Дмитро Донцов
Слово „фарисеї", колись прив'язане до певної психічної породи людей одної нації, стало словом інтернаціональним, бо ця порода людей знайдеться в кожнім майже народі, — на означення крутіїв, дурисвітів, словоблудів і гіпокритів та донощиків; особливо в якійсь привабливій масці на те, щоб в інтересах своєї групи підкупити, обдурити, або залякати якусь громаду чи нарід для своїх цілей політичних. Історичних фарисеїв, які донощицтвом до римської влади посягли смертного присуду на Ісуса Христа, Він (Христос) — одверто, в їхнє обличчя — назвав „дітьми диявола, батька брехні". Пишні слова фарисеїв про „об'єднання" чи „дружбу" народів, про їх „свободу", про „гуманність", про "рівність і братерство"; та рівночасно і проти „релігійного фанатизму" і націоналізму („шовінізму"), а тому, хто бачить за маскою фарисеїв справжнє обличчя Нечистого, — не дасть він себе ні обдурити, ні підкупити, ні залякати. Але скілько є політиків сучасности, які через свою сліпоту, повіривши фарисеям, ведуть націю до катастрофи...
Це й спостерігається вже більше як півстоліття нашої доби. Доби демократії, соціалізму і комунізму. Вже москвофіл і демократ Драгоманов казав, що демократ „не може не бути соціялістом", а соціяліст, як бачимо нині, не може не бути комуністом. А всі разом вони є ненависниками націоналізму. Насамперед ненавидять вони „фанатичну релігійність". І то є такі навіть поміж високими церковниками, — і православ'я, і католицтва, і протестанства. Є такі, які в ім'я „любови ближнього" братаються з большевицькнми людоморами, в архиєрейських рясах, боячись і слово промовити в обороні міліонів християн, мордованих в большевицьких колізеях московськими червоними „кесарями"... Є серед тих достойників і такі, що навіть на еміграції визнають над своєю церквою зверхність большевнцького агента в рясі, є і українські протестанти, які твердять, що прийняття Києвом православія від греків спричинилося до культурного і політичного занепаду України; тому, що Київ волів підтримувати греків чи Рим, а не юдеїв. А самі просили, щоб „світле правительство совєтського Союзу" вислухало їх молитви (“Шлях", 4.1-2, 1971) і молилися „за уряд Росії"; а в деяких церквах на Заході церковні служби виглядають на великий кабарет. Бажання демократичних „віруючих" не допустити до повстання воюючої Церкви виходить з того, щоби забити в людській душі велику віру в силу Духа („емотивність"), горіння серця для перемоги над дияволом, якого метою обернути людську спільноту в отару потульної худоби, і тому, власне, матеріалісти і політичні калькулятори так ненавидять націоналізм, з його емблемою „Хрест і меч", з кличем до повороту до „духа нашої давнини" з її традиціями лицарства козацького.
По друге, демократи, соціялісти, комуністи та інші фарисеї, під фальшивою маскою „свободи народів", з гаслами „самостійність" і державна незалежність, — знову і в політиці мають на думці щось інше. Бо демократи віддали варварському СССР майже всіх слов'ян, майже цілий Балканський півострів і половину Німеччини. Вони готові були віддати комуністам і большевнкам Еспанію перед 2-ою світовою війною, щоб там сиділи московські комуністи, у вузькім сусідстві з Францією й Англією. Хто під час 2-ої світової війни бачив фото з радісними усмішками Черчиля і Трумена, як вони стискали руку Сталінові, той розумів, чого варті пишні народолюбні фрази тих шефів демократії, і як вони радять застосовувати на практиці фарисейське гасло „свободи народів"... І це пояснює нам, як світові демократи ставляться до гасла визволення нації. Так само як і їх бажання коротко перед війною: Замість станути по стороні оборонця християнства Франка, незалежности та свободи еспанської нації, кидали вони многих демократів французьких в обійми соціалістів і московських большевиків, які влізли в Еспанію, щоби побити генерала Франка з його „фашистами".
Зрозуміємо і ненависть демо-соціялістів (разом з комуністами) до „догматичного", „ексклюзивного" і „шовіністичного" українського націоналізму... Цю ненависть до націоналізму - удалося прищепити і нашим адораторам Маркса і Леніна. Один соціял-демократичний галицький „самостійник" і ненависник всякої „догматичної" ідеї писав, що коли для тріюмфу соціялізму треба залишити рідну мову, то треба це зробити (В.Левинський). Другий, наддніпрянець, високоповажний демократ і „ес-ер" заявив, що у „Віснику" (1920-ті роки) я паплюжу „чудові демократичні традиції'' цього ж журналу; та що в ім'я тріюмфу соціялізму Маркса, Леніна і Троцького, - українці мусять дарувати московським катам зроблені ними на Україні кріваві масакри (М.Грушевський), - і поїхав служити московській орді; так само, як і Винниченко...
