Від містики до політики

Дмитро Донцов

ПЕРЕДМОВА 

Ця брошура мала б бути вступом до подальших викладів на цю ж тему, коли того схоче Доля. Є вона логічним висновком того, про що писав досі.

Перед першою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину "сильного почуття, ясної думки й незломної волі" ("Модерне москвофільство" та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.
Під час першої війни й національної революції доводив я, що вся настанова, звільненої від пут гермафродитства, душі повинно бути антимосковське: культурно, політично, соціально і релігійно. ("Культура примітивізму", "Підстави нашої політики", та інше).
Після першої війни доводив я, що дух нових людей в Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лише "сила чуття й ясність думки", а й "незломна воля". ("Націоналізм", "Вістник", "Заграва" тощо).

 Під час другої війни і після доводив я, що наші чуття, думка й воля, мусять свій зміст черпати не в матеріалістичних лженауках занепадницького XIX віку, а в дусі нашої давнини. (Книга тої ж назви, "Правда Прадідів Великих", "Де шукати, наших традицій").
Тепер, я думаю, надходить час, щоб бодай натякнути, де є джерело, імпульс тої сили духа, сили думки, чуття й волі, сили, яка дає мудрість думці, шляхетний запал чуття, волі і чину непохитність? Де є мета, яку має досягнути збуджена духовна сила традиційної України? Яке є її місце, роль, її місія в борні на життя і смерть з духами тьми, які зійшли на землю уярмити її?
Бо та боротьба матеріальних сил, що йде у видимому світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритичного характеру; бо сила, що дасть нам фізичну перемогу, б'є з невисхлого джерела прадавньої містики нашого Києва.
Може причина невдач останніх національних зривів була тою, що робилося половину діла. В добу, подібну до нашої, казали: "Скоріться Богові і протиставляйтеся дияволові, і втече від вас", (Ап. Яків IV, 7). Не раз двоєдушні чинять перше, та не лають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї. Коли зрозуміють цей основний наказ бодай немногі, – многі, і країна з ними, підуть за тими першими. Бо "ось і кораблі, хоч які великі вони І хоч якими женуться сильними вітрами, невеличким стерном керуються, куди хоче керманич". (Ап. Яків II, 4). Тільки щоб знали керманичі мету, до якої крізь муки, кров, сльози і боротьбу, веде Україну тверда рука Божого Провидіння.

Автор
Серпень 1956 р.
На вигнанню.

