В чому сила організації?

Дмитро Донцов

Суть всієї політичної кризи наших днів — це криза провідної верстви.

Порівняйте постаті колишніх провідників і — теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духовну силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу — Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотні інших, що видніють нині з газетних заголовків. Коли візьмемо Україну — недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, – в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часи Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.

Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули на гору після першої війни, відзначалася передусім браком візії, далекосяжної ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася фундаментальних, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова "еліта" — гасло "муравлиної праці", буденної латанини, заміняючи політичну мудрість її сурогатом — крутійством.Їх тактика була тактикою відкладання "на завтра" фундаментальних рішень, уникання неминучих конфліктів, замилювання очей на завтрашній день, страху широкого жесту. Була це у нас тактика "малороса", що був, як то кажуть, "хоч дурний та хитрий" (я сказав би: хоч хитрий, та дурний). Була це політика "злоби дня", підлещування до маси, політика демагогічного пацифізму, що закривав очі на неминучі конфлікти; такого ж соціалізму, який хотів будувати свою утопію хоч би ціною розгрому або поневолення своєї нації.

Наслідки правління таких "еліт" були катастрофічними — і в Європі, і в нас. У нас воно привело до пропаганди пацифізму — в переддень і під час затяжного збройного конфлікту з Московщиною, до гамування національного героїзму, таврованого як "шовінізм" і до затьмарення яскравої ідеї самостійності пропагандою нерозривності співжиття з "братнім по крові і духу народом російським", до морального та інтелектуального роззброєння нації і — остаточно до програшу боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти власної волі і переконань була змушена вести, не маючи до неї ні запалу, ні бажання, ні ідеї.

30 років минуло від тих трагічних часів, але загальний тип тогочасних "національних провідників" залишився в нас далі той самий. Велику яскраву ідею вони висміюють як "вузьке доктринерство", героїзм — як "авантюризм" (коли не "бандитизм"), а найгіршого ґатунку угодовство вихвалюють як політичний "реалізм". Вижебрати маленьку й тихеньку Україну від сильних світу цього, або її видурити – було їх гаслом...

Психологію цієї просвітянської еліти дуже добре колись окреслив Ю.Липа, ще до того, як сам їй не піддався. В одній старій поезії писав він про "жебраків при дорозі о ялмужну просячих":

"Виведу націю я на роздороже,
Попхинькаю над нею,
Пограю на лірі —
Може подивуються такій гарячій вірі
Інші народи з моцею своєю.
Скажуть: — то учтива дитина, хороша,
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стримить, щоб щось злого зробити.
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
— Хай нам світить надія,
Хоч би й без дати.
Лиш не треба, на Бога, не треба
Щоб вона повставала, вбивала!
…Ой, тяжко, брате,
Меча брати!
Якби так зробити війну без пожару! 
Якби так зробити націю обережно, потихеньку, 
Годувать її книжечками у затишнім курничку. 
І вивести на світ готову, без боротьби, 
Перехитривши всіх? 
Ні, не сваритися. 
Не гнівити дикість,
Тупоту і підсвинків з чужими агентами. 
Ні, зробити всіх президентами."
Таке було "вірую" цієї "еліти"!

Повно було у нас такої еліти в 1917-20 роках на Україні, зокрема в 1922-39 в Галичині. Повно її і тепер: тих могікан соціалістичної винниченківщини і галицького "ундівства", як в Європі, так і в Америці, й Канаді. Це ж ті "жебраки" о "ялмужну просячії", ліплять свої "об'єднання" не із настановою на геройські українські сили, а зневагою до тих сил і надією на ласку "інших народів з моцею своєю". Це ж вони — як і перед війною — хочуть викинути з суспільства всі нежебрацькі елементи, які вірять в ідею і готові за неї боротись.
Та найжахливішою хворобою тієї "еліти" є навіть не та "ідеологія" жебраків придорожніх, але самий її склад, добір, освіта.

Розум, серце, мораль колишньої європейської (в тому і нашої старокиївської, й козацької) еліти формувався в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Академії. Дух і етика теперішньої "еліти" — не формуються ніде. На моральні якості, чи характерність її членів — модерній "еліті" наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, "гнучкошиєнки", люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. Повно було в такій "еліті" фарисеїв, інтриганів, чи "діячів", які за власну кишеню вважали партійну карнавку, або народний гріш, повно тих "хитрих та дурних" малоросів з породи "реалістів" і політичних полатайків...

Така "еліта" була шкідлива для своїх, а для ворога не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі легко було залякати. Тих, які були підлуваті — легко було купити. А полегшувалася та процедура тим, що така "еліта" не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та "помилки" хоч жертвами тих "помилок падали сотні і тисячі наївно віруючих в ту "еліту" людей.

З тим всім треба скінчити! Провадити націю не сміють "жебраки при дорозі", або ті, кого Шевченко звав "донощиками і фарисеями". Підставою творення "еліти" мають бути — як у старовину — вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди — можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Писав ще Константин Острозький: "Достойними — достойная созидатися і чесними — чесная совершатися обиче і через годних людей годния річи бувають справовані".
В доборі тих "чесних", "достойних і гідних" — є таємниця сили всякої організації.

Вересень 1948