понеділок, 27 червня 2011 р.

Великий бенкет

Дмитро Донцов


"...скажи всякому птаству піднебесному й хижому звіру:сходітесь і прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий бенкет...Будете їсти м'ясиво й пити кров...А всі народи побачать караючий суд мій".
(Езекиїля 34, 17-21)

Всі народи побачили Його "караючий суд". Побачила й Україна, майже осліпла від того бачення. Це була година, яку бачив у своїй уяві Красінський, коли Муж відповідає Панкратові: "Поступ, щастя людського роду! І я колись вірив... Сталося! Сто літ тому, двісті, полюбовна угода могла б іще... але тепер знаю: тепер треба мордуватися взаємно, бо тепер їм ходить лише про зміну племені".
Так! Тим, які йдуть з п'ятикутною зіркою, ходить про зміну племені, не про "поступ" і "щастя людськості", не про "полюбовну угоду". А там, де йде про "зміну племені", немає узгоджених тлумачень, є лише великий бенкет: фатум, пекло, смертельний змаг двох сил — ми чи вони. Не треба бути поетом, щоб бачити, що часи, про які читаємо в Біблії, знайдемо не лише в минулім. Живемо ми в подібних часах, ми всі запрошені на Великий Бенкет, на якому, замість вина, розливають кров, а п'яні, що впали, не воскресають.
Як дві з половиною тисячі років тому "не пощадить і не помилує" Доля наш грізний час: "і люди хоч би громовим голосом до вух моїх гукали, Я їх не вислухаю" — тих, яким ні в гадці, що коли цілі народи покладуться "трупами перед своїми ідолами", то покладе їх караюча рука справедливості. За те, що "поламали вірність" своїй Правді; що "кадили богам іншим, яких не знали ні вони, ні батьки їх". Не лише в далеку добу пророків, але й у нашу добу з пекла вирвуться тільки ті, в яких "мов діамант, твердіші за камінь" є чола, а ще твердіші серця.
Ці "кам'яні" серця виплекало нове Середньовіччя. Створило жорстоке й — гарне, страшне й — сильне, страхіття й — жертовність, терпіння — й віру, якої від п'яти сот літ не знала Європа.
П'єр Домінік пише про войовників громадянської війни в Іспанії (1934-1936рр.): "Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками... Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, а в серці яких живе дух посвяти. Я бачу віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються у своїй вірі?"... "Ми є ви, із іншим змістом", як звертався в одному вірші до "контрреволюціонерів" М. Хвильовий...
А ті "контрреволюціонери" — це ті, які не злякалися пекла, які не втратили віри; це ті, чола яких виявилися твердішими від діаманта, які прийшли — за Божим приказом — карати ідолопоклонне плем'я. В яких, у кожнім із них, гримить голос пророка: "Йди до земляків твоїх та й говори до них, і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати, чи не будуть".
Тим гірше для них, коли не будуть...
В однім англійськім місячнику читаємо: "Чуда можна осягнути з перецивілізованою і виснаженою людністю новітньої Європи, коли дати їй піднесену ціль. Заохота до матеріального добробуту не зворушить найкращі серця. Але релігійний клич, даючи людям вищу, неособисту ціль, одним ударом підносить людність над базаром із його справами, над особистими користями».
Була це сила, яка здивувала Москву в Іспанії, здивувала і в Україні, коли "сумирний вишневий рай і пейзанська добродушність", як пише Бражньов, показалися нагло маскарадом совєтським зайдам, коли "ручна граната ховалася під спідницею української красуні", а "за селянською гостинністю відчувалася жадоба пімсти й заграва пожеж"...
Так, ми переживаємо ренесанс Середньовіччя, з його страхіттями, але й із його чеснотами, з його безмежною вірою, з його духом самопосвяти, який творить не лише мучеників, але й апостолів нових релігій. Хвиля Середньовіччя заливає світ, а в ній міцнішають міцні й ломляться безсилі... Трупи перед ідолами своїми, яких не мали віри оживити. Хитаються ці ідоли і в Совєтському Союзі, бо й до нього вернула доба Середніх Віків. Чи ж у ньому не відбуваються від ряду літ процеси нових "відьом" ("контрреволюціонерів"), які зі злоби "нищать урожай" або "забирають коровам молоко"?

