Дмитро Донцов
Ні одна тиранія не чулася такою непевною, як в наш час московська. На таких небезпечних для неї закрутах, як тепер, зморою вставала перед нею Україна. Тоді ця тиранія хапалася за свою превентивну зброю: вимордування мільйонів людности (голодоморство, єжовщина, хрущовщина!) і “ліквідація” тих, що могли воскресити на нашій землі дух Богдана, Мазепи чи Ґонти, з метою знищення Москви. Як то було в 1926 р. (Париж!), чи в 1938 р. (Роттердам!). Тепер наспіла трагічна вістка про 15-те жовтня в Мюнхені.
Чому якраз тепер загинув (як і ті два) Степан Бандера і чому якраз він? Тому, що старанно готована московськими гучномовцями й західніми (лівими) трубами єрихонськими подорож (до США — ред.) кремлівського “миротворця” скінчилася повним провалом. Тому, що сама поява на Заході того Великого Хама одразу знищила увесь ефект реклямного “тамтаму”, — тому, що й найбільшою реклямою замакітрені недотепи на Заході — на “дружескі” простягнутій долоні “миротворця” уздріли чортівські пазурі, а над усміхненою пикою — роги Сатани. Брутальна сила, але не дописала славнозвісна ловецька підступна хитрість москаля. Сатана показався, хоч з породи злобних, але глупих хижаків. Обман не вдався, не вдалася психічна демобілізація, не вдався “апізмент” ... Не вдалося за обіцяний “мир” виторгувати “припинення холодної війни” Заходом, і наложення ним намордника на всяку протисовєтську акцію вигнанців. А далі — непевність майбутнього і страх тиранської кліки. А на таких закрутах — звичайно, як у травні 1926 і 1938 pp., треба ціляти в примару воюючої України.Чому ж жертвою впав якраз він? Той, чиє серце в цей фатальний осінній день перестало битися. Чому не якийсь “демократ” або “прогресист”? Чому якраз отой, цькований “демократичними” й “прогресивними” гієнами “шовініст”, “диктатор”, “розбивач національної єдности” і “вузький націоналіст”?
Якраз тому! Якраз тому, що його ім'я, від часів війни, стало (навіть в очах ворога) символом боротьби, на життя і смерть, з захланним завойовником. Тому, що це ім'я (Бандера — стяг) могло, в рішальну для тиранії годину, стати прапором, під яким єдналися б усі відважні, всі чесні на Україні, всі, що не піддавалися підшептам ворожої пропаґанди; що не схиляли чола перед москвофільськими міжнародніми мафіями.
Яке ім'я з табору “проґресистів”, або навернених на “проґресивну віру” перекинчиків з націоналістичного табору чи непередрішенців, могло б стати таким символом і таким стягом? Де знайдете потрібну до того індивідуальність? Кого з них боїться кат України?
За погорду до угодовства, за його революційно-націоналістичний чин, якраз за це ненавиділи й цькували його новітні “зміновіховці”, за те опльовували його як “розбивача національної єдности”, як перші “зміновіховці”, з В. Винниченком на чолі, опльовували ім'я С. Петлюри. І ледве місяць перед його трагічною смертю, один часопис того табору глузував з нього як із “смертника і банкрота”, запамороченого “фантастичними мріями”, не бажаючого “погодитися з життям”..., вже з приємністю смакуючи хвилину, “як його не буде на світі (Бандера вже не молодий)” та як тоді українці, вибираючи собі уряд, “духів не будуть викликувати” ... (“Самостійна Україна”, вересень 1959 p.).
Чи має, як думають гієни угодовського табору, схилитися додолу прапор неприєднаної боротьби з Московією? Чи ідеї цього прапору мають затертися, втратити свої барви в багні об'єднаного непередрішенства й капітулянства?
Тепер менше ніж коли-небудь! Треба виразно відповісти на питання: Чи маємо йти разом з тими, які пхають нас на шлях націонал-комунізму? Які вмовляють, що “не кожний комуніст є для нас конче ворогом”? Які захвалюють таких “великих патріотів”, як В. Винниченко, або М. Скрипник; які в найкритичнішу годину України були прислужниками Москви? З тими, які підтримують на Заході цинічний обман Кремля, що Москва не окупувала Україну, а подарувала нам “нашу державу УССР”, тільки трохи не з таким режимом, як би нам хотілося?
