понеділок, 27 червня 2011 р.

Московська політграмота під маскою націоналізму


Дмитро Донцов

В своїх донесеннях цареві з України, згадували не раз бояри московські "шатость малоросійську", — вічнозмінну хитливість політиків наших того часу. Про подібну "шатость" треба пригадати і тепер.

Шевченко застав вже в повній політичній агонії "малоросійське дворянство", тих нащадків "козацького панства" в Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську як зовсім окрему націю, а про Україну як про свою "отчизну", за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи невідшумілої слави українських декабристів, сміливих планів князя Рєпніна, великого впливу "Історії Русів", а чужинецькі мандрівники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

ХІХ-е століття, драгоманівщина, принесло кардинальну зміну з собою. На порозі ХХ-го віку бачимо українську народолюбну інтелігенцію, заражену духом подиву й пошани до всього московського. Немногі голоси, які сміли виступати проти політичного москвофільства, проти сліпого поклоніння російській літературі і культурі — зацитькувалися як святотатство, як вибрик проти "прогресу" і "найкращих ідей" століття. Ідолами ліберальної нашої тодішньої інтелігенції були Толстой і Достоєвський з їх анархізмом або російським месіанством. Ідолами інтелігенції соціалістичної були — за Драгомановим — лаврови, чернишевські й інші предтечі Леніна... Фатальні наслідки цього ментального затруєння жорстоко відгукнулися під час визвольної боротьби 1917-21 років.В Україні — після цих років — реакцією на те москвофільство в пресі був хвильовизм, всупереч "плужанам", Сосюрі, Тичині, Поліщукові і іншим. Реакцією на політичне і культурне москвофільство серед наддніпрянської еміграції після 1-ої війни, і в Галичині, було "вісниківство". Після 1945-го року, поміж новою нашою еміграцією — головно в Австрії й Німеччині — знову повіяв "вітер зі сходу". Цей вітер наробив великих спустошень в ментальності "східняків", .яких обробляв московський соціалістичний капрал тридцять років; наробив він спустошень і серед галичан, які в роки війни увійшли уперше в ближчий стик з московськими ідейно муштрованими "східняками". Наслідки цього стику і цієї муштри бачимо в таборових публікаціях, літературі, заявах тощо. Особливо в публікаціях радикальних і соціалістичних. Але нас менше обходить, що в тих публікаціях знову відживають прогребувані думки про всякі "унії" чи "федерації" або "конфедерації"; що реанімується марксизм, що іде пропаганда московських "аракчеївських поселеній" під новою назвою "колхозів" чи "совхозів"; що захвалюється як "достіженія революції" нове червоне кріпацтво; що шириться пропаганда совєтського "ідеалу" — економічного розвитку, електрифікації тощо, а разом з тим безбожництва чи релігійної байдужості. Нас тут цікавить більше, що ця ментальна отрута продирається навіть в націоналістичні ряди, в націоналістичну пресу.

Шерех, Самчук і інші, яких ідеї не тільки нічого спільного не мають з ніяким націоналізмом, і які самі його цураються явно й славно, — знаходять на сторінках націоналістичної преси місце для ширення своїх, для націоналістичної ідеї шкідливих думок. Починається з того, що російську революцію проголошується "джерелом українського національного визволення" (Шерех). Це абсурд явний, бо джерелом українського відродження 1917 р. був передусім Шевченко та його ідеї, а дальше — революція українська, не російська. Російська революція несла з собою в Україну руйнування села з усім його традиційно-українським укладом життя і світоглядом; несла винищення нашої інтелігенції, кріпацтво поширене на всі класи суспільства; дальше — політичне рабство і знищення декларованої незалежності, нарешті — останнє, але найважливіше — тріумф матеріалізму і безбожництва. І ці потворні ідеї старомосковськоі "опричини", які, під новою наліпкою, несла до нас російська революція, панове Шерехи називають джерелом українського відродження!

