понеділок, 27 червня 2011 р.

Доба релігійних війн (в передчутті ІІ світової війни)

Дмитро Донцов



«Найближча війна, яка розгориться в Європі,
буде не так війною армій, як війною світоглядів»

З промови Джорджа Каннінга в англійській Палаті Громад,
 12-го грудня 1826 року.

Те, що передбачав англійський трибун, стало знаком, під яким живе наша дійсність. Нинішні державні мужі можуть застерігатися проти війни світоглядів, але надаремно, бо ця війна вже прийшла. Порівняти її можна хіба з релігійними війнами середньовіччя, про що ще в 1936 році писав невтральний швайцарець:
"Повітря над Европою важке й пахне залізом. Раз-у-раз чуємо про "релігійну війну". Коли я вперше почув це слово, вразив мене глузливий тон, з яким його вимовлено ... Фашизм, большевизм, безглузді ідеології мали б допровадити до релігійної війни? Й то у ХХ столітті? Ні! Ми стали скекаптиками. Релігія вже не грає ролі в нас. Ми завжди думали, що наступить моральне відпруження, що у світі запанує царство розуму. Але після 1918 року прийшов мир, і, замість відпруження, ми мусіли пережити таку добу витривалости нашого напруження, як ніколи. Кожна одиниця стала полем бою різних ідеологій, протилежних собі "ерзац-релігіЙ". Не один волів би лишитися поза полем бою, зовні. Але чи є взагалі ще оте "зовні"? Ви хотіли б лишитися незачепленими? Та чи це залежить від вас? Бо жити в добі релігійних війн, жити в якійсь вірі, значить стільки ж, що могти й бажати за цю віру вмерти. Тому, хто лишається на боці й кого не захоплює ця велика життєва сила, що змушує нас класти на карту саме життя, тому не зрозуміти "ідеологій", той відмовить їм вибухової сили ... Тим не менше життя вступає в ту rabiate Phase, яку передбачав Ніцше. Релігійні війни! Міти, світогляди, ідеології, засади, секуляризовані боги, спраглі крови, - ось наша доба. Доба хрестоносних походів, без стягів з вишитими на них хрестами".

Стільки сказав швейцарець. І дійсно такою є ця доба, яка від 1917 року наступила і на Україні. Це є те "божевілля", яке навістило Еспанію в 1936 році, "божевілля", яке перестає ним бути, коли приймає масовий характер, коли стає "божевіллям цілого народу", - те "божевіллля", яке так прагнув "прищепити своєму народові" Унамуно. І дійсно, той самий фанатизм бачимо в кожній країні нашого континенту, той самий поділ на ворожі табори, ті самі вбивства й терористичні акти: Генріха ІV і Коліньї забили побожні католики, Карла Лібкнехта й Розу Люксембург - майбутні націоналісти. Колись Лютер спалював папські булли, а тепер палять булли марксистські. Колись Варфоломіївську ніч робила Катерина Медічі, тепер такі ночі в Києві, Харкові, Одесі, роблять большевики.
"Легісти" (конфедерати) Де-Гіза, які повстали проти Генріха ІІІ, готові були подати Францію Пилипові ІІ Еспанському в ім'я спільної віри. Тепер "легісти" з "народнього фронту" готові продати Францію комуністичній Росії, теж в ім'я спільної віри. Сікст V благословляв еспанську "непереможну армаду", яка рушила зломити пиху єретицької королеви Єлисавети, а гугенот Коліньї ліпив коаліцію держав з Францією на чолі, щоб завдати смертельний удар римсько-католицькій Еспаніі.
Колись протестанти домагалися легалізації своєї Церкви в католицьких країнах - тепер добиваються комуністи легалізації своєї партії в буржуазних країнах. У 1936 році большевицька військово-морська фльота з'являється в Барсельоні, щоб допомагати своїм "одновірцям", а 300 років тому англійська фльота з'явилася під Ля-Рошеллю, обложеною католицькими військами, Франції, щоб надати допомогу своїм одновірцям-гyгенотам. Як тоді, так і тепер, словесна боротьба "клериків" повна нечуваної гocтроти. Тоді говорили про "шал теологів" (rabies  theologorum), але чи про те саме не можна говорити тепер?
