За програмовість руху

Ярослав Стецько

Програма має для революційної організації особливе значення, зокрема в світоглядно-політичній організації. Вона зобов'язує її членів далеко більше, ніж у всякій іншій організації. Бо світоглядові групи змагають за доосновну переміну не лише організації життя, але передусім за перетворення душі народу. Наша програма дає не тільки образ і зміст державности, але й погляд на новий тип характеру українця та шляхи до його досягнення! Вона говорить теж про нову мораль українця, себто про обов'язки і про права.

ОУН належить до типу світоглядних організацій, в основі яких лежить передусім віра! Вимоги, які вона ставить, є дуже суворі і регористичні. Це є послідовність завзятости, з якою вона реалізує всі свої постуляти. Коли ж, отже, наша програма, не зважаючи на цю елементарну рису кожного ордену - насамперед обов'язок, а потім право - приємлива широким масам, то це свідчить, що дійсність, яку будуємо, може й буде кращою, як ми її накреслюємо в нашій програмі. Не в нашому стилі обіцювати речі, яких не здійснимо! Вона не розрахована на те, щоб демагогічними гаслами здобувати собі прихильників! Кожна частина її творить з цілістю органічну конструкцію. Дещо в нашій програмі ми змінили... Зовсім не соромимося того признати. Наша думка й творчість поступає. Ми - не замкнута каста, а організація людей життя! Життя ж у вічному поступі, з нього ми читаємо закони нашого росту, а не творимо їх спекулятивно. Власне це індукційне творення й формулювання наших засад дає запоруку життєвости програми. Коли ж щось і корегує нашу програму, то це життя! Проте ж основні засади остають незмінними. Суверенна, Соборна Державність, праця, земля, хліб - усім українцям - і, зокрема, героїчне сприйняття життя - це ніколи не підляже зміні! У правильність наших первоначальних засад ми віримо так сильно, що коли треба, нашу  програму  й  ціною  життя нашого будемо здійснювати,  як це було й досі.

За синтезу вартостей

Ярослав Стецько

Вміти дати в оцінці своїй належне місце кожній життєвій вартості, в цілій їхній сокупності, в одному цілому, це означає - мати синтезу вартостей.

Дуже часто в багатьох бачимо брак цієї синтези. Зчаста перецінюється одну складову на шкоду другій; зрозуміло, при синтетичному погляді на життя на шкоду цілости. При збанкрутованій т.зв. теорії факторів ця справа стояла б інакше. Але ми за синтезу, за гармонію, якої немає тоді, коли навіть один "найнезамітніший" тон не є достроєний до цілости. Чи можна говорити, котрий тон важливіший, коли ви хочете мати якнайідеальнішу гармонію?

Інша річ, коли говорите про основу, першопричину й мотор усього.

Не раз наголошується одну вартість не так відповідно до її ролі в цілості (себто функції похідного явища, не першопричини), а для відмежування, чи гострого зазначення її сприйняття. Усе в порядку, коли маєте на увазі її властиве значення.

Буває, що нехтується деякі цінності у гіпнозі перебільшеної їх ролі, домінуючої чи навіть основоположної, мотивуючої все, у світогляді противників. А тут ішло б тільки про те, щоб їх відповідно до їх питомої ваги оцінити. Але говорім конкретно.

Візьмім матеріяльні, економічні вартості. Нерідко чуєте: "матеріальна продукція й її засоби ("матеріяльні продукційні сили") - є основою існування людського суспільства. Без цього не може бути ніякої "суспільної свідомости", ніякої "духової культури". "Первісним, суттєвим є матерія, дух є продуктом матерії". Усі психологічні й ідеологічні процеси - хоча й не тип матеріяльної продукції - бо це був би вже наявний навіть спекулятивно-логічний абсурд, але особливий тип суспільно-економічної праці, яка в усьому, засадничо - генетично-принципово й цілево зводиться й зумовлюється економічною структурою суспільства, механікою економічного життя.

Боротьба для боротьби, чи змагання за вартості?

Ярослав Стецько

Цілеспрямований момент у боротьбі; вирішальні критерії  вартости: апотеоза боротьби за національні ідеали.