Дальше пішло вже легше. Витягалося із забуття сумної слави політику Центральної Ради, яка до останку не хотіла проголосити державної самостійності, аж поки її до цього обставини і народні маси — не примусили. Далі — почали робити апологію соціальної політики Центральної Ради, яка йшла зненавидженим нашому народові шляхом соціалізму. Потім, почали вихваляти "колективне господарство" тощо. Появилися статті, в яких віджили старі федеративні теорії Центральної Ради, статті про "унії"; про те, що "світ цілий тепер говорить про потребу єднання, братерства і співпраці народів", тому й не треба віддаватися "вузькому націоналізмові", "ретроградству", а просто викинути на смітник самостійність, бо ж ми потребуватимемо допомоги того "братерського" світу і тому до нього не можна "підходити тільки з ідеями української суверенної державної відокремленості"! Нас повчають, що основна проблема української національної політики не в гонитві за нездійсненним фантомом "повної суверенності", вистачить "декларативна незалежність", — а яка саме, це вирішуватимуть друзі, що вибиватимуть з хохлацьких упертих мозків "абсурдну" ідею незалежності, за яку накладали головами тисячі і сотні тисяч земляків тридцять років тому... Зустрічаємо в таборовій пресі й розмови про "російський народ", про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який "гнобить так само росіян, як і нас", від російського народу, який є зовсім невинним в цьому пеклі, що запровадив в Україні царат чи більшовизм. І цю стару, переграну платівку грають нам знову і знову, так ніби тридцять останніх років минуло без сліду. Так ніби можна знайти хоч одного однісінького москаля, який би визнавав не те, що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців за націю! Так ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не вважав всіх отих "хохлів", "персіяшків", "чухну" чи інших "інородців" за нижчу расу, над якою сама доля визначила "старшому" московському "братові" панувати і їх за чуба тримати! Так ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917-21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку, знов вдовблюється в хохлацькі черепи, щоб не здогадався хохол, що справа йде не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить — коли не хоче згинути — зробити свій історичний вибір.

Ці, в високій мірі отруйні для нас, давно здається забуті облудні ідеї, з якими в вогні війни і революції здавалося б покінчила Україна, таборова публіцистика висуває знову з-під поли на продаж. І не лише ці! Рівночасно серед іншого "завалящого" краму, який пропонується нещасним землякам — знайдете цілий асортимент всякого роду дрібних ідейок, якими мається ущасливити рідну неньку, і "прогрес", і "соціальна справедливість" і "трудовий народ", і матеріальний добробут, і про те, що "сам народ буде сувереном" в "декларативно-суверенній" Україні, все запозичене з більшовицького жаргону, щоб збити з пантелику народ і відвести його з його правдивого шляху, створення з нації могутньої сили, зі своєю власною, не чужою провідною верствою, без якої всякі вигуки про "народ" і "прогрес", лишаться порожньою балаканиною. А в офіційних заявах найвищих органів об'єднаної еміграції знайдете — великих слів велику силу — про "громадські вольності", і про "передачу землі у трудову власність", і за "вільну працю", і "добробут працюючих", і за "культуру", лише нема ні слова про те, без чого в порох обернеться і культура, і громадські вольності, і вільна праця — н і слова про християнські підвалини нашої культури і нашої національної спільноти! І в цьому може найяскравіше відбилися московські впливи на нашій таборянській політичній творчості, або впливи зараженої цими впливами безвірницької інтелігенції, якій злослива доля доручила бути на чолі нашого національного відродження.

При всьому тому говориться про державу, як про якийсь абстракт. Держава — це та мета, за яку боролася і бореться Україна. Але держава — це рами, це, за Шевченком, – своя хата. Треба, щоб в тій хаті була своя сила – не декларативна, а повна суверенність, і своя правда, власний, опертий на національних традиціях внутрішній лад. Але коли ми читаємо деякі "націоналістичні" публікації на цю тему, нам здається — що ми читаємо більшовицьку або соціалістичну агітку. Кожного разу все те, з чим боровся словом і чином націоналізм, тут представляється читачам, як нова українська правда. В одній публікації ("Позиції українського визвольного руху", "Пролог", Мюнхен) ми довідуємося, який лад має бути запроваджений в Україні. Лад, захвалюваний в цій нібито "націоналістичній" книзі є попросту соціалістичний лад, з яким мечем боролася Україна в пам'ятні роки національного зриву 1917-1921 років, лад зненавиджений всім народом нашим. Автор публікації боїться ще називати свою дитину по імені, але й поверховий читач побачить, що він просто доручає нам як суспільний устрій соціалізм, новітню форму кошарового устрою людської отари. Бо весь жаргон книжки є наскрізь марксівський – тут і "розвиток продуктивних сил", і "знищення класів", "усуспільнення засобів продукції" — все як у Карла Маркса або Володимира Леніна.