Страшне спустошення в головах останніх поколінь в Україні чинить ідея московського месіанства; ідея "старшобратньої" расової вищості москалів; ідея – що, як вівці за чабаном, мають за ними тюпати інші народи "гнилого Заходу", а насамперед Україна. Для цієї останньої вигадано особливу й брехливу теорію про спільність джерела нашого етнічного з ними походження і – нашої культури. Теорія, що нібито етнічно, культурно старий Київ був такий самий московський, як Москва, і Візантія така сама, як Москва, та що традиції старого нашого Києва й Візантії – несе тепер Москва – "третій Рим"... В останні часи з'явилися нові "старшобратні" теорії.
Недавно, один з найбільш відповідальних політиків американських, промовляючи в "найвищій ложі" знаної жидівської організації – "В'nаі В'rith" сказав, що західна цивілізація "має за базу жидівсько-християнську концепцію духовної природи людини". Перефразовану цю думку ми за кілька років здибуємо в різних заявах і в пресі, як англомовній так і в українській. Маємо тут діло з просуванням ідеї, зовсім нової, контроверсійної, вагітної дуже важними політичними наслідками. Бо – "все починається з містики, і все закінчується політикою".
Питання ставиться так: чи дух християнської цивілізації Заходу, однаковий з духом юдаїзму, який опертий на закон Мойсея? Певно, що автор не має претензій (особливо в малій праці) дати вичерпну відповідь на це питання. Але воно – особливо в наш переломний час – є такої ваги, що кожний, хто над ним задумується, мас обов'язок поділитися своїми думками з читачами. Тим більше, що ті, які в цім питанні стають на позиції протилежні моїм, не трудяться дати хоч би тінь доказу на свою тезу.
Насамперед, земля, де родився Ісус Христос і звідки вийшла його наука, не була юдейська. В першій книзі Маккабеїв стрічаємося з назвою "Галілея поганська", себто не-юдейська. Цей самий вираз зустрічаємо у євангеліста Матвія (IV, 15). Це була країна, мовою й расою, а раніше і релігією, не-юдейська. Щойно в 103р. до Христа її завоював юдейський цар Аристобул, змушуючи мешканців Галілеї прийняти закон Мойсея. Вони його прийняли, але поверхнево. Видно це хоч би з того, як юдеї докоряли і Христові, і Його учням, що ті не тримаються ні суботи, ні взагалі приписів Мойсеєвого закону, а Христа юдеї називали самарянином, (Матвій XII, 2, XV, 2; Марк. II, 18; Йоан VIII, 48; IX, 16). І взагалі уважали неможливим, щоб вийшов пророк з тої "поганської" Галілеї (Йоан VII, 52), з країни їм чужої етнічно й культурно.
І мовно! Христос переважно промовляв по-арамейськи, в цій мові записано кілька Його речень в Євангелії. В "Jewish Encyclopedia" читаємо, що старі гебраї вважали арамейську мову за мову чужинецьку, що всю добу царів вибухали війни між жидами та арамейцями; що греки звали арамейців сирійцями, не жидами та що в арабських країнах християни й досі говорять по-арамейськи. Учнів Христа впізнавали як не-юдеїв по цій їх мові чи вимові (Матв. XXVI, 73), як нині москалі пізнають "хохлів". Як цим останнім не дасться московське "Ґ", так галілейцям не давалися звуки жидівської мови. Як твердять деякі дослідники, всі дванадцять апостолів були уродженці Галілеї, а з них лише три жида (у тому числі і Юда). Христа іноді називали жидом, але мабуть через релігійну приналежність або політичну, так як многі й досі українців звуть росіянами. Цим і пояснюється, чому євангелісти етнічно протиставляють себе й своїх – юдеям. Звертаючись до апостолів говорить Христос: "Як сказав я юдеям..., так і вам говорю тепер", очевидно не вважаючи ні себе, ні апостолів за юдеїв (Іоан XIII, 33). Взагалі Юдею Христос мав за країну собі неприхильну, бо в VII розділі того ж євангеліста написано: "Після ж цього Ісус ходив по Галілеї, бо по Юдеї не хотів ходити через те, що юдеї шукали вбити Його". Певніше почувався в "Галілеї поганській".
Теж не позбавлений свого значення факт, що з десятьох зцілених прокажених, єдиний, що припавши до ніг Христа, дякував Йому, – був самаритянин (Лук. XVII, 16), Даючи приклад християнської любові ближнього, Христос знаходить цю любов не в єрусалимського церковника, ні у левіта, а – в самаритянина...
А у римського сотника і у жінки хананеянки знаходить Він віру, "якої нема в Ізраїлі" (Матв. VIII, 10). Про "живу воду" безсмертя, яку приніс Він, Христос оповідає самаритянці (Іоан ІУ,7)... Там знаходив більше зрозуміння для свого слова. Ближчі були Йому "поганська Самарія" і "поганська Галілея". Мабуть цією мовною, культурно-етнічною і духовно-містичною відрубністю Галілеї і галілеянина Ісуса, і треба почасти пояснити конфлікт між Старим Законом Мойсея і Новим Законом Христа. А теж і факт не прийняття науки Останнього жидами, а її прийняття еллінізованим арійським світом.
Мудрість Старого Заповіту – є Богом явлена стародавня мудрість, тільки явлена передовсім народам значно старшим від юдейського народу. Про Мойсея говориться в "Діяннях" (VII, 22): "і навчений був Мойсей цілої мудрості єгипетської" І через те "був міцний в словах і ділах". Був він жерцем в царському храмі в Геліополі в Єгипті. Коли жиди мали Мойсея, то перси мали свого Заратустру, а старі греки – Орфея Трисмеґіта. Багато в Старому Заповіті взято власне з старої мудрості єгипетської або халдейських гієрофантів; про багато подій, описаних в Біблії, оповідується і в вавилонських та інших пам'ятниках (потоп, сотворіння світу, гріхопадіння, Вавилонська вежа). Жиди тільки дали версію тим перекладам – в дусі ментальності свого народу.
Не думаю впроваджувати читача в хащі антропософії, мало доступної мені самому, підкреслюю тільки за Р.Штайнером, що родоначальник жидівського племені Авраам був обдарований "тим фізичним органом мислення, завдяки якому людина могла своїм фізичним мисленням піднестися до поняття про Бога" (давніше Його пізнавали ясновидінням). Ця здатність, каже Штайнер, могла переходити в наступні покоління лише через фізичну спадщину. Тому то, в очах ізраїльтян, головною функцією Єгови було давати діти, а звідси, пише теософ Блавацька, в психології юдаїзму підкреслюється не сторона матеріальна, а фізіологічна, не внутрішньо-духовна регенерація, а фізична генерація, сенсуалізм і навіть фалічний культ. З тих, та інших причин, каже наша землячка, існує провалля між символікою Нового Заповіту і канонічним правом юдеїв, між релігійною думкою семітською і арійською, бо многі припускають, що галілеяни були арійцями теж. Ще каже ця авторка, що навіть апостол Павло був далеко більше під впливом таємної античної мудрості еллінського світу, аніж під впливом Старого Заповіту. "Його мова – це мова чистокровного платоніка". Ідеї (архітипи) грецької філософії "інтелігенції" Піфагора,... Логос або Слово, що керує тими "інтелігентами", Софія або Мудрість... все це знайдете в апостольських посланіях, визнаних Церквою канонічними і божественної інспірації".
У французько-католицькому виданні Посланій апостола Павла читаємо, що родився цей апостол в зовсім еллінізованому місті Тарсі, що теж не лишилося без впливу на формування його духовного "Я". В своїх коментарях ці католицькі автори твердять, що Закон Мойсея – це "речі хитливі", встановлені на певний час, "які повинні були зникнути з приходом Христа". "Речі ж непохитні" – це "Новий Заповіт", який в їх розумінні, і є базою християнської цивілізації Окциденту. Це ж говорить і сам апостол: "Старий Заповіт зістарівся, а те, що не вживається і старіється, наближається до свого кінця". ("До жидів", VIII, 13). Відчували це мабуть і саддукеї, потужна каста єрусалимських священиків і багатіїв, римських колаборантів, які не вірили ні в безсмертя душі, ні в воскресіння мертвих, ні в жодну містику, і для яких чужою й ворожою була наука Христа. Тому якраз вони й були організаторами "суду" і вироку Ісусу.
З Євангелії видно, в чому була фундаментальна різниця між Старим Законом і тим, що приніс світові Христос. Накази Єгови – це були накази зовнішнього кодексу, натомість Заповіді Бога-Отця, принесені Христом – треба було відчувати як накази нашої внутрішньої совісті. У першому випадку – вимагалося обов'язкових зовнішніх чинностей, ніби сплачення боргу, в другому випадку – вимагалося внутрішнє переродження людини, без якого тільки дотримання зовнішніх приписів не мало значення. Мабуть, щоб підкреслити цей фундаментально-інакший сенс своєї проповіді, не одне з своїх чуд довершував Христос якраз в суботу. Підкресленню тої самої ідеї присвячений увесь ХХІІІ-ий розділ святого Матвія (проти фарисеїв). Тих, хто визнає Старий Закон апостол Павло не вивищує над поганами, бо перед Богом "ділами закону не виправдається жодна плоть". Правда Божа, через Христа, з'явилася, "незалежно від Закону" (До Римлян, III, 9, 20, 21). Христос прийшов для того, щоб ми, "визволившись від закону, служили Богові не по Старій букві, а в оновленні Духа". Тому часто "погани, через віру осягають праведність, а не ті, які шукали праведність лише в ділах закону", Христові Закони написані "не на скрижалях каменя, а на плотських скрижалях серця" (II Коринт., III, 3), "щоб не устами, а серцем шанувати Бога" (Марк. VII, 6). Старий Заповіт – це було "щось, що минає", а новий – "те, що пробував завжди".
Наука, що ні обрізання, ні походження від Авраама, – не є запорукою спасіння; що "не плотські діти є діти Божі" (Рим. IX, 8), та що коли захоче Бог, то може створити "з каміння діти Авраама" (Лука III. 8) – суперечила самим підвалинам Мойсеєвого Закону. В цьому аспекті цікаво заглянути в п'ятий розділ Євангелія Матвія, де в короткій главі, шість разів Ісус яскраво протиставляє свою науку – науці Старого Закону. Кожне з тих протиставлень укладено в одну чітку формулу: "Ви чули, що сказано..." (в Старому Заповіті), а я говорю вам"!.. Інакше сказати: я говорю вам щось інше, ніж те, чого досі вчив вас Закон Мойсея.
Який синтез міг бути між тими двома науками, коли юдеї обвинувачували Христа, що Він діє "силою вельзевула", або що Він "богохульник"? (Лука XI, 15, Іоанна VIII, 48, 52; X, 33); коли Ісус, знову, говорячи до юдеїв, протиставив дві сили: "Отець мій" і – "отець ваш"? І додає: "ваш отець диявол", в якому "немає Істини", бо він є "отець брехні"? (Іоанн VIII. 38, 44). Коли ж говорить про закон Мойсеїв, то називає його "закон ваш" (Іоанн VIII, 17 і X, 34). В своїй праці жидівський учений доктор Сандмель каже, що основна різниця між юдаїзмом і християнством є в тому, що перший говорить про "добру" людину, а останнє про людину "досконалу". Талмуд питає: "що ми повинні робити?", а християнська Церква каже "в що ми повинні вірити?" Належно зрозуміле, це твердження слушне. Коли жадається сповнення лише зовнішніх актів, без відповідної внутрішньої настанови ("без віри"), то це закінчиться фарисейством, (від якого не убезпечено і християн). Коли ж жадається насамперед внутрішнє, духовне сприйняття певного світогляду, "віри", то з того неминуче, самі собою, випливають і відповідні людські вчинки. Матеріалістичне – і духовне розуміння релігії. Тому може є в Талмуді, особливо у вавилонському, стільки зневажливого відношення до Христа, і до Його Матері. Там можемо прочитати, що батьком Ісуса був римський легіонер Пантера. І цілком в цьому дусі показує життя Христа один "американський" фільм, де батьком Ісуса стає якийсь римський центуріон, а християнська публіка дивиться на це й плескає...
На цю ж тему – Старого і Нового Заповіту – пише в своїй праці "Le sermont sur la Montagne" американець Е. Фокс, – що перші слова молитви Господньої – "Отче наш!" були в ті часи нечуваною революцією в розумінні божества, якого люди Старого Заповіту уявляли собі жорстоким тираном, деспотом, пануючим над невільниками. В другій своїй праці "Десять заповідей, ключ життя" пише цей автор, що Мойсей хотів спочатку проповідувати свою правду єгиптянам, але ті були вже нездібні прийняти її. В подібному становищі опинився і Ісус. Тому й відповів Він "первосвященикам і старійшинам" єрусалимським так: „що відіймається від вас царство Боже і дано буде іншому народові"... Він "виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддадуть йому плоди... А ваш дім залишиться порожнім". (Матв. ХХІ. 43 і 41, ХХПІ. 38).
Ісус сказав, що Він не скасовує Старого Закону? Певно! Бо в ньому було багато таємного знання, об'явленого не лише Мойсеєві, а й народам старшим від жидівського. Християнство тільки не приймало суто-юдейських інтерпретацій Старого Закону, як не приймав їх і Христос. Взагалі, християнство було ближче до містично-релігійних ідей античного, еллінсько-латинського світу, ніж інших. Недаром деякі отці Церкви називали Геракліта, Сократа й Платона християнами, що жили перед існуванням християнства, а святий Августин знаходив в старих релігіях елементи християнської правди. Не дивно теж, що святого Павла так гарно зустріли в поганських Атенах, де, промовляючи перед ареопагом до стоїків та епікурейців, апостол дивував їх "особливу побожність" і казав їм: "Оглядаючи ваші святині, знайшов я й жертовник з написом: "невідомому Богові". "Цьому власне, якому ви, не знаючи, віддаєте шану, я проповідую вам". Ще не пізнавши Його, антична Еллада шанувала незнаного їй Бога, якого пізніше прийшли благовістити апостоли християнства. В Лістрі, куди апостол Павло прибув з іншими, після одного чуда, що звершив там, елліни вирішили, що самі "боги в людських постатях зійшли до них". А в Коринті елліни чинно заступалися за апостола перед юдеями (Діяння, XVII. 23, XVIII. 17, XIV. II). На тлі цих і подібних подій ще більше зрозумілими стають слова Христа до юдеїв: "Ви не з моїх овець" і "слово моє не вміщується в вас" (Іоанн VIII, 37, X. 26). Але те слово прийняли "погани".
Р.Штайнер пише, що культ Мітри був прєфіґурацією культу Христа, як і деякі Елевзинські містерії. Оскільки близькі були християнам навіть правні поняття тодішнього Риму, свідчить сцена в Кесарії, де, на вимогу "визначних юдеїв" засудити апостола Павла, проконсул відповів, що у римлян немає звичаю видавати якусь людину на смерть, доки обвинувачений не побачить перед собою тих, хто звинувачує і не матиме змоги боронитися проти них. Ті ж, хто звинувачував не виступили проти апостола з жодними обвинуваченнями, лише "кричали" – кричали, що він "не повинен більше жити" (Діяння XXV, 16).