Ця проблема - хоча й багатьом, можливо, відома й зрозуміла - вимагає, проте, роз'яснення з причини свого рода гіпнози неправильної інтерпретації відірваних фрагментів націоналістичної ідеології.

Буває, що для протиставлення якійсь означеній вартості минулого підноситься й сильно підкреслюється властиву вартість сучасного і майбутнього, не раз не як інтегральну, абсолютну вартість саму по собі, як усе, як початок і кінець, зміст і змисл зусиль, але як питоменну рису-елемент, як цінність, що - хай дуже важлива, - одначе повноту позитивної розцінки знаходить як цілість з усім, з вихідними й цілевими своїми позиціями. Вона може бути одним із основних елементів життя, найбільш яскравим і позитивним його знаменем, але трактована окремо, може бути однаково творчим як і руїнним чинником. Йде нам про клич: боротьба для боротьби. Існує властиво для нас боротьба за вартости і змагання до вартости,

Люди, що бачать поверховно, зокрема ж люди злої волі, що не хочуть бачити акутний тон, акцентуючий один із основних елементів даного світогляду у протиставленні до відсутности чи спрощення його в ворожому, частину беруть за цілість, засоби за мету, шлях за ціль. Парс про тото. Тим часом подвижники даної ідеї приймають його лише в цілості з ціллю, яка вирішує його вартість. Боротьба, що пронизує усю діяльність людини, кожний її крок і чин, є того характеру радісно-творчим елементом, без якого не живе людина, без якого немає світу. У цілому світі йде змаг, іде боротьба серед свідомої й несвідомої природи, бо тон світу - це дужання сил за означені ідеали. Однаково ж боротьба не існує як абсолютна вартість. Вона уявляє повноту вартости щойно тоді, коли є змаганням за позитивні, національно-етичні ідеали, які намагається здійснити. Вона тоді, коли є опір. Опір може бути тоді, коли здійсняється точно означену ідею, коли валиться колоди, що лежать на шляху. Отож уже в самому понятті знаходиться момент цілевий. Про безцілевість боротьби не доводиться говорити.

Небезпечні суґестії (Завваги до дискусії про національно-суспільну ролю інституцій і "боротьбу" за них)

Ярослав Стецько

Організоване культурне, економічне, політичне життя нації - це наслідок діяння її основної суті: волі до життя. Це сфера реалізації цієї волі до життя; це вияви тієї волі в конкретних реальних явищах, Суспільні форми (інституції) це отже явища похідного порядку. Організоване суспільне життя не є одиноким проявом існування нації, не вичерпує вповні її змісту, не є формою, що всеціло охоплювала б собою оту її основну волево-динамічну суть. Навпаки, сама його ґенеза, самі його такі, а не інші - не тільки національні, але взагалі специфічні лише йому - форми, є зумовлені діянням отої найглибшої, найзагальнішої, первопричинної, динамічної волі нації до життя. Воля до життя згори окреслює й передрішує (детермінує) форми й устрій установ. Явища суспільного життя людей виступають отже щойно серед нації, і тільки серед нації.

Факт отже, що існують організовані форми суспільного життя людей не може бути чинником, що зумовлює саме існування нації, бо саме його форми і конкретний змістовий вигляд є випливом її діяння. А перемішання понять, з яким нерідко зустрічаємося, походить з тісного зв'язку, який заходить між суттю й формою. Бо форми суспільного життя і їх зміст мають постійну і живу тенденцію відповідати своїм обличчям найглибшій істоті національної душі, мають тенденцію бути живою відбиткою якости і силової динаміки волі нації до життя. Тому не всі форми суспільного життя, не всі інституції є життєві, не всі вони скріплюють динамічний ріст волі нації; деякі з них є штучно насаджені. І лише ті форми перетривають життєву пробу, які дають волі найбільший розмах, відкривають найширші перспективи до максимального розгорнення її творчих енергій. Організоване життя даного історичного моменту не є, отже, ніколи ціллю самою в собі; воно є лише вихідною позицією волі нації до шукання дальших досконаліших форм свого реального втілення. Організоване суспільне життя, будучи назверхньою відбиткою "я" нації, творить з нею органічну цілість, вони кожночасно себе скріплюють і творять суть історичного розвитку нації.

