понеділок, 27 червня 2011 р.

Іспит історії і соціалістичні кастрати

Дмитро Донцов


       Ні демократична, ні більшовицька російська рево­люція не хотіла розподілу імперії. Прагнула її скріплен­ня — новими методами і спритом нової, морально ще не вичерпаної касти, новою містикою.
      Тому цінують більшовики Пушкіна, бояна Петрової імперії, того, хто з відшумілої доби,
Кагда Росія молодая, В бореньї сіли напрягая, 
Мужала с генієм Петра, —
з тієї доби видобув її пафос для нащадків. І для більшовиків — які його пафосом напомповують виснажену п'ятирічками душу московського народу. Цим пафосом живе напевно й та Росія, що вже вилуплюється з червоного комуністичного яйця.
       В Пушкіну не було ні скепсису Гоголя, ні демонізму Лермонтова, ні сатанізму Достоєвського, ні тим менше радикального заперечення Росії Чаадаєва. В нім була безоглядна «осанна» імперії, він славив «Нєви дєржавноє тєчєньє», «ґрад Пєтров», що стоятиме «нєколєбімо, как Россія», він погрожував «надменному сосєду». В його поезіях — «пишно, гордєліво» блищав для нього образ царської Росії і того, хто
рукой жєлезной Россію вздьорнул на диби.

       Він проголошував, що

От фінскіх хладних скал 
До пламєнной Колхіди, 
От потрясьоннаво Кремля 
До стен нєдвижнаво Кітая
била одна «русская земля».

       Він плямував «клєвєтніков», усіх, хто не схилявся в поросі перед Москвою. Тим зухвальцям він готував спільну могилу в рівнинах Росії — «среді нєчуждих ім ґрабов». Він жалкував, чому Мазепа не скінчив своє життя «на плахє», для нього Європа й Америка були «мертвєччіна», в порівнянні з «пишнотою» імператорської Росії. У його віршах дзвеніло «тяжолозвонкоє скаканье» імператорського кентавра, який чавив під ногами племена й народи.
       Бояни більшовизму лише перелицьовують його. Оте «державним шаґом» Блока запозичене в Пушкіна, а його «Скіфи» — пародія на «Клеветнікам Россіі». І в «казьонній» ідеології сталінської чи пізнішої Росії, переспів із нього — «совєтская родіна» від Білого до Чорного моря з одним російським народом. Більшовицька «стєнка» для «зрадників» це ж та сама, звеличувана Пушкіним, «плаха» для Мазепи! Совєтські «бандити» — це ж його «ізмєнніки»! Лишилося й для ворогів Москви хвалькувате вимахування кулаком «надменному сосєду». Цілу чванькувату бутафорію імперського патріотизму ленінці також запозичили в миколаївського камер'юнкера Пушкіна!
       Російська революція не відреклася давнини й не віддала до складу старі бебехи — ідею петербурзького царату. Вона лише «збагатила» ту ідею, перенісши столицю назад до Москви, «збагатила» практикою Івана IV, з його компартією, «чекісти» якої з Малютою Скуратовим на чолі носили при сідлі голову пса й мітлу: знаки собачої відданості та невблаганної «чистки»... «Желєзний марш рабочіх батальонов» перших років революції хутко змінився у важке, наче слонове, методичне і смертоносне гупання старомосковських «собіратєлєй землі русской». У такому вигляді звалилася російська революція на Україну і власне цим виглядом позначила свої завдання й методу.
       Що ж протиставила їй, оцим «песиголовцям» революція українська? Одразу виникає нове питання — що слід розуміти під «українською революцією»?
Московська революція — це не був Керенський, що старався з'єднати її собі «пріятнимі бєсєдамі», як «бойкую Наталку» возний Котляревського. Російська революція — це були Ленін, Євгенія Бош, Криленко, збунтована «матросня». Так само й революцію французьку втілювали в собі не маркіз-шантеклер Лафает, ні червоний граф Мірабо, а Марат і Робесп’єр.
       «Від часу — пише Карлейль — коли ціла Європа тряслася, мов у пропасниці, зігріта словами Петра Амієнського; коли рушила визволяти Гріб Господній, — ніколи в ній не спалахувало полум'я такої гарячої віри, як під час французької революції. Відколи замовкло протестантство, відколи не лунав голос Лютера, ні бубон Жижки, відколи ніхто не кликав боронити Божу Правду перед брехнею Люципера, — не бушувало серед народів полум'я такої віри... Вибух того почуття — це було правдиве чудо. Чудо, яке й досі із жахом згадує світ».
       Маколей закидав Літові, що він не збагнув дійсної суті французької революції, що йому треба було поборювати не державу, а «нову секту» (нове плем'я, нову породу людей), повну фанатичного захоплення, безмежної пихи, дикого завзяття й зухвалої жадоби оновити світ» (певно, «на свій спосіб»). Люди, які надихнули цією вірою мільйони, символізували ту революцію.
       Символом фламандської революції XVI століття (проти Іспанії) став у літературі не Панца-Гольдзак, а Уленшпіґель, той самий, що пройшов цілу країну вздовж і впоперек із криком «Прокинься, Фландріє!» Той, що обіцяв утомленим царство утопії на землі не швидше, аж у фландрських садках, на кожній галузці, зависне по одному іспанцеві»...
Ці люди були провідниками революції. Вони втілювали й формували її запал і пафос, цілий світ її думок.
       Треба розрізняти багато речей. І санкюлотів, паризьких ланців, які бігли здобувати Бастилію чи на границі битися з наїзниками, — і автора «Марсельєзи», що дав тим ланцям ідею. І Руссо, який надав їхньому безвладному поривові напрям і сенс, — і Марата, що неусвідомлену ненависть паризької вулиці направив у систему терору, надихнув подувом боротьби за «справедливу справу».
