понеділок, 27 червня 2011 р.

Заповіт Шевченка

Дмитро Донцов
(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)


      Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
      Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.
       Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
      До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

      Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, — ненавидів він усім серцем своїм, усією душею своєю і всіма помислами своїми. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй у душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях. Ця ненависть полум'ям бухає з кожного рядка, написаного ним.
      Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.
      Він твердо тямив, що, "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат" деспотів. Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця, він бачив вдосталь в Україні. Була це численна порода рідних по крові земляків, які "помагали москалеві господарювати" та "з матері останню свитину здирати". Не тільки Петрові-катові й "Петровим собакам", не тільки Катерині — "голодній вовчиці" слав він прокляття, але Ґалаґанам і Кочубеям, сучасникам — "шашлям". До них звертався: "погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб'ють!" Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата в кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не тоді, коли "рідні" Каїни продавали своїх як "лакеї в золотій оздобі" чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "кокардою на лобі", витертім з усякого почуття сорому й честі.
      Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів тих, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які совість продавали "за шмат гнилої ковбаси"; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як "варшавське сміття"; що їх своїми чобітьми місив завойовник як "грязь Москви". Ненавидів плюгаву породу "донощиків і фарисеїв"; отих рідних "людоморів", які запльовували всю нашу славу історичну, які лицарство запорозьке прозивали "розбійниками, ворами, п'ятном у нашій історії".
      Ненавидів облудних "гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів "продати у різницю москалеві". Ненавидів шашлів, які гризли і тлили тіло народу з середини; ненавидів не лише росіян, оту "орду, скитів і варварів", — а й ту погань людську з рідних "землячків", які помагали розпинати його Україну.
      "Паскудою" був йому кожний з них, і він дивувався — "чому ж його не так зовуть? Чому на нього не плюють? Чому не топчуть?"
      Оту Україну перекинчиків, яничарів чужого пана й володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились", що своїм існуванням поганили його прекрасну, героїчну країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув усім своїм, сповненим любов'ю, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", — благав Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити", щоб у тім очищаючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне і гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, — поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив у столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".
       Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже він був здібний лише "вити совою", своє трудне серце лише "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров'ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?
А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася у ньому й ненависть, як не з любові?
Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай та й годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.
      Скажете: він же любив свій "окрадений люд"? Любив... Та чи це була ота палка, всепалаюча любов, яка бухає гарячим полум'ям із його поезії? Він співчував своєму окраденому народові, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лише "журились", що нема кому їм "порадоньки дати". Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята", — "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.
       Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тієї дрібноти — нарікав — "на Україні, крім плачу, нічого не почути", бо там "чорт-ма людей". Не вірив, щоб там хто почув його слово, — "всі оглухли, похилились у кайданах". Це було покоління, яке не пік сором неволі, не палило його почуття ганьби. І в такі хвилини, пройнятий гнівом, він лаяв їх "мільйонами свинопасів", плебеями, "німими, підлими рабами", які — "аби пуга в руках була", кожному деспотові коритися будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!
       Тирани, їхні помагачі, темні люди, — ось кого він бачив у сучасній йому Україні. У просту, геніальну формулу уняв поет людність України, його — і нашої. Єзекиїлем на розпуттях голосить він: "Левиці — людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в бур'яні курча, клює і рве його, а люди — хоч бачать люди, та мовчать". Ось кого він бачив в Україні! Левиць, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбоєві приглядалися. Тих останніх і левиць — ненавидів! Незлобний люд беззахисний — жалів! Кому ж належала його любов?
       Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знову той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватися. І поет викликає тих, третіх, які могли б піднятися й розкувати народ, стати за Євангеліє правди, тих, яких іще не було за його життя, яких він бачив лише в минулім, у нашій колишній славі, і візіонував в майбутнім.
       До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, — їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем — "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".
Україна, яку ненавидів, — була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, — була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".
       Тих, що кували кайдани, — проклинав. Тих, що їх несли покірно, — жалів. А тих, що їх рвали, — любив!
       Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну — тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами — Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, — їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, — їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.