Завваги (Мої думки на марґінесі дискусії про Орден)

Ярослав Стецько

Коли з перспективи часу глянути на історію нації, то легко побачити її хвилястість: яри й долини та високі, освічені сяйвом сонця, гори. Тобто її піднесення й упадки. І тоді можна зрозуміти, що рушійною силою, мотором нації, що не дасть їй згинути, є її воля жити, рости й володіти. Вона - а не щось інше - двигає націю з упадку, вона несе її на вершини слави. Бо ззовні цей двигун прийти не може, бо зовнішні сили, навпаки, саме приспішують розклад, ждуть на його упадок, бо це в їх інтересі.

І як нація занепадає здебільша через здеґенерування її еліти, що кожночасно мусить бути втіленням і найкращим виразником її волі, якщо вона хоче бути елітою, - так і зрушити націю мусить її ж еліта, що віднаходить згублений впродовж десяток літ давній міт та його продовжує. Коли ж еліта - тобто найкращі з усіх соціяльних шарів народу - характером слабне, коли вона невихована, сама не виховується і народу свого не виховує, приходить занепад нації, залежність від інших націй, що мають здорову еліту.

Націоналізм і демократія

Ярослав Стецько 

Новий націоналістичний світогляд поборює той хаос, ту деморалізацію, той розклад, який несуть нечесні і несовісні люди, що при демагогічних методах мають можливість виплисти наверх, бо там не треба мозольної праці, творчості, зусиль, недоспаних у трудах ночей, а вистане: гарно говорити й обіцяти золоті гори, а потім не додержати обіцянок.

Але в основі новий націоналістичний світогляд є демократичним. Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методом обману й демагогії, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір’я й визнання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення, завдяки праці й чистоті характеру та здібностям кожному з народу, перейти ряди провідної верстви; далі - соціальну справедливість, відповідний до зусиль праці та здібності розподіл добра між усіма громадянами держави, однакова на Ділі, а не, як у демолібералів, на папері, можливість, як у робітника, так у селянина і промисловця - впливати на державні справи й керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться гідним цього - якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм побудови державного ладу й перебудови світу.

Новий націоналістичний світогляд не лише не є ворогом правдивої демократії, але він за справжню, дійсно демократичну, народну владу, бо націоналізм дбає передусім за народ, за селянина й робітника. Бо запитаємо, чого потребують всі оці наші Герої й Борці, що гинуть в окупантських тюрмах, за кого вони дають життя? За кого страждають сотні і тисячі по Соловках, Сибіру й у Березах Картузьких та у Ніредьгазах? З якої соціяльної верстви походять всі наші Косинки? За яку Україну вони в повній свідомості гинули?

Чи є мислиме подумати про визиск простого народу в того типу людей, які в своїй глибокій душі страждають недолею і нуждою українського робітника й селянина й, ідучи в передніх рядах, ведуть його у бій за його кращу долю й за велику візію своїх мрій?

Ні, не вороги народовладдя, але вороги демагогів й обманців, що на народній нужді жирують. Найкращі з народу - селяни, робітники й ремісники є між творцями нового ладу в Україні, і вони, що з народу вийшли, про народ дбають.

Тому новий світогляд, що кладе в свою основу націю як найвищу вартість, є найбільше демократичний з усіх існуючих світоглядів, бо він найбільше демофільський, значить з найбільшою жертвенністю бореться з любови до свого народу за його кращу долю, за долю українського робітника, селянина й ремісника!

Прага, травень-червень 1939

Без національної революції немає соціяльної

Ярослав Стецько

Українська Національна Революція є одночасно соціальною. Що це означає? Українська Національна Революція – це доосновна зміна в її ж напрямі всіх вартостей та установ індивідуального та суспільного життя української людини. Соціальна революція – це доосновна зміна відношення поодиноких людей та суспільних верств по відношенні до найрізнородніших елементів цінностей життя: духових і матеріяльних. Політична революція – це захоплення влади поневоленим народом і ним продовжувана, здійснювана соціальна програма в національних рамках.