Знаний дослідник античного світу професор Т.Зелінський боронить в своїх творах тезу, що "християнство ближче до античних релігій, ніж до Мойсеєвої. Семітські релігії – теократичні, арійські ж – теантропичні. "Бог-чоловік", "Син Божий" – догма органічно гетерогенна релігії Єгови". Тому власне, коли запитавши Христа, чи є він Син Божий, первосвященик юдейський почув відповідь, "то роздер шати свої" і проголосив Христа "богохульником", винним смерті (Матв. XXVI. 63-66). Натомість "антична релігія визнавала догму Бога, що став людиною, щоб потім здійнятися на небо"... Зевса син – Аполлон зійшов з Олімпу, щоб покласти край первісному антагонізмові між Зевсом і Землею, підкоривши останню першому. Космічна драма примирення двох сил: вічності Зевса, визнаної Землею, з гідним пошани материнством Землі, продуцентки плодів. Син землі (Дракон) опирається цьому. За його злі діла наступає експіяція Аполлона: на рік він зрікається своєї божественності, стає людиною-рабом на службі одного царя, після чого знову сходить на небо, щоб "бути славним коло трону Зевса", свого отця (Есхіл). Подібна і легенда про Зевса, який сходить до Алькмени, щоб вона родила сина Геракла, який переміг злих Велетнів, синів мстивої Землі, що повстали проти царства Зевса. І так рятує людський рід. На ці старогрецькі легенди спирався і Оріген, навертаючи еллінів. Так само ідея святих, чужа юдеям, спільна еллінам і християнам. Цицерон говорить: "Душі всіх – безсмертні, душі ж добрих і найліпших – божественні", В Греції були святині героїв, була їх адорація, у них шукали зцілення. Не знав цього юдаїзм...
Пише Зелінський далі, що в старій Елладі основою чеснот був не зовнішній акт милостині, а страх перед володарем Олімпу. У християн – "страх Божий". За цим приходить поняття любові, чого нема у жидів. У цих останніх, молитва – це обов'язок, накинутий згори, не як у християнському поняттю, акт, що випливає з потреби серця. Наводить при цьому Зелінський знаний вірш з глави XI Луки: "горе вам фарисеї, що даєте десятину з рути і овочів, і не дбаєте про суд і про любов Божу".
Не входячи в пояснення термінів, зауважу, що і у протестанта Штайнера християнство адорує в Христі – "сонячне божество" в протилежність до "місячного божества" ізраїльтян; і католик Зелінський зауважує, що бог сонця Аполлон, уступає в нашому календарі місце християнському Спасителю. Звідси – день сонця. "Еллінізм, пише Зелінський, – є міст, що поєднує релігію античної Греції з синкретизмом римської імперії, що знову є мостом між еллінізмом і християнством". Тому власне християнство і не могло досі пустити коріння в народах чужих, або ворожих еллінсько-римському духові, як жиди, або як москалі. У останніх воно прийняло форму своєрідного шаманства, щоб потім дістати вигляд потворного більшовицького "православ'я". Цією ж чужістю до духа еллінсько-римської окцидентальної цивілізації, пояснити можна й деякі вражаючі подібності в психології московського і жидівського народів, і їх взаємне притягання одного до другого (расизм, номадська душа, отарність, матеріалізм, антиокциденталізм і т. д.).
В журналі Поля Лякура, знаного французького автора, що займається духовними проблемами, читаємо: "одна, з невідкинутих богословами думок, є думка, що. прехристиянство вже є в науці Мойсея. Та в дійсності справжнє прехристиянство треба шукати в грецькій міфології, де знаходимо найвищого бога, "отця богів" під ім'ям Зевс, Христа – під ім'ям Аполлона, а святого Іоанна – під ім'ям Посейдон. Крім того Марія, "Божа Мати" відповідає Кибелі – "матері богів". Подібної паралелі немає з юдаїзмом, який знає лиш партикуляристського бога Єгову. Ці твердження повинні б були загально прийняті, коли б не було затрачено стільки праці, щоб надати Ізраїлеві характер вибраного народу".
Знаний американсько-католицький автор Джеймс Гілліс пише на цю тему: "Св. Автустин іноді так іде за Платоном або за новоплатоником Плотином, що деякі видатні вчені уважають неможливим розрізнити новоплатонські та християнські елементи в писаннях Августина. Євангелія Іоанна послуговується більш ніж одною платонівською ідеєю... Св. Тома (Аквінський) використовував поганську філософію для формування бази своєї власної... Клемент Александрійський уважав великих поганських філософів за "педагогів", які привели народи до Христа. Може все це звучить незвичайно й небезпечно для необізнаних з історією античної і середньовічної філософій. Я знаю деяких вузькодумних християн, яких вражає думка, що в християнській філософії втілене якесь поганство. Святий Тома, святі Августин і Клемент висміяли б тих, що так думають. Певно, християнство не прийняло того, що було варварське в поганстві, але Церква не погорджує поганством як таким. Багато з того, що ми звемо "поганством", було людське й гарне. Було б гріхом занижувати його вагу".
Точки над "І" в цьому питанні поставив другий англійський автор. В брошурі Р.Уайта читаємо: "3 самого початку ті, що пішли за духовною релігією Ісуса Христа, дуже переймалися філософією Платона. Його теїзм, його наука про інший світ, його примат духовних над земними цінностями, його підкреслення значення особистості, особистого досвіду, морального піднесення і аскези, безсмертя душі – все це зробило філософію Платона дорогою для свідомих християн. Шукаючи співчуття й зрозуміння в еллінському світі, й за мовою, яка зробила б зрозумілою тому світові їх віру, християнські мислителі з перших віків заприязнилися з платонівською філософією. Платонівське "царство ідей" здавалося святому Августинові прототипом царства Христового "не з цього світу". З вище окресленого виходило 6, що Старий Заповіт для Західного світу був не в книгах Мойсея, а в книгах Платона. Не з духом старозаконної ментальності споріднене християнство якого та ментальність не прийняла як „богохульство", а з духом еллінським, з його філософією, містикою й релігією.
Незважаючи на всі глибокі різниці між Платоном і Аристотелем, зазначає той самий автор, дуже високо цінив Аристотеля Тома Аквінський, вважаючи його засновником завжди важливої метафізики, яка дала християнській теології "раціональну справедливість". З теології основаній на Божім об'явленні, з філософії, основаній на генієві Аристотеля, мусить бути збудований новий синтез вічно зобов'язуючої Правди...
Під цими словами міг би підписатися й митрополит Петро Могила і інші духовні будівничі Києво-Могилянської Академії, де в великій шані були й слова Христа і мудрість античного світу. І Сковорода наш звав Платона "боговидцем". Але напевно антична мудрість не промовила б до серця ні ученим талмудистам, ні "начотчікам" московської Церкви.
І очевидно, що і Сковорода, і П.Могила, і Шевченко, інтуїтивно відновляли традицію старого великокняжого Києва. Іларіон, митрополит київський за Ярослава Мудрого, в своєму творі про "Закон і Благодать", виразно протиставляв, один одному, Старий і Новий Заповіт. Протиставляв Новий Заповіт не "поганству", а закону Мойсея. Для Іларіона – старий Закон – був тінь, Новий – світло, Старий – місяць, Новий – сонце, Старий – вічний холод, Новий – сонячне тепло. "Синами Божими", не "ворогами Божими" могли стати лиш ті, що прийняли Заповіт Христа-Ісуса, "трисонячне Божество". Подібно Кирило Турівський – "трухляве обновити" прийшов Христос, вчить він. Воскресіння Христове принесло "обнищаниє ветхому Закону, і порабощениє суботі, а воцарениє неділі". Та й як міг він відкидати все "поганське", коли, як свідчить Щербаківський, віками стояли на українській землі святині Артеміди, проходили містерії Діониса; коли стільки з "поганської" еллінської релігії сонячного бога Аполлона – увійшло в християнську обрядовість України! Еллінські впливи (не старозаконні) були може, духовною основою багатьох важливих подій нашої історії – ворогування Святослава з хозарами, відмова його сина Володимира прийняти, як нову віру Старий Закон; і нарешті, різко негативна позиція, зайнята Україною по відношенню до занесеної на нашу землю з Суздальщини (чи Чехії) – так званої "єресі жидовствуючих" в XV ст., які мали за базу своєї науки старий Закон, відкидали Святу Трійцю і Божество Ісуса Христа.
Наша землячка – теософ Т. Блавацька, поляк Зелінський, австрієць Штайнер, французи Бурас, Лакур і Жанвіє, американець Гіллес, англієць Байт, – одностайно твердять, що основа нашої окцидентальної цивілізації є еллінсько-римсько-християнська, і ніяка інша. Чому так важно ствердити цей факт? Це ж, скажуть, непотрібна філософія, схоластика, далека від життя! Ні, бо з думки народжується чин, а з ідеї – дійсність. Все починається "з містики і все закінчується політикою".
Сучасні жидівські політики свідомі цього. Йосип Алсоп пише (з великою симпатією) про ізраїльського прем'єра: "Бен-Гуріон гострий, іноді безцеремонний. Він був повністю готовий пожертвувати бідним арабським селянством Палестини, для створення ізраїльської держави, так як робив це старозавітний Негемія проти арабів та амонітів. Кожен західний політик, і навіть арабський вождь повинен з великою увагою студіювати Старий Заповіт, бо нема іншого способу пізнати дух Давида Бен-Гуріона, що в великій мірі є й духом його народу".
Тут добре схоплена призабута правда, що політика народу випливає з духа того народу, з духа його вождів. А цей дух – з його містичних праджерел. В наведеній цитаті слушно каже автор, що дух народу Бен-Гуріона випливає з Старого Заповіту, як і його політика, та що цей дух не є дух Заходу.
Бачите, як в цьому випадку, політика, якою захоплюється Алсоп (і якою не захоплюємося ми) – глибоко коріниться в містиці – в містиці Старого Заповіту.
Ще ясніше висловився другий жидівський автор Ф Ловський. Вік каже, що "Бог через посередництво Ізраїлю діє в історії всіх народів землі для їх викуплення й спасіння", а якщо цього не визнає, то є це "бунт людей проти Божого Провидіння, яке вибрало для завершення своїх задумів народ Авраама, Ісака і Якова".
Очевидно ця містика і політика, яка випливає з неї ніяким способом неприйнятна іншим націям, особливо націям Окциденту. Як слушно зауважив. Андре Зігфрід, наша окцидентальна містика і політика основані на зовсім інших засадах: на світогляді греків – синонімі свободи духу, на Євангелії – символі людського ідеалізму, і на традиціях Риму, що виплекав ідею права і порядку. А це з політичними фантазіями Ловського, річ ясна, нічого спільного не має, і – у тому можна бути впевненим – ніколи не матиме. Так само як з його містичними мріями. Але на ці фантастичні мрії треба пильно уважати. Бо мрії ці вже далеко ширшого обсягу, ніж ті, якими захоплюється Алсоп.
Бо хто прийме за свою чужу містику, той нехай і частково, а таки прийме і чужу місію, і чужих пророків, які своїм духом можуть бути йому зовсім чужими. Наприклад, твори жидівського національного генія чужі так само нам, як чужі жидам твори українського національного генія. Дуже сексуальний в музиці Рубінштайн чи ще більш прононсований, під тим оглядом, письменник Андре Жід такі ж чужі нам, як жидам чужі Бортнянський, Ведель, чи Є.Маланюк, Л.Українка і О.Теліга; такі автори як Пруст, або чванькуватий арогант – большевик Еренбург – такі чужі нам, як їм – Шевченко; публіцисти чи політичні автори, як К.Маркс чи Л.Блюм – такі ж далекі нам, як їм – Міхновський чи О.Пчілка, а такі руйнатори всякої форми й естетики як Пікассо або Марк Шагал – такі ж чужі нам, як чужі їм – Нарбут чи різьбар Мухин; нарешті Троцький, Хатаєвич, Каганович чи Бен-Гуріон такі ж чужі українцям, як Ґонта чи Петлюра їм. А. Фройд, що ставить в центрі життя секс – такий чужий нам, як їм Сковорода, що ставить у центрі дух. Кожна нація має своїх героїв. Героєм жидівської нації є Йошуя Навин, який здобув "землю обіцяну" підкоривши осілі на ній народи. Героєм України є гетьман Богдан, що визволив заселену нашими предками, нашу землю, звільняючи її від панування зайдів-чужинців.
Хай не здаються ці зіставлення химерними чи свавільними! Ці твердження, що прийнявши чужу місію, увірується і в чужого месію. Бо як раз деякі з тих українців, які приймають містику Маркса, або говорять про "жидівсько-християнські" підвалини нашої духовності (як наші ліві) починають з цієї містики, а закінчують прийняттям чужих Україні концепцій політичних (Маркса, Мендеса чи Марґоліна, або навіть Ловського). Як, наприклад, Винниченко, який прийнявши чужу Україні містику, з'явився на відомому паризькому судовому процесі, щоб свідчити про чужу політичну ідею проти України, збезчещеної й опльованої на цьому процесі після нікчемного вбивства 26 травня 1926р. на вулиці Расіна.
Геніально схопив Шевченко єдині джерела духовності України. Є це, для нього, – "Євангелія Правди". "Новий Заповіт" – "святої Правди голос новий", в якого обороні стають "Христові воїни святі". Його концепція Бога-Отця відрізняється від концепції охлялого, безвольного покоління його віку. Його Бог милосердний і довготерпеливий, але й караючий Бог, тим не менше – ця йото концепція відбігає в його думці і від концепції "сердитого", як він каже, ізраїльського Єгови, і від концепції Бога у москалів, яка так його вражала в образах і в богослужінні московських церков, в їх наскрізь матеріалістичному "православ'ї" з його цезаро-папізмом.
Він обурюється в "Щоденнику", як можна молитися перед "суздальськими ідолами" в церквах московських, перед тими "незугарними почварами", які нагадують не православні образи, а "індуських Ману або Вешада". Стоячи в притворі, він "не має відваги увійти в (московську) церкву", а "вийшовши з притвору й вернувшись на вулицю, вільно зітхнув і мимохіть перехрестився". В архиєрейській службі московських храмів бачив він "щось тибетське чи японське", "лялькову комедію", і каже, що є велика "суперечність" читати в тих московських церквах Євангеліє... І це каже не безвірник, а православний і глибоко-релігійний Шевченко, який до глибини серця переймався архітектурою, службою і співом українських церков... Повна суперечність з містикою псевдо-християнської Москви! До речі те саме враження, від московських церков, що Шевченко в XIX в., відносили й італійські подорожуючі до Москви XVстоліття, – які бачили в тих церквах якісь азіатсько-шаманські капища.
Закликаючи до духовних праджерел Київсько-українського православ'я, різко відмежовуючись і від антихристиянства лібералів з їх "современними вогнями", і від інаковірних противників Нового Заповіту, і від Московського псевдо-християнства, – Шевченко й політично різко протиставляв Київ Москві, яка – вже за нього – не лише несла матеріальну руїну й неволю, а й "Світ Божий в пута закувала", – закувала світ Істини. Знав, що для того, щоб визволитися з смертельних обіймів північного спрута, море крові доведеться ще пролити Україні. Тому і герої його були інакші. Герої москалів були Петро, Катерина, Стєнька Разин, Пугач над Волгою, тодішні Алексеї та інші, які сиділи на церковному троні – "золоті плебеї" царські. Героями України Шевченка були – Ігор князь, Петро Дорошенко, Мазепа, чернець Палій, Ґонта, Галайда. Святі, аскети і воїни з-під знаку Архистратига Михаїла – патрона Києва. Дві раси, дві психології!