Коли ж, змушені війною і повстанням проти Москви народніх мас України, подібні наші соціялісти твердили і твердять, що вони завше стояли за народ і за його інтереси і жадання, - то це була фантазія. Бо народ тримався вчення християнства, а вони - науки Ульянова - Леніна і Бронштайна-Троцького і їх пророка Мордохая Маркса... Ті фарисеї наші стояли за соціалізацію і конфіскацію землі, а народ за приватну власність... Народ наш є “шовіністом", бо на москаля завжди дивився як на зайду-чужинця, із його іншою мовою, звичаями, психікою, навіть убранням; а ліві фарисеї - за наукою Драгоманова - хвалили москалів як братній народ, захоплювалися його літературою, визнавали його провідницьку ролю в слов'янстві, як „старшого брата", для якого (за Пушкіним) „от фінськіх хладних скал до пламєнной Колхіди, от потрясьоннаво Кремля до стен нєдвіжнаво Китая, стальной щєтінаю свєркая" - все це була „русская земля", разом, очевидно, і з Україною. Той самий Пушкін славословив ката України царя Петра, який був „весь как Божія гроза". Той самий Пушкін лаяв Мазепу „зладєєм", „Іудою", що повинен би був скінчити своє життя „на плахє", під московською сокирою... Далі, народ наш зовсім не був антимілітарист, якими засадничо були наші демократичні і соціалістичні фарисеї...
Так радикально відрізняючись психічно від народу України, - ліві фарисеї претендували, що вони виступають в обороні його Правди, а не за чужу. Те саме, що в питанні релігії, соціяльного устрою, в питанні культури і в політичній проблематиці спостерігаємо у нашої лівої інтелігенції часів драгоманщини, і до наших днів. І в питаннях релігійних, і культурних, і політичних є в неї „самостійна", а „як треба" - „федерація"... І боротьба з Москвою, але й „еволюція", і „порозуміння", і навіть „дружба" з СССР... І за свободу націй вони, але і за нетикальність границь імперії... Отже одне на масці, друге - під маскою. Під маскою - дійсна їх програма, а на масці - брехня для обману дурнів... Звідси й скажена ненависть тих фарисеїв, своїх і чужих, до націоналізму, який зможе здемаскувати їх приховані бажання щодо світового уряду над закріпаченими націями, панування над останніми якогось „вибраного народу”, і знищення наших рідних традицій і релігії... Ненавидять націоналізм ці фарисеї за його „догматизм", за одну сталу ідею, за „емотивність" її визнавців, за релігійний „фанатизм", за „ненависть" до ворога, який має метою обрабувати нашу землю, зденаціоналізувати її населення і задушити цілу героїчну традицію України боротьби з Москвою, як боролися наші предки за князів, за Святослава, який розбив хозарську орду; за козаків Хмельницького і Мазепи, які боролися, щоби вибити з голови чужинця, одного чи другого, намір стати паном нашої України. За те - словами Шевченка - і проклинали ті чужинці наше козацтво, називаючи його „розбійниками, ворами, пятном у нашій історії”. Одні забивають Калнишевського і проклинають Мазепу, другі проклинають Хмельницького і вбивають Петлюру; а всі разом п'ятнують героїв-борців за свободу української нації „погромщиками" і „розбійниками". Шевченко дав нашу відповідь тим фарисеям: „Брешеш людоморе, за святую Правду - Волю розбійник не стане, самі ви розбійники!". І Кобзар передбачав майбутнє (а наше сучасне), коли Леніни, Троцькі, Сталіни і Берії, Хрущови і Каґановичі, Валюхи і Шварцбартів, - кровію України заливали нашу землю, мордуванням, штучним голодом, висилкою на далеке вигнання та іншими погромами міліони українців відправляли на другий світ. Як вакханалію вибілюють диявольських фарисеїв і вороги України і наші ренегати, закидаючи українським націоналістам „дон-кіхотство" і недбання про „фізичне збереження нації"", боронячи потребу „миру" з дияволом, через якого згинуло і гине стільки міліонів на нашій землі, скільки не поглинули б найстрашніші війни з московською тиранією.