       Треба розрізняти «озорство» п'яної матросні, крадені годинники й убивства кожного, хто носив «шляпу», від тих, які дали тому «озорству» ідейний фундамент і печать великого руху гаслами «смерть буржуям» та «ґрабь наґраблєнноє», від тих, які бажанню північних приблуд поживитися працею і достатком «блаґославєнной Малороссіі» дали «ідейну» підставу боротьби з «контрреволюцією», з «зрадниками», з «клєвєтнікамі Россіі»...
Маса — і ті, що формували її неясні інстинкти, її підсвідомі, невпорядковані, хаотичні пориви у бойові, запальні кличі... Без такого оформлення — ідейного й емоційного — немає динаміки руху, немає успіху...
       В тім, хто саме у нас оформлював усі ці пориви й інстинкти, — і був великий трагізм української революції, — революції проти більшовицької орди. Ця революція — говорю про стихію — була для багатьох несподіванкою, чудом. Переміна вишневого раю в Дантівське пекло, а двоногих степових «волів» у грізних Ярем — у цьому крилася жахлива несамовитість для Коссак-Щуцької, для Айхгорна, для Леніна.
       Була в тому пеклі й величезна неспожита сила молодості та бажання відплати займанцям — сила національна. Були й оселедці та шлики (замість червоної фриґійки «безштаньків»-санкюлотів), була романтика старо-козацьких часів, як князівська романтика в революції Хмельницького. Були притьмарені спогади яскравого минулого, і, мов роз'юшений бик, металася Україна по закривавленій арені, роздрочена й поранена, шукаючи, на кого кинутися...
       Революція в Україні чекала гасла, цілі. Чекала, щоб хтось узяв її в карби, щоб ці гасла, накипілі у віках зневаги, виллялися в одному яскравому кличі, як той «Прокинься, Фландріє!», як початок гімну «Марсельських» добровольців або як «3аповіт» Шевченка. Ця наша стихія, яка зірвала береги в березні 1917 року, не була безформною, вона мала свої тверді заповіді, дарма що не вириті у скрижалях. їх прагнула вона тепер — давнім предківським звичаєм — списами вискородити в анналах історії.
Однією з тих заповідей була пошана власності. Така пошана, що за межу «справляли вони ворогові кулі й гармати», як ті Стефаникові селяни. Така пошана, що того, хто простягав руку по їхнє добро, конокрада, живим «з рук не випускали», а «кидалися на нього, мов голодні вовки» (як в оповіданні Стефаника «3лодій»). Така була їхня відвічна правда, їхній героїчний кодекс моралі, що був заразом і героїчним кодексом Вандеї! Цю сувору правду життя нашого селянина відчули на своїх спинах і більшовики.
      Соціалістичні «Марати» нашої революції, які хотіли її вести, повинні були надати тій правді всіх шляхетних барв ідеалу, великої правди землі, змобілізувати в її імені народній ентузіазм. І то не тільки проти «байстрюків Єкатерини», але і проти зайшлого збільшовизованого «босяцтва». Не тільки проти тих, хто право приватної власності толкував лише на свою користь, але і проти тих, хто це саме робив з правом соціалізму. Наш селянин казав — «у чужій кошарі овець не розплодиш», «чужим волом не доробишся»... Наш селянин казав — «чужа хата — гірше ката», «хоч не красне, але власне», «кум не кум, а в горох не лізь», «сват не сват, а мого не чіпай». У цій ментальності було стільки власницького інстинкту, стільки ворожості навіть до «кума» чи «свата» або «товариша», коли він некликаний приходив ділитися не своїм, стільки ненависті до кошарницького ідеалу соціалізму! Треба було той жевріючий інстинкт роздмухати в пожежу революції, надати йому яскравих формул, зробити двигуном імпозантного вибуху.
       Але українська революція мала інших вождів. Їхні душі карбували інші різьбарі, не ті, які ліпили душу селянина. Його власницький інстинкт — був для наших соціалістів забобон! Вища, поступова форма володіння землею — це ж для наших «Маратів» був колектив! Вони ж у своїй програмі — як і більшовики — мали «соціалізацію» чи там «націоналізацію» землі... Дядькові вони видаються кошарами кріпаків? Дядько є реакціонер! Прив'язаність до свого, власного, — це ж «міщанство»! А забивати людину за крадіж безсловесної худоби — це ж чорт зна що! Це брак гуманності й освіти! А Вандея — це символ контрреволюції! Та ж «ми» за «поступ»! Однаково, хто і звідки ним нас обдарує.
Так звучала відповідь соціалістичних «Маратів». Це не був голос, який ішов із серця народних мас, не був голос їх інстинкту. З тих слів говорила чужа мудрість. Що ж дивного в тому, коли півсвідома стихія, яка вийшла з берегів, не знайшла собі відповідного виразу в свідомій волі провідників? Що та воля провідників була лише кривим дзеркалом затаєних бажань стихії? Правда, пізніше таки довелося почати оборону свого не тільки проти «панів», але і проти «сватів» та «кумів» з Півночі. Проте нагле створення нового фронту лише збило з пантелику масу, яку досі тягли в інший бік.