Бо, треба підкреслити: соціяльна програма охоплює не тільки відношення людей до економічних вартостей, хоч – в нинішньому часі загальної нужди й експлуатації – в першу чергу економічних, але, в цілому до всіх вартостей життя і співучасництво в користуванні ними – всіми досередньо-творчими українськими національними елементами.

Соціяльні зміни так довго не є революційними, як довго їх виконує, проводить панівна нація, хоч вони інколи й виходили би в користь поневоленої нації. Бо хоч окупант під натиском нашої сили буде поступатись, буде приневолений, як, напр., на Східніх Землях, згодитися на приватну власність на деякі предмети виробництва, зокрема в хліборобстві, то все це не є повною революцією, бо повну соціяльну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, – тільки захопивши політичну владу. Всякі соціяльні переміни, доконувані пануючою нацією, є реформами, а інколи вони мусять бути поступкою поневоленій нації, завдяки силі тієї останньої; коли ж є репресивними у відношенні до поневоленого народу, то є – контрреволюційними.

Проти Антихриста - знак хреста (релігія і визвольний рух)

Дмитро Донцов

Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради ("Укр. Трибуна" 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про "демократичні громадські вольності", про "трудову власність", про "вільну працю" та її "законну охорону", про "найвищий добробут працюючих", про "розвиток духовної культури", про "рівноправність громадян" незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі "у власність народу", про конфіскацію монастирських і церковних земель, про "рівноправність жінок", про "додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей", про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?

Московська політграмота під маскою націоналізму

Дмитро Донцов

В своїх донесеннях цареві з України, згадували не раз бояри московські "шатость малоросійську", — вічнозмінну хитливість політиків наших того часу. Про подібну "шатость" треба пригадати і тепер.

Шевченко застав вже в повній політичній агонії "малоросійське дворянство", тих нащадків "козацького панства" в Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську як зовсім окрему націю, а про Україну як про свою "отчизну", за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи невідшумілої слави українських декабристів, сміливих планів князя Рєпніна, великого впливу "Історії Русів", а чужинецькі мандрівники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

ХІХ-е століття, драгоманівщина, принесло кардинальну зміну з собою. На порозі ХХ-го віку бачимо українську народолюбну інтелігенцію, заражену духом подиву й пошани до всього московського. Немногі голоси, які сміли виступати проти політичного москвофільства, проти сліпого поклоніння російській літературі і культурі — зацитькувалися як святотатство, як вибрик проти "прогресу" і "найкращих ідей" століття. Ідолами ліберальної нашої тодішньої інтелігенції були Толстой і Достоєвський з їх анархізмом або російським месіанством. Ідолами інтелігенції соціалістичної були — за Драгомановим — лаврови, чернишевські й інші предтечі Леніна... Фатальні наслідки цього ментального затруєння жорстоко відгукнулися під час визвольної боротьби 1917-21 років.

Об'єднання нації, не партій

Дмитро Донцов

Занепад політичної думки на Заході відбився і на політичній думці української суспільної верхівки. Розумію там, де вона себе може виявляти вільно, поза межами російської імперії. Цей занепад серед українців, особливо кидається у вічі, коли починають "відповідальні чинники" наші не дискутувати, а мов папуга повторювати заяложені, безкритичні фрази про "об'єднання".

Їм ходить про об'єднання "партій" для різних цілей, але не про це йдеться українському загалові. Йому йдеться про об'єднання нації або її активних, не капітулянтських, сил. А це зовсім інша проблема, яка мало спільного має з партійними рошадами і контррошадами. Справу треба трактувати конкретно, не замикати її в зачароване коло порожніх загальників. Наприклад, абстрактно, чим більше взяти одиниць, тим сума буде краща. А конкретно — це фальш. В "Монте Крісто" пише Дюма: "одної краплі того самого еліксиру вистачить, щоб збудити життя в умираючої дитини, шість — спинило б її подих, спричиняючи ще сильніше зомління, а десять — були б її вбили". Виходить, що одна є в цьому випадку краще від об'єднаних десятьох!

