понеділок, 21 травня 2012 р.

Об'єднання і роз'єднання в науці св. Іоанна Золото Уста


Дмитро Донцов


Іоанн Золотоуст
Немає іншої ідеї, яку так спритно використовували б для себе спекулянти від політики, як ідея об'єднання. Щоб кинути ще нове світло на цю ідею, зреферую тут погляд на цю справу Іоанна Золотоуста. Не здивує це тих, які шукають і знаходять в Євангелії і в писаннях отців Церкви відповіді на багато заплутаних питань громадського життя.

По-перше, вчить Золотоуст, саме в собі об'єднання, сама в собі згода, не є ні правдивим добром, ні злом, а тільки залежно від їх мети. Коли з приходом Христа почалося на землі розділення через Нього; коли говорили одні, що Він добрий, а інші — що спокушає народ (Іоанн, 7); коли група в Нього віруючих відділилася від Його ворогів, – то це, каже Золотоуст, було "добре і спасенне розділення". Коли ж, наприклад, Адамові діти, які будували вежу Вавилонську, з'єдналися разом на свою погибель", їх об'єднання було гідне осуду, "і були вони роз'єднані, хоча і проти волі, для їх же добра і користі". Коли Юда робив "об'єднання" з жидами, щоб погубити Христа, теж поступав зле. "Може бути добра війна і недобрий мир". Отже, перша засада Золотоуста в цьому питанні є така: що самі в собі не є добрі о об'єднання і згода, а тільки залежно від їх мети. (Коментарі до Євангелія Св. Іоанна і Матвія).

Своя традиція чи чужий кий


Дмитро Донцов

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

середа, 11 квітня 2012 р.

Намул Неволі


Дмитро Донцов

В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця "еволюція" з німецького націонал-соціалізму. Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії (як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії). А при тому — укрите або явне захоплення "генієм" московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.
Після підписання того фатального пакту, в останній книзі "Вісника" (вересень 1939 р.), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — "не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна... Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему (українську) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека". Щоб відвернути її, Україна "мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю"...
Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною "правдою" Сходу (соціалізм, інтернаціоналізм, "триєдина Русь", марксизм, комунізм), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з "русским народом" (союз з Росією", "спільна боротьба" за "нову" Росію). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році. Найбільш активні сили української стихії тоді були: "шовіністичні", тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні. Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом (якого ідеї многі в проводі поділяли), чи з москалями (яких уважали за братній народ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.

Авангард Москви на Заході


Дмитро Донцов

(З приводу однієї книги)

Арнольд Марголін 
В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainen and America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.
Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.

субота, 17 березня 2012 р.

Дух отари і дух провідництва


Дмитро Донцов

Мине сто років і якийсь український соціолог із здивуванням розглядатиме одне патологічне явище в нашому громадському житті, а саме — дурійку об'єднання. Об'єднання, як самоціль! Щоб не було проводу одного якогось табору, хоч таке буває всюди, хоч би у Великобританії, де націю провадить якась одна партія, а ніколи — якесь об'єднання. Ця відраза до провідництва іде в нас так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого "народу", народ вирішить, народ нам вкаже... Кому вкаже? Проводові!? Добре уявлення про те, що таке провід...
Народ, маса — знає, хоч і не завжди, — чого він не хоче. Та рідко знає — чого він хоче. Коли у 1917 р. в царській імперії вибухнула революція, народ знав чого він не хоче. Але не знав чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним — коли провід поганий. Народ у 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, — він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це — були більшовики, які й пояснили, що замість поліції — треба міліцію, замість царської армії — треба червону армію, замість війни — "пахабний мір", замість царя має бути Ленін, а замість зруйнованого дворянства, як правлячої касти — "народних комісарів". Недисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський народ – повірив облудному рецепту більшовиків і пішов за ними. Що з того вийшло, бачимо. Але про інше йдеться: про те, що народ не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього та чи інша партія або група, за якою піде активніша частина народу і пасивно — пасивніша. В боротьбі між собою кількох претендентів на національний провід у Росії, перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, "есерів" та інших лівих.

Холодний розум політичних тетерваків

Дмитро Донцов


Тетервак не політичний
В нашому забріханому світі ні одна річ не називається її власним ім'ям. Все парадує під якоюсь маскою, іноді дуже гарною. Під такою маскою парадують деякі українські політики, які звуть себе політиками "холодного розуму". Ця назва мала б свідчити про тверезість їх осуду і твердість переконань. Протиставляють же ж вони себе — політикам "гарячого почуття", що мало б означати, що ці останні не вміють логічно й тверезо думати, а дають себе вести необдуманим поривам і пристрастям...

"Холоднорозумні" політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від так званих українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині — їх предками були вірні "тірольці Сходу", як їх називали колись. Українофілів характеризував М.Міхновський, що вони "виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності", відзначалися "сервілізмом, безідейністю та інертністю". А про галицько-буковинських "тірольців Сходу" писав І.Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: "ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував" (цитую з пам'яті)... Писав І. Франко про них:

"Ви би тілом і духом своїм присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак Як товстючії риби..."