Так само тоді, як і тепер, ішло про речі важніші, аніж та чи інша форма правління. Мо наррхістами були один раз католики, другий протестанти, або -навпаки. італійські фашист були монархістами, а німецькі - республіканцями.
І так само тоді, як тепер, "віроісповідна" солідарність перекреслювала всі політичні границі. Французькі гугеноти затягалися тоді на службу бранденбурзького електора або англійського короля, щоб боротися проти власної батьківщини Франції, сіяли бунти у власній країні з-за кордону, займалися шпигунством на некористь свого рідного краю. А теперішні західні комуністи служать Москві проти інтересів своїх країн. Тодішні єзуїти казали, що для англійців-католиків було б ліпше стати васалами французького короля аніж "слугами диявола", а теперішні комуністи воліють бути васалами "правовірної Москви", аніж бачити свої країни в обіймах "фашизму"
І так само, як не бракувало тоді "шалених теологів", не бракувало також і так званих "реальних політиків", як згірдливо прозивали цих людей, які збиралися годити вогонь з водою, одну віру З другою. Певно, коли говоримо про боротьбу двох "релігій", то маємо на увазі лише їх чисто релігійний дух віри у свою справу й посвяту для неї. Свої власні концепції Бога, потойбічного життя, безсмертя душі й Т.п., які має релігія, вищезгадані "ерзац-релігії” часто не мають. Але вони існують, як війни поміж ними, і мають своїх ідолів.
Симптомом грядучої релігійної війни був занепад парляментарної демократії.
Передумови в устрою сучасної Европи, які дозволяли погоджувати наростаючі протиріччя, поволі впали в усіх країнах. Демократія і парляментаризм, панування змінної  більшости, свобідна гра сил, побудований на цих прикметниках устрій завалився майже в усіх державах Заходу. Замість бути теренами угоди, парляменти стали знаряддям насильства визнавців однієї "релігії" над визнавцями другої. Коли в суспільності панує одна спільна віра, віра в однакові суспільні ідеали, в ті самі моральні, релігійні, політичні й національні засади, - багато можна осягнути компромісом, бо суперечка йде тоді лише про методи, деталі та способи для скріплення тих самих підстав. У таких випадках меншість" підкоряється більш(х;ті, а більшість не тероризує меншости.
Але як може один гурт скоритися другому, коли їх ділить, наприклад, не питання залежности чи незалежности Церкви від держави, лише інше: чи священники мають відправляти Службу Божу, чи висіти на ліхтарнях? Як може один гурт скоритися другому, дати себе переголосувати, коли справа йде про те, як довго має тривати робочий день, а про те, хто кант, робітнича маса чи компартія - мaє бути власником усіх фабрик? Як може один гурт скоритися другому, коли їх розмежовує не справа того чи іншого проєкту аграрної реформи, а питання іншого характеру: чи селянин має залишитися паном своєї землі, чи мусить відробляти панщину нового пана - соціялістичної держави? Як може один гурт скоритися другому, коли йому ходить не про більше чи менше число парляментарних мандатів, лише про те, щоб стати окремою цілістю, незалежно від другого гурту?
Коли в суспільстві наступає така розбіжність понять, коли немає вартостей, які можна було б звести до спільного знаменника, коли ні одне питання не може дискутуватися на спільній плятформі, - тоді на місце компромісу приходить війна, тоді творяться "ліги", тоді наступає доба мітів, заперечуючих себе взаємно світоглядів та засад, що виключають одні других, ідеологій, які несуть противникам знищення, доба "секуляризованих богів, що прагнуть крови".
В таку добу духова єдність суспільности мусить бути привернена іншими способами - так, як це було в епоху Лютера й Вишенського, Кромвела і Льойолі, в епоху релігійних війн. У такій епосі з'являється нова фанатична меншість, щоб витиснути на майбутніх віках печать своєї нової віри, яка спаяла б знову в одне розпорошену та занархізовану суспільність. Прибічники вмираючої "релігії" соціялізму з її підсектами - атеїстичною "демократією", лібералізмом і масонерією - стараються стримати похід НОВОГО світогляду - націоналізму, представляючи його у фальшивому світлі.