"Гріхів, що я совершив, я не знаю, 
Провин, доконаних мною, я не знаю,
Забороненого овоча, від якого я їв, я не знаю — 
Даруй мені мої гріхи, о Боже, якого я не знаю..."

Так молилися колись у Середньовіччі. А чи цей псалом не нагадує каяття і благання тих, які згрішили проти таємничої, нікому не знаної "генеральної лінії" всесильного "вождя"?
Смертельний змаг двох сил у пралісі, де за кожним кущем причаївся ворог, який "не пощадить, не помилує, не вислухає"... Отже — нове Середньовіччя!
У своєму початковому розгоні більшовизм гордував табором своїх противників і, як Панкрат, з цього табору глузував: "Ну, покажіть нам перуни, зіслані на вашу оборону, й полки янголів, зіслані з небес!"
І раптом над Дніпром, над Дунаєм, в Альказарі, загриміли ці перуни, з'явилися "полки янголів". І їхня сила почала ломити силу Панкратів. Смерть, яку ці останні гонили на своїх противників, нарешті зустріла таких, що не здригнулися, погнали її назад: проти тих, які вислали її у світ. Проти безоглядності одних встала та "понура фурія" і "середньовічна суворість", "екстаз", "посвята" часів, коли в Європі здвигали готичні собори, "брутальність, яка здивувала саму Москву"... Та поруч з ними, — бачимо також і інших, замаринованих з XIX століття демо-соціалістичних Халявських та Перерепенків, які "щасливо" проспали громи 1812 й 1848 років, удаючи, що їх немає. Це ті, заплилі салом душі яких і неповороткий, мов у степового вола, мозок не приймали світу таким, яким він є; які в апокаліптичні часи ще оперували фразеологією 1848 року, коли дурисвіти й одурені, коли завтрашні вороги простягали собі "братерські руки", коли треба було лише "обудити в народах демократичний дух", щоб усе між ними вложилося якнайліпше; коли не повинно було бути поділу "між: тими, які кохають свободу". А чи ж більшовики не кохають свободу? І чи "брутальність" — це демократична зброя?
Це ж перемиський "Бескид", хоч і вважає, що "ненависть до комуністів" — це "безсумнівно відрадне явище, одначе — "треба серйозно призадуматися над тим, до чого може довести ця незорганізована самооборона українського села проти більшовицьких провокацій"... Це ж "Нова Зоря" журиться тією самою журбою ... Це ж висококультурна й етична "Жінка" мусить висловити своє "застереження до метод боротьби з комунізмом", підкреслити значіння "вимог етики" в боротьбі з канібалами й перестерегти загал, аби, крий Боже, не наважився "зійти в боротьбі з тими темними типами на їх рівень"... Це ж радикально-соціалістичний "Громадський Голос» боронить громадську мораль проти "варварств фашизму"... Це ж один високий достойник Церкви перестерігає в жидівській пресі перед шовінізмом і просить не судити засуворо бідних місцевих членів КПЗУ (в Галичині), які (адже життя таке важке) мусіли вхопитися навіть такої бритви, як більшовизм ... Це ж Халявські — червоні, напівчервоні й рожеві — виступають в обороні культури перед проповіддю насильства, це ж вони рештками своїх сил двигають угору пощерблені скрижалі мудрості Драгоманова, Грушевського й Винниченка з їх заповіддю: "ворогові твоєму найнижче поклонися й забий у серці своєму гнів на нього"! …Це ж одоратори більшовицьких "досягнень" раптом пригадала собі засаду гуманізму — що сильні повинні респектувати права слабших і безборонних; що як то добре було б перекувати мечі на лемеші; що час уже звернути з шляху насильства на шлях великих ідеалів людства, толеранції і братерства народів... Це ж вони накинулися на реквізити Середньовіччя, на ті "вендети", на "кондотьєрів", нарікаючи на те, що відносини народу до народу "не знають ніяких етичних стримів", на "ксенофобію", пригадуючи, що "час прокинутися з національної психози"; що "міазми націоналізму забивають душу"; що цього не сміє бути в "часі радіації, теорії відносності і психоаналізу" (хай живуть Ейнштейн і Фрейд!); що "розвій моральної культури" повинен "здеґрадувати одиниці, які поклоняються засаді фізичного ґвалту"; що й так ніякий крайній режим не втримається; що, мовляв, і більшовизм іде на уступки, то "чи не ліпше б порозумітися на ґрунті дозрілих і потрібних реформ", замість проголошувати хрестовий похід проти комунізму?