За хреста і меча („емотивність"), за одну виразну ідею замість саламахи фарисейських брехонь (еволюція, „мир" і „дружба" з катами), за боротьбу на життя і смерть (шовінізм, дон-кіхотство), - ось за що ненавидять націоналізм большевики, чи інші вороги України. Я вже згадував про кілька книжок большевицьких, присвячених „буржуазному націоналізмові", який проголошують вони своїм найгіршим ворогом. На мою власну теорію націоналізму, больщевики (починаючи від Леніна) нападають досі; в останні роки в книжках про „буржуазний націоналізм" Є.Євдокименка і В.Чередниченка (1968 до 1970), а також в „Літературній газеті" накидаються большевицькі автори на найбільш ворожу і шкідливу для Москви ідеологію мого націоналізму, як на найгіршого свого ворога. Вони, правда, не деклярують його „перестарілим", як це роблять деякі наші емігранти, але в книжках і в „Літ.газеті" („Опіум його писань" ч.28, 1972) нападають за пропаганду ненависництва до всього російського", за „жадобу влади" своєї національної, за „психіку народа-володаря", за „орденське хрестоноство" і містичне .„шаманство". А один із згаданих вгорі большевицьких авторів із задоволенням зазначує, що ця моя ідеологія вже стрічає „відразу" серед „морально настроєних" емігрантів...
Націоналізмові большевики протиставляють свою фарисейську брехню, пишні фрази про „дружбу народів", „мир", „братерство", „народолюбство", „об'єднання" з „старшим братом" і т.п., — гнилий смердючий труп у пишно змальованих „поваплених трунах", за виразом Євангелія про фарисеїв. Цю саму акцію бачимо серед західних демократів, таких самих ворогів націоналізму й України. Совєтський „союз" стоїть на границі катастрофального „завтра". В подібній ситуації знаходиться і демократичний Захід, якому доведеться вибирати “дружбу" або з СССР, або — розпаду СССР — з якоюсь новою керенщиною, „демократією", або — підтримкою націоналізму в світі, а головно на Україні; між національною Україною, або сателітською, під проводом „демократичної" групи, з домішкою якогось „вибраного народу". Такі приклади вже були. Перед 2-ою світовою війною французські Блюми, на спілку із Совєтами, хотіли передати Еспанію „націоналіста і фашиста" Франка під владу інтернаціональної комуністичної банди. В 1926 році, на судовій розправі проти большевицького агента Шварцбарта, присяглі виявили свої явні симпатії до большевиків і ворожість до України.
Недавно преса доносила про нараду у Франції французського міністра Шумана з Кісінґером, головним дорадником американського президента, і про політику Франції; один з них не був дійсним французом, а другий не був чистокровним американцем. Так само одна з чужоплемінних груп намагалася англійського короля Едварда в 1957 році оженити з якоюсь панею Симпсон, яка ні походженням, ні культурою, ані одноплемінством не мала нічого спільного з англійською нацією. Але трюк не удався, завдяки акції прем’єра Болдвина і його прихильників не дійшло до того, щоб нащадки пані Симпсон стали королями Великої Британії, з якою, ані з британською нацією, вона не мала нічого спільного.
Подібні у своїх заложеннях акції можливі і тепер. Припустім, що по упадку СССР західня демократія буде підтримувати самостійну Україну, але в „федерації" з „демократичною" Росією і захоче перевести „вільний плебісцит": За самостійницьку, чи федералістичну „самостійність" голосувати буде Україна? Це, очевидно, явний нонсенс, бо за гасло самостійности Україна вже десятки років робила „плебісцити крові". Далі, голосувати „за" чи „проти" цієї самостійности мало би усе населення України („бо це ж демократично!"). Але як могли б голосувати ті міліони мертвих українців, що замордовані Москвою? А натомість голосували би сотки тисяч недавно большевиками переселених в Україну москалів, які (так само як й інші меншости) напевно будуть за „федерацію"... Бо ясна і явна це річ, що москалі в Україні, і жиди, є проти відділення України від Росії. Вони можуть бути проти большевиків (ті чужі „демократи"), але напевно усі за „єдину і неподільну Росію"... Бо ті меншости національні на Україні, при всякім режимі в Росії, були, є і будуть проти незалежної України; Бо уважають себе за „вибраний народ", що має провадити (по „старшобратньому") Україну. Ці претенсії поділяла всяка інтелігенція Московщини, ту саму ідею висловив (в „Сучасности") Е.Райс. А знаний Марґолін, міністр УНР та її посол до Англії, в своїх власних спогадах (виданих англійською мовою в Америці) виразно виявив себе стопроцентовим адоратором неподільної Росії і ворогом незалежної України.