Довідуємося з книжки, що автор стремить "лише за ліквідацію принципу приватної власності на знаряддя і засоби виробництва"... Лише! Дальше іде — ліквідація буржуазії (може й куркулів теж?), вивлащення селянина, який буде лише державним орендарем, не власником своєї землі (ст.. 12); іде, теж запозичена у більшовизму, фраза про ліквідацію визиску "людини людиною" (а як буде в визиском людини державою?). Є й про "планове побудування виробництва" (п'ятилітки?), є й про "передачу засобів виробництва в руки трудящих", що й буде "останньою прогресивною соціально-економічною концепцією, якій належить майбутнє". Все це, бачите, "скріпить націю", знищить суспільні класи, приведе "до більшого розвитку продуктивних сил" і "піднесе націю на вищий ступінь національної спаяності і свідомості"... Що ж це є, як не той соціалізм, за який розпинався М.Грушевський, В.Винниченко й інші соціалісти, а за який тепер розпинається ніби то український "націоналіст"? Недурно, що при такій настанові він бере собі за дороговказ соціалістичну Центральну Раду і протягає братню долоню згоди соціалістичним партіям. Побавилися в націоналізм там якийсь, і досить! Свій до свого!

Ні, не за це боролася Україна в пам'ятні роки визвольної боротьби тридцять років тому. Не за те бореться вона й тепер. Ні, соціалізм не фаворизує розвиток продуктивних сил, він його гальмує! Ні, ліквідація визиску людини людиною з заміною капіталізму соціалізмом, веде не до соціального визволення людини, а до її ще гіршого визиску всемогутньою державою! Ні, "передача засобів виробництва в руки трудящих", при соціалізмі, не допоможе трудящим, вона приведе тільки до того, що ті засоби виробництва неминуче опиняться в руках тупої і тиранської бюрократії. Що многі країни вступили на цей згубний шлях, це не значить, що наша нація, як стадо баранів, має й собі вкладати голову в нове ярмо! Ліквідація принципу, самого принципу, приватної власності не приведе до економічного добробуту, вона приведе до економічної руїни! Даремно автор відгороджується від тоталітарної державності і від тотального соціалізму, ніби залишаючи ближче неозначену свободу для приватницького сектора суспільного господарства — накидувані ним соціалістичні засади мають власну логіку свого розвитку і скоріше чи пізніше приведуть до режиму тоталітарної бюрократії. Він скріпить націю? Невже?! Подивіться як соціалістичні експерименти "скріпили" Францію! Такого майбутнього прагнете для України? Вони говорять про "господарчу демократію", але нічим вона не відрізняється від "диктатури пролетаріату" — пануватиме бюрократія і там, і тут! Кажуть що їх соціалізм (якого по імені поки що соромляться назвати) — хоче знищити капіталізм? Ні, він хоче запровадити ще гірший, державний, де капіталіст буде рівночасно і законодавець і поліцай; де — по плану! — матиме право наказувати робітникам, скільки вони мають працювати, як і де, забороняти їм страйки, переносити з одного місця до другого, або прикріпляти як кріпаків до раз приділеного верстату. Цей "новий устрій", що рекомендують деякі нібито "націоналісти", а який є чистим соціалізмом, з усіма своїми облудними гаслами, це троянський кінь, з якого, як у Росії, вилізуть гопліти тоталітарної бюрократії, всесильної, тупої, і жорстокої. Куди матиме робітник апелювати від нового тирана?

Кажуть що їх соціалізм хоче знищити капіталістів? Ні, всюди, де запроваджувався насильницький або поступовий соціалістичний устрій, де "націоналізувалося" ту чи іншу галузь промисловості — вивлащувалися не капіталісти головно, а тисячі і десятки тисяч дрібних підприємців. Їх він кривдив, а не магнатів промисловості. Де знищено самий принцип приватної власності (як прагнуть наші "націоналістичні" соціалісти), там нема де зупинитися. Там "капіталістом" і "ворогом народу" стає першим власник фабрики, далі власник дрібного верстату, а потім звичайний ремісник. При соціалізмі "глитаєм" стає кожний селянин, бо у всіх мають бути відняті їх знаряддя продукції, та земля, щоб, на славу соціалізму, обернути селян в нових кріпаків. Ось що таке їх соціалізм! Безкласове суспільство? Такого немає і не може бути. Лише замість "лучних" людей, які зайняли б провідне становище в нації вільною конкуренцією, вони запроваджують нову касту соціалістичних босів-бюрократів, володарів життя і смерті "суверенного народу".