       Друга сторона — та, що сунула на нас із Півночі, як колись перси на Елладу, — не знала ні «садків», ні «хрущів», ні «соловейків». Зате знала глибоко закорінене в ній право голої сили. А, крім того, вміла ще щось, не вона, а ті, які вели її. Криленки вміли надати егоїстичному, вовчому апетитові своїх мас вигляд боротьби за велику «вселюдську» ідею, за соціалізм. Там не було суперечності між «апетитами» маси й ідеєю провідників. З ідеї соціалізму вони зробили конденсатор звірячого голоду своїх мас. Ординарній захланності північної раси варварів надавало це слово динамічної сили розгону, виправдуючи його «морально» в їхніх серцях. Той, хто вступав у компартію, купував розгрішення за всі вчорашні й завтрашні гріхи, які соціалістичний зайда чинив або гадав чинити у «благословенній Малоросії», — розгрішення з боку «громадської думки», з боку «світлих ідей поступу і справедливості».
       Ця ідея, яку зручно прищепили московські словоблуди безладному рухові своїх мас на півдні, — ця ідея більшовизму виправдувала їх не лише у власних очах, а навіть в очах «культурних» європейських снобів. Скільки ж то Істратів, Жідів, Ерріо, Томів Манів гляділо на єгипетські роботи в Україні та на більшовицьких фараонів, як теля на нові ворота. Або як Вольтер на «Семіраміду півночі» — Катерину II.
       Демаскувати цей обман, назвати біле — білим, чорне — чорним, демаскувати велику брехню нашого часу — соціалізм, знайти для своїх мас клич, щоб вони кинулися, мов «голодні вовки», на напасника, озброєного хоч не знати якими «гарними», в суті брехливими гаслами — це було завдання над силу й мозок наших соціалістичних провідників. Душа їх була роздвоєна так само, як і почуття. Ані не любили вони до безтями свого, ані не ненавиділи чужого. Як могли вони мобілізувати до боротьби нашу, в суті ксенофобну, приватновласницьку стихію проти північного соціалізму, коли їхній учитель Прудон казав, що «приватна власність — це крадіж»? Отруєні чужими мудрощами, вони були глухі на голос інстинкту свого народу, на його правду... Тому несформована ідея ниділа, а нерозгойданий динамізм гальмувався.
       І не лише на цьому відтинку! Крім соціалізму, на нас із Півночі сунула друга ідея, прибрана у свіжі шати революції — ідея одного «народу-Месії»; «от фінскіх хладних скал до пламєнной Колхіди». Передовою стежею цієї ідеї були сини «вибраного народу» бородаті «лапотніки» або ті, яких Клен звав «горбоносими» Месіями, що у своїй крові мали атавістичну злобу до всього, маючого на собі хоч найменшу печать «мазепинства», Хмельниччини або гайдамаччини. Становище наших мас до представників тієї сили, як і до ідеї соціалізму — знане. Мусимо признати, що у відношенні до «правди» Леніних, Троцьких та їх кліки на певнішій дорозі був інстинкт наших Гриців і Ярем, ніж розум «поступової інтелігенції».
       Дати владу чи вплив тій кліці зайд в Україні (народна мудрість це відчула) — значило б дати їй у руки батіг і наган на нас. Свободу для себе в Україні вони, ті зайди, розуміли як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашому чорноземі пекла для безправної більшості й раю для упривілейованої чужої меншості. Недовір'я хлібороба до насильника, цей куняючий в національній душі комплекс почувань власної вищості, мала революція вкласти в яскраву програму, щоб створити рух, подібний до Хмельниччини. Але цієї програми провід нашої революції не створив, бо що сталося б тоді з поступом і братерством народів?!
       Так зародок великого політичного руху проти панування ворожих Україні чужинців, яким — як і боротьбою з соціалізмом — була вагітна наша революція, — не побачив світла дня... Наші політичні акушери воліли його забити. Але він таки народився, народився потворою, щоб потім — за гріхи цих акушерів — покутував наш народ, який висміювався та винищувався гуманними соціалістами, щоб чухав по невчасі потилицю соціалістичний «хахол», повіривши в Маркса й Леніна, щоб надаремно в свинячий голос згадував народну мудрість: «аби був із неба, вірити чужинцеві не треба»...
Нейтральними лишилися наші соціалістичні провідники революції і в справах релігії та Церкви. Чи ж вони могли стати в Україні Петрами Амієнськими? Могли визволяти святу Софію з рук недовірків, яких уважали братами в соціалізмі?
       В усіх питаннях — в соціальному, в питанні «меншостей» — українська революція мусіла ставити чоло російській. Протести проти воюючого синодального православ'я і проти воюючого комунізму повинні були вилитися у форму боротьби в ім'я своєї релігії. Так, як в Ірландії, де подібного роду релігійну війну викликала протикатолицька революція Кромвеля, або як перед першою світовою війною в Іспанії, де націоналісти Франка билися проти республіканців Азані з відзнакою Пресвятої Діви на грудях.
       Але відповідний момент не знайшов у нас (за малими винятками) нових Іванів Вишенських. Не чутно було в нас ні голосу православного Лютера, ні бубнів православного Жижки. Забули, мабуть, що може тому і прийняв Київ грецьку віру, що серед усіх апостолів, які прийшли нас навертати, лише греки «хуляще всі закони, свій же хваляще», лише греки аж до заперечення чужого, аж до «хули» на нього, були віддані своїй вірі...