Але як за його часів, так і нині нам прищеплюють московську "старшобратню" теорію: про "вибраний народ" московський, про стару Київську Україну як "спільну історичну спадщину" – нашу і москалів. Знаємо, що з того вийшло... Перше – "спільна спадщина", нас і їх, потім – більше їх, ніж нас, а потім – наше підмальовується чи підстригається як їхнє (операція зроблена над Шевченком або Л.Українкою), або – де це не виходить – просто руйнується, як Михайлівський Собор чи Лавра Київська. Наша містика старокиївська в філософії Сковороди, Шевченка, Л.Українки, в закликах до нового лицарства Е.Маланюка, Ольжича, Клена, О.Теліги – вона забувається або замовчується, і тими що в Москві і її агентами на еміграції. Просто відрізається московсько-совєтським серпом, а тим же молотом вбивається в хохляцькі голови чужа містика про московський "народ-месію". І то часто руками самих же услужливих національних гермафродитів наших, таких як В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський, М.Куліш, Ю.Шерех, Буревій, Багряний та інші. За містикою ж "Росії-Месії" іде політика вогню і меча, за кораном московським – московський магомет, який руйнує наші церкви, палить наші святі книги, за димом пускає оселі хліборобів, обертаючи їх самих в рабство, ставлячи, на ганьбу нам, по Україні камінні подоби своїх шаманів.
Не перша це буря, що насунула на нашу землю, не перший наїзд варварів. Згадує про них "Кобзар" і в переспівах "Слова о полку Ігоря", і у "Сні", у "Великім Льоху", і в "Гайдамаках", – про ту чорну галич різних національно-інтернаціоналістичних сил, що сунули розшарпати Україну. Тепер теж сили чужого месіанства, з тою самою метою і з своїми ідеями сунуть або збираються сунути на нашу країну, не лише з своїми "апостолами": з Достоєвським, з його "біснуватими", з Блоком, з Леніним і його наступниками, з І.Еренбургом, або із тим Ловським. В ширших тільки розмірах, в "світовому масштабі", з ідеями зверненими проти Нового Заповіту і його Творця, проти Його Правди в Україні.
Цих ідей є більше, ніж одна... Є деякі відгалуження протестантства, які Новий Заповіт ставляють вище Старого. Є наукові розвідки про "таємну науку Христа", повні, нібито, величезної пошани до Нього, щоб скінчити – що який би великий "аватар" і великий пророк він не був, але й тільки це; і не воскрес Він, а просто зомлів на хресті, і ще живого Його звідти зняли друзі. Цілком як, в останніх віршах святого Матея, ті "первосвященики", які "дали досить грошей воякам (що стерегли могилу Христа), з словами: "Скажіть, що учні його, прийшовши вночі, викрали Його, коли ми спали... Вони, взявши гроші, вчинили, як їх навчали. І пронеслося слово це між юдеями аж до сьогодні". (Матв. XXVIII, 12-15). В тому напрямку ідуть і так звані "свідки Єгови", які теж дуже "шанують" Христа, лише не хочуть себе назвати "свідками Христа", а звуть "свідками Єгови", а про Христа кажуть, що був Він розп'ятий "на дереві", бо хрест – це, мовляв, щось "поганське"... Знищити в людській пам'яті організуючий символ, знак хреста – ось їх мета! Подібно як вони роблять, в деяких країнах, з Різдвяними чи Великодніми вітаннями-поштівками, з зайчиками або з іншими звірками, аби не з хрестом, ні з Христом... З знаком хреста ці поштівки продаються лише в дуже обмеженій кількості для безнадійно "забобонних" і "ретроградних" поган...
Є і інші сектанти, які хочуть з усіх релігій зробити "об'єднання", лише не під егідою хреста, а подібну на "демократичні об'єднання" в політиці, тобто з києм в руці ініціаторів такого "об'єднання". Є і інші сектанти – ті що засвоїли "містику лівиці", "прогресу", "гуманності", "соціалізму", "любові до ближнього", (черевики, штани й консерви!), які починають з любові до гноблених, а закінчують (особливо в своїй літературі) любов'ю до гангстерів і СССР; капітуляцією перед Марксом або світовим урядом якоїсь тайної мафії. І всі мають одну реальну мету.
Звідки багато "пророків" тих "месіанських" ідей аж зубами скрегочуть на саму згадку про наш, ні від кого незалежний Київ? Звідки така, хоч не раз укрита, злоба до самого знаку хреста? Звідти, що їх ідея, наскрізь матеріалістична, не зносить божественного первня в душі людини, бо він не дозволяє зробити з людини двоногу худобу або звіра, а ще перша передумова панування тих ідей над народами. Без цієї передумови всі їх споруди на землі розвалюються, як хатки з карт. Крім того знають ті фальшиві пророки, що Україна з своїми традиціями – є їх непримиримий ворог, хоч багато хто з українців того й несвідомі. Відомо з Святого Письма, що перші, хто пізнав Христа, це були біси.
Щоб зрозуміти те, що маю сказати далі, – звернуся до аналогії. Є нові "пророки", що хочуть опанувати світ і нації під знаком серпа і молота або якоїсь зірки, або мамони, чи "прогресу", або під стягом свого "світового уряду. І ці "пророки", антихристиянські або лжехристиянські, кажуть до християн: "Хочете, то визнавайте вашого Христа, але – в церкві. Хай церква не виходить – з церкви. Хай в громадському життю і політичному, так само як в громадській етиці, вашим "богом" буде наш "бог", а тоді ми допустимо й вашого бога до нашого Пантеону, як — підрядного божка"... Бо знають, що коли ми "падши, поклонимося" їх ідолові, відступить від нас божественна сила і ми згинемо...
В політиці, а часто і в містиці національній, подібне намагаються зробити москалі з Шевченком. Обкраяного, спотвореного, обляпаного блекотою московською, втягнули вони цього лже-Шевченка до бісівського Пантеону Москви, як її "друга" – не поруч, а під різноранговим московським чортовинням – Бєлінським, Чернишевським, Леніним, – "друга", вже їм нешкідливого. Ще більшу аналогію з згаданою вище процедурою представляє поступ кесарів римських, які – пише Р.Штайнер, – підкоривши якийсь народ, втягали до свого Пантеону – під Юпітером – і божества тих народів. Присвоювали собі не лише земні блага, а таким чином думали змусити служити собі і містичні сили тих націй. Щось подібне зробив ще суздальський князь Андрій "Боголюбський", зруйнувавши в 1169р. Київ і вкравши нашу ікону Вишгородської Матері Божої, знану тепер в Московщині під фальшивим ім'ям "Владимирської". Аж до половини IV віку від Різдва Христового, намагалися кесарі римські з'єднати для свого Пантеону і Христа і тим присвоїти собі, знешкодити, як думали, Його, ворожу їм, містичну силу; щоб в тому божественному "об'єднанні" змарніла нова вибухова, відряджуюча духовна сила, яка мала звалити і Рим. Відкинувши ці кесареві пропозиції, не бажаючи віддати Боже кесареві, християнство врятувало тоді себе.
Подібна загроза стоїть перед ним і перед нами і тепер. Не приймати чужої місії, бо інакше приймемо чужого месію! Як приймемо знак чужої містики – серп і молот, "свідків Єгови", закон відкинутий Христом, – то приймемо і пророків тих коранів: Леніна, "Росію-Месію", братство "вільних мулярів" або Ловських, чи "колективних" деспотів над націями в формі антихристового світового уряду. Це тим більше небезпечно, що ті містики, ворожі нам і християнству, можуть, в площі політичній, подати один-одному руки на нашу згубу. Бо все починається з містики, і все закінчується політикою.
Не піддаватися їх спокусам, ні – так багато хто робить – "страху ради", ні "для лакомства нещасного", ніби то в ім'я не фантастичної, а "реальної політики"! Не вірити підступним фразам чужих пророків, що згідно з забріханістю нашого "прогресивного" віку, – вмовляють нас прийняти чужий коран в ім'я брехливих гасел "солідарності народів", "миру", "гуманності й любові", братолюбія" чи "соціальної справедливості", щоб осліпити напівсліпих, щоб "невибрані народи" – відреклися своєї "святая святих", і "падши поклонилися" чужій брехні чи чужій містиці, яка нічого спільното з цивілізацією Окциденту не має, щоб бодай таким чином, обдуривши, завоювати нас, коли фронтовою атакою нас не звалили.
Сліпі вожді грядущої доби не добачають небезпеки, як не бачили перед 1917 грядущої небезпеки "нової Росії". Не бачать, що несе з собою чужа нам московська, хозарська чи "прогресивна" містика. Під час релігійних війн в Європі, одну з угод заключено під гаслом: "сujus region, ejus religio", якої віри володар, такої мають бути й його піддані. Менше-більше це є і тепер в звичаю, де багатьом підданим накидається та чи інша віра: комунізм, "мир", республіка, просовєтська "демократія" тощо. Але згадане вгорі гасло може зломити націю не завжди. Далеко небезпечнішою є інша метода, метода "лукавих" – "приспати" націю, підсунути їй чужу "релігію", чужу містику, змусити забути свою, а тоді безкарно підпалити хату сплячого сусіда, і в вогні війни – безборонного духовно скувати й підпорядкувати своїй владі. Тоді гарні гасла відкладуться до архіву. Тоді відверто проголоситься гасло національної вищості того чи іншого "вибраного народу" над нами, як "рабами". Вже пропагують Рильський і Шерех, що ми нація "малих людей", плебеїв, а володарів і героїв мати сміють тільки "вибрані нації"...
Не треба вірити "старшобратнім" спокусам, коли, в ім'я своїх, "всесвітніх" ідей, оголошують нашу Правду як "вузький націоналізм", "реакцію". Не треба теж думати, що падаючи до ніг перед чужим кораном і чужими магометами, як роблять "реальні політики", що тим можна щось осягнути. Нічого не досягнуть ні наші жерці-плебеї, такі, як Тичина, Рильський, кадять перед суздальськими бовванами. Ні ті, що славлять чужу "сучасну Україну" і культ "малої людини", людини плебея у нас, зневажаючи культ героя. Ні ті, що, як Скрипник, Затонський, Ю.Коцюбинський чи Гречуха або К.Студинський чи Костельник, товпилися в передпокоях чужих тиранів в надії на отримання "пів-дулі" з їх ласки. Ні ті, що як гарматне м'ясо, "не за Україну, а за її ката" проливають свою добру кров... Нічого вони не досягнуть, ні для України, ні навіть для себе. "Чи ж кат, помилує когось?!" Гонитимуть і їх, доки хоч десять відсотків українського духа в них залишиться. Не довірятиме і їм Москва, як галілеям Юдея.
Наша доба, під тим оглядом, нагадує добу святого Володимира Київського. Тоді на зворотній точці нашої історії, прийшли до Києва греки, римляни, болгари волзькі і хозари юдейські, бажаючи обернути нас в свою віру. Подібно й тепер, ще й нащадки суздальця з своєю вірою і з мечем і вогнем приходять.. Але ми прийняли віру з Греції, і це не був випадок, не була химерна фантазія володаря. Стара Україна прийняла віру, наближену до тої духовності, до містики античної Еллади, якою – через нашу Понтиду й Таврію – вже сотні років перед тим були засіяні культурні центри-міста нашої землі. Тої землі, що була останнім, найбільш експонованим, північно-східним бастіоном еллінсько-латинської культури Середземного моря.
Традиції античного світу і християнські глибоко вкорінені в душі нашої нації. На крайньому Сході європейського Заходу Україна завжди стояла, хоч і безнастанно кривавилася, на сторожі тих своїх традицій. Вона була "старшим братом", духовним осередком, звідки розходилися ці традиції на схід, на північ, на південний захід. Ті традиції не має вона розводити чужими її національному генієві впливами. Тільки зберігаючи їх, ті свої традиції, ту духовну спадщину еллінсько-християнської культури, зможе Україна опертися всім чужим місіям і месіям і піднестися на ту висоту, на якій вона стояла за Володимира чи Богдана.
Хай проклинають чужі месії Мазепу за те, що хотів збити з ніг чужого північного деспота з його царством, або Богдана, за те, що мечем козацьким виполов бур'ян інтернаціональної погані в Україні, – їх політика (без Переяслава) буде нашим дороговказом, бо випливала з таємних глибин національного духа.
Якщо відречемося відверто чи мовчазно, через боягузтво, чи через байдужість, нашої об'явленої нашому Місту, за Володимира і Ольги, перед тим через Первозванного апостола, Правди, – марною й безплідною стане і наша політика. Не поможуть голосіння про "соборну і самостійну", коли не будемо вкладати в нашу ідею ясних, опертих на нашу прадавню містику, ідей релігійних, політичних, культурних чи етичних і естетичних. Без священного, згине етичне, згине й естетичне. Без Правди в нашій душі, згине Добро, згине Краса, а тоді згине і нація, як духовна одиниця, як вічний союз "живих, мертвих і ненароджених". Тоді й меч випаде з українських рук. В таких постатях історичних як Володимир, Ярослав, Ольга, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа тощо – нерозривно злучена наша містика з нашою національною політикою. Ніщо не є тривалим без Того, хто є "Істина, Путь і Життя".
Звертаючись до Діви Марії, Шевченко благав послати йому в "душу світ незримий Твого розіп'ятого Сина", щоб його слово "пламеном взялось, і на Вкраїні понеслось – Кадило Істини". Зробити це – завдання грядущого покоління.
В цьому і лежать коріння містики України. Ніякої згоди не може бути з тими, які тихцем чи відверто те слово прагнуть задушити. Читайте Руданського, читайте Шевченка, навіть Франка чи Стороженка, читайте Літописи і приповідки народу, – і побачите, що не вважав наш народ за "вищу расу" ніяку з тих націй-п'явок, які від віків паразитують на тілі України. Не є для нас і не були "вищою расою" чи "вибраним" (щоб панувати над іншими) народом, – ні половці, ні печеніги, ні татари, ні поляки, ні суздальці, пізніше москалі, ні хозари. Україна має власне призначення і власну містику. Її гасла стають категоричним імперативом, безумовним наказом для сучасного покоління поколінь наступних, – особливо в цю жахливу добу, коли один з найяскравіших гасел на нашому стягу, стягу войовничої України, стає гасло перемоги ідеалізму над матерією, боротьби з замаскованим тисячами масок – антихристом.
Чужі нам містики можуть подати собі руки. Закриті від сліпців димовою заслоною "великих слів великої сили", заслоною облудного "апізменту", "прогресизму" й "демократії", ті сили ворожі Україні та праджерелам її культури, з'єднавшись, стануть для неї в стократ більш небезпечними. І в царині духовній, матеріальній і політичній. Такий союз приніс би нам чорну ніч неволі і рабства.
Ті, чиї серця не очерствіли дощенту, чий розум не потьмарився і чия не охляла мужність, мусять бити на сполох, "будити мертвих", як та Кассандра. Щоб не приймали троянських дарунків, щоб не впала українська Троя, щоб не "вогні погасли на руїнах Трої і дим від Іліона в небі зник". Щоб не стали українці "водоносами" й "дроворубами" чужих народів – великих чи малих чисельно.
Заяложеною фразою звучать у нас: "Христос воскрес, воскресне й Україна!" з Ним. Чи конче?.. Пригадайте, що відповів Христос тим, які домагалися цього воскресіння: "Чи можете пити чашу, яку я п'ю? Чи нести хрест, що я несу?"
Це страшне питання хай встане перед нами в усій його маєстатичній величі. Бодай перед тією когортою "ізбраних", які з багатьох "званих" прагнуть іти на чолі нації в її поході із смерті до життя...
Немає бо сумніву, що на плечі найближчого покоління Доля поклала страшний тягар бути бойовим авангардом тих, які в ім'я Христа вестимуть бій проти темних сил з-під різних знаків.
В ім'я нашої Правди, якою має бути Правда Розп'ятого, в ім'я вічного Києва.
Все починається з містики і все закінчується політикою.