Коли хто виявиться проти таких претенсій щодо плебісциту й інших плянів “демократів", — тоді ці „демократи" зчинять крик, нібито це „дискримінація" меншости населення України. Але їм і на думку не приходило би, що призначення чужоплемінних вождів провідниками-міністрами України було би дискримінацією величезної більшости населення України, бо ті меншости жодної симпатії до відродження нашої держави не мали, не мають і не матимуть, стоячи за „єдину і неподільну Росію", все одно яку. Про це свідчать самі представники тої меншости одверто, або замасковано. А за волелюбними — іноді — заявами їх про „дружбу", криється зовсім що інше. Заявляє в пресі один із них, що „моменти взлету українського націонал-визвольного руху були катастрофальними для жидівства", а звідси й „недовір'я жидівського населення на Україні до українського визвольного руху" (Клейнер, „Укр. Самостійник", ч.181). Яка ж була причина того „недовір'я"? Жидівський автор пояснює, що це тому, що „під час революції і громадянської війни (в російській імперії) жиди масово підтримували большевнків" („Укр.Самостійник", ч.182), Отже виходить по думці автора — що для здобуття „дружби", або усунення їх „недовір'я", українська нація повинна би була теж „не виступати проти большевиків" і їх приятелів, і спокійно зносити і людоморство і погромництво нашого народу? Другий автор з того ж середовища пише ще ясніше: Що жидівський рух на Україні „не мав іншої мети", як „добитися щоб найбільша кількість жидівського населення могла виїхати з СССР до Ізраїля" та що „національний жидівський рух не є антисовєтський („Укр.Самостійник", ч.177).
Отже і в данім випадку, і в того „демократичного" автора, і в демократичнім" українськім журналі, проповідується загальна політика демократії. Бо таку „тактику" рекомендує взагалі і „світова демократія". Це „тактика" порозуміння, „дружби" з СССР і з комунізмом, хоч би й за ціну віддання під панування Москви різних націй, — майже цілого слов'янства, майже цілого Балканського півострова, половини Німеччини. Хотіла зробити це “демократія" — на щастя безуспішно — із “шовіністичною Еспанією". А цю політику робила вона, щоб ширше відчинити браму для інфільтрації „культури" московського диявола, є захвалювання пишними словами перед людкістю — про „дружбу народів", про „мир" (зовнішній, а всередині країни може йти громадянська війна для слави СССР); далі — „толєранція", „свобода" (навіть для злочинців і для сексоманів) і розводнення науки Христа фарисейською брехнею і т.п. Цими пишними фразами прикривають і комуністи і їхні друзі з „демократів" справжні цілі своєї політики: Обдурювання і залякування, обернення націй в потульну худобу під батогом „світового уряду" якогось „вибраного народу", і, особливо, знищення „фанатичного християнства" і „нетолєрантного", „доктринерського", „ненависницького" і „шовіністичного" „дон-кіхотського" націоналізму.
Треба завважити, що є одиниці і цілі групи нашої еміграції, злапаних на цю фарисейську вудку большевизму і його одвертих чи замаскованих приятелів. На прапорі цих груп є виписана боротьба різних „нових ідей" з „перестарілим" і „немодерним" націоналізмом: Реабілітація науки Драгоманова, стопроцентового москвофіла, „демократа" та ворога і Шевченка, і націоналізму, і власної України, незалежної від „старшобратньої" опіки. „Спина з похилу не покривиться, зате ступить пан і подивиться" на нового Ярему — таке на цю тему наше прислів'я, що дуже пасує в данім випадку.
Подібна тактика цих або промосковських, або “демократичних" груп очевидно нічого не осягне, лише принесе велику шкоду національному рухові України, — коли вона лишиться без боротьби з тою „тактикою" приязні з групами, що одверто заявляють, що вони не вороги большевизму, а тим менше „єдиної і неподільної" московської ординської імперії.
За повне відділення від Москви!! І яким шляхом це може удатися? Лише боротьбою з нею, за відновлення наших стародавніх традицій історичних, боротьбою народу, на якого чолі стоятиме — за виразом Шевченка — „лицарство козацьке"; боротьбою за нову людину, про яку говорить націоналізм.
Націоналізм стоїть не за „дружбу народів" (не раз ворожих Україні), не за кастрацію християнства, — а за войовниче християнство з людьми Хреста і меча на чолі нації, людьми — як сказав — воскреслого духа лицарства козацького. Така нова людина вже народилася і повстає на Україні, і вона починає вже проповідувати висміювану .демократами" духову „одержимість" І віру в свою ідею („емотивність") і конечність не еволюції, а боротьби (“дон-кіхотство").