Чи маємо йти разом з тими, які не бачать руїни в сучасній підмосковській Україні, які сміються з реляцій, що в ній “зникли вже гаї, українські підмальовані хатки”, що “люди на Україні ходять голодні й босі”; які гудять тих, що з Україною “асимілюють такі поняття, як “slave labour” (каторжна праця), “red killers” (червоні вбивники)”. Бо це, на думку зміновіхівців, фальшива картина визискуваної вимордовуваної Москвою України, це... “самоопльовування”! (“Українське Слово”, 20. 7. 1958 р., ч. 871). Чи маємо йти з тими, які отакою оцінкою “сучасної України” разюче нагадують Валюха, який (за знаними статтями Є. Онацького у “Свободі”) теж перечив, що нібито Україна — “це дикі поля”, що там мільйони гинуть від голоду, бо все ж там іде українське будівництво, а “голодові історії переборщені”?
Чи можна йти з тими, які справжніми борцями за Україну визнають лише тих, які заключили “пакт з дияволом”? Іти з тими, які вмовляють в нас, що наші земляки в УССР “всі не вміють думати поза комунізмом”? Які радять з комуністичними комсомольцями (і з “революційно-демократичними” винниченками) “визволяти” Україну від Москви, а щойно “потім вести з ними теологічні розмови”? — Себто, в поході проти московського диявола сховати під кожух хрест, щоб не ображати їх комуністичного “сумління”? (“Українське Слово”, ч. 934). Іти з тими, які твердять, що вважати “москаля за причинника всіх лих є згубне самовбивче гасло”, — як повчають прометейці? Які “не бачать підстав для успішної революції проти большевицького режиму”, коли нема війни, бо так “довела” нібито невдала угорська революція? Які не сподіваються, що “Україну визволиться крісом з лісу” (“Прометей”, 6. 8. 1959 p.)? Чи можна йти з тими, які захвалюють безплідну колябораційно-квіслінгівську політику московських наймитів “із малоросів”? Які намагаються “переконати” своїми меморіялами або “засоромити” Хрущова, а по упадку большевизму радять не дуже валити партійну сітку, щоб “не настав хаос”?
Не вільно “в рідну хату вносити роздор”? Роздор вносить та потопаюча в багні зміновіховська еміграція, яка офіціяльно молиться до хреста, а водночас переморгується з Пилатом, з фарисеями і садукеями; яка теревенить про “дастіженія” совєтського режиму в “нашій” УССР, про “еволюцію” того режиму та про “неактуальність національної революції” і про “патріотизм” наших яничарів. Вже готується “окрестрація” сліпих, кривих і горбатих. Уже готують корогви — “самостійна соборна” і т. д., щоб за ними повести обдурену масу на шлях “реальної політики”, себто коляборації з “раєм” (з “нашою тешкавою” УССР), на шлях нової грушевщини і винниченківщини або “дружньої співпраці” з Марґолінами і Рейсами.
Вже одному представникові цієї “оркестри” в Монтреалі, гостеві з Европи, який захвалював “патріотизм” Скрипника, — ті, що знали ганебну роботу останнього в Україні, крикнули, що це брехня і що вони це ліпше знають. Ось цю брехню, цю брехливу пропаганду “дастіженій” совєтських і ставки на валюхівські “кадри” — треба припинити! Щоб поволі не затруїла вона остаточно душу емігрантського загалу.
Тій “оркестрі” треба протиставити когорту людей віри, ідеї, чести й характеру, яка хоче здвигнути не Україну Любченків, Кулішів, Сосюр, Скрипників, Винниченків, Драгоманових і Марґоліних, не Україну тих “хамових синів”, над якими кожний пройдисвіт із Сходу чи з Заходу “коверзував би”, — а Україну традиційну, козацьку, християнську, якій би, як тому Яремі, “виросли крила”, Україну Богдана, Мазепи і Ґонти, з хрестом і мечем на “поганих”.
Та когорта мала б згуртувати людей, що здібні служити ідеї, а не своїй крамничці, парадам і забавам. Людей не одної “програми”, а одного духа. Людей, які не пактували б з антихристом, що його, в принадній масці малював на чолі большевицької шайки Блок (в поемі “Дванадцять”), а які б його здемаскували і знищили, звільнили б Україну від нього і від всієї його погані.