       Чому московська церковна влада за Петра І, коли ламала Українську Церкву, не вагалася проголосити «єретичними» всі наші найстарші церковні звичаї, аж до вимови Богослужебних книг і акту хрещення включно? І чому, коли нам треба було відробляти недороблене, коли треба було раз на все зірвати з Церквою чужого цезаропапізму Кремля, чому ми капітулювали перед Синодом? Перед Антонієм? Перед канонами, з яких нічого не робив собі Синод? Чому не лунала тоді в Україні така мова? Чому в нас було так мало — служителів Церкви, які виступали б проти безбожницької чи синодальної Москви так, як виступали проти безбожницьких французів і їхнього цісаря Наполеона іспанські, вважаючи цю боротьбу «за добре діло, завдяки якому можна визволити рідний край від гніту чужого завойовника»? Чому така мова плямувалася в нас антихристиянським шовінізмом? Чому не піднесено хоругви антисинодальної революції мовою, яка палила б серця?
       Це сталося з тієї самої причини, з якої ми не розгорнули стягу боротьби за власну державу з соціалізмом, з московською ордою та її союзниками. А коли й розгорнули його, то аж змушені обставинами й напором стихії, запізно, не формулюючи ясно завдання, не випалюючи нових гасел залізом в душі... Програма соціалістичних «рідних Маратів» не черпала своїх ідеалів з поривів своєї Землі, з її затаєних стремлінь, ані з її вповитих серпанком забуття традицій. Деінде черпали вони своє «Вірую». А з Марксами, з Дарвінами, з Ляссалями трудно було боронити хреста чи тризуба проти совєтської п’ятикутної зірки.
       Ворожий нам соціалізм, що йшов не лише від Маркса, а й від Плеханова й Леніна, був для наших революційних провідників табу так само, як і соціалізм Троцького та Радека, які ставили карту на більшовицьку революцію. Ворожий нам у ще більшій мірі був сам російський народ.
       Тисячу разів промовляв наш історичний досвід устами мас: «москалеві годи, як трясці, а він усе бісом дивиться», «Москва сльозам не вірить»... Але все ж таки кожне покоління посилало до Москви нових прошаків і плакальниць. З усіх ідей «весни народів» 1848 року наша соціалістична інтелігенція, п'яна драгоманівським «братолюбством», засвоїла лише непоборне бажання розціловуватися з сусідами... Коли одні воліли «братів-соціалістів», а другі — «братів-хліборобів», то це були нюанси. Такою самою лишалася їхня психологічна настанова навіть тоді, коли цей «брат» називався Каїн. «Народи відновляються лише в боротьбі» — звучала мужня проповідь Мацціні. «Душі, змарнілі в довгій неволі, відновлюються лише в ненависті» — писав він теж під час «весни народів» 1848 року. Але — не для братолюбців, які обсмаровували себе п'яними поцілунками, була ця проповідь. Їй прислухалася б, її домагалася б, як спрагла земля дощу, розбурхана революцією стихія в Україні, але ця проповідь не пролунала вчасно...
       «Рідний, улюблений наш!» — так гукав до читачів у своїй статті про Пушкіна колишній поет Тичина. «Рідний, улюблений наш!» — гукали менші тичинята до Сталіна. І так само гукали наші земляки колись до Толстого, Плеханова, Мілюкова, Леніна, Шаляпіна чи Павлової. А в одній статті київської «Ради» з 1914 року — навіть до двоголового орла російської імперії.
       Але як могло бути інакше? Коротко перед революцією соціалістична шаповалівська «Українська Хата» поборювала «філістерську думку, що міняють національність найслабші елементи». Навпаки — найсильніші! «Українська Хата» обстоювала «право» кожної одиниці вільно кидати свою націю і приймати іншу національність, таку, «де її сили можуть бути прикладені з найбільшою користю»... Обурювалася «Українська Хата», що на такого перекинчика кидається «дике й безглузде слово «ренегат»! Це право (право ренегатства!) — писав орган М.Шаповала «мусить тепер визнати кожний українець». Не сміє «своя нація деспотично заявляти йому — ти наш і... до скону мусиш лишитися нашим»! Бо це був би «найгрубіший і найстрашніший шкурний егоїзм загалу нації». Навпаки, нації просто заінтересовані в тому, щоби «перед індивідуумом якнайскоріше було відкрито шлях до вільного виходу з одної нації і до вільного входу в другу». Того вимагає «розум, мораль, етика й толеранція»...
       Соціалістичне поняття «свободи», російська література, політична й не політична, різні організації і партії, буржуазні й соціалістичні, — цілими серіями плодили в Україні перекинчиків. Коли соціалісти виправдували їх, то як же ж могли вони повставати проти того сонця, проти самого джерела тієї енергії, що ростила ренегатів — проти Росії, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти генія російського народу? А з Шаповалів, редакторів перед 1917 роком, виходили після 1917 року «вожді нації».
Велика прірва ділила таку ментальність нашої тодішньої інтелігенції від ментальності народу, від ментальності Шевченка, який на вічні муки засуджував душу дівчини, що «кожному годила», що, хоч і несвідомо, «цареві московському коня напоїла»...
       Чи з такої ментальності, яка виправдувала ренегатство, могла зродитися та ненависть, що вибухла до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки — а з них рекрутувалися наші пізніші соціалістичні провідники — могли стати акумулятором того народного гніву, який виріс у 1917 році в Україні з насіння Мазепи, Орлика, Полуботка й Калнишевського? Чи з такою психологією можна було мобілізувати жадобу історичного обрахунку з «Петра творєнієм»? Чи серед тих людей міг з'явитися український Руже де Ліль з своїм гімном, що закликав «нечистою» кров'ю ворогів зросити наші «борозди»?
       Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну — і яку ж тяжку! — дилему: ми чи вони? І як теж могли, не кажу рішати, а хоч би ставити в цілий її зріст ту дилему люди, які виправдували вільний перехід від «ми» до «вони»? Які в ім'я «розуму й толеранції» виправдували національне ренегатство?