Дух наших традицій

Дмитро Донцов

Метою цієї книжки є звернути увагу наших читачів на одне з найважливіших питань сучасності. Цим питанням є – питання традиції.
Минулий вік залишив нам в спадщину критичне, якщо не зовсім вороже, відношення до наших історичних традицій. З висоти свого „поступу" і своєї „культури", поблажливо дивилося ХІХ-е століття на наше "темне середньовіччя"...
Минуле – це були щаблі, безповоротно перейдені. Кликати до повернення тих віків – означало бути реакціонером, ретроградом, взагалі людиною некультурною, а часом – і національним шкідником.
1917-ий рік в Україні мусив дещо змінити такі настрої нашої інтелігенції. Але – не дуже. Частина цієї інтелігенції викликала в пам'яті наше минуле, але сором’язливо, неначе проти волі, і завжди намагаючись налити нове вино в старі міхи; намагаючись узгодити націю – з інтернаціоналізмом, Святу Софію – з релігійним індиферентизмом, гетьманщину – з народоправством, а запорожців – з соціалізацією землі. Друга частина – не робила й тих спроб пов'язати те, чого пов'язати не можна було, вона – просто і відверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала – для прикладу і наслідування – нові традиції ХІХ-го віку, віку Драгоманова в Україні й соціалізму.

Видиво більшовизму у Достоєвського

Дмитро Донцов

Рідко в світовій літературі можна знайти постать, повну таких суперечностей як Федор Достоєвський. Рідко який москаль говорив своєму народові стільки компліментів, і мабуть ні один не робив із свого народу такого ідола, як Достоєвський. Ніхто не був настільки свідомий душевного каліцтва свого народу, і ніхто як Достоєвський не вважав свій народ — з таким переконанням — за народ, що має "морально відродити світ". Ніхто так, як Достоєвський не готував ментальність росіян до прийняття більшовизму, і Достоєвському ж належить блискуча сатира, більше! – грізна візія більшовизму, якого точну, до деталей, фотографію дав нам мистець у своєму романі "Бєси".

Російський хижак вчора і нині

Дмитро Донцов

Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ''нової Росії". Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ''місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"... Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарному масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".

Слово до молоді

Дмитро Донцов

(Промова, виголошена 23.Х. 1966 року в Торонті на з'їзді ТУСМ-у.)

       З усіх катедр сучасного світу чує нинішня молодь, що наша доба йде „світлим шляхом модернізму, матеріяльного добробуту, великих досягнень науки і техніки, завойовування космосу, загальної рівності, свободи і братерства народів, — йде до вселюдського щастя і миру. В СССР це зветься добою соціялізму й комунізму, а на цьому боці залізної заслони — добою “демократії" і „прогресу".
       Думаю, що цей „прогрес" неминуче веде нас до нових велетенських зрушень, війн, катастроф, — до загального хаосу і анархії. Особливо молодь повинна усвідомити собі це, щоб знати, як з грядучого хаосу вийти, щоб вивести свою націю на іншу путь.
В цей хаос вступила Европа, а з нею й Україна та цілий світ, по першій і Другій світових війнах та по большевицькому перевороті 1917 року. Перші громи перед бурею загуркотіли ще перед 1914 роком. Були це ще наприкінці ХІХ століття: війни Америки з Еспанією, Італії з Абесінією, з Туреччиною, Японії з Китаєм, потім з Росією, Туреччини з Грецією, а потім з усіма балканськими державами. Під час першої світової війни і по ній — війна Росії з Фінляндією, з Польщею і Україною. По другій світовій війні — в пам'яті ще всіх — ряд війн міжнаціональних і громадянських, які не вгавають донині.

Об'єднання чи роз'єднання

Дмитро Донцов

Клич "об'єднання" став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об'єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.
Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з "писаною торбою"?
Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар "живої ваги"; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: "Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!" – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.
Клич об'єднання такий привабливий і ніби такий ясний й логічний, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про необхідність об'єднання різних сил, в суспільстві, цілком минають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одне ціле з найрізнішого людського матеріалу, вони минають надзвичайно важливе питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об'єднання – не існує само для себе, лише – як засіб для досягнення цілі. Коли кілька військових відділів об'єднують в один, то для того, щоб збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важливе питання: чи всяке об'єднання ту ударну силу збільшує?

