пʼятниця, 8 липня 2011 р.

Єдине що є на потребу

Дмитро Донцов


Тема "найвищого ідеалу" нації та доріг, якими до нього ідеться така оклепана, як жадна інша.
Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку повинна собі засвоїти особливо молодь, першим кличем якої - навіть в неполітичних організаціях (як напр. в пласті), - є "вірність своїй країні".

Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услуги для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь не раз: "Шануймо наш запал і посвяту - але не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"..

Не знаю більше облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, а ні запал, ні посвята... Цим "щось", цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже що є душа? Але подібно, - як кожен з нас відріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.

Моторами історії, які здвигають і валять народи, - є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці взносить в гору, даючи їм владу над числом - є їх сила характеру. Командує над іншими не завжди інтелегентніший, не завше найдущий, але все - завзятіший, той, що виявляє найтвердішу вдачу.

Упертість, моральна підвага, всі риси, що складаються на поняття "характер", є невідкличні від всякого, хто прагне вести інших в ім'я якоїсь справи. Мойсей, Магомет, Олександер, Темерлян, Атиля, Цезар, Рішелє, Піт, Бісмарк, Кромвель, Наполеон - всі відзначилися небуденною силою характеру. Амбіція, навіть геніальність - ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці, розум заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, залишається характер.

Що ж це в характері?

Це, передусім, витривалість. Коли одного літнього дня 1918 року донесли Клємансо, що Німеччина питається про умови капітуляції, повний зворушення, старий тигр промовив: "Сорок літ чекав я на цей день!" Це була витривалість! Бо він не лише чекав, він протягом майже пів віку активно працював над тим, щоб приспішити цей час, щоб пімстити зневажену Францію: наражаючи себе на кличку "англійського запроданця", (бо знав, без Англії Франція не переможе), на безнастанні поєдинки з противниками, які - мов свора псів обступали його, - для яких ідея реваншу була празниковою кокардою, припинаною у свято і викидуваною на брук по святі, а не як для нього - першою і останньою любов'ю.

І все це витримав тон "небезпечний вар'ят", (як його звали противники), не міняючи віх по одній, чи другій невдачі (як робиться у нас), не видумуючи - для заспокоєння совісти - теорій про "невиконалість завдання", про "несприятливі обставини" і т.н. А коли від реву "грубої Берти" бряжчали вже шибки паризьких будівель, коли уряд втік до Бордо і паніка була готова перекинутись з запілля на фронт, тоді прийшов його час. Тоді очі Франції звернулися до "небезпечного вар'ята", який від 1871 року витримав в одній ідеї, в одній вірі, в одній пристрасті!, об яку, остаточно, розбився Футор теутонікус.

Що є сила характеру?

Се є певність себе, певність вибраної лінії, думки. Се уміння знайти свою мету на осліп, не даючи себе звести у бік болотяним вогням, це знати, чого хочеш і дуже цього хотіти. Це - уміти в рішаючу хвилину сказати - "так" чи "ні" стати з одної, або з другої сторони барикади. Це уміти вибрати, а не вмерти від сумніву, мов той віслюк Буриданів, який сконав, хитаючись між жолобами з сіном і вівсом, як ми між соціалізмом і капіталізмом, між республікою і монархією, між совітофільством і самостійністю, принципіальністю і капітуляцією. Певність себе - це смілість Давида перед Голіятом, Голяндців - перед Еспанією в ХIV в., Ірляндців перед Альбіоном. Певність себе - це вміти вкладати голову в пащу живого льва, а не тягнути за хвіст мертвого. Бо не є геройством плазувати перед якоюсь силою, коли вона лежить, пристосовуючи відповідно до того свої "програми" і "тактику"...

Коли хочете знати, що то є певність себе, познайомтесь з історією відкриття планети Нептуна. До 1846 року ніхто не підозрював її існування. Але англійський астроном Джон Адамс, обсервуючи збочення в русі Урана, прийшов до висновку, що причиною їх є якась не знана нам планета. Його не слухали, але, певний своєї ідеї він не дав себе спантеличити, хоч досі заобсервовані факти були проти нього. Нарешті, спираючись на обчислення Адамса, знайдено нову планету та її ім'я у всесвіті. Своєю ідеєю задав він брехню "фактам", не "факти" - його ідеї... Як часто "реальні політики" відраджують шукання незнаних звізд лише тому, що їх підсліпуватий зір їх не добачає; лише тому, що не люблять гонити за новими; що вірять "фактам", усталеним іншими, а не мрії, зродженій у власній душі.