Р. S.
Ці кінцеві зауваження для тих, свідомих чи ні, визнавців матеріалізму, які ставлять людську "логіку", "суверенний розум" або матеріальні "інтереси" класу чи нації – на перше місце, як основний двигун історичних подій. Навіть не зовсім осліплі матеріалісти, хоч би і дивилися на самі видимі факти, повинні бачити, що імпульсом великих рухів сучасності є чинники зовсім іншої природи, – чинники духовного, містичного характеру. Певно, Московщина живиться грабунком і розбоєм, але внутрішня пружина, яка пхає її до того, коріниться в невидимій сфері національної підсвідомості. Коріниться вона в аксіоматичній, бездоказовій вірі кожного майже москаля в його расову вищість над всіма народами, в містичній вірі, в покликання його нації дати "гнилому Заходу" правдиву, спасенну віру – московсько-шаманське "православіє" з катом-володарем, як головою "церкви", або "общинний" комунізм. Писав я про це і говорив в 1918р. в Києві ("Культура примітивізму"), і у Львові, і за кордоном ("Підстави нашої політики", 1921р.). Тепер часто можна читати про московське месіанство і в пресі нашій, і з книжках поза межами СССР.
Друге явище подібного, месіанського характеру – це постання ліліпутної державки Ізраїля і взагалі явище сіонізму, як політичного чинника в світі. І в цьому випадку, та державка, і політика сіонізму зродилася з містичної віри в історичне покликання жидівського народу ще з часів Старого Закону; "хто не вірить в чуда, той не є реальним політиком", – слова Бен-Гуріона. Ця віра є основним внутрішнім двигуном сіоністичної політики, не лише в Палестині і на Близькому Сході, але і в країнах Заходу, хоч, як я зазначив вгорі – ні один християнський народ не бачить ніяких підстав для тої віри.
На .наших очах виростає трете, подібне явище – воюючого Ісламу, арабського світу. Явище, якого джерела – теж духовного порядку і лежать в Корані, як в попередньому випадку – в Старому Законі (і в Талмуді). Марокканський султан заявив вже, що коли зривається тепер на ноги світ Ісламу, так це не завдяки якимсь причинам матеріального характеру, але тому, що про цей зрив, і то якраз в наш час, говориться в таємних пророцтвах Корану.
Можемо ми так чи інакше задивлятися на слушність чи обманність цих місійних вірувань, – ясно, що вони є могутніми двигунами, які підносять цілі народи до далекосяжних акцій... Європа повертається до доби релігійних війн і до доби боротьби за "або пан, або пропав" зі Сходом. Француз Андре Джосен пише у своїй статті, між іншим: "історія показує, що від часів троянської війни, поєдинок Європи з Азією безнастанно повторюється з перемінними успіхами й невдачами. Інвазія Греції під час медійських війн, завоювання Олександра Македонського, римське панування над Близьким Сходом, війна Мітрідата, боротьба партів проти римлян, бунт жидів, втихомирений Веспасіаном і Титом, навала орд Аттіли, арабські інвазії, завоювання Чингіз-Хана і Тамерлана, (і Батия – Д.Д.), наступ хрестоносців, взяття Константинополя турками – представляють історику образ вічного припливу і відпливу войовничих народів цих двох частин світу". Деякі з месіанських ідей (наприклад московська і сіоністична) можуть бути в союзі між собою, можливо знову вступлять в конфлікт, – це лишається без впливу на їх настанову до України і Європи. Занадто іншого характеру є національні генії тих народів – і нашого, як і їх плани.
Нині – місце Чингіз-Ханової чи Аттілової орди – зайняла московська орда, яка прагне мобілізувати під собою проти Окциденту народи Азії і Африки. І от – в цьому трагічному змаганні, теперішня правляча каста Заходу або шукає, ціною смертоносних уступок, "співжиття" з московською ордою, або – коли їй і протиставляється, то це протиставлення не є принциповим, воно позбавлене всякого духовного первня. Немає бо в собі такого первня ні зматеріалізована демократія Європи (за виключенням іберійського півострова), ні американська філософія. Виходило би, що в постаті дуже національно мішаної еліти християнського Заходу, – він не може чи не хоче апелювати до духових праджерел своєї містики, як це роблять вірні Корану чи Старого Закону...
Тим часом – моє глибоке переконання, моя віра, що без відродження містики християнства, містики Нового Заповіту, Захід не вийде із стану теперішнього скніння й духовно-політичного маразму.
Друге моє переконання, що все минуле України, всі її традиції, заповіти, її легенди, всі напоумлення її будителів останнього часу – Сковороди, Шевченка, Лесі Україніки і Франка в його "Мойсею", кличуть її на старий і новий шлях, стати словом і мечем, заборолом цивілізації, опертої на науку Галілеянина, проти нової московської орди. Як була наша країна таким заборолом проти печенізьких, половецьких, татарських чи хозарських орд в минулому.
Знають це москалі, І якраз тому чинять в Україні те, що чинили всі завойовники, які хотіли в корені задушити дух спротиву і духовну міць завойованих народів. Завойовуючи Галлію, Юлій Цезар зруйнував Алюзію, священне місце галів, місто їх храмів і жерців – друїдів, з скарбами їх таємної мудрості.
В наші "модерні" часи робляться подібні речі. Після поразки Японії, деякі просовєтські кола замкнули там школи і клуби, де виховувалася, в дусі прастарих лицарсько-самурайських релігійних традицій, еліта країни. З тою самою метою намагалися ті кола – хоч і безрезультатно – скасувати монархію в Японії, яка досі має там містичний характер. Врятувала той народ від цього особиста інтервенція ген. Д. Мак-Артура. Те, що робив Рим в Галлії за Цезаря, те саме робила і робить Москва в Києві і по інших містах України, де за останні десятки років відбувалися нечувані погроми нашої нації та її святинь.
Але – все вказує на те, що це останні конвульсії конаючого гада. Може він ще здобудеться на ще більше зло, ще більші нікчемності, може поробити нові завоювання чи ні, може уживаючи слів Л.Троцького, перед відходом з політичної арени, "так тріснути дверима, що світ затріщить", – все це буде лише агонія, конання. Очевидно тоді, коли Захід, а в першу чергу, Україна не розминеться з своїм, призначеним історією, великим посланництвом: знищити тріумфуюче нині царство матеріалізму, царство сатани в Кремлі.
Московська месіанська ідея видихається. Колишня містика царату – нібито устої суспільного ладу серед "анархічної Європи" – вмерла. Після визволення слов'ян з-під панування турків і німців, – вмерла містика московського слов'янофільства. Після стількох років більшовизму вмерла містика визволення трудящих під стягом Москви. Вмре й містика "визволення" москалями націй "пригнічених" Європою. Грізний Для Москви знак занепаду цієї містики – є більшовицька "керенщина", щире чи підступне, все-одно – шукання компромісу з Заходом, і переображення більшовицької "еліти" – з звірів, перед якими тремтіли мільйони – в свиней, які збуджують омерзіння й погорду. Московська північ буде відступати "во своясі", історія вернеться до тієї доби, коли не мала сили Північ, коли пишним цвітом цвіли країни Медитеранії, до якої належала і Україна, якщо станемо свідомі свого покликання.
На неминучий бій за своє національне "Я", і за свою одідичену з старої Еллади і з Нового Заповіту, культуру, – мусить вступити Україна. Вона вже вступила! Щоб перемогла, повинна черпати свою духовну, а тоді і фізичну силу з своїх духовних праджерел, з заповітів своєї містики, свого духа, без якого ніщо не є сила фізична.
Мусить Україна пізнати, що як ті легендарні сорок лицарів Києва, які після стількох невдач, таки здвигнули Святу Софію, святиню Премудрості Божої над Дніпром, – так і тепер перед нею стоїть те саме завдання – здвигнути наш храм і цитаделль перемоги ідеалізму над матеріалізмом. Духа над плоттю, віри над ірраціоналізмом.
Мусимо теж пізнати, що той храм і ту цитаделль здвигнуть не "прогресисти", "марксисти", "демократи" чи інші руйнівники нашої традиції і нашої місії, а, як в тій легенді – нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів й аскетів, вірних Заповітам не чужих, але власних традицій. Пам'ятати слова Шевченка, що другої