До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, — до нас.
       Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам... І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, — злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".
Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна — Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і просто Юд. На них усіх слово його — це свист бича, це найкраща зброя — як тоді, так і тепер.
       Ось чому тепер має гриміти його клич! Ось чому вивчати треба колене його слово! Кричати всім оглухлим і понімілім! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і після смерті був і є його голос "воістину гуком воскреслої труби архангела".
       Тож коли до вас проходять шашлі, паплюжать революційно-визвольний рух та його борців, чи мучеників; коли нашіптують, що "головою муру не проб'єш"; що ті, які впали, були "непотрібними жертвами", а живі є "глупими романтиками" в найкращому випадку; а що в найгіршому — оті, які ховаються по лісах і борються з займанцем — є бандити, розбійники, відповідайте їм словами Шевченка: "брешеш, людоморе, за святую правду-волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний!"
Коли приходять до вас з брехливими словами фарисеї (бо батько їх диявол — "отець лжи") і нашіптують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, — це ж, мовляв, лише "хворі люди", яких треба лікувати, а не ганьбити; це ж, мовляв, наші "заблудші брати", до яких не з каменем треба підходити, а зі "щирим серцем", шукати з ними "спільну мову", їх переконувати, — відповідайте їм словами Шевченка: не є братом той, хто продає матір за шмат гнилої ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів уважає і з ними спільну мову шукає!
      Не вважав Шевченко за брата того, хто помагав москалеві "з матері полатану сорочку здіймати". Не вважав за братів — "донощиків і фарисеїв", ні "рабів, підніжків, грязь Москви".
       Коли вам дорікатимуть, що ви "шовіністи", пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж: "продав у різницю москалеві".
       Коли будуть "суєслови" закидати вам "нетолеранцію" і "ненависництво", — пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився "задирливо й нетолерантно до ідеї поєднання з москалями"; що вражав не одного "хижим проявом своєї загарливої ненависті" до всього, що гнобило й душило його Україну!
       Коли закидатимуть вам, що проповідуєте "хижацькі ідеї", що брак вам "гуманності", — пригадайте, що ще Шевченкові радили "рідні земляки" надати "побільше людяності" його "гайдамакам"; що ще йому радили покинути "скверну путь хижацтва" й навернути до "культури", яку несли в Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим "суєсловам"!
       Коли говоритимуть вам, що не "повстанською романтикою" визволиться Україна, а "реальною політикою", не "фантазіями", а "працею" — пригадайте слова Шевченка: "Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати й любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріальних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним". Чудова мрія, велика ідея "фантаста" й "романтика" — більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе прив'язання до існуючого, до матеріального, людей "реалістично" настроєних. Ось була думка Шевченка — романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, — плює на Шевченка.
Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, — "сміття з помела" московських підбрехачів під назвою "прогресу", соціалізму, колективізму, або "модерну", "найновішу" філософію життя з клоак відфранцуженого й "зінтернаціоналізованого" Парижу ("сартризм"!), — пригадайте, що й за Шевченка приносили суєслови "з чужого поля в Україну великих слів велику силу"; що тим хотіли дурисвіти Україну "просвітити современними вогнями, повести за віком"! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: "спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!"
       Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани та їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою багатьма замками. І пригадайте рівно ж ту сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які він хотів воскресити. Пригадайте, що ідеал "лицарів великих" — це не був для нього лише історичний спогад, хоч блискучий, але мертвий, — це був ідеал, який він прагнув бачити знову пануючим, здійсненим в його Україні. Лицарями він називає і героїв сучасного йому Кавказу, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем називає і свого "Юродивого", того "одного козака з міліона свинопасів", який чинно запротестував проти московського деспота.    Давнина наша, яку паплюжать новітні "суєслови-лицеміри", дорога була Шевченкові, в ній він бачив правдиву Україну і її лицарський дух прагнув воскресити знов.
Коли ці суєслови будуть перед вами протестувати й ганьбити вас за вашу "односторонність", за те, що ви є люди "одної думки" (а не десятьох нараз), — пригадайте їм, що людиною однієї думки, однієї пристрасті був і Шевченко! Сучасники пишуть, що він своїх переконань не міняв; що переконання, які запали йому в душу з ранніх літ, були непохитні й міцні, яких він боронив з цілою силою своєї "пристрасної й непогамованої вдачі"; що ці свої непохитні переконання сповідував "запально, щиро й безстрашно"; так, що його різка мова "часто змушувала інших боятися за нього або затикати вуха й тікати". А тим усім — ні теплим, ні студеним — словоблудам, які сміються з людей однієї любові, відповідайте словами Шевченкового Гайдая: "Любіть одне! Так має бути!", — не розділять надвоє свого великого почування; "хто ж каже, що усе він любить" — і біле, і чорне, — "холодний камінь він, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульствує!"
Брешуть і богохульствують ті, які закликають вас любити трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп із молотом і з катом за ними. Це мертві душі, або — посланці диявола.
       Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: "об'єднання, об'єднання, об'єднання"; — відповідайте їм, що об'єднання — це велика річ! Але що й Шевченко радив об'єднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що "Шевченко не був із тих людей, що легко годяться з тими, хто думав інакше, як він, особливо коли предметом спору була його вітчизна — як писали сучасники. Пригадайте, що не об'єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: "а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!"