       Так, іще один величезний збірник енергії нації, яку готувалася вихлиснути революція, — лишився невикористаний або, коли використаний, то спізнено й невдалою рукою…
«Брати-соціалісти» і «брати-хлібороби», «брати-слов'яни», а часом і брати-ренегати. Чи супроти братів буває опозиція? Чи можна було сумніватися в їхній зичливості? Коли посол Мардонія, генерала перського царя, обіцяв грекам мир, аби стали його союзниками, спартанці радили: «якщо ви мудрі, не підете за радою Мардонія, бо ви ж знаєте, що не можна довіряти варварам та що немає й зерна правди в їх словах»... Так само відповів афінянин — «ми не можемо обернути Грецію в рабство. Навіть, коли б того хотіли, не могли б зробити того з різних причин. Перша й найважливіша — це статуї наших богів, спалені варварами й поховані під руїнами храмів. Це змушує нас швидше помститися над справниками цього лиха, аніж; заключати союз із ними«.
       Так могли дивитися на пропозиції Мардонія греки, які вважали ворогів за варварів, які знали, що варвар, який увійде в країну і стане її паном, не вшанує ніколи ні її богів, ані її храмів. Ось чому їхня відповідь була закликом до борні. Але чи такий заклик могли кинути по всіх кутках країни провідники нашої Еллади, які в глибині своїх душ ворогів з півночі вважали за братів, не за варварів? Які вірили, що варвари пошанують нашу віру, нашу мову й наші звичаї в ім'я спільної «великої правди« — соціалізму?
       Влада, влада і ще раз влада! — ось з чим ішли до нас московські Мардонії! Ми ж торгувалися — за храми, за богів... Остаточно переконалися у страшній помилці, але час, коли її можна було уникнути, коли можна було заздалегідь змобілізувати психіку мас проти варварів, — минув. Вогонь, що починав, тут і там, лизати фортецю московських Мардоніїв в Україні, не був підсичений і гас...
       Багато мудріша була наша стара історична мудрість, дощенту винищена драгоманівством! Князі В’ячеслав і Юрій противникам, які вдерлися в їхню землю і пропонували мир, відповідали — "обаче оже ни ся велите мирити, то не стойте на нашей земли"...
       Він знав — чия влада, того і правда. Він знав, що правда варвара інша. «Те, що є правдою по цей бік Піренеїв, є брехнею по тамтой...» — казав Паскаль, ніби передбачаючи часи генерала Франка і Блюма. Але такої простої мудрості не могли мати провідники нашої революції, виховані в ідеалі спільної правди для всіх, — «правди» Маркса, — і в пошанівку до варварів, в респекті та толеранції до ренегатів. Бо така була ментальність майже цілої нашої лівої інтелігенції перед 1917 роком.
Революція не знайшла адекватного виразу в нашій провідній верстві. Чужий був їй грізний пафос тієї революції, чужа безкомпромісність, не ясно усвідомлена мудрість старих В’ячеславів, що в Україні як «іскра в попелищі тліла», що чекала лише на гасло, на відсвіження, на забарвлення моментами сучасності. Чекала надаремно…
      Надаремно тому, що наші «Марати» були люди глибоко відсталі. В 1917 році вони думали й відчували думками та почуттями 1848 року.
       1848-ий рік! «Весна народів»! Братерство людей проти тиранів! Доба великих потрясінь, перевернутих тронів, великого ентузіазму, визволення «неісторичних націй» і — доба безмежної наївності!
       На паризькім листопадовім обході в пам'ять польського повстання 1832 року (де головував поляк Дверницький) у 1847 році Михайло Бакунін, російський анархіст, простягав долоню польським революціонерам: «Ми ж діти одного племені, наша доля нероздільна й наша справа повинна бути спільна»... Мусить наступити «великий день згоди двох братніх народів...
       У Брюсселі на подібному обході Бакуніну віддячувався поляк Лєлевель: «повалімо перше тирана, — говорив він, — що нас гнітить (царя), й тиранію, яка упідлює нас, піднесімо справу люду, збудімо його демократичний дух, і тоді все уложиться й погодиться за спільною волею... двох народів. Так! Немає поділу між тими поляками й росіянами, які кохають свободу! Брати поспішають на рятунок братів... Друже Бакуніне, подай нам братерську долоню, обіймімося сердечно»! (Подібно розціловувався із представником «демократичної Росії» М.Грушевський 1917 року в Києві).
       А польські легіонери в Римі уложили в 1848 році свій символ віри, в якому, між іншим, стояло: «слов'янщині простягаємо долоню... Ізраїлеві, старшому братові (?), братерська пошана й поміч на шляху до його вічного й дочасного добра. Рівне в усім право»... А на одному з таких свят у Парижі в 1848 році німець Евербек кричав: «німецька демократія подає демократії польській руку... Спір про границі зникне, коли справу розважатимуть з точки погляду братерства і взаємних уступок».
       Ось уривки, щоб дати поняття про те повітря, яким дихали наївні сентименталісти 1848 року і яким дихали їх спізнені епігони з часів революції 1917 року в Україні.
Скільки наївності крилося в тому потопі дзвінких і безплідних фраз! Скільки нічим не оправданої смішної віри! Яке ж тяжке було похмілля після того бенкету в головах його впорядників!
       Але голови наших соціалістичних провідників, які жили й діяли не в 1848 році,
а значно пізніше, мимо тисяч розвіяних оман, усе ж були вщерть переповнені тими фразами. Тому в час вибуху 1917 року вони спершу тільки те й робили, що «простягали братерські долоні» російській демократії, «сердечно обіймалися з нею», «в ім'я спільної правди», раділи «великим днем згоди», не забуваючи (лише кілька літ перед ганебним чином 1926 року на вулиці Расін у Парижі) і «старшого брата — Ізраїля». Бо «нема ж поділу між українцями й росіянами, які кохають свободу»...