„Нема на світі України,
Немає другого Дніпра",

ні другого Києва.
Все починається з містики і все закінчується політикою.
Безплідною є остання без першої.

МІСТО ПРЕМУДРОСТІ БОЖОЇ

Це місто – Київ, місто Святої Софії. Покоління останніх ста років поволі забували про це, чим було і чим знову має бути наше вічне місто.
Особливий гріх під цим оглядом тяжить на людях XIX і XX віку. Довго перед революцією активна молодь українська відвернулася від релігії. Немногі з тієї молоді здужали ще вчасно покинути фальшивих "богів" матеріалістичних "пророків", та більшість залишилася вірною тим божкам до кінця життя.
Один в найвидатніших представників тієї інтелігенції, ворог комунізму, і за це замучений, ще в 1930-их роках, коли говорили про містерії духовного життя, лише "знизував плечима", бо все це були "метафізичні явища, що їх точна наука не може з'ясувати". А Церкві – як думав – належала б лише тоді опіка держави, коли б "вона виконувала якесь культурне завдання"... Отже, проповідь науки Ісуса з Назарету і Його культ – це не було ще гідне уваги "культурне завдання"...
Другий (як і перший) син священика, ставши знаним церковним діячем у Києві, – не відрікся соціалізму, і слугою вівтаря став лише для того, щоб "піднести національну свідомість українського народу". Ідеал того покоління був – бачити Україну "вільною, освіченою", а для народу творити життя щасливе і заможне", культуру ж того народу — бачила інтелігенція XX в. у мові, в піснях, танцях, вишиванках, писанках, в народних строях, звичаях, обрядах, в побутовій обстановці – в душі нації, і тільки Київ, як місто Святої Софії, Премудрості Божої, як місто безцінних скарбів духа, як вічне джерело духовного горіння й відродження, – не існував для тієї інтелігенції. Та й тепер многі з тих, що величають "золотоверхий Київ", ледве собі уявляють, що віками під тими золотими верхами таїлося. І тільки після революції, особливо в поезіях поетів "вістниківців", бачимо вперше бажання проникнути в містерію нашого Вічного Міста, в ще не скінчену роль його Святої Софії.
Рим стоїть на Сімох пагорбах, Київ – теж. З двох первозванних апостолів, один – Симон-Петро пішов благовістити в Рим, його брат Андрій – на Київські гори...
Легенда? Певно, наш матеріалізований вік цурається легенд. Але послухайте, що про них казав славний історик Огюстен Тієрі:
"Справжню історію знайдемо лише в легендах. Легенда – це жива традиція, і в трьох випадках з чотирьох, вона більш правдива, ніж те, що ми називаємо історією". І чи ж розкопки останніх десятиліть саме в Україні не підтвердили нам не одну "легенду", яку вважали фантазіями учених?
Незнищенну силу мають не раз ті легенди. І так як Рим, навіть після занепаду імперії, лишився центром прочанства всіх "алчущих і жаждущих правди", так само і наш Київ, навіть після того як упала наша середньовічна імперія, а наше святе місто зведено до ролі провінційного міста. Аж до самого приходу більшовиків – сотні тисяч прочан щороку текли "в Київ та Почаїв молитись", "у Києві великому всіх святих благати", "у Межигорського Спаса причащатись", "у Почаєві Святому ридати-молитись"... У Шевченка "мов на небі висить святий Київ наш великий". У Києві "храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють... У Києві, мов на -небі"...
Ось чим був Київ з його "легендою". Це духовний і релігійний центр, звідки випромінювало слово істини на всю Україну, а з неї далеко на Захід і Південь, на Північ і Схід. Польський учений О.Брікнер підкреслює високу вартість культури князівського Києва – в його історичних пам'ятниках, як Літопис та інші, – які "повстали в монастирі, розвинулись в суворо-аскетичному світогляді", любувалися "в широких релігійних поученнях", в "любові до правди". Нічого подібного не могли показати у себе інші слов'яни, не кажучи вже про лже-слов'ян, москалів. Цією культурою, яка була натхненна релігією, принесеною до Києва з "другого Риму", над Босфором, а перед тим з Старої Еллади, – Україна " стала славною і дивною в усіх довколишніх країнах" (читаємо в одному вірші). І ще в 1595 р. писав Київський католицький єпископ (українець за походженням) Верещинський:
"Многі згодяться з тим, що в усій Європі немає храмів, що дорогоцінними прикрасами стояли б вище за храми Константинопольський і Київський"...
Прозивали тоді Київ "православними Атенами", а Києво-Могилянська Академія була світочем християнської культури, куди стікалися спудеї з слов'янських і навіть неслов'янських країн. До цієї Академії йти в науку кликав Львівський Єпископ Й.Шумлянський за Мазепи. Адам Тременський називав Київ "суперником Царгороду та преславною красою Східної Церкви". З тієї Академії розливалася на Сході Європи і наука святих отців, і мудрість старої Еллади і Риму, Аристотеля, Платона, Плутарха, Томи Аквінського, мудреців Афону, – цього чернечого нашого Запоріжжя. Київ – був фокусом, огнищем, звідки променіла велика Правда, Вона надихнула Шевченка, вона надихнула собою всі ідеї, якими трималася вкупі, в силі і славі, колись з установами своїми держава українська за Володимира, Ярослава, Богдана і Мазепи, – ідеї права, упорядкованого, ієрархічного суспільства, культу отчизни, віри, справедливості і конечності щитами і мечами огородити своє Святе Місто і Землю від поганих. В обороні цієї Правди старої стає ще Сковорода, Шевченко і, почасти, Гоголь, в обороні старих аксіом національного життя, без яких анархія захоплює і світ окремої людини і світ людської спільноти – нації.
У другій половині XIX ст., від Драгоманова, – верхівка України вже приносить жертви новим, фальшивим богам: людського суверенного розуму ("мудрості по плоті"), людського інстинкту, нічим недисциплінованого, отарного матеріального "щастя". Був це пишний розцвіт "народолюбства", соціалізму і комунізму, коли відвертатися стала Україна, в її майже всіх верствах, насамперед у вищих класах, – від мудрості безцінних духовних скарбів, зложених у книгосховищах старого, християнського Києва, або в архітектурі, фресках, плоскорізьбах, орнаментах Святої Софії, Михайлівського монастир, в "житіях" "печерян" з Київської чи Почаївської Лаври, коли то оборонцям Києва й України спішило на поміч "войсько із мечами", що "не йде землею, а облаками"; що змушувало ворога "назад рушати", як то співається в пісні про Почаївську Матір Божу...
Хутко розпалася кара над тими поколіннями за нове поганство. З почуттям жалю, вини, кожний з нас, мандрівників на чужині, згадуючи Київ і Святу Софію, мусить сказати словами поетеси-пророчиці:

„Ти в руїнах тепер, єдиний наш храм, Вороги найсвятіше сплямили,
На Твоїм вівтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили".

Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари-кочовники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською "мудрістю" нашого "прогресивного" віку, вони знають що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої – Київ. Вони знали, в чому джерело нашої будь-якої – і мілітарної, і духовної сили. З своєю шаманською хитрістю задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ. В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Грозного, хан Менґлі-Ґірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові – золотий келих з диском з нашої Святої Софії... Руйнацію Запорізьких святинь проводять посіпаки Петра і Катерини. Нівечить Київські святині Микола І. Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський монастир, храм патрона Києва, переможця змія, оборонця від усіх нечистих сил, архистратига воїнства небесного. Кодло бісівське в Кремлі знало і знає, в чому таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший дух, страшний для них і невблаганний, з-під знаку хреста.
Гасла сучасного деградованого світу? Його нові ідоли? Механічний "прогрес", індустріалізація, колгоспи, "сучасна Україна", ідилія "щасливого і заможного життя", яке запровадить всесильний "людський розум без віри основ"? Все це порох й омана! Під цими гаслами ніколи не відродиться Київ, ніколи не вирветься Україна з пазурів московського крука. Вона відродиться, коли піднесе прапор Старого Києва, оборонця нашої великої Правди проти лжехристиян з Півночі. Тільки ця, заповіджена Києву Правда Первозванного, надихне борців за неї силою духа, вірою і завзяттям, тільки вона, і ніяка інша. Та сама, якою перейняті були Володимир, Ярослав, Сагайдачний, Вишенський, Богдан, Мазепа, Шевченко. Вона створить з Києва і його землі не мирний край ідилічних гречкосіїв або "прогресивної інтелігенції" – безборонну здобич для завойовника, а традиційну Україну "печерян"-аскетів І войовників, лицарів хреста і меча, що без них в рабів обертають мирних плугатарів "на нашій, не своїй землі".
Немає на Сході європейського Окциденту другого великого духовного центру, другого міста Премудрості Божої. Київ – місто "велике, трагічне й шляхетне, розтерзане і живуще, вимучене і невмируще, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю овіяне, віковічну істину в собі ховаючи, мужнє і ласкаве" (А. Любченко)...
Місто, що "величаво розсілося на горбах, наче володар на престолі", що "робить враження другого Риму". Тут відчуваєш і розумієш благословення святого Андрія... Чуєш, як росте в тобі якась нова сила", щоб боротися за "ідеї правди і свободи" (Дм. Мирон-Орлик). ...Направду:

"Живе життя і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить" 

нашого Києва, з його патроном – святим Михайлом.

Покійний Л.Мосендз писав про один свій сон:
"Снився мені сон, був я на широкій хмарі, під темним зоряним небом і ангел показував мені будівлі... А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставах блискучі діаманти. Бачу їх!