       Пригадайте, що ніколи не кликав об'єднуватися з кочубеями, ні з шашлями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні зі спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники об'єднання іти з ними "боротися за правду", — відповідайте їм словами Шевченка: "не вам, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать!" За цю правду стати треба, об'єднавшись з людьми однакового духа!
       Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв "здобувати" Україну, — пригадайте їм слова Шевченка, що не скоріше встане вільна нова Україна, аж "потече сторіками у синє море кров ворожа". Бо "так було і в Трої, так і буде" — немає іншого шляху визволення нації.
       Коли ж озброєні псевдонаукою нинішніх безбожних часів, переконуватимуть вас, що віра — це забобон; що вірує лише той, у кого спантеличений розум, — відповідайте тим замаскованим учням Маркса й Леніна, якою гарячою вірою вірив Шевченко! Як глузував з сучасних "прогресистів" з їхньою псевдонаукою — "немає Бога, тільки Я", тільки обезбожений плотський розум людини, оберненої у звіря або в худобу, в раба тілесних егоїстичних забаганок! Пригадайте тоді його надихане надлюдською вірою гаряче слово, що "полум'ям взялося, що вогненно заговорило!" Пригадайте свідчення сучасників і приятелів його, що — коли читав свої поезії, — як тоді горіло його серце, як світилися очі, як їм здавалося, що "над чолом його засвітився полум'яний язик"! Як він "скидався на пророка" в ті хвилини, коли був одержимий своєю безмежною вірою!
       Пригадайте, як сміливо сповідував він, що перемогу дає лише непохитна віра у Вседержителя. Лише вона може "оживити і просвітити слово розумом святим". Лише вона дасть силу "рабам незрячим молитись правді на землі, а більше на землі нікому"; не гнути коліна "перед Нероном, перед Юпітером новим". Лише перед такою вірою "тисячі і тьми поганих побіжать", лише вона навчить нас як треба "за правду стать, за правду згинуть", як "розвіяти униніє і страх"...
       Пригадайте, що Шевченкова віра, якою надихав мільйони українців, що лише вона дала їм змогу "за правду стать, за правду гинуть" у пам'ятні 1917-20 роки; що вона надихала й тих, які нині гинуть за тую правду, — вона, ця віра в остаточну перемогу справедливості Божої, в її тріумф над дияволом.
Його словом побивайте суєсловів, дурисвітів, підбрехачів, донощиків і фарисеїв! Явних і таємних слуг червоної зорі!
       Нині Україна є знову одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє "іскра вогню великого". Хто ж той вогонь роздмухає?
       Не ті "сліпі, ниції душею", не "нетвердії, душеубогі", не невільники продажні! Ані перонові лакеї, не фарисеї! Ані їхні об'єднання! Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують у Його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з "твердими руками", з "орлім оком", з "чистим серцем", з "чистою, святою, козацькою кров'ю", не кров'ю раба, люди "залізної сили". Ті, яким за спиною "виросли крила" предків-велетнів, а в серці загорівся їх дух непокірний і гордий. Тим — каже Шевченко — вложить Господь у твердії руки мечі гострі обоюдні "на отмщеніє неправди і в науку людям"! Тим, які вірують у силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними "душі праведних і сила архистратига Михаїла", патрона Києва. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і "рідної" нечисті. Вони — вільні духом люди — створять вільний світ!
       Для них другою заповіддю є заповідь любити ближнього, а першою — любов Бога. Ближнім може приємніші особистий спокій і добробут, — їм же Божа справедливість! Ближні може воліють мир і спокій, вони ж — боротьбу за ту справедливість! Як Шевченкові лицарі, як сам поет! В годину вирішального зудару з силами темряви в ім'я Христової правди мусить бути у світі розподіл. Він уже є! Видиво наших днів мав Шевченко у "Великім Льоху". Малює час, коли "над Дніпром земля затрясеться", коли над Україною "мітла простягнеться", хвостата комета, віщунка майбутніх страхіть. "Сміється й ридає ціла Україна" — сміється Сатана, і ридають люди. "Цю ніч будуть на Вкраїні родитись близнята. Один буде, як той Ґонта, катів катувати, другий буде — катам помагати". Тих близнят "Іванами обох будуть звати", і боротьбою їх повна буде Україна... Так було за Хмельниччини, було за Мазепинщини, було в 1917, так і буде!
       Ті Йвани — "брати", що катам будуть помагати, вже почали свою роботу в Україні й деінде. Вже хвалять катів! Уже кличуть "спільну мову" шукати з ними, Каїнів братами звати! Хоч соромляться ще іноді прийняти червоного Магомета, та вже несуть нам його червоний "Коран" як "нову правду"! Вони вже заходилися нищити Божу правду в серцях наших, хочуть ослабити наше завзяття, обернути нас знову в те "в бур'яні курча", з курячим серцем, щоб тремтіло перед шулікою, з курячим мозком, щоб вірило дурисвітам, щоб цуралося людей типу Шевченкових героїв, єдиних своїх оборонців; щоб обезголовленою знову стала нація; щоб стали безборонною жертвою "темнії люди" в момент кривавого обрахунку. Щоб у вогні духовно окраденою збудилася зі сну Україна!
       Гонити від себе треба тих шашлів, тих слуг сатани! Не приставати з ними! Йти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! Перейнятися його великою ненавистю до рабства, до насильника-чужинця, до його підбрехачів, до всього нікчемного, боязливого, плюгавого! Перейнятися його великою вірою, що горами двигає! Його великою любов'ю до героїчної, не гелотської, України! До ЇЇ оборонців, до людей нового духа, не фарисейського, не плебейського, а шляхетного й відважного!
       Він вірив, що з його слова виростуть ножі загострені. Що роздеруть вони гнилі серця наші, вицідять сукровату гнилу кров із них, кров рабську, а наллють їх кров'ю нової вільної людини. Без тієї операції, без викупної сили крови, без оновлення в дусі, без духового очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встати на ката знову!
Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Немає коментарів:

Дописати коментар