понеділок, 27 червня 2011 р.

Небезпечні суґестії (Завваги до дискусії про національно-суспільну ролю інституцій і "боротьбу" за них)


Ярослав Стецько

Організоване культурне, економічне, політичне життя нації - це наслідок діяння її основної суті: волі до життя. Це сфера реалізації цієї волі до життя; це вияви тієї волі в конкретних реальних явищах, Суспільні форми (інституції) це отже явища похідного порядку. Організоване суспільне життя не є одиноким проявом існування нації, не вичерпує вповні її змісту, не є формою, що всеціло охоплювала б собою оту її основну волево-динамічну суть. Навпаки, сама його ґенеза, самі його такі, а не інші - не тільки національні, але взагалі специфічні лише йому - форми, є зумовлені діянням отої найглибшої, найзагальнішої, первопричинної, динамічної волі нації до життя. Воля до життя згори окреслює й передрішує (детермінує) форми й устрій установ. Явища суспільного життя людей виступають отже щойно серед нації, і тільки серед нації.
Факт отже, що існують організовані форми суспільного життя людей не може бути чинником, що зумовлює саме існування нації, бо саме його форми і конкретний змістовий вигляд є випливом її діяння. А перемішання понять, з яким нерідко зустрічаємося, походить з тісного зв'язку, який заходить між суттю й формою. Бо форми суспільного життя і їх зміст мають постійну і живу тенденцію відповідати своїм обличчям найглибшій істоті національної душі, мають тенденцію бути живою відбиткою якости і силової динаміки волі нації до життя. Тому не всі форми суспільного життя, не всі інституції є життєві, не всі вони скріплюють динамічний ріст волі нації; деякі з них є штучно насаджені. І лише ті форми перетривають життєву пробу, які дають волі найбільший розмах, відкривають найширші перспективи до максимального розгорнення її творчих енергій. Організоване життя даного історичного моменту не є, отже, ніколи ціллю самою в собі; воно є лише вихідною позицією волі нації до шукання дальших досконаліших форм свого реального втілення. Організоване суспільне життя, будучи назверхньою відбиткою "я" нації, творить з нею органічну цілість, вони кожночасно себе скріплюють і творять суть історичного розвитку нації.