І "многая словеса глаголаху", смішні та до цинізму облудні.
Про Халявських тут не говорю — це останні могікани, над якими історія переходить до порядку денного, які б сили за ними й не стояли: не важно з ким бути, важно — ким бути. Але звідки ці кличі про гуманність, про порозуміння з боку тих, від кого ми цього давно вже не чули? Звідки нагла мобілізація Сенеки, Плінія, Ґрільпарцера, отців християнської Церкви в однім з цитованих вище часописів на доказ того, що націоналістам треба стати ягнятами перед лицем загрожуючого комунізму?
Перед цією грою мусимо перестерегти наш загал.
Бо коли соціалісти й радикали "п'ятнують" націоналістичні "ґвалти", а червону інквізицію в Іспанії — зимну, вирафіновану, бестіяльську — що не щадить ні храмів Божих, ні жінок, ні дітей, називали справедливим "гнівом народу", то брехнею є їхні заклики до гуманності!
Коли соціалісти і "демократи" діячів цієї інквізиції з Кабалеро на чолі, якому ніякий парламент не висловлював свого довір'я і який правив разом з совєтами та з московським послом у Мадриді Розенбергом, — коли їх представляли нам як "борців за свободу й демократію", — то це брехня!
Брехня є так само, коли борцями за свободу й демократію величали "урядові" іспанські відділи, які, як видно на ілюстраціях, мають на прапорах серп і молот. Бо ні з демократією, ні зі свободою, "серп і молот" нічого спільного не має.
Але за цією брехнею радикал-соціалістів криється щось грізніше: бажання вирвати нам зуби, щоб затріумфувала їхня справа, справа "людового фронту", яким диригує Москва.
Бо коли кажуть, що доба насильства має закінчитися, а водночас оплакують долю "бідного вигнанця" Троцького і глузують з недавно усуненого британського високого комісара в Палестині генерала Вовчопа, за те, що він "пацифіст", що "не може дивитися на кров" і не в стані затопити в ній арабський спротив, — то ми в цей гуманізм не віримо!
Бо коли хто містить памфлет на всіх, які послуговуються ґвалтом, від Філіпа Іспанського почавши й Гітлером закінчуючи, але ані словом не згадує більшовицького режиму, — то ми в цей гуманізм не віримо!
Бо коли хто згадує "аутодафе" XVI століття і замовчує "аутодафе" ХХ-го, хоч би на нашій Наддніпрянщині, ми в той гуманізм не віримо!
Бо коли в часопису ті, що звеличували Шварцбардта, нагло заговорили про "моральну деградацію одиниць, які поклоняються засаді фізичного насильства" — ми в їхній гуманізм не віримо!
Доки їм здавалося, що терези, на яких важиться доля нашого континенту, схиляються на їхній бік; доки різні "піднебесні птахи й хиже звір'я" жерли Україну, то "гуманісти" мовчали. Аж нагло, коли побачили, що клич тих хижаків "Хай живе смерть!" обернувся проти них самих, вони згадали й Сенеку, й отців Церкви, й толеранцію, й гуманність...
Роблять це вони з єдиною ціллю — вирвати нам зуби!
Щоб не дати покінчити з комунізмом і з силами диявола!
Ні, зубів собі вирвати не дамо! Ані на цей "гуманізм" не дамо себе набрати, бо той, хто його голосить, прикриває ним свою чортячу ціль.
Ні, оборонці, які рятують потвору комунізму й Москву, — нас не переконають. Якраз ті, проскрибовані "Пшеґльондамі" й нашими соціалістами, вартості мусимо високо, мов хоругву, піднести вгору: "високе напняття шовіністичне" (таке, як воно живе в самих "Пшеґльондах"), "психоз фанатизму" (не сів би нам на карк більшовизм, коли б її мали давніше!), нарешті "адорацію тієї випадкової власної антропологічної мішанини, потягненої покостом однієї мови". Це не "парафіянщина"! Це патріотизм нації, яка себе уярмити не дасть!
Маємо досить "поступу", "братерства народів", "вселюдського життя" й інших брехливих гасел, якими не одному в Києві, в Харкові, у Львові розбивали голови, наперед зробивши їх ослячими... Ходить про рятунок нашого національного колективу, не про "поступи" і "братерства". Ходить про зміцнення його відпорної сили, не про те, щоб дозволяти далі розкладати ту силу фарисеям від гуманності і "вселюдського щастя"... Часи занадто поважні на такі блазенства.
Предтеча більшовизму, поет Гольц-Міллер, кинув у лице противника своє зухвале "Вірую":