       Приспали себе, і — що було гірше — свій народ нездійснимими оманами, коли нагло «в огні» Україну окрадену збудили події. Хто читав «Відродження нації» Винниченка, цей з нічим незрівняний документ маніловської прекраснодушності й демократичного кретинства, — той має добре поняття про цю безпорадну, закохано-ентузіастичну, обурюючу ментальність тодішніх «Маратів»... Якими довірливо-розкоханими очима споглядали вони на «вздьорнутую на диби» революційну Росію, з червоним вершником на хребті, що готувався до нового полтавського рейду.
       З одного боку — Росія, вражена програною війною, відпадом і бунтом «окраїн», які вона вважала своїми вічними підданими, ошаліла від люті. А проти неї — простягнута долоня згоди наших «Маратів»... Чи міг їхній «розум» збагнути, що цю долоню нова Росія стисне так, як стиснув долоню Дон Жуана камінний командор...
       Навіть тоді віра в долоню російського командора не була оправдана. Хоч би тому, що не тільки в 1917, але й у 1948 роках були такі, які бачили наївність тих оман... Як Бакунін до Лєлєвеля, так з простягнутою долонею підходили посланці ліберальної Росії тоді, між іншим, і до Міцкевича. Але він відповів їм інакше. Відповів багатьма фактами про заслання своїх земляків, про Сибір та арештантські «роти», про різки, тілесні кари, про те, як знущався над «вашими братами-слов'янами» царат...»А що ж ви тоді робили? — питався він. — Чи піднесли братерський голос? Чи вказали цареві, що тут помста, нелюдська несправедливість? Ні! Ви були йому і знаряддям, і поміччю! Відійдіть геть від мене, царські наймити! Змийте перше плями з крові Авеля на руках ваших, а тоді щойно як слов'яни приходьте на пораду до вільного слов'янина»...
       Коли Міцкевич уже тоді кидав такі слова в обличчя російської ліберальної демократії, то чому того не зробили наші «Марати» в 1917 або 1918 роках? Та демократія ще не показала своїх зубів? Показала, ще й як, ще перед першою світовою війною (Струве, Мілюков й інші) та з вибухом революції.
       В одному часопису читаємо спогади про розстріляного більшовика Григора П'ятакова, який добре дався нам узнаки. «3а перший день масового терору (в Києві) жертвами П'ятакова впало 20000 українців... В числі жертв були визначні українські соціалісти-революціонери, які повірили в більшовицьку самостійну Україну та лишилися в місті, щоб пристати до більшовиків».
       Чому після таких фактів — а скільки їх було тоді! — не тільки тоді, а й тепер, на еміграції, представники тих власне партій, які теж падали масово жертвами П'ятакових, — усе ще розмовляли із Сталіном (як Винниченко) чи з Раковським (як М.Грушевський), або тепер визнають, що в праці більшовиків в Україні було «все ж таки багато позитивного» («Трудова Україна» шаповалівців у Празі)? Чому пишуть, що «московський більшовизм спричинився в нечуваній мірі до поширення класової свідомості серед робітництва Росії і поза нею і що це його велика історична заслуга»? Чому пишуть, що «розмови про «чужість» і «окупаційний» характер радянської влади в Україні треба вже залишити»? Що ця влада, отже, наша рідна? Чому не кликали вони більшовиків насамперед «змити пляму від крові Авеля на руках», а тоді вже розпочинати розмову про «спільні цілі» тих, які «кохають свободу»? Чому непримушений стискав ту закривавлену руку Каїна М.Грушевський? Чому ідея патріотизму, ідея «отчизни нашої», «козацької отчизни», така голосна й гаряча у Величка, вмерла в душах тих людей? Чому на її місце виплинув дух сучасних комбінаторів і лакеїв?
       Ненависть до насильства теж була двигуном усякої революції. Чому ж революційні соціалісти старанно уникали в своїй пропаганді «тонів ненависті до чужого народу»?
Відповіді на ці питання привели б нас у коло загадок чисто патологічної натури. Але не про відповіді йдеться мені тут, лише про ствердження факту, що люди з такою душею не могли хотіти, не могли роздмухати той пожар, який почався в Україні із занепадом царату...
Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависті, оправданої віками гніту, хоч і не ясно усвідомленими, з великими позитивними ідеалами, які ту масу одушевляли, — чекали магніту, що зібрав би їх докупи, щоб стрімкою лавиною скинути на голову розбитої імперії. Чекали, аби по всій Україні пронісся клич, подібний до того — «Прокинься, Фландріє!» Того кличу не було. Його висунули пізніше, його накинула соціалістичним провідникам сама нація, почасти проти їх волі й бажання, тоді, коли момент до найкращої мобілізації тих почувань був уже втрачений.
       накше робили провідники російської революції супроти нас! Під якою наліпкою не важно, — але завжди, в перші ж роки після жовтневої трагедії, вони розпікали до білого ксенофобію своїх мас. Вони розпалювали їх ненависть не до капіталістичної, а до Європи взагалі. Кликали до оборони країни, але проти кого? Проти чужинців! Те, що називали їх «акулами імперіалізму», не мало значіння, це був «фасон де парлє». Тут була просто інтенсивна проповідь ворожості до чужинців, як таких, мобілізація одідичених від царату ксенофобних інстинктів маси.