Ось що таке певність себе. Що є сила характеру?

Це вірність переконання, це вірність ідеї. Це готовність іти з нею до слави й до загину, як кажуть німці, зв'язатися з нею auf Gedeib und Verderb. Це готовність трактувати, мов свого особистого неприятеля, ворога своєї справи. Це значить зробити собі з переконань догму віри... Вірність ідеї - це не безхарактерне стрибання з права на ліво і навпаки, під маскою "ідейного шукання"; це не дискутування над тим, чи має право нарід жити, чи ні, чи вовк у бабусинім очіпку чи бабуся; це не стримування себе від реакції, на зневагу ідеї під позором, що се було б "не на часі" або що "не знати ще, що з того вийде". ?

Коли я роздумую над цією філософією "це можна знати", над диспутами з Ефіялтами, мені пригадуються епізоди з єгипетського походу Бонапарта. Він взяв з собою учених, які викопували скарби фараонів і ослів, які везли ті скарби і амуніцію. Коли Бедуїни атакували французький відділ, він шикувався в каре, і тоді розляглась команда: "Осли і учені - до середини!". Щоб не заважали тим, що б'ються... Лише провідники, які не толєрували в своїх рядах учених диспутантів в критичний момент, лишали слід в історії, не безхарактерні скептики, які в рішаючі хвилини давали себе збити кожному розумовому аргументові: які кидалися від одної думки до протилежної, неначе від "етапу " до "етапу", немов отой многонадійний поет, що проголошував:

Етап не страшний жадний
Коли за ним ще інші є етапи.
Мандруй, аж поки є етапів!
...Етап ніколи не страшний,
Коли він не останній.



Поетів від літератури і політики, коли й береться в похід, то тільки на те, щоб в рішаючий момент - замкнути до середини разом з їх пегасами. Звеличання перманентного перекинництва не сміє уходити безкарно...

Про того ж Клємансо писав недавно Льойд Джордж: "Ненависть Клємансо до Німеччини була певна такого скупчення й дикого завзяття, якого я не бачив навіть у найгірших англійських германофобів. У тих ворожість до Німеччини все виглядала трохи вирахувано й театрально, ненависть Клємансо лежала в крови. Він був один страшний вулькан особистого, національного й релігійного ненависництва".

Ось те почування ворожости до іншої ідеї, яке є тільки відворотною стороною сліпого прив'язання до своєї. Це й є, між іншим, та відданість, яка вимагається супроти своєї країни, начальників і родичів від пластуна, яка жадає від нього звертатися без намислу проти кожного, хто зле про них відзивається. Ця відданість справі є одною з головних сил характеру. Хто без неї служить свому колективу, будує будинок на піску.

Це є замилування в пригодах, в незнанім, в новім; потяг до непевних шляхів. Це сила, яка гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризик і страх. Це сила, що пульсувала в серцях каліфорнійських шукачів золота, що пхала до їх чину. Лівінгстона і Ліндберга. Це шукання нових земель, нових овидів, нових досягнень; це замилування в атмосфері конфліктів і поборюваних перешкод людей, яких манить блискуче мариво пустині, які не задовольняються сірим світом повсякденщини, яких гнітить щастя пса на ланцюгу: Це движучі сили життя і основні прикмети великих характерів. Коли б Клємансо або Фош були програли у 1918 році, то напевно перейшли б до історії, як необчислимі авантурники. Біля колиски кожного великого народу завше стояв якийсь "небезпечний вар'ят".

Що є сила характеру?

Це ніколи не зражатися невдачею. "Паде лиш той, хто не хоче зачинати наново", каже один англійський пластовий письменник. "Коли ви часом і послизнетеся, нічого не вадить"; на ноги і начинайте знова... Але завше зачинати знова і ніколи не узнавати себе за покопаних... Таким має бути провідник".

Такими були Угорці, що "зачали знова" по Вілягощу, таким був Орлик, що "зачав знова" по Полтаві...

Що є сила характеру?