Хто розумів Шевченка, той зрозуміє поділ населення на „козаків і свинопасів", бо Шевченко знав добре Євангеліє. Чи не знайшов він цей поділ в притчі про чудо в землі Ґерґосинській, де Ісус врятував, оцілив біснуватих і біси вселилися в отару свиней, яка, несамовита, кинулася в море і загинула там? Тоді все місто вийшло до Ісуса І мешканці просили Його вийти з їх землі. Для цих людей приємніше було животіти з божевільними і біснуватими, але при своїх смачних безрогах. Це адоратори свого бога — гроша, і фарисеїв.
Ось цю притчу треба пригадати тим, що думають про велич і свободу своєї країни І відкидають науку московських та інших фарисеїв.
Хрестом і мечем!
Це й спостерігається вже більше як півстоліття нашої доби. Доби демократії, соціалізму і комунізму. Вже москвофіл і демократ Драгоманов казав, що демократ „не може не бути соціялістом", а соціяліст, як бачимо нині, не може не бути комуністом. А всі разом вони є ненависниками націоналізму. Насамперед ненавидять вони „фанатичну релігійність". І то є такі навіть поміж високими церковниками, — і православ'я, і католицтва, і протестанства. Є такі, які в ім'я „любови ближнього" братаються з большевицькнми людоморами, в архиєрейських рясах, боячись і слово промовити в обороні міліонів християн, мордованих в большевицьких колізеях московськими червоними „кесарями"... Є серед тих достойників і такі, що навіть на еміграції визнають над своєю церквою зверхність большевнцького агента в рясі, є і українські протестанти, які твердять, що прийняття Києвом православія від греків спричинилося до культурного і політичного занепаду України; тому, що Київ волів підтримувати греків чи Рим, а не юдеїв. А самі просили, щоб „світле правительство совєтського Союзу" вислухало їх молитви (“Шлях", 4.1-2, 1971) і молилися „за уряд Росії"; а в деяких церквах на Заході церковні служби виглядають на великий кабарет. Бажання демократичних „віруючих" не допустити до повстання воюючої Церкви виходить з того, щоби забити в людській душі велику віру в силу Духа („емотивність"), горіння серця для перемоги над дияволом, якого метою обернути людську спільноту в отару потульної худоби, і тому, власне, матеріалісти і політичні калькулятори так ненавидять націоналізм, з його емблемою „Хрест і меч", з кличем до повороту до „духа нашої давнини" з її традиціями лицарства козацького.
По друге, демократи, соціялісти, комуністи та інші фарисеї, під фальшивою маскою „свободи народів", з гаслами „самостійність" і державна незалежність, — знову і в політиці мають на думці щось інше. Бо демократи віддали варварському СССР майже всіх слов'ян, майже цілий Балканський півострів і половину Німеччини. Вони готові були віддати комуністам і большевнкам Еспанію перед 2-ою світовою війною, щоб там сиділи московські комуністи, у вузькім сусідстві з Францією й Англією. Хто під час 2-ої світової війни бачив фото з радісними усмішками Черчиля і Трумена, як вони стискали руку Сталінові, той розумів, чого варті пишні народолюбні фрази тих шефів демократії, і як вони радять застосовувати на практиці фарисейське гасло „свободи народів"... І це пояснює нам, як світові демократи ставляться до гасла визволення нації. Так само як і їх бажання коротко перед війною: Замість станути по стороні оборонця християнства Франка, незалежности та свободи еспанської нації, кидали вони многих демократів французьких в обійми соціалістів і московських большевиків, які влізли в Еспанію, щоби побити генерала Франка з його „фашистами".
Зрозуміємо і ненависть демо-соціялістів (разом з комуністами) до „догматичного", „ексклюзивного" і „шовіністичного" українського націоналізму... Цю ненависть до націоналізму - удалося прищепити і нашим адораторам Маркса і Леніна. Один соціял-демократичний галицький „самостійник" і ненависник всякої „догматичної" ідеї писав, що коли для тріюмфу соціялізму треба залишити рідну мову, то треба це зробити (В.Левинський). Другий, наддніпрянець, високоповажний демократ і „ес-ер" заявив, що у „Віснику" (1920-ті роки) я паплюжу „чудові демократичні традиції'' цього ж журналу; та що в ім'я тріюмфу соціялізму Маркса, Леніна і Троцького, - українці мусять дарувати московським катам зроблені ними на Україні кріваві масакри (М.Грушевський), - і поїхав служити московській орді; так само, як і Винниченко...