Прибічники вмираючої "релігії" атеїстичного соціялізму й "демократії" твердять, що тут зовсім не йде про спір двох вір, що це старий спір реакції зі свободою, пануючої кліки з народом. У кожній соціялістичній чи "демократичній" газеті ви прочитаєте, що як колись проти народу та його свободи виступали "царі й попи", так і тепер проти них виступають "генерали й капіталісти". І власне ніщо інше не викликає такої скаженини тих лівих "поступовців", як факт, що проти них повстає маса, ця сама маса, на душу якої вони, здавалося Їм, узяли монополь на всі часи. Одним з доказів того, що є власне так, а не інакше, може бути, наприклад, промова улюбленця Сталіна, Дімітрова, на одному зі з'їздів Комінтерну: "Фашизм, - говорив він, - треба бити з допомогою мас, які він загнав у свої масові організації. Ми повинні вдертися до цієї твердині, мурами якої гадав фашизм охоронити свій режим ... Ми мусимо змінити способи нашої праці, мусимо зручно використовувати фашистську демагогію, говорити з масами на зрозумілій їм мові, висунути доступні їм гасла ... "
Отже, боротьба за маси? Отже в таборі "фашизму" не самі генерали?
Отже ці маси з'єднують "фашисти" не правом легального приказу, як колись королі, лише "демагогією", тобто активною пропагандою серед них, відкликом до їх ідеалізму й жертовности? Давніше двір, аристократія - ось були вороги лівиці. Тепер цим ворогом стала маса, армія, одушевлена ідеалізмом, духом посвяти й вірою. Не про боротьбу жменьки реакціонерів з народом йде тепер, а про боротьбу двох "релігій", з яких кожна хоче стати релігією мас. Ні, революція з права, революція мас проти "релігії" Маркса - це не "генерали й капіталісти", як заїло й дурнувато повторюють наші радикали! Для боротьби з теперішньою правицею не вистачить повісити якогось генерала чи скинути з трону короля.
І методи боротьби нової "релігії" націоналізму не ті, яких уживала реакція. Тамта боролася з соціялізмом вийнятковими законами й поліцією, а маса в тій боротьбі участі не брала. Тепер націоналізм бореться з "релігією" Маркса й Леніна інакше, при допомозі повстань. А повстання - це не методи "реакції", не методи "царів і попів", "генералів і капіталістів". Це серединки молодих рухів - революційних і масових.
Проти містики творця "Комуністичного Маніфесту" , проти містики Леніна, Троцького, Тореза, Блюма, Літвінова, Драгоманова - повстає нова містика націоналізму. Це містика, яка охоплює маси, вириває їх з рук фальшивих пророків; містика, яка надихає собою новий масовий рух, що і своїми впливами (масовими), І способами боротьби (широка пропаганда й організація мас), і запалом, і фанатизмом - не має нічого спільного з тією "реакцією", яку з цим рухом хочуть бачити побиті його сліпотою вороги.
Ліві закидають новій вірі, опріч "реакційности", ще й те, що ця нова віра оперта на насилі й диктатурі, та твердять, що Їхня соціялістична базується на гуманності й вірі у свободу та поступ ... Хто не здає собі справи з нікчемної облуди лівих горлаїв, той може дати себе взяти на Їхнє тромтадрацьке фразерство. Бо і як же ж! Таж ми, завдяки націоналізмові, переходимо нову добу "темного" середньовіччя! - лементують вони. Наступають часи венедетти, кондотьєрів, фізичного примусу і гвалту різних неуправнених до того гуртів! Один нарід супроти другого не знає вже етичних засад, ані стримів! "Ближні" -ице в засадах віри націоналізму - лише люди тієї самої породи, члени власного народу! Шириться паскудна пошесть ксенофобії, сильні не респектують слабких, тубільці панують над зайдами. Тільки завдяки статистичній перевазі, встановлюють різниці між геленом і варваром! Навіщо ділити людей з їхньою племінною приналежністю? Чому встановляти окремі батьківщини, коли вітчизною поступової людини повинен бути цілий світ? Чому забувати братерство народів? Чи не час схаменутися від міязмів націоналізму? Відхреститися від його етичного знечулення, звірячого племінного інстинкту? Чи не час привернути загальну толеранцію? Невже можемо терпіти поворот часів Пилипа еспанського; який не міг спати так довго, як довго хоч один з його підданих не визнавав його релігії? Чи не пора скінчити з 6ездущним ідолопоклонством перед припадковою власною антропологiчною спільнотою, нацією?