На цю вудку не повинні попастися націоналісти. Не повинні приймати як останнє слово мудрості стару марксівсько-більшовицьку жуйку, яку виригнув вже раз наш народ у криваві роки 1917-21. Без приватної ініціативи немає економічного розвитку. Без приватної власності немає економічного добробуту. Без приватної власності — людина стає невільником, що не в стані боротися з тиранією тоталітарної держави. Приватна власність має стати здобутком всіх і кожного, в суспільстві має бути якнайбільше приватних власників, а не лише один — всесильна тиранська держава. Що та чи інша галузь промислу може бути удержавлена (залізниці наприклад), це щось інше. Але зовсім інше – знищення самої засади приватної власності і, неминуче в таких випадках, уярмлення мільйонів під батогом всепотужної бюрократії. Проти цих химер боролася і буде боротися Україна. Хоч би й під не знати якими принадно-облудними гаслами їй той марксівський крам презентували — під гаслами "свободи", "прогресу", "збільшення продукції" тощо. Досить ми того всього вже наслухалися від більшовиків! Зрештою коли виступити з такою програмою, то кожний українець собі скаже: нащо ж нам тоді виборювати ще свою власну державу, коли ті всі добродійства ми маємо вже в СССР? — і "знищення капіталізму", і класів, і приватної власності, і тоталітарну бюрократію й інше? Запровадження чи пропаганда соціалізму не лише не скріпить нації, вона зробить з неї отару дідів під канчуком привілейованої бюрократії. Вона ослабить націю в її боротьбі з Росією, а всі ті розмови про "реакційні" і "ретроградні" верстви нації, які з тою галіматьєю не погоджуються – це вода на млин більшовизму, який не хоче допустити формування у нас міцної провідної верстви.

Дехто з тих новосоціалістів, що називають себе чомусь націоналістами, каже що їх пропаганда робиться "з тактичних оглядів", мовляв, "східняки" так заражені тими ідеями, що відразу їх не можна зробити прихильниками ідей націоналізму... Неправда! Ми теж бачили тих "східняків", але мабуть кожний знаходить те чого шукає. Ми бачили молодих хлопців, які дітьми пережили часи організованого Москвою голоду в Україні. Ми знайшли в них ненависників Москви і всього, що пахне соціалізмом. Очевидно інших "східняків" шукають наші новосоціалісти.

З тим "вітром зі сходу" пора покінчити. Покінчити з тим рабським мавпуванням всього негативного, що прищепила слабим головам в Україні Москва. В царині економіки – мусить націоналістична доктрина проголосити невблаганну війну навіки проклятому соціалізмові в усіх його формах від ультра-червоного до рожевого. В царині політичній мусимо проголосити бездискутивну засаду державної незалежності, не всяких "уній" і "федерацій". В справі духовної культури мусимо плямувати, як згубний, всякий релігійний індиферентизм або більшовицьке безбожництво. Нарешті в справі внутрішнього устрою нашої держави — проголосити засаду нашого традиціоналізму, вільної, не уярмленої соціалізмом, нації і вільної людини з своєю власною верствою "лучних" людей, як провідною верствою, не з тоталітарною бюрократією. Всяку, нанесену з Москви, саламаху ідей — безбожництва, соціалізму і федерацій, мусить український націоналізм відкинути і поборювати. Нашим дороговказом мають бути не "соціально-політичні засади" хитливої по відношенню до Росії, зрадливої щодо наших національних традицій соціалістичної інтелігенції 1917 року, якій завдячуємо наш національний погром, не ідеї грушевських і винниченків, лише той дух національної традиції, який бив з великого народного зриву тої епохи. А цей дух не мав нічого спільного з "соціально-політичними засадами" соціалістичної інтелігенції.

Українська революція висунула засади ворожі засадам революції московської. Вона боролася проти ідеалу москалів в політиці і в господарському житті ("община"-совхоз). Це була Україна віруюча, войовнича, яка ненавиділа зайдів-чужинців, що п'явками сіли на її тілі, Україна з високорозвиненим почуттям особистої гідності, спрагнена власної чесної і характерної провідної верстви, дійсно "лучних" людей. Це була Україна традиційна, і такою вона повинна лишитися. Бур'ян, зрослий під впливом московських ідей та ідейок, бур'ян, що ним засмічують слабкі голови чисту ідею націоналізму, найвищий час виполоти.

Грудень 1948

Немає коментарів:

Дописати коментар