану "малої людини", що можемо оминути долі нації Швейків, що можемо створити, за прикладом сусідів, свою власну, міцну розумом і характером, провідну верству з окремими вищими від пересічної малої людини прикметами волі і розуму. У себе москалі культивують культ провідної верстви, бо знають, що ніщо є нація без такої верстви. Пропагують своїх героїв – Івана Грозного, Петра, Суворова, Кутузова, своїх месіанців – поетів і письменників. Але нам – разом з нашими Швейками – кажуть проклинати нашу провідну верству, як "зрадників українського народу". Чи Швейкам усміхається роль підбрехачів московських, що їм їх вони роботу полегшують?
Москалі створили свою нову провідну верству, традиційну, таку, яка була за Івана Грозного, за Петра – ката. В писаннях Леніна, Сталіна і інших, вони твердо знали, що щоб ставити чоло іншим народам, підкорювати їх, треба мати окрему провідну верству не "малих людей". У них це було не те, що потребуємо ми, у них це були сини сатани. Але вони знали, що не можна схиляти голову перед стихією, "перед стихійністю робітничого руху" – писали вони. Вони твердили, що їх партія має бути силою керуючою. Вони підкреслювали "мобілізуючу й організуючу роль ідеології". Ця провідна верства не мала бути, як вони казали, бенкетом, куди кожний, хто хоче входить, і виходить, лише вступ суворо контролювався. Провід рухом лежав – на їх думку – в провідній верстві, в їх випадку – в партії. Що більшовики витворили собі тиранську провідну верству на взірець "опричників" Грозного Івана, – не це нас тут займає. Нас займає інше: що ворог, проти якого боремося на життя і смерть, Росія – завжди мала провідну верству, або з таких тиранів як більшовики, або таку "голодну вовчицю", як звав Катерину Шевченко, – гнобителів і катів, але не "малих людей" як хоче, щоб ми мали, Шерех. У своєму злочинстві вони мали непересічну винахідливість, непересічну відвагу. А нам Шерехи радять тим непересічним апостолам диявола – протиставити пересічного пана Мартена або Шельменка чи Швейка – дурного, егоїстичного і трусливого, і хочуть нас переконати, що ним переможемо! Рідко коли політична тупість досягала таких вершин! І ще дорікають, що я виступаю проти народу... Ні, я виступаю не проти народу, а в його обороні проти шашелів, словоблудів і "свинопасів", які підводять ідеологічні підвалини під своє боягузтво і дрібноту; проти ідеологів нашої "босячні", яка хоче обезголовити народ.
Я виступаю проти Шельменків, які хочуть затьмарити народу нашу велику ціль, вбити гордий дух військовий, що в народі прокинувся, проти наклепів на наш народ, що він може бути лише бездушною отарою без пастирів, що Шельменки можуть його повести проти тої раси дияволів, яка втілилася в більшовиках, Я виступаю проти намагання переконати нас, що провідною верствою нації можуть бути Швейки, без внутрішньої дисципліни в собі, без Бога в своїм серці, без ясної мети, без гарячої віри, без одної доктрини, без національного ідеалу.
Не прилаштовуватися до шашелів, ні до "свинопасів" маємо ми, лише відверто й без компромісу нести в маси нашу національну правду, правду християнської культури, на якій ми зросли і якою живемо. Маємо нести в народ ідею нашої власної Волі, не скалькованої з московських взірців. Маємо нести ідею нашої власної сили, власного духа войовничого, не швейківського підлизайства до напасника, не шерехівської "нейтральності", а комбативності. Нарешті ідею повноправної надії, з власною провідною верствою людей кращих, непересічних, мудріших, шляхетніших, характерніших, створених вести націю не на шлях ганьби, а на шлях дійсної свободи й сили.
Поляки орієнтуються на "Вогнем і мечем" Сенкевіча, москалі на поета імперського розмаху – Пушкіна. Нам каструють Шевченка і його героїв. Його культ великих оборонців віри і отчизни, його культ козаччини намагаються й москалі і Швейки замінити культом співця "малої людини" з малими і дрібними почуваннями і з дрібними ідеалами і дрібною вдачею... А рівночасно покоління тих, в кого втілився дух предків войовників, – стараються – і Москва й наші Швейки оплювати як покоління банкрутів, висміяти його ентузіазм, принизити його героїку, повалити на землю дороговкази того покоління..., щоб прищепити йому ідеал Шельменків.
З тою вакханалією прийшов час покінчити. Вказати Швейкам їх місце. Прив'язати знову до великих традицій нашої давнини, яку воскресив нам Шевченко, яку проповідувало "вісниківство", яку намагалися втілити в життя люди того нового предківського духа нації непокірної і незалежної, з яких, як колись з Січі Запорізької, повстане нова провідна верства нашої нації. Вона здійснить наші давні ідеали, за які знову почала змагатися Україна від 1917 і 1939рр., яка поставить на їх місце і чужих займанців, і рідних шашелів. Вони ще "гризуть, жеруть і тлять старого дуба", та вже
"од коріння тихо, любо зелені парості ростуть,
І виростуть і без сокири, аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде... роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки, дядьки, отечества чужого.
Не стане ідола святого, і вас не стане."
Не "мала людина", не Швейк, а "козак", або як звав їх поет, "святії лицарі", яких викликав у своїх думах він, щоб наново втілилися в дійсність, яких невгнута душа гарцювала в його серці. Цим відродженим духом нашої давнини, цим духом – не духом Шельменків – переможе Україна і встане знов!

Мюнхен, 1949.

Немає коментарів:

Дописати коментар