Таке можна було читати, наприклад, у сіоністичній львівській Chwili ("Поворот гуманізму", 12.9.1936 Р.), і, повторюю, - необізнаний з арканами лівицевої облуди, був готовий дати себе переконати, слухаючи цю навалу порожніх фраз... Але хто вглянеться в речі глибше, той одразу спостереже фальш подібного "гуманізму". Нові гуманісти - це близнята старих; з часів релігійних війн Середньовіччя. Тоді Кальвін повставав проти Католицької Церкви задля свободи, щоби в ім'я тієї ж свободи спалити, підступно звабивши до себе, еспанського ченця Сервета. Так само тоді лютерани повстали, в ім'я свободи думки, проти диктату Риму, щоб пізніше - на синоді в Дортрехті (1636) - установити одну непомильну догму протестантизму. Так і тепер, коли соціялісти, радикали, большевики й інші "демократи" накликають до старого "гуманізму", осуджуючи "нове Середньовіччя" і протиставляючи свій культ свободи та толеранції націоналістичному "насильству", - то говорять у них лише душі фарисеїв.
Вони протестують проти Пилипа Еспанського, який не міг заснути доти, доки хоч один із його підданих не належав до його віри? Але ж чому тоді ті самі лицеміри маршують під червоними прапорами комуністичного Пилипа, який також не може спати, коли знає, що хоч один із його підданих не належить до його віри й не хоче "падши поклонитися" йому? Чому тоді мовчить гуманне серце фарисеїв?
"Гуманісти" дихають вогнем на племінну виключність націоналізму? Але ж та "виключність" обмежується до свого народу. Вона не має нічого спільного з виключністю войовничого російського месіянізму, який, в ім'я своєї племінної "вищости", накидає себе силоміць на "провідника слабших" і на "помічника відсталих" народів... Чому ж проти цієї нахабної племінної виключности не підносять голосу фарисеї "гуманізму"? Чому ж тоді, коли узброєні місіонери того войовничого російського націоналізму зашморгували петлю на шиї еспанського народу, - їм били браво наші радикальні півголовки? Де був їхній "гуманізм", де драгоманівське твердження про те, що "чиста справа вимагає чистих рук", коли вони брудну справу марксизму вважають за чисту й свою? Чому ті "гуманісти" прагнуть, щоб за ближніх ми вважали не лише людей власного племени, а самі не хочуть узнати за ближніх палестинських арабів?
Як сміють ті "гуманісти" відкликатися до рівноправности й закидати націоналізмові "6езправство гуртів", коли їм самим вихоплюється необережне слово, що еспанські комуністи (еспанський "пролетаріят") "жадає для се6е примату" в народі, це6то якраз диктатури гурту над цілою нацією? - як пише п. Єжи Борейша в большевізуючому варшавському часописі "Wiadomosli Literackie" (11.10.1936).
Всі теревені про чесноти "гуманізму", всі нарікання на "насильницький" націоналізм - усе це ніщо інше, як маска, котра здійметься в час, коли прийде "останній і рішучий бій", коли "суддями будемо ми", як співається в "Інтернаціоналі". Тоді ці "гуманісти" покажуть ідіотам, які вірили в Їхні голосні гуманістичні фрази, по чім ківш лиха! Під тим оглядом націоналізм є безоглядно шляхетніший від своїх "гуманних" противників з табору радикалів, соціялістів і "демократів", бо одверто каже про те, що марксизм являється злом, яке треба нищити силою! Комуністична преса - це отрута, це пістряк, який треба випалити залізом! "Демократія" -перестаріле гасло, за яким криється кліка гешефтярів, сприятиме комунізму! З гангреною, яку несе з собою інтернаціоналізм, не сміємо боротися в рукавичках! Наймитів Інтернаціоналу мусимо викинути поза дужки національного життя!.. Так говорить націоналізм, і це чесно. Противники ж націоналізму хочуть розтерти його на порох, вони є прибічниками насильства й терору, прагнуть диктатури своєї кліки, хоч би й не свого народу, над нацією мимо і проти її волі, намагаються накинути нації чужі їй ідеали, - але загортаються в тогу політичної невинности, шляхетности й гуманізму! В цьому їх облуда й боягузство, боягузство ідеології перед натиском нової віри, що стане пануючою завтра.