Це - культ успіху: "Великі пани, каже Шпенглер, головачі партій англійських, доки кермували справами, давали себе вести тим самим засадам, що й завойовники й бунтівники всіх часів... Катехізм успіху - це не вірити в різні Хо, це не нарікати: "Без нього не було б ані церков, ані англійських кольоній, ані великих американських фортун, ні звитяжних стрясень..., ні щасливих, народів". Ах, якже ж можна без природних границь, без "союзу"! Ах, факти проти нас! Ах, чи не звернути ще перед стартом, бо така далека мета, в бігти так трудно". Бо чиж менші труднощі лежали перед тими, про яких говорив Шпенглер? Але певна своєї вищості і післаництва цивілізувати кольорові народи, запанувала англійська нація в далекій Африці, в Індії, в Єгипті, хоч була це задалека мета, хоч "факти" географічні її до того зовсім не управнювали, хоч імовірніше було б, коли б над тими землями лопотіла не корогва Альбіону, віддаленого від них на десятки тисяч миль, а напр. Туреччини, чи Росії, що майже сусідували з тими країнами чудес, лише, що не мали того твердого характеру, не ісповідували того "катехізму успіху", не мали "певности себе" британської раси.

"Аби моє зверху було" - ось засада великих характерів, коли за нею криється не дрібна амбіційка, а велика амбіція, не похопливість, гістерія й розчарування, а уперта праця...

Чи знаєте ви, напр., що над своїми діалогами працював Плятон вісімнадцять літ? Коперник над своїми "Революціонес" - тридцять шість? Лютер над коментарем "Гінезісу" - десять? Що аби лиш відписати твори Гете потрібно шістдесять літ одного копіста? Що геніальність Наполеона полягала на умінню спати п'ять годин на добу, на дріб'язковім перестудіюванню перечислених щоденних рапортів, на умінні виконувати працю останнього вояка, на пам'яти яка, не забувала про останню дурну гармату в віддаленім гарнізоні, якої не було в рапорті, але яка завше була в його голові?

Культ успіху - це культ великої амбіції і великої праці, не дрібних амбіційок, не дбання про Сшеін замість про Сеін, не - так поширений у нас - культ фасади, не журба, замість про внутрішню культуру, про наліплену ззовні офіціяльну відзнаку ("редактор"; "т-по людей з вищою освітою", "член академії", "посол" і пр.). Культ успіху - це не хвилеве захоплення з переходом до моментальної зневіри людей, які хотіли за рік вивчитися на Шекспіра, а за два збудувати "власну хату". Культ успіху - це прикмета, якої у нас нема, це бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, to try again (пробувати знову), бо хто боїться невдач і розчарувань, той згори програв свою життєву ставку, будь це одиниця чи нарід.

Це почуття чести. В пластовім правильнику стоїть: "Коли пластун під словом чести каже "це є так", то це є так! Це значить, що коли ви комуніст (згл. націоналіст), то не повинні писати під своїм ім'ям в газеті комуністичній, а під прибраним в націоналістичній. Це значить мати почуття відповідальності і говорити те, що робиш, а робити те, що говориш. Це значить тлумачити серед себе "ніяких", бо ніякі - це всякі, ні теплі, ні холодні, вічно готові перекинутися від одних до других. Це значить, що коли ви кажете, що щось на вашу думку є так, то це мусить бути так.

Що таке сила характеру?

Це є завше бути готовим сповнити свій обов'язок. Що значить бути готовим? Ось приклад. Перед війною першим льордом британської адміраліціі був Вінстон Черчіль. В часі незакаламученого миру, довго перед 1914 роком, Черчіль готувався до нього. У воєнній палаті адміраліції пін мав величезну мапу, на якій кожного дня зазначалося розташування головних одиниць німецької фльоти. І Черчіль залюбки заскочував своїх підвладних старшин несподіваним запитанням: "Що треба робити, коли цієї ночі вибухне війна з Німеччиною?". Не диво, що коли ця війна дійсно вибухла, Велика Британія була нею найменше заскочена. Мобілізація морських резервів, заряджена Черчілем 1-го серпня 1914 року, без уповноваження кабінету, позволила Великій Британії виступити зараз по зірванню дипломатичних зносин з цілою своєю збройною морською силою в її повній бойовій готовності.

Що значить бути готовим сповнити свій обов'язок? Читайте про місіонарську діяльність Єзуїтів по заложенню Ордену. Папа Григорій XIII віддав їм церкву Санто Стефано Ротондо і Єзуїти оздобили її чудовими фресками, що представляли жахливі сцени катування мучеників за віру. А кардинал Паєоті писав: що не треба боятися малювати страждання християн в цілім їх страхіттю... Тим способом церква хоче не тільки звеличити відвагу мучеників, але й запалити вогнем душу своїх "синів". Тим способом вчила церква своїх месіонарів завше бути готовим до мучеництва за ідею, формувала героїчні душі. В заокеанських краях, єзуїти "завше готові", чулися "вояками" великої армії, що іде на боротьбу і смерть, підлеглими своєму "генералові", які не сміли дезертувати. Коли в Бразилії впали місіонери жертвою Кальваністів, вони були приготовані на це, а Петер Годой, перед масакрою, заохочував їх словами: "Не зраджуйте прапору!"