Суспільні організації (установи) не є отже рішаючим чинником, що зумовлює ріст чи занепад нації як такої. Вони не є стабільною величиною, абсолютною вартістю, в яких і задля яких нація існує. Вони в даний якийсь момент не можуть проголошувати, що зберігають національну суть, що дані рамки існуючого супільного порядку є абсолютні, що без них нація перестане існувати.
Це саме є й нинішними українськими видами і формами організованого суспільного життя. Крім цього види ті і форми не відповідають основним тенденціям і можливостям найширшого розгорнення життєвих енерґій української нації вже хочби з причин "об'єктивних", накинених ззовні силових умов. Тому твердження політиків і діячів опортуністичного табору, що нинішні види культурних, економічних і взагалі суспільних організацій є вартостями, які треба вдержати "за всяку ціну", бо без них, мовляв, нація перестане існувати, є засадничо неправильні. Українство не є похідною племінною культурною чи якоюсь іншою вартістю, що мала б на меті зберігати себе як статичну величину. Українська Нація є феноменом порядку, що має тенденцію жити, рости, могутніти, - як окремий живий організм. І тому процес розвитку українських суспільних форм має йти (і очевидно йде без участи, а часто проти волі згаданих діячів) з одного боку в напрямі усування форм і видів суспільних організацій, накинених ззовні, а з другого боку в напрямі створювання чи перетворення внутрі українства власних оригінальних форм, які сприяють і посилюють якнайбільший зріст нашої національної сили. Врешті є засадничою справою, що наша сила не зростає завдяки саме тим більше або менше українським формам суспільної організації, завдяки тим установам, що зараз існують, але вона росте як наслідок основної волі української нації до життя, проявляючи себе поза цими інституціями і установами в ширшому багатстві й більше українській нації по суті відповідаючих виявах.
"Доля" нації не залежить отже виключно від успішної національно-суспільної діяльности інституцій чи установ, бо вони можуть лише сприяти і посилювати ріст сили нації. Тому мені видаються небезпечними сугестії, що їх піддає деяка частина українських громадських діячів, ставлячи українському загалові однобічні тези: "Просвіта", "Рідна Школа", кооперація - це "будучність нації". Однобічність цих тез, неправильний підхід до справи має такий наслідок, що коли існування якоїсь інституції, установи чи взагалі суспільної організації загрожені, вони витягають помильний висновок, що "загрожені основи нації". Не може Т.П.О. зібрати потрібних фондів на допомогу студентству, паде його стан, голоситься, що "гине будучність нації"; загрожене українське приватне шкільництво, постають перед "Рідною Школою" матеріяльні чи іншого рода політично-правні труднощі, проголошується, що "грозить це необчислимими наслідками для існування (!) нації", паде кооперація - "основи добробуту української нації загрожені". Поминувши те, що такі твердження є недопустимі зі соборницької точки погляду, бо ані ці установи не діють (в силу політичних умов) серед цілої української дійсности, ані не мають і не можуть мати з причини правно-політичного порядку (якого не визнають в ідейній площині, але погоджуються чи радше мусять визнати його зі статутово-правних мотивів) соборницьких перспектив, - такі твердження затемнюють і зменшують повагу чолової ідеї українства, яка за підшептами таких наївних суґестій (обчислених переважно на звишку матеріяльних доходів) мала б капітулювати перед дійсністю з таких благих причин.
Такі явища мають свою глибшу причину.    Вони в'яжуться тісно  з постановкою опортуністичним  табором  т.зв.  "органічної праці". Постулат т.зв. муравлиної чи органічної праці виріс в тому таборі на тлі перебільшення національно-суспільної ролі тих нинішніх організованих форм життя, які (як було сказано вище) не відповідають в засаді можливостям повного розгорнення національно-суспільної творчости українства. В дійсності треба було поставити перспективи більше далекойдучі, беручи до уваги цілість ідейних зацікавлень українства, поставити цілість справи в найширшу площину. Цею конкретною живою синтезою може бути лише правильна постановка політичної боротьби. В цім питанні пішли однак "люди старої віри" на опортунізм, проголосили постулят: вдержати існуючий стан посідання. І хоч цей стан міг пізніше кількісно (квантитативне) збільшуватися в цих старих формах, то всеж таки він представляв якісно (квалітативне) ту саму статичну величину. Праця в невідповідаючих нам формах і невідповідаючими методами не давала потрібних наслідків, яких вимагається і які могли прийти при іншій постановці справи. Треба було менше ваги прив'язувати до форм і метод діяльности даних інституцій, а якраз скерувати українські творчі національні енергії на найширшу площину, поставити їм найдальші перспективи і провести підготовку для них по лінії найбільших шансів перемоги.
Таку постановку дав український націоналістичний рух. Це є ставка на максимальні осяги. В ділянці організованого суспільного життя це не був постулят "вдержати те, що маємо", "що нам ще лишилося", але змагати на всіх ділянках життя, протиставляючись чужій дійсності творити свої форми, свій зміст суспільного життя. І тому націоналістичний рух звернувся не тільки проти деправуючих чужих форм, але в першу чергу в протиставленні опортуністичному таборові видвигав свої власні форми, свою позитивну постановку організації суспільного життя, яка відповідала б більше українській духовності, а затим і скріплювала жагу і агресивність за реалізацію чолових постулятів українства взагалі.
Опортуністичний табір, не добачуючи історичної далекойдучости такої постановки, прийняв це як загрозу для цілости "нашого стану посідання" з внутрішнього українського боку. Факт, що націоналістичний рух випирає з українського життя чужі форми, чужі розкладові "ідейно" - організаційні почини назвали опортуністи "боротьбою проти установ", а те, що він випирав з українського життя його опортуністичну постановку, атакуючи очевидно опортуністичний табір, політично назвали вони "боротьбою за установи", яка, мовляв, ведеться не на те, щоб їх "перейняти", але щоб "лише опоганювати національний провід" (диви "Діло" 7.1.ц.р.) Перший "закид" націоналістичному рухові ("боротьба проти установ") має на цілі "виробити - йому - опінію", мовляв, "протисуспільні анархічні елементи, що визнають недоцільні анархічні методи боротьби". Довело це навіть до глупого стверджування і фабрикування такої інсинуації, мовляв, націоналісти визнають тезу "чим гірше, тим ліпше"(?!). Друге ствердження, що націоналістичний рух веде "боротьбу за установи", але "щоби лише опоганювати національний провід" - це свідоме промовчування позитивної націоналістичної програми організації суспільного життя. Воно має на меті представити націоналістичний рух на терені громадського життя як неповажну, несерйозну появу.
Очевидно того рода наклепи і твердження розраховані на політичний зиск, партійний жир. Український націоналістичний рух не бореться проти установ. Що він викидає з них чужий зміст, усуває чужу форму і що це - річ ясна - комусь, хто зацікавлений тим, щоб українство жило його "ідеями" і ходило в його тісному вбранні з петлею на шиї, не подобається - то це не значить "боротьба проти установ". Що націоналістичний рух атакує опортуністичний табір це так, але що він "опоганює національний (опортуністичний! - прим, автора) провід" - це далебі переборщення, бо щоб збудити в людей відразу і погорду до нього, не треба його зовсім "опоганювати", а представити скромно лиш таким, яким він є в дійсності. Відносно самої боротьби "за" установи треба завважити, що з боку націоналістичного руху вона ведеться не за їх механічне опанування, як це роблять партійні кліки між собою - але за поставлення в них і переводжування ними націоналістичної постановки, яка збільшує і посилює зріст цих позитивних сил, які поставили собі за завдання "не вдержати те, що маємо", але здобути те, що хочемо.
Отже боротьба націоналістів "на терені" установ не є боротьбою ні "за" ні "проти" установ. Це є відтинок тієї загальної боротьби, в якій націоналізм, відбиваючи чужу ворожу дійсність, її "ідеї", її форми, її нам "позичені" напрямні суспільного розвитку, видвигає власні ідеї, власні методи і способи їх реалізації - такі, що ставлять нам найширші перспективи і створюють під нами найтвердший грунт, найсильніші випадові позиції проти сучасної дійсности.

"Студентський Шлях",  ч.1-2 (33-34), Львів, 1934, стор. 2-6.

Немає коментарів:

Дописати коментар