Ні реакція і свобода, ні насилля й гуманізм не є тим, що ділить дві "ерзац-релігії", які ведуть між собою війну на життя і на смерть. Ані те, що по одній стороні стоять "генерали й капіталісти", а по другій -"народ", бо маси того народу явно від марксизму відвертаються. Що ж тоді розділяє ці два табори? Власне догмати їхніх вір!
Ага, скажуть противники, - то значить фашизм має ідеали, однакові для всіх рухів, що йдуть під його прапором? Отже, виходить, що фашизм - це також інтернаціональний рух? Отже, націоналізм - це рухи, скальковані з одного взірця? Ні! Націоналістичний рух є рухом європейським, але не інтернаціоналістичним. Ідеї 1789 року залишаються в багатьох країнах нашого континенту, в багатьох з них паношиться анархізм у його різних виглядах - соціялізму, комунізму, радикалізму. Що ж дивного в тому, коли звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує деякі спільні риси? Протестантство теж було звернене проти того самого свого противника, та через це прийняло форму загальноєвропейського, але не інтернаціоналістичного руху. Лютер і Цвінглі ворогували між собою, а німецькі протестантські пастори з голляндськими. Кардинал Рішельє підтримував протестантську Німеччину у війні з католицькими Габс6ургами. В наші часи також не завжди є згода між "ерзац-релігіями" націоналізму, як повинно було б бути, коли б вони мали характер інтернаціоналістичний. Ніякого закону інтернаціональної солідарности фашистських рухів немає. Один фашизм може навіть стреміти до протекторату над ними, - як Франція над католицькими, а Швеція над лютеранськими німецькими князями в часі ЗО-літньої війни, бо не всі європейські конфлікти вичерпуються війною "ерзац-релігій" між собою, але в нутрі кожної нації ця війна є фактом величезної ваги і, як таким, - фактом універсальним.
Націоналізм - це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси кляси над нацією, національної меншости країни над автохтонами, інтереси робітничих синдикатів, об'єднуючих два чи три мільйони над інтересами 40- чи 50-ти мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - це бунт проти ідеології затомізовання, розпорошення суспільности; бунт в ім'я старих і вічних правд -праці, дисципліни, права, культу предків, власної крови і власної землі та її традицій, Церкви, бунт в ім'я засади організації проти засади дезорганізації... Як такий націоналістичний рух, річ природна, має багато спільних рис - в Фінляндії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Мадярщині й у Німеччині, в Еспанії, у Франції і в Австрії ... Але це не рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріплення нації проти всяких інтернаціональних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних, в однаковій мірі) - проти марксизму, проти "братерства народів", проти "гуманізму", проти солідарности "міжнароднього пролетаріяту", що розриває солідарність нації, проти "Союзу Народів", проти ІІ чи ІІІ інтернаціоналу, проти "людового фронту", проти ООН та інших організацій, які хочуть знищити і суверенність націй, і ідею патріотизму.
Отрута інтернаціоналістичної віри паношиться і на наших землях. В Україні її представниками є большевики, соціялісти й радикали або національні меншини. З отрутою цієї потвори мусимо боротися доти, доки не віддасть вона останній віддих, бо і в нас, як деінде, борються її прибічники облудою, наклепами та брехнею.
Вони одверто признаються, що коли б для впровадження соціялізму їм довелося повісити на кілочку свою розхвалювану демократію, то це було б зроблене. Лише для фашиста вирікання святої демократії стає злочином, але - кажуть вони - "якби нам хтось доказав", що демократія не допровадить їх до мети, то вони зреклися б її і вибрали інші засоби. Які ж інші? Очевидно - терор, насильство й диктатуру... "Якби нам хтось доказав" ... Що ж відноситься спеціяльно до насильства, то ті самі фарисеї пишуть, що насильства є лише тоді насильствами, коли, їх доконують фашисти. А якщо їх застосовує народній фронт - то це "народний гнів", щоб ви знали! Так вони думають, і відповідно до того поступали б, якби дорвалися до влади в Києві.