"Це народи світу!" – сказав ангел.
"А де ж Україна?" – запитав я.
"Ось!" – і показав на сьомий з ряду діамант. Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... І я відчуваю той трепет... А чи ви знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам святий Михайло, що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал. Мені колись казав знайомий чех:
"Страшного маєте патрона, будете великим народом!" – один із сімох діамантів"...
Цей сон... Легенда святого Андрія.. Вічне Місто Премудрості Божої над Дніпром... Місто святих аскетів і войовників. Велике призначення заповіли йому – легенда та історія. Вже вступив "Київ великий" на шлях того призначення, і ще в цьому столітті довершить його.
Лише під умовою: коли відкине геть від себе, розтопче і, як святий Михайло, запхає списа в "пащу змія", в глупу "мудрість віку цього", премудрість "современних вогнів". Коли нові войовники підуть під прапором не людської, а премудрості Божої. Коли учинять так, щоб ніхто більше не смів зробити ні з Києва, ні з Святої Софії – "вертеп .розбійників"; щоб не віддав Господь нашого "виноградинка" – іншим; щоб "не лишився дом наш пуст". Щоб не лише сили над нами заповіли нашому вічному місту його велике призначення, а щоб ми самі захотіли здійснити його. Привернути давній блиск Києву, коли то – як стоїть в старих письменах – "німці радовахуся, далече будуче" від Києва, а предки москалів сучасних – череміси і мордва – "бортьничаху (данину воском даючи) на князя великого Володимира" київського...

ЗА ДУХОВНУ СПАДЩИНУ КИЄВА

Нестертою досі плямою на сумлінні Заходу є контакт деяких його середовищ з так званою "православною церквою" СССР.
Рідко хто в Європі свідомий ролі, яку в світі мала б, в намірах Кремля, відіграти та "церква". До тих не багатьох свідомих належить журнал "Екрі де Парі". В ньому згуртувалася невеличка дружина людей, які в мистецтві і в політиці хочуть протиставитися сартрівсько-мендесівсько-пікасовському, москвофільсько-"прогресивному" бедламові "сучасного" Парижу.
В одному з останніх зошитів того журналу є цікава стаття П.Берже "Ля труазієм Ром". Автор переповідає коротко історію перед-сталінської, а детальніше сталінської російської церкви. "Конкордат", підписаний 23 вересня 1943 р. від імені СССР Сталіним і митрополитом Сергієм, мав далеко візовану мету. Цією метою і було: зробити з російської церкви знаряддя московського імперіалізму. Церква російська, пише Берже, ніколи не відзначалася духом спротиву кесарям; завжди була на послугах їх політики, зовнішньої і внутрішньої. Під час більшовизму – та церква мала своїх мучеників, але не відвертих войовників проти безбожницького режиму. Тепер вона цей режим благословляє, віддаючи Боже кесареві. В декларації митрополит Сергій, під час війни, заявив, що, хоч "існує в Росії проти-релігійна пропаганда, але переслідування церкви давно припинилося"... Це було явною і свідомою брехнею, а благословляючи режим, що проводить антирелігійну пропаганду, митрополит Сергій ствердив мимохіть, що між його „церквою" і релігією нічого спільного не лишилося.
Після підписання того "конкордату", почався новий період церковної політики СССР – політики з метою духовної гегемонії, першості російської церкви в православних землях поза межами совєтської імперії. Кремль хоче вже тепер зробити з православ'я нову 5-ту колону свого імперіалізму, "екуменічну колону", як каже автор. Ієрархи ж підсоветської церкви вмить збагнули, що безбожницька держава комуністична – нехай у її власних інтересах – допоможе церкві російській осягнути її стародавню мрію, зробити московського патріарха "католікосом" всіх православних Євразії, Африки й Америки (в цій останній автор налічує 1 200 000 греко-православних). Друга в ранзі особа советсько-церковної ієрархії (Сергій від 1943р, є вже патріархом), – архиєпископ Николай, переїздом через Західну Німеччину, заявив, що "шлях до спільноти народів може бути здійснений в християнській спільноті", – очевидно, очоленій московським Сергієм...
Щоб розвинути думку Берже, додам від себе: перше гасло Москви було – "слов'яни всіх країн, єднайтеся!", потім – "пролетарі всіх країн, єднайтеся!", тепер – "колоніальні народи", а на поготові, вже спроквола витягається трете гасло – "православні всіх країн, єднайтеся!". В усіх трьох випадках, річ ясна, під проводом Москви...
Здійснення цього задуму, спільними заходами безбожницького режиму і безбожницької церкви, вже поволі наступає, в супроводі злочинної байдужості, або навіть туподумної симпатії деяких представників західної "еліти". Той самий Николай заходився вже організовувати "систему обміну" між молодими протестантськими теологами і російсько-православними семінаристами. Московський патріарх має під своїм керівництвом всі православні церкви СССР, а його дієцезія обіймає 2,1 мільйони квадратних кілометрів. Той же патріарх уже підпорядкував собі колись автономні церкви України, Грузії, Вірменії, Білорусі, Латвії та Естонії, так само і Православні церкви Болгарії, Румунії, Албанії, Чехії, Словаччини і Польщі. В східному Берліні має резиденцію екзарх московського "третього Риму" для "всієї Німеччини", московський єпископ "всієї Австрії" має резиденцію у Відні. А з чотирьох східних патріархів – двоє, Александрійський та Антіохійський, визнали слов'янського патріарха. Під керму Сергія віддано і 6 мільйонів "навернених" греко-католиків Галичини і Румунії. Остаточною ж ціллю цього руху є, пише автор, що криється під псевдонімом Берже, – "здійснити претензії російського православ'я на екуменічність, тобто перенести в Москву осідок всесвітнього православ'я, а через це, перейняти роль і значення Візантії, стаючи, нарешті, "третім Римом". Ціллю совєтів є ужити цю силу на користь, теж екуменічної (всесвітньої) революції...
Автор трохи догадується про роль православного Києва. Пише він, що "підтримка совєтського уряду імперіалістичних тенденцій російської церкви, ясно прозирає з статуту, визнаному СССР московському патріархові над автокефальними православними церквами Грузії, Вірменії та України. Конкордатом 1943р., комуністична держава визнала за Грузією право мати свого патріарха, під московським. Два роки по тому, те саме право визнано за вірменською Церквою, яка зайняла трете місце за патріархом московським і грузинським. Що ж до української Церкви, яка на шість віків старша за московську, то комуністична влада, як раніше царська, – не тільки заперечила її стародавню першість, але просто скасувала її автономію. Старий спір між Москвою і Києвом був вирішений Сталіним на користь російського верховодства, точно як у 17-ому віці. Комуністична влада визнає всі православні спільноти, крім української Церкви. Ця є в очах совєтської влади неподільною частиною російської Церкви, а київський митрополит був змушений задовольнитися рангом екзарха, канонічно підпорядкованого російському патріархові".
Стільки автор француз, який дальше не затримується над причинами, виглядами і значенням ривалізації Москви і Києва в надрах зачепленої ним преважної проблеми. Яке для України має значення це грядуще "оправославлення" більшовизму й "конкордат" російської церкви з дияволом?..
Москалі навчилися від татар збивати в один кулак свою орду, але вони безсилі випродукувати якусь ідею. В області матеріальній вони живуть грабунком чужих земель, в області духовній – грабунком чужих ідей. Від Візантії вкрали ідею світового цісарства, від чехів – ідею всеслов'янства, від німців і жидів (Енґельс-Маркс) ідею "соціальної справедливості" – комунізм, від французів – ідею революції "санкюльотів" (безштаньків). Бо голе бажання неситого молоха московського, бажання красти, вбивати і присвоювати собі чуже, бажання народу-паразита, треба ж було прикрити сліпучими гаслами – теж вкраденими і дефігурованими, чужими ідеями. Без них не пішов би на московський гачок плебс, який хоч і дає себе взяти за чуба (деципіатур!), але й "вульт деципі", любить, щоб його дурили сліпучими гаслами, як дурний заєць, що бігтиме перед вами приписаною доріжкою, поки бігтимуть за ним сліпучі вогні вашої дрезини в лісі... Так як пів віку перед 1917р. почало меркнути сліпуче сяйво "самодержавця", так тепер вже почали гаснути вуглі комуністичної революції. Не мають значення "воплі" Кагановича на старі ноти "ґром побєди раздавайся". Він і сам знає, що всує "вопить", бо інакше чого б поставили тепер свою карту більшовики не на соціальні, а на національні революції в світі поза СССР?.. Чи мине до того часу "время і пол-времени", як віщують пророки своєю не-збагнутою мовою, чи "залізне число" літ, – але крах всієї "вавилонської вежі" сучасної матеріалістичної цивілізації наближається кроками велетня, І коли ця потворна вежа розпадеться в руїни і треба буде наново будувати життя, – людство огорне потяг до всього спіритуального, надплотського, (цей процес вже почався), як до єдиної провідної зорі, що виведе з пекла сучасності. Це відчувають "маги, бонзи і жреці" і російського уряду, і російської церкви (Каганович – теж!). І якраз на цей випадок готують новий маскарад – вставити для дурних "зайців" нові "православно-екуменічні" жарівки до лампи кремлівської дрезини. Обдурити і цей грядущий порив мас, як намагалася Москва обдурити і перевести на свої рейки порив до визволення слов'ян, чи пролетаріату, чи колоній – от суть союзу більшовизму з православієм.. І в цьому же таємниця непримиримо ворожого ставлення Москви до Києва, яке, не розуміючи його причин, стверджують як факт "Екрі де Парі", особливо в ривалізації тих двох міст на полі церковно-релігійному. Для соціальної революції – москалям потрібний був Маркс. Для того, щоб "матушка" могла – як прийде час – з'явитися в масці вождя "духового оновлення" світу – їй потрібний Київ, потрібна буде Лавра, старокиївські святині, легенди й інше. Все це вона буде красти, як Андрій Суздальський украв ікону Вишгородської Божої Матері, яка тепер вже стала "наша, масковская".
Ось чому, в намірах Москви, Київ не сміє мати не лише самостійності церковної, а навіть автономії. Бо без Києва світова місія московського "православ'я" – є утопія. Це знають московські бонзи і жерці. Знають вони теж, що на заваді будь-яким світово-амбітним планам Москви завжди ставала Україна, яка завжди була осередком всієї християнсько-православної духовності й містики; завжди поза Візантією був Київ. Так само як первісне християнство найкращий грунт для свого зерна знайшло не в Юдеї, а в готовій духовно до його прийняття Елладі, так само найкращий грунт знайшло східне християнство на пересяклій здавна еллінською культурою – через нашу Понтиду – Україні. Не в шаманській Москві, яка лише те християнство, те православіє спотворила. Москва, як могла й вміла, калічила українську Церкву Православного Києва, як тепер калічить католицьку Церкву в Польщі, в Угорщині і т. п. Тим не менше знають московські бонзи і маги (як ні, то Каганович їм ще пояснить), що коли наступить час, коли в руїни розпадеться створена Москвою вежа вавилонська комунізму, то зголоднілий православний схід, "жаждущий і алчущий" духовної Правди – зверне свої очі до Києва, з його легендами, з його містикою, з його вірою, вірою Мазепи, Богдана, Сагайдачного, Ярослава й Володимира.
Це буде "паслєдній і решітєльний бой" між Києвом і Москвою за гегемонію, за першість на Сході. Бо на ньому немає місця для двох потуг.
Про неминучість цього останнього бою знає, шукаюча нову маску, новий обман, Москва. Найвищий час, щоб і ми про це знали і до цього останнього бою були готові з мечем і світським, і духовним.
Без цього останнього непотрібний перший.