Коли ж, змушені війною і повстанням проти Москви народніх мас України, подібні наші соціялісти твердили і твердять, що вони завше стояли за народ і за його інтереси і жадання, - то це була фантазія. Бо народ тримався вчення християнства, а вони - науки Ульянова - Леніна і Бронштайна-Троцького і їх пророка Мордохая Маркса... Ті фарисеї наші стояли за соціалізацію і конфіскацію землі, а народ за приватну власність... Народ наш є “шовіністом", бо на москаля завжди дивився як на зайду-чужинця, із його іншою мовою, звичаями, психікою, навіть убранням; а ліві фарисеї - за наукою Драгоманова - хвалили москалів як братній народ, захоплювалися його літературою, визнавали його провідницьку ролю в слов'янстві, як „старшого брата", для якого (за Пушкіним) „от фінськіх хладних скал до пламєнной Колхіди, от потрясьоннаво Кремля до стен нєдвіжнаво Китая, стальной щєтінаю свєркая" - все це була „русская земля", разом, очевидно, і з Україною. Той самий Пушкін славословив ката України царя Петра, який був „весь как Божія гроза". Той самий Пушкін лаяв Мазепу „зладєєм", „Іудою", що повинен би був скінчити своє життя „на плахє", під московською сокирою... Далі, народ наш зовсім не був антимілітарист, якими засадничо були наші демократичні і соціалістичні фарисеї...
Так радикально відрізняючись психічно від народу України, - ліві фарисеї претендували, що вони виступають в обороні його Правди, а не за чужу. Те саме, що в питанні релігії, соціяльного устрою, в питанні культури і в політичній проблематиці спостерігаємо у нашої лівої інтелігенції часів драгоманщини, і до наших днів. І в питаннях релігійних, і культурних, і політичних є в неї „самостійна", а „як треба" - „федерація"... І боротьба з Москвою, але й „еволюція", і „порозуміння", і навіть „дружба" з СССР... І за свободу націй вони, але і за нетикальність границь імперії... Отже одне на масці, друге - під маскою. Під маскою - дійсна їх програма, а на масці - брехня для обману дурнів... Звідси й скажена ненависть тих фарисеїв, своїх і чужих, до націоналізму, який зможе здемаскувати їх приховані бажання щодо світового уряду над закріпаченими націями, панування над останніми якогось „вибраного народу”, і знищення наших рідних традицій і релігії... Ненавидять націоналізм ці фарисеї за його „догматизм", за одну сталу ідею, за „емотивність" її визнавців, за релігійний „фанатизм", за „ненависть" до ворога, який має метою обрабувати нашу землю, зденаціоналізувати її населення і задушити цілу героїчну традицію України боротьби з Москвою, як боролися наші предки за князів, за Святослава, який розбив хозарську орду; за козаків Хмельницького і Мазепи, які боролися, щоби вибити з голови чужинця, одного чи другого, намір стати паном нашої України. За те - словами Шевченка - і проклинали ті чужинці наше козацтво, називаючи його „розбійниками, ворами, пятном у нашій історії”. Одні забивають Калнишевського і проклинають Мазепу, другі проклинають Хмельницького і вбивають Петлюру; а всі разом п'ятнують героїв-борців за свободу української нації „погромщиками" і „розбійниками". Шевченко дав нашу відповідь тим фарисеям: „Брешеш людоморе, за святую Правду - Волю розбійник не стане, самі ви розбійники!". І Кобзар передбачав майбутнє (а наше сучасне), коли Леніни, Троцькі, Сталіни і Берії, Хрущови і Каґановичі, Валюхи і Шварцбартів, - кровію України заливали нашу землю, мордуванням, штучним голодом, висилкою на далеке вигнання та іншими погромами міліони українців відправляли на другий світ. Як вакханалію вибілюють диявольських фарисеїв і вороги України і наші ренегати, закидаючи українським націоналістам „дон-кіхотство" і недбання про „фізичне збереження нації"", боронячи потребу „миру" з дияволом, через якого згинуло і гине стільки міліонів на нашій землі, скільки не поглинули б найстрашніші війни з московською тиранією.
За хреста і меча („емотивність"), за одну виразну ідею замість саламахи фарисейських брехонь (еволюція, „мир" і „дружба" з катами), за боротьбу на життя і смерть (шовінізм, дон-кіхотство), - ось за що ненавидять націоналізм большевики, чи інші вороги України. Я вже згадував про кілька книжок большевицьких, присвячених „буржуазному націоналізмові", який проголошують вони своїм найгіршим ворогом. На мою власну теорію націоналізму, больщевики (починаючи від Леніна) нападають досі; в останні роки в книжках про „буржуазний націоналізм" Є.Євдокименка і В.Чередниченка (1968 до 1970), а також в „Літературній газеті" накидаються большевицькі автори на найбільш ворожу і шкідливу для Москви ідеологію мого націоналізму, як на найгіршого свого ворога. Вони, правда, не деклярують його „перестарілим", як це роблять деякі наші емігранти, але в книжках і в „Літ.газеті" („Опіум його писань" ч.28, 1972) нападають за пропаганду ненависництва до всього російського", за „жадобу влади" своєї національної, за „психіку народа-володаря", за „орденське хрестоноство" і містичне .„шаманство". А один із згаданих вгорі большевицьких авторів із задоволенням зазначує, що ця моя ідеологія вже стрічає „відразу" серед „морально настроєних" емігрантів...