Це ж їхні діячі, однодумці і співпрацівники радикального "Громад. Голосу" у Львові писали, що виреклися б навіть рідної мови на славу соціялізмові, коли б їм "указ з Москви" довів, що так потрібно ... це ж папа соціялістів-революціонерjв, persona gratissima в радикалів, проф. Грушевський, повчав, що мусимо схиляти чоло перед московським большевизмом, хоч би навіть нам його політика "боком вилазила", а Україні коштувала море крови.
Вони тієї думки, що большевизм в Україні за останні півтора десятиліття зробив "багато позитивного" ("Труд. Україна", ч. 8-9-10), Листи Винниченка до Сталіна можуть рівнятися хіба з такими ж, повними підхлібства й само пониження, Листами Бакуніна до царя Миколи I-гo (там же, ч. 5-6), Це ж вони з радістю, як "гірку істину", цитують "парадоксальну фразу" українського клерикального совєтофіла О. Назарука: "наші націоналісти ведуть між українським народом більш руїнницьку працю, аніж комуністи" (там же, Ч. 8-9-10). Це ж вони захвалювали політику большевизму в Еспанії, так що часто не відрізниш статті на еспанські теми "українського" "Громад, Голосу" від московських "Ізвєстій" або польського "Robotnika".
Під час громадянської війни в Еспанії, в розмові з кореспондентом жидівської "Сhwili" (19. І. м. р.) наш "приятель" Антонов-Овсєєнко, бувший большевицький генерал-губернатор Мадріду, заявляв, що "на деяких фронтах, а особливо в Арагонії, стан речей пригадував боротьбу на Україні в 1918 році. Тепер дасться зауважити скрізь сильну організаційну працю"... Ми знаємо, що значить, на жаргоні комунізму, їх "організаційна праця"! І цій "організаційній праці" -такій, як на Україні в 1918 році - приплескують радикали й соціялісти! Чи думаєте, що вони не приплескували б їй, коли б пан Антонов з'явився в Україні знову? Часи, одначе, змінилися, новий 1917-ий рік чи 1918-ий рік на Великій Україні пішов би під іншим знаком - під знаком невблаганної боротьби двох “релігій”, большевицької і націоналістичної. В такій боротьбі соціялісти й радикали завжди стануть по боці большевизму, проти їх найгіршого ворога -"фашистів", під якими вони розуміють усіх не соціялістів! Націоналізм, як ми щойно цитували, це ж для них гірший ворог від комунізму, того комунізму, який усе ж таки "зробив багато позитивного" на Україні й з яким не треба задиратися, хоч би він нам боком вилазив ... Коли б на Україні повторилися події 1917-20 рр., то наші соціялісти радо запросили б туди банди інтернаціональних "добровольців" з совєтськими танками, бо ж соціялізм є кращим від "фашистівської України" ... А що цілу імпрезу вестиме Москва - це їм аж ніяк не шкодить.
Думати, що між двома "релігіями" може прийти до угоди - марна надія.
Переможе та з нових "релігій", визнавці якої викажуть більше духа посвяти. Не літеплі! Ці останні вже відчувають, що їхнє царство незабаром скінчиться. До них можна примінити важкі слова нового "єретика" Шарля Жіда, що "ні в одній іншій країні дух не є менше свобідний, більше зломаний, більше заляканий і стероризований", як а СССР, що в нікого "ніколи ще чола не були так похилені" , як у російських визнавців Маркса. А похилені чола створені не на те, щоб творити історію, лише щоб служити Хеопсам ... Отже, переможе віра нова, ворожа слугам фараона, яка не дасть звести на манівці ні визнавцям Маркса, ані всяким гуманістам.
Лютер докоряв Мелянхтонові, що він у своїй "Апології" робить забагато уступок противникам і що є забайдужий до своєї віри, та цитує слова св. Письма: "Проклятий, хто справу Господню справляє байдуже, хто спиняв би меча Його" (Еремії 48', 10).
Під знаком невблаганної війни "релігій" і усунення набік усіх "байдужих" починається нова доба. Горе сліпцям, які не бачать цього знаку!

("Вістник" - січень 1937) 

Немає коментарів:

Дописати коментар