Ці гасла треба собі пригадати в час трагічної смерти того, хто за них боровся. Інакше багнюка об'єднаних “оркестрантів” засмокче нас.
1959
Чому якраз тепер загинув (як і ті два) Степан Бандера і чому якраз він? Тому, що старанно готована московськими гучномовцями й західніми (лівими) трубами єрихонськими подорож (до США — ред.) кремлівського “миротворця” скінчилася повним провалом. Тому, що сама поява на Заході того Великого Хама одразу знищила увесь ефект реклямного “тамтаму”, — тому, що й найбільшою реклямою замакітрені недотепи на Заході — на “дружескі” простягнутій долоні “миротворця” уздріли чортівські пазурі, а над усміхненою пикою — роги Сатани. Брутальна сила, але не дописала славнозвісна ловецька підступна хитрість москаля. Сатана показався, хоч з породи злобних, але глупих хижаків. Обман не вдався, не вдалася психічна демобілізація, не вдався “апізмент” ... Не вдалося за обіцяний “мир” виторгувати “припинення холодної війни” Заходом, і наложення ним намордника на всяку протисовєтську акцію вигнанців. А далі — непевність майбутнього і страх тиранської кліки. А на таких закрутах — звичайно, як у травні 1926 і 1938 pp., треба ціляти в примару воюючої України.Чому ж жертвою впав якраз він? Той, чиє серце в цей фатальний осінній день перестало битися. Чому не якийсь “демократ” або “прогресист”? Чому якраз отой, цькований “демократичними” й “прогресивними” гієнами “шовініст”, “диктатор”, “розбивач національної єдности” і “вузький націоналіст”?
Якраз тому! Якраз тому, що його ім'я, від часів війни, стало (навіть в очах ворога) символом боротьби, на життя і смерть, з захланним завойовником. Тому, що це ім'я (Бандера — стяг) могло, в рішальну для тиранії годину, стати прапором, під яким єдналися б усі відважні, всі чесні на Україні, всі, що не піддавалися підшептам ворожої пропаґанди; що не схиляли чола перед москвофільськими міжнародніми мафіями.
Яке ім'я з табору “проґресистів”, або навернених на “проґресивну віру” перекинчиків з націоналістичного табору чи непередрішенців, могло б стати таким символом і таким стягом? Де знайдете потрібну до того індивідуальність? Кого з них боїться кат України?
За погорду до угодовства, за його революційно-націоналістичний чин, якраз за це ненавиділи й цькували його новітні “зміновіховці”, за те опльовували його як “розбивача національної єдности”, як перші “зміновіховці”, з В. Винниченком на чолі, опльовували ім'я С. Петлюри. І ледве місяць перед його трагічною смертю, один часопис того табору глузував з нього як із “смертника і банкрота”, запамороченого “фантастичними мріями”, не бажаючого “погодитися з життям”..., вже з приємністю смакуючи хвилину, “як його не буде на світі (Бандера вже не молодий)” та як тоді українці, вибираючи собі уряд, “духів не будуть викликувати” ... (“Самостійна Україна”, вересень 1959 p.).
Чи має, як думають гієни угодовського табору, схилитися додолу прапор неприєднаної боротьби з Московією? Чи ідеї цього прапору мають затертися, втратити свої барви в багні об'єднаного непередрішенства й капітулянства?
Тепер менше ніж коли-небудь! Треба виразно відповісти на питання: Чи маємо йти разом з тими, які пхають нас на шлях націонал-комунізму? Які вмовляють, що “не кожний комуніст є для нас конче ворогом”? Які захвалюють таких “великих патріотів”, як В. Винниченко, або М. Скрипник; які в найкритичнішу годину України були прислужниками Москви? З тими, які підтримують на Заході цинічний обман Кремля, що Москва не окупувала Україну, а подарувала нам “нашу державу УССР”, тільки трохи не з таким режимом, як би нам хотілося?