Орден чи партія

Дмитро Донцов

Справа "національного об'єднання" ("об'єднання партій} – не сходить з порядку денного нашої демократії.
Висування цього гасла не раз відвертало – відвертає й досі – увагу загалу від далеко важливіших і пекучих актуальних питань: 
1) від питання – яким способом органічної будови з однорідного матеріалу – довершиться об'єднання нації) 
2) від питання нових організаційних форм, – партія чи орден, кількість чи якість, гуртування многих, чи добір немногих, від питання, яким шляхом постане та національна аристократія, яка – як колись козацька, – поставить собі завдання об'єднання нації одною метою і одною акцією.
Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших "поганців". Орден творили мальтійські лицарі, тамплієри, єзуїти, італійські карбонарі, німецький Туґендбунд тощо. Орденом, що боровся з "бісурманами" – була й Запорозька Січ. Ордени мали свої зовнішні відзнаки – наприклад хрести такої чи іншої форми. Була це відзнака окремого, "лицарського" товариства і стану. Ще в кінці XIXст. на сільських цвинтарях в Україні до надгробного хреста припинали дерев'яний держак з кусником полотна: була це – "прапірка" (прапорець), що служила для відзначення могили козака.

Церква і націоналізм

Дмитро Донцов

      Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний, або як звикли в нас говорити "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до отвертого конфлікту між урядом і церквою; таким був він на Апенінах, де по зайняттю Риму королем (1870) папа зірвав зносини з Представником визволеної Італії: таким він був у Чехії і по части в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до церкви і наш націоналізм мін. віку: Драгоманів там, Франко й Павлик - тут. Так само як і церква до нього. Не хочу сказати, що церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед революцією таке можна було твердити про українське духовенство за.збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи церква відносилася негативно.
       Чи в тім був припадок, чи якісь глибші причини, і чи їх можна усунути? - Думаю, що життє само зачинає давати відповідь на запитаннє. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти инший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечуть навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині церква стає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися де інде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки отверто простягають руку церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "прінціпіальним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.

Демонократи заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму

Дмитро Донцов

Я нераз цитував пророчі слова Е.Берка (британського політика) про наші часи, сказані ним в добу великої французької революції кінця ХVІІІ віку, — що нові правлячі кола в Європі складатимуться незабаром з „економістів, софістів і калькуляторів", тобто з матеріялістів, словоблудів і угодовців-крутіїв. І справді, коли приглянемося ближче до тих, що звуть себе демократами, побачимо, що насамперед відкидають вони духовий первінь в життю, найважливіший, стаючи сто-процентовими матеріялістами. З таких, і їм подібних, глузував Шевченко, з тих адораторів „современних вогнів", які взялися суспільність „повести за віком" безбожництва і матеріалізму, з їх гаслом: „Немає Бога, тільки я!" — тобто тільки фізична людина з її божками, сексом і грошем, „щастям" і „добробутом" з неґацією ідеалізму, з софістично роздвоєною думкою - і білі і червоні, і праві і ліві, з гаслом і направо і наліво водночас, і з тактикою опортуніста, готового пертрактувати з кожною ворожою силою, не змагатися з нею.

Хаос сучасності і молодь

Дмитро Донцов

"Хто сумнівається — подібний хвилі морській, яку вітер то піднесе, то розвіє"

(Посл. св. Якова 1, 6)

"Роль молоді в революційно-визвольних рухах"?... Я думаю, важливішим є друге питання: не яку роль в тих рухах має відіграти молодь, а якою повинна бути сама молодь, яка хоче відіграти ту роль? Яким духом натхненна?

Перед тим, як говорити, що повинно робити військо, треба вирішити, який має бути вояк. Перед ти як говорити про роль для артиста треба зробити з нього справжнього артиста з Божої ласки. Доки єднати людей в партії чи в "об'єднання", треба знати, хто є ті люди, яким духом натхненні?