Націоналізмові большевики протиставляють свою фарисейську брехню, пишні фрази про „дружбу народів", „мир", „братерство", „народолюбство", „об'єднання" з „старшим братом" і т.п., — гнилий смердючий труп у пишно змальованих „поваплених трунах", за виразом Євангелія про фарисеїв. Цю саму акцію бачимо серед західних демократів, таких самих ворогів націоналізму й України. Совєтський „союз" стоїть на границі катастрофального „завтра". В подібній ситуації знаходиться і демократичний Захід, якому доведеться вибирати “дружбу" або з СССР, або — розпаду СССР — з якоюсь новою керенщиною, „демократією", або — підтримкою націоналізму в світі, а головно на Україні; між національною Україною, або сателітською, під проводом „демократичної" групи, з домішкою якогось „вибраного народу". Такі приклади вже були. Перед 2-ою світовою війною французські Блюми, на спілку із Совєтами, хотіли передати Еспанію „націоналіста і фашиста" Франка під владу інтернаціональної комуністичної банди. В 1926 році, на судовій розправі проти большевицького агента Шварцбарта, присяглі виявили свої явні симпатії до большевиків і ворожість до України.
Недавно преса доносила про нараду у Франції французського міністра Шумана з Кісінґером, головним дорадником американського президента, і про політику Франції; один з них не був дійсним французом, а другий не був чистокровним американцем. Так само одна з чужоплемінних груп намагалася англійського короля Едварда в 1957 році оженити з якоюсь панею Симпсон, яка ні походженням, ні культурою, ані одноплемінством не мала нічого спільного з англійською нацією. Але трюк не удався, завдяки акції прем’єра Болдвина і його прихильників не дійшло до того, щоб нащадки пані Симпсон стали королями Великої Британії, з якою, ані з британською нацією, вона не мала нічого спільного.
Подібні у своїх заложеннях акції можливі і тепер. Припустім, що по упадку СССР західня демократія буде підтримувати самостійну Україну, але в „федерації" з „демократичною" Росією і захоче перевести „вільний плебісцит": За самостійницьку, чи федералістичну „самостійність" голосувати буде Україна? Це, очевидно, явний нонсенс, бо за гасло самостійности Україна вже десятки років робила „плебісцити крові". Далі, голосувати „за" чи „проти" цієї самостійности мало би усе населення України („бо це ж демократично!"). Але як могли б голосувати ті міліони мертвих українців, що замордовані Москвою? А натомість голосували би сотки тисяч недавно большевиками переселених в Україну москалів, які (так само як й інші меншости) напевно будуть за „федерацію"... Бо ясна і явна це річ, що москалі в Україні, і жиди, є проти відділення України від Росії. Вони можуть бути проти большевиків (ті чужі „демократи"), але напевно усі за „єдину і неподільну Росію"... Бо ті меншости національні на Україні, при всякім режимі в Росії, були, є і будуть проти незалежної України; Бо уважають себе за „вибраний народ", що має провадити (по „старшобратньому") Україну. Ці претенсії поділяла всяка інтелігенція Московщини, ту саму ідею висловив (в „Сучасности") Е.Райс. А знаний Марґолін, міністр УНР та її посол до Англії, в своїх власних спогадах (виданих англійською мовою в Америці) виразно виявив себе стопроцентовим адоратором неподільної Росії і ворогом незалежної України.