Виховати й підтримати в мирні часи готовність на найстрашніші - ось що значить "бути готовим" виконати свій обов'язок. Без цього не варті жадна релігія, жадна одиниця, жадний нарід.

Що таке сила характеру? Це значить дбати про справу, не за себе. За це, щоб дати мата, а не, щоб стратити найменше "хлопців". Коли льордові Кіченерові донесли, що, післаний для розсадження одної гори транспорт динаміту вилетів в повітря разом з порушником, що його провадив, Кіченер запитав: "Скільки отже матеріялу ви ще потребуєте?" Він зареагував інакше, аніж реагувала до недавна ще наша преса на червоний терор за Збручем; для якої безумством був навіть протест проти терору, бо стільки хат піде ще з димом, стільки буде нових жертв..." Гуманність, казав Айнзідель, - не коштує нічого", а звільнює нас від усіх тяжких зобов'язань думки і чину. Гуманність - це оправдання для лінивства думки, для безхарактерности. Оскільки знаю - не збудовано нею досі жадної держави". Що є сила характеру? Це сумління володіти собою. Хто читав колись про кораблі-пастки під час великої війни - той знає, що то значить - панувати над собою. Той знає про це, хто читав про подвиги "Фанбороугх", воєнного корабля, укритого під прапором торговельного, завданням якого було підставляти свої боки торпедам німецьких "У-ботів", аби збавивши їх до себе, затопити схованими гарматами... Той знає, скільки нелюдсько-зимної крові треба мати, аби з знищеним мотором, поламаними щоглами, напівперебитою залогою - ждати безчинно підходу ворога, чекаючи його, або смерти, коли одна хвилина денервації коштує життя... Панувати над собою - це не, як варвар, з якого сміявся Демостен, який в бійці лише хапається за ударене місце, не здібний "вичитати грозячий удар з очей противника, нездібний заслонитися заздалегідь від нападу"... Це з зимною кров'ю - вміти орієнтуватися, звідки прийде найближчий удар, це - вміти передбачати тяги противника і їм запобігти, як Японці в ніч розпочаття війни в Порт-Артурській рейді, як Нельсон під Копенгагою. А всі вони, особливо англійці, могли доконати цього тому, що змалку тренувалися в силі характеру, вчилися розраховувати далекоглядність своїх поступків, силу своїх рухів та прецезійність - передусім в спорті і змаганню.

Що є сила характеру? Це, нарешті, вміти дивитися на життя, як на гру; не бути по-хамськи втішеним по виграній, і по-хамськи пригнобленим по програній, завше всяку небезпеку сміхом зустрічати... Прикладом цього мужнього відношення до сваволі долі - служить упокорена, але сильна духом, Німеччина. Недавно в Стокгольмі відбулося торжество вручення Нобелівської нагороди останньому лавреатові, німецькому письменникові Томасові Манові.

В своїй доповіді Ман дякував за відзначення не своє, а в його особі - генія німецького народу. Його мовчазний героїзм, що не скаржиться і не просить ласки, символізує Ман в постаті Св. Севастіяна, юнака, прив'язаного до стовпа, цілого простромленого списами й мечами, і усміхненого. "Німеччина, говорив Ман, через свою повоєнну поезію... зберегла свою честь: політично, бо не запалася в анархію терпіння, бо зберегла свою державу, і духово, бо здолала східну засаду терпіння сполучити з західною засадою форми, знаходячи в самім болю - красу! Красу, скажу я, глуму над даремними зусиллями противника, красу афірмації життя, не зважаючи ні на що, красу піднесення ідеї над тваринний біль, красу вірности своєму Богові до кінця - є запорука воскресення... Не тільки одиниць, а й народів.