Ми-лі, ви-лі в бою побєдітє, 
Ми — враґі, і в поґібелі час 
Ви от нас состраданья не ждіте, 
Ми не прімем пощади от вас.

Вогник майбутнього, ця дилема спалахнула велетенським смолоскипом у наші часи. Ту саму думку висловив у сучасній мові бувший іспанський посол у Берліні, Л'юїс Арквістен: "Історична дилема — це націоналізм або соціалізм. А у війні між ними рішатиме сила", передусім моральна сила, моральний гарт. Так само думав і генерал Франко, так само думали й висаджені в повітря червоними бандами героїчні оборонці Альказару. Так думали розстріляні під Базаром. Так починають думати навіть і деінде: "Треба бути дужим. Треба бути рішучим. Немає більше місця для хитрунів, ні для літеплих, ні для лагідних. Є лише табір мужів і табір рабів".
Людей із "табору рабів" мусимо відсунути набік. Середньовіччя — те, яке попередило теперішнє, — в якому виникнув чудовий твір Данте, кидало до пекла тих, що "жили самолюбно, ні вороги Богові, ні Йому вірні"; тих, що "їх ні небо не хотіло, ні пекло не приймало"; "ті підлі сотні, яких зрікалися однаково і Бог, і чорт, мізерні душі, що жили без ганьби та без честі".
Ті з "табору рабів", ті "мізерні душі", ті "літеплі хитруни", які перед лицем жахливої безкомпромісної дійсності тільки те й знають, що (за Драгомановим) запрошують нас іти "під більш людяним прапором, ніж прапором релігійного й національного фанатизму"; які перед лицем червоного пекла те лише й уміють, що упоминати націоналістів — "не переносити взаємовідносин між людьми у площину грубої сили"; ті, що хочуть вишахрувати розв'язку великої проблеми, замість розрубати її; ті, що клянуть усякого, хто пропонує цей розтин як єдину розв'язку; ті, що в їх желатинових душах умерло всяке людське почуття образи, людської гідності чи протесту; ті, вуха яких доступні підшептам словоблудів, що хочуть нам вирвати жало, — їм усім одна судилася доля: бути м'ясивом на великім бенкеті історії.
Не сміє потягти за собою цілу націю чи хоч би частину її глупота цих "мізерних душ". Великий бенкет іще триває. Віддихаємо гарячим повітрям нового Середньовіччя, в якім щось значать лише люди "кріпкодушні" або "злі", як наші предки з Козельця, прозваного татарами "злим городом" за те, що не дав себе взяти "словеси лєстнии нечестивих".
Люди гарячої віри й кам'яного серця!

Немає коментарів:

Дописати коментар