       На нас сунули з Півночі акули червоного імперіалізму, хоч і називалися вони Муравйови чи П'ятакови. Але чому ж у нас, навіть у розпалі боротьби з Росією, плямувалося ксенофобію як злочин? Чому не було кинуте гасло боротьби з чужинцями, незалежно від їх класової приналежності? Чому — після стількох досвідів — ще й тепер усякого, хто хоче заглянути життєвій правді в очі та протиставити ментальності більшовиків таку ж невблаганну волю, як єдиний спосіб зламати волю більшовицьку, — чому таких зневажають, уподібнюючи їх до власної мізерності? От, як наприклад, в одній статті про Лесю Українку, з якої зробили противницю всякого «фанатизму» й апостолкою «конечної потреби братерства з другими народами».
       Але ця патологічна ментальність пояснює, чому наші «Марати», наділені нею, не змогли протиставити фанатизмові П'ятакових такий же свій, чому великі підшкірні вибухові сили нації лишилися невикористаними.
       Ці «Марати» ставили питання революції в зовсім іншу площину. Є кепські й добрі чужі соціалісти, є кепські й добрі Троцькі, є кепська й добра московська демократія. Тому завжди треба простягати руку — повчали вони — й наставляти на всякий випадок уста для поцілунку. Не можна знати, ану ж проґавимо нагоду «великого дня згоди»?.. За рідкими винятками, соціалістичні провідники, які кермували нашою революцією, не ставили ніколи питання революції (хіба з примусу) в площину неминучої боротьби й неминучої проби сил, за або ми, або вони».
       Чому Енгельс відверто проголошував, що нічого великого в історії ніколи не сталося без ужиття сили? Чому відверто говорив про «ґевальт» і її закони? Чому про це недвозначно говорив Лассаль? Чому відгомоном грає ця прадавня мудрість ще в «Енеїді»? Бо існує завжди такий закон, що «вовк овець смиренних душить, коли в кошару завіта», що «курчатам тхір головки сушить, без крику мозок висмоктав»... Чому дзвенить цей суворий закон життя в «Поученії Мономаха», який епічним тоном розповідає, як-то «Бог ни поможе і святая Богородиця, і ізбиша девятьсот половців»?.. У нього сила оправдана, а її благословляє Бог. Чому цей мотив одвічної боротьби, як чогось єдиного, що оправдує життя (не кажучи вже про Шевченка), дзвенить у Стефаника, що «доки ми ті сміючі очі (впалих на війні) закопуємо, доти й наша межа буде»? Не та межа встановлена спільною інтерпретацією Маркса чи Леніна у «великий день згоди». Чому проти більшовизму не вживалося в нас мови, наприклад, культурного француза:
«Я маю велику пошану перед життям навіть супроти робака земного й істот, якими погорджую. Пошана перед життям! Пошана до життя перестає діяти там, де нікчеми хочуть зневажити життя інших. Для цих нікчем я теж пропоную винищення. Чи жертви хижих звірів не можуть послуговуватися проти них бомбами, кулеметами? Хто ви є, що можете зносити те все? Вбивайте, як вас убивають... Винищюйте нікчемну наволоч, яка трактує вас як псів. Покажіть, що нікчемну пиху насильства теж може досягнути наша помста, коли й ви рішитеся на насильство. Хто жив із погорди до інших, із насильства і зневаги, треба, щоб і він упав жертвою насильства, зневаги й погорди».
       Думаєте, що це сказав якийсь запеклий «фашист»? Ні, це слова Андре Сюареса, який ненавидів Гітлера, а Геринга інакше не називав, як «горилою»... Але такою є душа француза, яка прокинулася в ньому за Жанни д'Арк, далі у 1793 році, а під час війни 1914-1918 рр. символом якої став Клемансо. Збудити подібну душу в нас навіть тепер уважають «Марати» нашої революції за злочин. Чому ж слова, подібні до слів Сюареса, як горох від стіни, відлітали від твердих лобів нашої «еліти»? Чому супроти брехні Енгельса, Леніна і П'ятакова ми не висуваємо свою велику правду? Чому релігії голої сили Півночі протиставляємо досі проповідь прекраснодухів 1848 року чи їх наслідувачів із нашої революції? Чому в 1917 році, коли життя цілого народу було поставлене на карту, коли треба було протиставити одне другому, коли треба було апелювати до сили, щоб її протиставити силі варвара, що йшла в Україну, — чому в такий момент говорилося про порозуміння «братніх народів» і про обійми? Чому проповідувалося, що життя — не джунглі, що один народ завжди буде справедливий до другого («брати-соціалісти», «брати-хлібороби»), що ніколи сила не є порядкуючим елементом, а ним повинні бути «згода й культура»?..
       «Марати» революції 1917 року, як і взагалі наші соціалісти, народилися з душами фелягів, з душами, які не дозволили нашому фелягству розгорнути у тривожні часи 1917 року прапору, за яким несвідомо тужила маса...
       Їхній прапор не міг згуртувати коло себе масу. Не був він ні антисоціалістичний, ні антимосковський, ні антиімперський, ані не висував боротьбу як конечну засаду життя. Доба висунула завдання на місці старого й поваленого світу будувати світ новий — власний. Соціалістичні «Марати» не знайшли гасла, в ім'я якого можна було успішно згуртувати націю. Їхні половинчасті ідеї — це не був динаміт, якого потребувала революція. Не новий світ, а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог, лише «пан». Не всяка російська церква ворожа нам, але та, що не шанує нашої мови... Не всі російські партії ворожі нам, а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам, а лише централістична. Щось попустимо ми, щось вони — і «якось то буде»!