Коли хто виявиться проти таких претенсій щодо плебісциту й інших плянів “демократів", — тоді ці „демократи" зчинять крик, нібито це „дискримінація" меншости населення України. Але їм і на думку не приходило би, що призначення чужоплемінних вождів провідниками-міністрами України було би дискримінацією величезної більшости населення України, бо ті меншости жодної симпатії до відродження нашої держави не мали, не мають і не матимуть, стоячи за „єдину і неподільну Росію", все одно яку. Про це свідчать самі представники тої меншости одверто, або замасковано. А за волелюбними — іноді — заявами їх про „дружбу", криється зовсім що інше. Заявляє в пресі один із них, що „моменти взлету українського націонал-визвольного руху були катастрофальними для жидівства", а звідси й „недовір'я жидівського населення на Україні до українського визвольного руху" (Клейнер, „Укр. Самостійник", ч.181). Яка ж була причина того „недовір'я"? Жидівський автор пояснює, що це тому, що „під час революції і громадянської війни (в російській імперії) жиди масово підтримували большевнків" („Укр.Самостійник", ч.182), Отже виходить по думці автора — що для здобуття „дружби", або усунення їх „недовір'я", українська нація повинна би була теж „не виступати проти большевиків" і їх приятелів, і спокійно зносити і людоморство і погромництво нашого народу? Другий автор з того ж середовища пише ще ясніше: Що жидівський рух на Україні „не мав іншої мети", як „добитися щоб найбільша кількість жидівського населення могла виїхати з СССР до Ізраїля" та що „національний жидівський рух не є антисовєтський („Укр.Самостійник", ч.177).
Отже і в данім випадку, і в того „демократичного" автора, і в демократичнім" українськім журналі, проповідується загальна політика демократії. Бо таку „тактику" рекомендує взагалі і „світова демократія". Це „тактика" порозуміння, „дружби" з СССР і з комунізмом, хоч би й за ціну віддання під панування Москви різних націй, — майже цілого слов'янства, майже цілого Балканського півострова, половини Німеччини. Хотіла зробити це “демократія" — на щастя безуспішно — із “шовіністичною Еспанією". А цю політику робила вона, щоб ширше відчинити браму для інфільтрації „культури" московського диявола, є захвалювання пишними словами перед людкістю — про „дружбу народів", про „мир" (зовнішній, а всередині країни може йти громадянська війна для слави СССР); далі — „толєранція", „свобода" (навіть для злочинців і для сексоманів) і розводнення науки Христа фарисейською брехнею і т.п. Цими пишними фразами прикривають і комуністи і їхні друзі з „демократів" справжні цілі своєї політики: Обдурювання і залякування, обернення націй в потульну худобу під батогом „світового уряду" якогось „вибраного народу", і, особливо, знищення „фанатичного християнства" і „нетолєрантного", „доктринерського", „ненависницького" і „шовіністичного" „дон-кіхотського" націоналізму.
Треба завважити, що є одиниці і цілі групи нашої еміграції, злапаних на цю фарисейську вудку большевизму і його одвертих чи замаскованих приятелів. На прапорі цих груп є виписана боротьба різних „нових ідей" з „перестарілим" і „немодерним" націоналізмом: Реабілітація науки Драгоманова, стопроцентового москвофіла, „демократа" та ворога і Шевченка, і націоналізму, і власної України, незалежної від „старшобратньої" опіки. „Спина з похилу не покривиться, зате ступить пан і подивиться" на нового Ярему — таке на цю тему наше прислів'я, що дуже пасує в данім випадку.
Подібна тактика цих або промосковських, або “демократичних" груп очевидно нічого не осягне, лише принесе велику шкоду національному рухові України, — коли вона лишиться без боротьби з тою „тактикою" приязні з групами, що одверто заявляють, що вони не вороги большевизму, а тим менше „єдиної і неподільної" московської ординської імперії.
За повне відділення від Москви!! І яким шляхом це може удатися? Лише боротьбою з нею, за відновлення наших стародавніх традицій історичних, боротьбою народу, на якого чолі стоятиме — за виразом Шевченка — „лицарство козацьке"; боротьбою за нову людину, про яку говорить націоналізм.
Націоналізм стоїть не за „дружбу народів" (не раз ворожих Україні), не за кастрацію християнства, — а за войовниче християнство з людьми Хреста і меча на чолі нації, людьми — як сказав — воскреслого духа лицарства козацького. Така нова людина вже народилася і повстає на Україні, і вона починає вже проповідувати висміювану .демократами" духову „одержимість" І віру в свою ідею („емотивність") і конечність не еволюції, а боротьби (“дон-кіхотство").
Хто розумів Шевченка, той зрозуміє поділ населення на „козаків і свинопасів", бо Шевченко знав добре Євангеліє. Чи не знайшов він цей поділ в притчі про чудо в землі Ґерґосинській, де Ісус врятував, оцілив біснуватих і біси вселилися в отару свиней, яка, несамовита, кинулася в море і загинула там? Тоді все місто вийшло до Ісуса І мешканці просили Його вийти з їх землі. Для цих людей приємніше було животіти з божевільними і біснуватими, але при своїх смачних безрогах. Це адоратори свого бога — гроша, і фарисеїв.
Ось цю притчу треба пригадати тим, що думають про велич і свободу своєї країни І відкидають науку московських та інших фарисеїв.
Хрестом і мечем!
Немає коментарів:
Дописати коментар