Чи маємо йти разом з тими, які не бачать руїни в сучасній підмосковській Україні, які сміються з реляцій, що в ній “зникли вже гаї, українські підмальовані хатки”, що “люди на Україні ходять голодні й босі”; які гудять тих, що з Україною “асимілюють такі поняття, як “slave labour” (каторжна праця), “red killers” (червоні вбивники)”. Бо це, на думку зміновіхівців, фальшива картина визискуваної вимордовуваної Москвою України, це... “самоопльовування”! (“Українське Слово”, 20. 7. 1958 р., ч. 871). Чи маємо йти з тими, які отакою оцінкою “сучасної України” разюче нагадують Валюха, який (за знаними статтями Є. Онацького у “Свободі”) теж перечив, що нібито Україна — “це дикі поля”, що там мільйони гинуть від голоду, бо все ж там іде українське будівництво, а “голодові історії переборщені”?
Чи можна йти з тими, які справжніми борцями за Україну визнають лише тих, які заключили “пакт з дияволом”? Іти з тими, які вмовляють в нас, що наші земляки в УССР “всі не вміють думати поза комунізмом”? Які радять з комуністичними комсомольцями (і з “революційно-демократичними” винниченками) “визволяти” Україну від Москви, а щойно “потім вести з ними теологічні розмови”? — Себто, в поході проти московського диявола сховати під кожух хрест, щоб не ображати їх комуністичного “сумління”? (“Українське Слово”, ч. 934). Іти з тими, які твердять, що вважати “москаля за причинника всіх лих є згубне самовбивче гасло”, — як повчають прометейці? Які “не бачать підстав для успішної революції проти большевицького режиму”, коли нема війни, бо так “довела” нібито невдала угорська революція? Які не сподіваються, що “Україну визволиться крісом з лісу” (“Прометей”, 6. 8. 1959 p.)? Чи можна йти з тими, які захвалюють безплідну колябораційно-квіслінгівську політику московських наймитів “із малоросів”? Які намагаються “переконати” своїми меморіялами або “засоромити” Хрущова, а по упадку большевизму радять не дуже валити партійну сітку, щоб “не настав хаос”?
Не вільно “в рідну хату вносити роздор”? Роздор вносить та потопаюча в багні зміновіховська еміграція, яка офіціяльно молиться до хреста, а водночас переморгується з Пилатом, з фарисеями і садукеями; яка теревенить про “дастіженія” совєтського режиму в “нашій” УССР, про “еволюцію” того режиму та про “неактуальність національної революції” і про “патріотизм” наших яничарів. Вже готується “окрестрація” сліпих, кривих і горбатих. Уже готують корогви — “самостійна соборна” і т. д., щоб за ними повести обдурену масу на шлях “реальної політики”, себто коляборації з “раєм” (з “нашою тешкавою” УССР), на шлях нової грушевщини і винниченківщини або “дружньої співпраці” з Марґолінами і Рейсами.
Вже одному представникові цієї “оркестри” в Монтреалі, гостеві з Европи, який захвалював “патріотизм” Скрипника, — ті, що знали ганебну роботу останнього в Україні, крикнули, що це брехня і що вони це ліпше знають. Ось цю брехню, цю брехливу пропаганду “дастіженій” совєтських і ставки на валюхівські “кадри” — треба припинити! Щоб поволі не затруїла вона остаточно душу емігрантського загалу.
Тій “оркестрі” треба протиставити когорту людей віри, ідеї, чести й характеру, яка хоче здвигнути не Україну Любченків, Кулішів, Сосюр, Скрипників, Винниченків, Драгоманових і Марґоліних, не Україну тих “хамових синів”, над якими кожний пройдисвіт із Сходу чи з Заходу “коверзував би”, — а Україну традиційну, козацьку, християнську, якій би, як тому Яремі, “виросли крила”, Україну Богдана, Мазепи і Ґонти, з хрестом і мечем на “поганих”.
Та когорта мала б згуртувати людей, що здібні служити ідеї, а не своїй крамничці, парадам і забавам. Людей не одної “програми”, а одного духа. Людей, які не пактували б з антихристом, що його, в принадній масці малював на чолі большевицької шайки Блок (в поемі “Дванадцять”), а які б його здемаскували і знищили, звільнили б Україну від нього і від всієї його погані.
Ці гасла треба собі пригадати в час трагічної смерти того, хто за них боровся. Інакше багнюка об'єднаних “оркестрантів” засмокче нас.
1959
Немає коментарів:
Дописати коментар