       Соціалістичні «Марати», яким довелося керувати революцією, мали панічний страх перед фразою. Ми б і за «садок», але ж ми не буржуї! Ми б і за Церкву, але ж ми не клерикали! Ми б і проти Троцьких, але ж ми не антисеміти! Ми б і проти Росії, але ж ми не шовіністи! Чому не протиставили вони —. як писав Карлейль — Божу Правду, свою правду — брехні диявола, брехні чужинця? Чому не створили нову породу людей (як колись у Франції), повну — як писав Маколей — «фанатичного захоплення, дикого завзяття й зухвалої жадоби обновити світ» або воскресити давню, героїчну Україну?
       Вони не любили нічого пристрасно, ані нічого не ненавиділи... Вони в багатьох відношеннях були чужі інстинктові широких мас. І немає дивини в тому, що цей інстинкт вони вагалися викликати на поверхню, бо боялися, що потім не дадуть йому ради.
Ми в 1917 році, як англійці в 1789, мали перед собою страшного ворога, загарбницьку революцію; нам теж треба було протиставити силі — силу, закохану в своєму ідеалі, безкомпромісну супроти всього того, що ніс в Україну новий червоний вершник на хребті Петрового коня...
       Така збуджена в Україні сила могла б порвати зовсім інакше масу, яка жадібно прагнула її, готова до посвят і ентузіазму. Дуже слушно писав Лімановський, що «в усіх революційних рухах, у всіх боях за свободу, а навіть і в релігійних війнах, завжди бачимо в перших хвилинах найбільший запал, найбільшу жертовність і посвяту. Змарнування перших хвилин ентузіазму є страшним злочином проти нації».
       Матеріал був чудовий. Лише його треба було видобути на поверхню. Треба було «розрити могилу», про яку писав Шевченко, із закопаними скарбами князівської і козацької діб, коли ми знали, що таке Бог, що таке Рідний Край, що таке нація; що таке свій, а що таке чужий; що є слава і пригода, нагорода й кара; коли ми усвідомлювали, що таке милосердя, але знали й те, що таке безпощадна сила... Матеріал був, він був вартий наших Жижок, де Костерів, Руже де Лілів, Кромвелів, Хмельницького... Треба було хотіти того, чого прагнула підсвідомо маса, — перевернути ворожий світ догори ногами і знати, що це можна зробити тільки силою... До цього душевна настанова соціалістичних провідників нашої революції не була підготована…
       Власне тому нашій революції бракувало стилю. Коли ми захочемо шукати стиль французької революції, то розгорнемо декрети конвенту, прокламації Бонапарта, промови Сен Жюста й памфлети Марата... В яких декретах, в яких листах і памфлетах та в яких промовах нашої тодішньої еліти шукатимемо ми за правдивим стилем нашої революції? Там того стилю ми не знайдемо. А щоб знайти його — мусимо пригадати Крути й Базар, зимові походи, повстанських отаманів, Соловки, в'язниці ЧеКа. Мусимо звернутися до великого багатоголового аноніму з Шевченком, з шликами й оселедцями, що заповнював собою армію, до великого Аноніму, перед пам'яттю якого кожний у ці роковини встане з пошаною... Щоб знайти стиль нашої революції, мусимо його шукати в чинах мас, не в заявах проводу, який тим чинам не дав адекватної організуючої формули і кличів. У революції, що йшла на нас із Москви, гасла її утопії будили жах, методи — обурення чи огиду, гумор — морозив кров... А тодішня наша ліва «еліта» протиставила тій силі «Сонячну машину» (Винниченка) — як утопію, «Сонячні кларнети« (Тичини) — як методу й сонячні чи «Вишневі усмішки» (О.Вишні) — як гумор.
       Тепер ці обпльовувачі наших дійсних традицій виють із подвійною силою, чіпляють модні наліпки й намагаються під цим фальшивим стягом знову провести в народ збанкрутовані гасла. Кажуть, що світ хутко отямиться, а більшовицька інтермедія закінчиться! Настануть знову часи, коли спори між народами полагоджуватимуться взаємним порозумінням... Еволюція? Національний більшовизм, чи краще — збільшовизований націоналізм? Це буде щось страшніше за царат і за його чорну сотню.    Це буде дика реакція побитого, обуреного у своїх снах про панування над світом, переляканого втратою «окраїн», російського народу... Тоді щойно зрозуміємо ми, що значить боротьба на життя і смерть і що таке вовчий апетит народу-екстермінатора.
Не гадаю, щоб так легко було розвалити імперіалістичну Росію, але вона буде знищена. Лише не скоріше, аж ми зрозуміємо, що здійснення цього велетенського завдання вимагає інших людей, людей іншої породи... Людей, які звернуться не до мальованих, а до правдивих, засипаних «рідним» туподумством, традицій нації, які віднайдуть її правдивий дух, звернуться до інстинктів сильного й молодого народу. До того духу, який вогнем горів в його історичних чинах, у писаннях Мономаха або Величка, Шевченка, Руданського, Стороженка, Франка, Стефаника, Лесі Українки, новочасної нашої поезії, «Квадриги Вісника». Звернуться до завороженої і приспаної знахарями душі нації, яка, мов голодний вовк, прагне увільнитися з нерозритої могили, з клітки, куди її замкнули драгоманівство й рутенство. До національної душі, яка, майже ніким не керована, спалахнула таким чудовим вогнем у 1917 році, вириваючи німу пошану, а часом крик люті й жах у тих, які галапасничили на її тілі.
       Повинно повстати нове плем'я, дійсно рідне нашій народній стихії. Таке ж велике, як вона. Щоб інакшими буквами записати в історії новий 1917-ий рік.

Немає коментарів:

Дописати коментар