Дмитро Донцов
Боягузтво одних, глупота других і нікчемність третіх — приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися із злом, зло нападе на них. А коли після цієї катастрофи впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рамки нашої державності? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба задумуватися вже тепер. Навіть у вигнанні — як це було і в роки війни в самій Україні — треба на це питання відповідати; особливо стикаючись з українцями із східних областей.
Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне та "правда" московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа ("Призначення нації") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких "уній", і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така "лінія" є правильною?Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила, яка порядкує в Україні підпала під вплив чужої дійсності в Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність — і фатально за це відпокутувала. Останній приклад — це німці в Україні в роках 1941-44. Більшовицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, миттєво існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, іншу, буйну й сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкарлупу, рвучи пута чужої, огидної дійсності. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на "єдіну неділиму". Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу, щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція в Україні, німці її обернули проти себе. Почався масове повернення до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, проігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли — німці поставили ставку на існуючу дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі могилу в Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демо-соціалістичної інтелігенції, якій після ліквідації царату в 1917 р, доля вложила в руки владу в Україні. Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з'їздах — селянських, військових тощо, це виявилося пізніше в так званій "отаманії", яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-більшовицьких істориків, була грізною самостійницькою силою в Україні, що зробила даремною навіть експансію більшовиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров'ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було потреби. Не треба було і військовою силою виборювати свободу України, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати "фанатичної виключності", що не треба піддаватися почуттю ненависті до займанців; вчили, що "про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови"; що треба відкинути "демагогічне гасло самостійності"; що не можна робити революції "захватним, самочинним шляхом"; вони ніколи не думали, "що нам силою доведеться здобувати свої права". Демократи і соціалісти — за їх власними словами — "повірили відразу, без вагань" в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити "в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні між українською і російською демократіями, без вибухів", без "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму". Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, вже на початках 1920-х рр., признавалися: "ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м'якотілістю допомогли створенню об'єктивних умов для соглашательства". Признавалися, що "ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм", вірили лише "в об'єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі".
Вони самі признавалися, що вірили лише в "механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, відважного прагнення" знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять в Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психологією, "вихолощеною" від усіх мужських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка "матушки Росії", — ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйною пожежею вибухнула тоді в Україні. Хотіли ту пожежу гасити, але противник, з яким шукали "соглашательства", на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, наслідки не могли бути блискучими, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня: "убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло й заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: "Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню". І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я на ката не придався!" — "То Довбушем будеш" — обізвалось з-під могили, аж зжахнулися гори. — "Я, Довбушем?! Ніколи у світі", — відповів леґінь. — "Тож кобзарем мені будеш!" — гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем". Революція зірвала віко з домовини України, з неї "загриміла й заторохкотіла" нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником — це значило, в думках мирного легеня — бути катом, або як тепер кажуть "хижаком"! Тоді доля залишила останню можливість — бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних "але" очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по "соглашательски" рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як поставив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон І, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демо-соціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму", коли найкращий момент був упущений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім виголошувати нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з більшовицькими "досягненнями", та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від будь-якої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланного загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістку, що ставить мир в рабстві понад все, лише за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставила б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціалізм, чи інша "кратія", а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великій битві, що гряде, виразно стануть на сторону християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявол Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ після потопу. З'єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої "кратії", не за Україну, погній тієї чи іншої "вибраної нації", що під плащиком якоїсь "поступової" ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.
Ніхто інший, як Шевченко писав, що "коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля"...
Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого — свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.
Один зі сталінських вірних писав колись, що "СССР це не тільки чотири літери, а чотири вогняних знаків", та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піти вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший бойовий дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і боязкість, здається, піднімають державу над усім світом, завдання України є в стократ тяжче як коли-небудь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні — не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.
Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового "москвофільства" підтверджує українська таборова преса в Німеччині.
В "Українській Трибуні" читаємо, (2.12.48 р.), що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомості і зростання совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із "східняками" привела "до величезної зміни ідеологічних позицій наших "націоналістів"...
Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.
Це нове "модерне москвофільство", з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом у другій половині 19-того століття до першої світової війни.
Березень 1949
Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне та "правда" московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа ("Призначення нації") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких "уній", і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така "лінія" є правильною?Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила, яка порядкує в Україні підпала під вплив чужої дійсності в Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність — і фатально за це відпокутувала. Останній приклад — це німці в Україні в роках 1941-44. Більшовицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, миттєво існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, іншу, буйну й сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкарлупу, рвучи пута чужої, огидної дійсності. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на "єдіну неділиму". Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу, щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція в Україні, німці її обернули проти себе. Почався масове повернення до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, проігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли — німці поставили ставку на існуючу дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі могилу в Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демо-соціалістичної інтелігенції, якій після ліквідації царату в 1917 р, доля вложила в руки владу в Україні. Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з'їздах — селянських, військових тощо, це виявилося пізніше в так званій "отаманії", яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-більшовицьких істориків, була грізною самостійницькою силою в Україні, що зробила даремною навіть експансію більшовиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров'ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було потреби. Не треба було і військовою силою виборювати свободу України, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати "фанатичної виключності", що не треба піддаватися почуттю ненависті до займанців; вчили, що "про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови"; що треба відкинути "демагогічне гасло самостійності"; що не можна робити революції "захватним, самочинним шляхом"; вони ніколи не думали, "що нам силою доведеться здобувати свої права". Демократи і соціалісти — за їх власними словами — "повірили відразу, без вагань" в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити "в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні між українською і російською демократіями, без вибухів", без "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму". Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, вже на початках 1920-х рр., признавалися: "ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м'якотілістю допомогли створенню об'єктивних умов для соглашательства". Признавалися, що "ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм", вірили лише "в об'єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі".
Вони самі признавалися, що вірили лише в "механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, відважного прагнення" знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять в Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психологією, "вихолощеною" від усіх мужських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка "матушки Росії", — ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйною пожежею вибухнула тоді в Україні. Хотіли ту пожежу гасити, але противник, з яким шукали "соглашательства", на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, наслідки не могли бути блискучими, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня: "убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло й заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: "Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню". І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я на ката не придався!" — "То Довбушем будеш" — обізвалось з-під могили, аж зжахнулися гори. — "Я, Довбушем?! Ніколи у світі", — відповів леґінь. — "Тож кобзарем мені будеш!" — гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем". Революція зірвала віко з домовини України, з неї "загриміла й заторохкотіла" нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником — це значило, в думках мирного легеня — бути катом, або як тепер кажуть "хижаком"! Тоді доля залишила останню можливість — бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних "але" очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по "соглашательски" рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як поставив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон І, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демо-соціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму", коли найкращий момент був упущений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім виголошувати нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з більшовицькими "досягненнями", та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від будь-якої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланного загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістку, що ставить мир в рабстві понад все, лише за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставила б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціалізм, чи інша "кратія", а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великій битві, що гряде, виразно стануть на сторону християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявол Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ після потопу. З'єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої "кратії", не за Україну, погній тієї чи іншої "вибраної нації", що під плащиком якоїсь "поступової" ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.
Ніхто інший, як Шевченко писав, що "коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля"...
Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого — свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.
Один зі сталінських вірних писав колись, що "СССР це не тільки чотири літери, а чотири вогняних знаків", та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піти вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший бойовий дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і боязкість, здається, піднімають державу над усім світом, завдання України є в стократ тяжче як коли-небудь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні — не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.
Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового "москвофільства" підтверджує українська таборова преса в Німеччині.
В "Українській Трибуні" читаємо, (2.12.48 р.), що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомості і зростання совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із "східняками" привела "до величезної зміни ідеологічних позицій наших "націоналістів"...
Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.
Це нове "модерне москвофільство", з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом у другій половині 19-того століття до першої світової війни.
Березень 1949
Немає коментарів:
Дописати коментар