Що є сила характеру? Це є наставлення душі, оспіване в однім сильнім вірші Редярда Кіплінга, який я, не поет віддаю прозою:

"Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя, і без слів взятися будувати його наново. Або за одним ударом - стратити виграну сотку партій. Без жадного порушення і без одного зітхання... Коли ти можеш бути коханком, не шаліючи з любови. Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним... Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів, але так, щоб ніхто з них не був всім для тебе. Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати. Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником. Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном... Коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють. Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним. Коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим. Не будучи моралізатором, ні педантом. Якщо ти вмієш зберегти свою відвагу і не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її. Тоді князі, боги, щастя й перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами. Тоді ти станеш людиною..."

А з людей, не з ганчірок чи опудал, складається нація. Хто не виховує людини, не виховує народу. Твори Кіплінга, каже критик французький Бріон, більш помогли при затяганню охотників до британської армії в Індії, аніж обіцянки вербункових капралів. Бо не капрали, не зовнішна принука, не мус, викували англійську націю, лише Кіплінги, які прищеплювали молоді смак пригод, життя, повного небезпек на далеких шляхах, за далекими морями. Хто виховував характер Британця, творив Велику Британію.

Хто викаже силу характеру в дрібнім, викаже її й у великім. Витривалий в щоденнім житті, буде витривалим і тоді, коли доля поставить його в становище Клємансо... Хто вміє "бути готовим" в щоденнім житті, той буде ним і тоді, коли стане Черчілем. Хто в малих справах ставить на свойому, той не злякається перешкод і в великих, як Лютер, який готовий був їхати на диспут з противниками, хоч рідко ті диспути кінчилися в його часи, хоч би, казав він, стріли його там стільки тисяч чортів, скільки було черепиць, на дахах у Вормсі... Твердо йти своєю життєвою дорогою може тільки нація людей великих характерів. Безхарактерна суспільність, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не творить нічого. Завше перекидатиметься від захвату до розпачі, тратитиме голову на перших невдачах, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хоч би й як "свідома" була свого "ідеалу"... Вашінгтон, О. Коннель не мали спершу своєї "свідомости": обидва були довший час патріотами метрополії. Але їх характер, витривалість іти раз обраним шляхом до найдальших консеквенцій, почуття чести, упертість, помогли їм довершити їх діло (про яке спершу навіть не думали) в становищі, в якім "свідомі" відразу свойого "ідеалу" безхарактерники стараються його вихитрувати, вижебрати, вичарувати, або вимолити, щоби наприкінці зрадити... Сама свідомість не поможе, ні сам запал. Великі речі стоять у світі твердими характерами, бо й світ цей не є м'ягкий.

Говорять у нас не раз про "гармонію" у вихованню: мовляв, треба "гармонічно розвивати всі спосібності - не лиш характер, але й свідомість, силу волі, знання і ін. Але казати таке - значить казати забагато і нічого: (хто забагато обіймає, мало стискає). Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі - це програма для нас, для наших внуків і для правнуків - це загальник. Нам же треба звернути увагу на те, що в даній хвилині історичній - є на потребу. А цим, безперечно, є передусім виховання твердих характерів. Розум може кермувати нашою енергією, але не створити її. Життя є динамічне. Робимо його доцільним, даючи ідеальний напрямок його енергіям, але сама енергія є ірраціональна і жадним знанням не покликати її до життя. Коли ви занадто загналися в один бік, тільки наглий і сильний зворот в інший бік поставить вас на належний шлях, не шукання "гармонії"...

Коли я над цею темою думаю, спеціяльно згадую "Пласт". Бо чи всі перечислені тут складові частини поняття "характер", чи їх не плекає "Пласт" - вірність ідеї і країні, витривалість, певність себе, внутрішню дисципліну, вміння бути завше готовим, почуття чести, катехізму успіху, замилування до просторів, шукання пригод і сміх в обличчі небезпеки? Це ж і є те наставлення душі, без якого не має великих характерів, ні великих спільнот, ні великих задумів. Власне цей душевний гарт скорше, ніж книжкою, виховається фізичними вправами і вихованням. З початку XIX віку жив і діяв в Англії Томас Арнольд, піонер спортового руху і фізичної культури. Його спершу поборювали і викпивали, дітей забирали з коледжів, де не вчилися, лише спортували. Та хутко започаткований ним рух поширився в Англії і на континенті, а один француз писав про Арнольда що він мав величезний вплив на зріст і силу... характеру Англійця? - ні, британської імперії.