ІРОДОВА ПОЛІТИКА ("Огню іскра великого").

Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз-у-раз лунає з газетних статей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі...
Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах" червоної Думи боярської або в так званій "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духового чинника, можна кинути світло на це питання – чи довго ще буде каратися Україна?
Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговували, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння: "За що? За що ж їх"?!
Та на тому не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих в Україні, що "сиділи нишком", на масу "нейтральних" і "лояльних". Це зовсім збило з пантелику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують".
На подібне питання дав дотепну відповідь цар Філіп Македонський – еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він завойовував одне грецьке місто-державу за другим, мав він всюди в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануїльських, Затонських, Ю.Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Наґів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку"; коли вони благали й питали Філіпа посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? – ті відповіли: коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Філіпа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно! Так думають і московські Філіпи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", – це не вимагає детальнішого пояснення. Це зрозуміло кожному.
Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? – ось чого не годні второпати чутливі поети і прозаїки. Філіп, цар Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони всім серцем його ненавидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую по пам'яті)... Тому й нищив цар, на всякий випадок, і масу тих невинних... З тих самих причин проводить народовбивство й Москва в Україні.
Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би різні "шибайголови" і "глупі романтики" не бунтували проти Москви, то не було б і репресій проти широких верств народу, ні проти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Філіпи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну й безпощадну!
Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюють навіть тоді, коли не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все ніби то обернено в покірливу юрбу?
Чи справді все? У 1871 році Франція Луї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питав Бісмарка: вже ж імперіалістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ще воює Пруссія?
— З Людовіком ХІV-им! – була відповідь.
Пруссія воювала, здавалось їй, з невмирущим духом старої історії, войовничої, героїчної Франції Людовіка XIV, Вобана, Тюрена, – з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо.
Як Гогенцолернська Пруссія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком ХIV-им, так Росія, навіть yf початках нашого століття все ще нищила в нас "мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові боявся Петро І знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана. Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух в Україні був "заплямований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, В.Винниченко, або українські "радикали", – такі ж чужі духові мазепинської України, як Тієр з товаришами були в 1871 році – чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни – білі й червоні – що з Грушевського й Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів в Україні.
І не помилилися! Доказ – спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим незнаними іменами, як Ю. і В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани антибільшовицьких повстань і т. п. Ніхто інший як Винниченко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час протягом цілої української революції, що саме вони, ті, які не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими націоналістами"-мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що, хоч і не були вони опрацьовані просвітницькою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. Зате ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди хоч мовно напіврусифіковані (українські "ірландці"), були насичені ще духом нашої історичної давнини.
Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Філіпи, розметати весь попіл, затопити водою – ану ж погасить тоді й ту чи другу іскру, які десь непомітно ще на пожарищі тліли. Звідси масове винищення українців голодом, концентраційні табори, табори смерті, терор, масові виселення, вся політика народовбивства Москви в Україні.
Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і послав вимордувати всіх немовлят у Вифлиємі і в усіх його околицях, від двох років і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить народ з-під влади Ірода... Може й Іроди в Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московського дракона? В кожному разі політика масового винищення в Україні – не лише ворогів Москви, а й тих "нейтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода ("Ірод цар стривожився і весь Єрусалим з ним"), що на тому пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спалить варварську імперію. Треба, отже, бити наосліп, вгору, вниз, вправо і вліво, без розбору – активних і покірливих, бунтарів і нейтральних – всіх! Ану ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми неволі? Та ж спротив України, що – в 1941р., коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, – це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!
Що ж запалює їх, ті іскри в наших душах, в душах того чи іншого українця? Це буває по різному... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньковецької... – в старі часи. Або повна суґестії і невідпертого чару картина Репіна – "Гетьман", опертий рукою на гармату (під яким, в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький Отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівча, Олени Теліги, яка бачила ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів. Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "рутенця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сенкевича "Огнем і мечем": нехай у них з знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але – всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару...
В одній із новіших совєтських історій російської літератури, відверто висловлюється – назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, – висловлюється догану, як міг він протиставляти Петру "Великому" "ізмєнніка" Мазепу, як рівнозначного володаря і рівно-вартного противника...
Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, – ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вразливі душі, яких шукає для того, щоб вбити, московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватися, в сухих, вогнистих, горючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка.
Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "нейтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода в Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям – думають Швейки) – є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давньому блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи.
Вирішать це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати яке міцне царство насильства і зла.

ПАКТ З ДИЯВОЛОМ

Наш вік "прогресу" позбувся забобонів, і не вірить в диявола. Але один мудрець сказав, що найгеніальніший трюк чорта був той, коли він переконав людей, що він не існує. Ті, що знають про його існування, одні боролися й борються з ним "постом і молитвою" (як заповів Христос), другі ж – заключили з ним пакт приязні, шукаючи в нього допомоги в своїх темних ділах, взамін продаючи йому свою душу.
У Ґете диявол з'явився Фаустові в шатах середньовічного кавалера. В наш час, "народних демократій", приходить він в подобі "камарінського мужика", московського пикатого різника, веселого, п'яного й хамоватого Ваньки. Постать, яка в добу скасування всякої дистинкції, користається особливою популярністю.
Перший його, явний візит в модерні часи, був візит польському Фаустові, що в своїй країні, як відомо звався "пан Твардовскі". Запропонував він дати йому в повне посідання галицько-волинську Марґариту і, після кривавих років 1914-20, – "вічний мир" і "приязнь". Взамін заприсягнув пан Твардовскі ніколи більше не підносити меча на заприязненого московського диявола, за яким визнав повне й виключне право розпинати Київську Україну. Кров'ю цієї жертви замість чорнила, й підписав, в Ризі в 1920 р. пан Твардовскі свій пакт приязні з червоним Мефістофелем, запродавши йому, подібно як колись доктор Фауст, свою душу.
За кілька років після того, в Раппалло, зустрівся з московським чортом нащадок ґетівського Фауста, а в 1939р. підписав з ним пакт вічної приязні. Фауст обіцяв ніколи не підносити меча на московського диявола, ні проти пекла, що той розвів на шостій частині землі. Взамін обіцяв диявол дати йому, в посідання польську Малґожату і всі землі, які завоює собі тевтонський Фауст, за виключенням західноукраїнських, які мусили піти на знущання і хресну путь московському дияволові. Не атраментом, а кров'ю цієї жертви підписав тевтонський Фауст цей пакт "вічної приязні і союзу" з дияволом в 1939р., продавши йому свою душу, в яку тоді увійшов сатана.
В тому самому році не продати, а вже віддати свою душу мусив пан Твардовський червоному Мефістофелеві, що прийшов забрати її якраз, коли вона благала його допомоги від напасти з Заходу. Бездушним трупом лежати над Вислою лишився пан Твардовський, через 19 років після підписання пакту в Ризі.
Коли скоро потім життя нестерпним зробилося для Фауста з крайнього Заходу, він теж звернувся за допомогою до московського чорта. Цей її радо надав у 1941р., бо й проти нього самого зворохобився союзник з року 1939-го.
Коли цей останній, вже переможений, лежав на землі, червоний диявол прийшов по його душу, в 1946 році в Нюрнберзі, 22 роки після Рапалло, яке було вступом до душепродажного пакту 1939 року. А після перемоги, Мефістофель підтвердив підписані з союзником з Заходу, під час війни, пакти й нові умови. Фауст з Далекого Заходу присягнув, за отриману поміч – нічого не робити проти Мефістофеля, чи без нього, і впустити його в свою душу, і в свої, західного Фауста, землі. Зобов'язався західний Фауст ще впустити емісарів диявола в свої парламенти, в партії, в уряди, в пресу, в радіо, в мистецтво, в літературу, в секретні атомні робітні тощо. А однією з точок цього пакту була та, про яку згадує Відман в "Історії Фауста", а саме: ніхто, крім Фауста, не смів в товаристві ні бачити, ні пізнавати диявола...
Так з'явилися емісари останнього на Заході, замасковані як атоли миру, як учені, народні представники, посли, політики, як слуги церкви, туристи, спортсмени, театрали і т. п. А тих, хто намагався ту маску здирати, зобов'язався Фауст карати або висміювати ("червоні оселедці!"). Зобов'язався теж Фауст, який об'єднав всі нації, розпочати нову еру "миру, свободи і справедливості" в світі, але у союзі і в порозумінні з червоним дияволом і ніяким способом не помагати народам, які бунтували проти московського Мефістофеля. Спеціально на Україну мусить бути накинуте покривало мовчанки, щоб всі на Сході і Заході уважали її мертвою.
А коли західний Фауст дружнім потиском стиснув заплямлену кров'ю мільйонів лапу червоного диявола, останній вельми звеселився і своїм друзям з-поміж найближчих довірених Фауста, дав титул "почесного вельзевула".
Час біг. Пану Твардовському з'явився московський диявол по його душу, – 18 років після підписання пакту. Нащадкові Ґетового Фауста з'явився він, забрати його душу, 20 років після Раппалло, що було вступом до пакту 1939 р. Від пакту Західного Фауста з дияволом – минає вже досить років... І коли деякі з оточення цього Фауста в страху і тривозі, пробували ворохобитися проти грядущої страшної небезпеки, щоб рятувати свою душу, чули вони у відповідь цинічний регіт диявола і його саркастичні слова: "Чи ж ви самі не прирекли мені все чинити зі мною і нічого без мене? Чи не відчинили мені свою душу? І чи ж не призначив я вас почесними моїми вельзевулами? І чи ж не стоїть у ваших же святих книгах, що не виганяється диявола вельзевулом? Що ж хочете від мене? "Тепер їжте, хоч повилазьте!".
Справді, вельзевулом не вигнати диявола – про це написано в святій книзі Фауста, яка перестала бути святою для нього. Тому й не виблагає він собі від Бога чудесного спасіння., бо і Христос не творив чуда там, де не було віруючих. Не переможе диявола ніякий Фауст, хоч би яким могутнім володарем був у своїй країні, коли в душі його володарем став диявол. Перемогу над ним здобудуть нові люди – ті, про яких казав Шевченко, що за ними "сила архистратига Михаїла", сила хреста.
Особливо нам треба знати це. Бо – не марно від всіх згаданих Фаустів жадав московський диявол – в 1920, 1939 і в 1945, – щоб віддали йому в неподільну владу – землю з столицею на Київській горі. Бо тій горі московський диявол заповів боротьбу на життя і смерть. Бо знає він, так як і ми, що:
"Живе життя і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить!"
Пізнати цю силу і віднайти її в своїй душі – ось гасло грядущої доби. Не доби поразок – звитяжної доби!
Бо все починається від містики, і все закінчується політикою.

Торонто, 1957.