Хто гартує тіло, гартує душу, а моральний гарт і характерність це фундамент сильної нації. Паскаль писав: "Спершу вправляйтеся, а віра прийде сама собою", а Гнат Льойоля уважав зовнішні вправи на засіб для збудження відповідних почувань... Є анекдот про славного журналіста Жірардена, який дістав візиту одного політичного противника, що прийшов з наміром допровадити справу до поєдинку. Але Жірарден, по тім, як забив другого свого противника Кареля, постановив більше не поєдинкувати. Бачучи подразнення гостя, він відмовився говорити з ним, аж той не сів в запропонований йому вигідний фотель. Коли це сталося, розмова прийняла лагідний перебіг і скінчилася добре. Чи ж можна було тіпатися, затопившися в м'ягкому фотелі? Був би це завеликий контраст між станом душі і положенням, несприятливими для виявлення ґвалтовних почувань! Такий контраст суперечить людській вдачі... А навів я цей анекдот на те, щоб збудити рефлексії: чи не винна в наших життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювали ми досі молодь до м'ягких фотелів, до теплих посад і вигідного життя, до м'ягкого кімнатного виховання, несприятливого для виявлення сильних почувань, і кажу просто - до формування сильних характерів? Чи не виховає ці характери скорше "Пласт" (при належнім проводі), який вириває молодь з душного покою, який сталить зір, кріпить м'язи, гартує волю.

Скажуть, чи не в цім щось зневажливе для душі, викликати чисто механічними штучними способами - бажаний стан душі? Ні! Бо є глибший зміст в такім вихованню. Воно вказує, що нове ставлення душі не вичитується лиш з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім фібрі тіла, крові. Лише тоді будуть вони не чужорідним тілом, що випаде при першім стрясенню, а органічною частиною нашого "Я".

Та ж чи це не є утопія? - прищепити отой моральний гарт нашій нації? Ми ж такі ніжні, такі чулі, такі бідні... Чи не читали ми недавно в однім емігрантськім журналі, що претендує на виключне право оборони нашої ідеї; нарікання що шириться, мовляв у нас думка "ніби історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хотять, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження... Помилковість цих людей наявна... З двох найсильніша є та, що вміє зробити по-своєму, без насильства. Найкращі бажання, доконані насильством, - є злом"... Навів я ці слова не на те, щоб полемізувати, лиш, щоб показати, скільки є ще серед нас цих "фотельних" людей, яких ніколи ніщо не навчить, сих теплярних діячів, вихованих в кабінетах царських канцелярій, цих " футлярних" людей з психікою вічного "есефа" (сафандули), ні теплих, ні горячих, мандрівних духів запалої в безвість доби. Щоби показати, як тяжка буде боротьба з одідиченою безхарактерністю.

Але не безнадійна!

Одні навички можна замінити на інші, нераз протягом одної лиш генерації. Чому б це не було можливе серед людей, коли це є можливе в природі? Знана річ, наприклад, що в Новій Зеляндії водяться папуги, які з вегетеріянців стали споживачами баранячого сала від того часу, як до Австралії спроваджено овець з Європи. Знані експерименти, коли вихований змалку в товаристві крука, голуб став м'ясожером. Там, де на заваді не стоять фізіольогічні причини, такі метаморфози може довершити свідома людська воля. Досвід показує, що деякі птахи родяться з готовим почуванням ворожости до гаранту, (homo sapiens), який витереблює їх рід, що ця ворожість прищеплюється їм щойно вихованням, родичами, які передають молодим нагромаджений мільйонами літ, досвід несчислимих поколінь далеких предків, передають емоції, інстинкт творінь - диких і вільних, що гордять хоч би золотою кісткою.

Довгі століття знищили у нас не один здоровий інстинкт, зробили з колишніх степових піратів - кліткових цвірінькалів, які ревуть та стогнуть і ридають над своєю долею безталанною, та, як тон фотельний есеф над тим, що в житті треба вміти хотіти. Довгі роки зробили з колишньої хижацької Варяжчини - травоїдів, які забули навіть про інстинкт елементарної самоохорони, зі степових торпанів - коней циркових, уїзжуваних блазнями.

І щойно недавно зачали ми знова думати про часи, коли було інакше; про добу безжурного завзяття, соїчного гумору і вдач, які ломилися та не гнулися; про добу, коли не стали ще загальноприйнятими чеснотами чесноти пса в буді; коли панували інші ті, які я обняв слоном "характер". Коли тверді були люди в замірах, тверді в думках, тверді в поступуванню, тверді у вірі, в почуванню, в чині.

Немає коментарів:

Дописати коментар