Надзвичайно важке завдання, яке стоїть перед Україною та її молодим поколінням. Проти України підносяться всі диригуючи сили — явні й приховані — сучасного "прогресивного" світу: Сходу і Заходу. І дуже відважну душу мусить мати молодь, щоб тим супротивним силам протиставитися. Ці сили — це ті, що переможно вийшли з останньої війни, бундючні і певні себе. А в "правді" їхній, яку несуть світові, — для України немає місця.

Заповіт Святослава та ідилічні смерди

Дмитро Донцов

В "Синопсисі" Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що "його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше". Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.

Коли майбутні історики будуть дошукуватися причин такої частої і довготривалої летаргії України, вони мабуть знайдуть, як одну з причин — ідилічну вдачу українця; його незнищенний нахил до миру, до розкошів і лінивства, до спокою, розрядки фізичної, розумової й моральної, до гоголівського Миргороду.

Приклади, які встають в моїй пам'яті... Петербург, "Андріївська Школа", де 1904-05 рр. щотижня збиралося українське студентство. За вікнами шуміло й гуділо велике місто, горою здіймалися хвилі революції. Страйки, розрухи, віча, замахи політичні, терор здолу, терор згори, арешти, щотижня когось бракувало і з наших "клюбистів". І ось — в цьому нервовому грізному повітрі одного вечора така сцена: на одній з парт сидять поряд два військові писарі — земляки. Коло уст сопілки і до стелі несеться розніжено тужлива мелодія... Ущух гамір міста, революції, забулися небезпеки завтра, а може й нинішньої ночі, — перед нами розстелився зелений луг, цвірінькали пташки, ніжно потічок дзюркотів і біг в якусь ідилічну, затишну країну байок і мрій. У цей час я вперше познайомився з поезією Лесі Українки, яка (разом з моєю вдачею) і врятувала мене від будь-якої ідилічної інтоксикації. Але багато моїх колег були зачаровані тими сопілками обмундированих хохлацьких фавнів.

Чи Росія є непоборна?

Дмитро Донцов

      Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, — перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, як доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним Карла Шведського, а після них — Вільгельма і Гітлера.
      Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.
      Відразу поставлю тезу, яку спробую довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успіхів, завдяки яким Московщині вдавалося позбутися досі будь-якого наїзника, були не військово-стратегічні, а політичні.

Великий бенкет

Дмитро Донцов

"...скажи всякому птаству піднебесному й хижому звіру:сходітесь і прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий бенкет...Будете їсти м'ясиво й пити кров...А всі народи побачать караючий суд мій".

(Езекиїля 34, 17-21)

Всі народи побачили Його "караючий суд". Побачила й Україна, майже осліпла від того бачення. Це була година, яку бачив у своїй уяві Красінський, коли Муж відповідає Панкратові: "Поступ, щастя людського роду! І я колись вірив... Сталося! Сто літ тому, двісті, полюбовна угода могла б іще... але тепер знаю: тепер треба мордуватися взаємно, бо тепер їм ходить лише про зміну племені".
Так! Тим, які йдуть з п'ятикутною зіркою, ходить про зміну племені, не про "поступ" і "щастя людськості", не про "полюбовну угоду". А там, де йде про "зміну племені", немає узгоджених тлумачень, є лише великий бенкет: фатум, пекло, смертельний змаг двох сил — ми чи вони. Не треба бути поетом, щоб бачити, що часи, про які читаємо в Біблії, знайдемо не лише в минулім. Живемо ми в подібних часах, ми всі запрошені на Великий Бенкет, на якому, замість вина, розливають кров, а п'яні, що впали, не воскресають.
Як дві з половиною тисячі років тому "не пощадить і не помилує" Доля наш грізний час: "і люди хоч би громовим голосом до вух моїх гукали, Я їх не вислухаю" — тих, яким ні в гадці, що коли цілі народи покладуться "трупами перед своїми ідолами", то покладе їх караюча рука справедливості. За те, що "поламали вірність" своїй Правді; що "кадили богам іншим, яких не знали ні вони, ні батьки їх". Не лише в далеку добу пророків, але й у нашу добу з пекла вирвуться тільки ті, в яких "мов діамант, твердіші за камінь" є чола, а ще твердіші серця.

Кардинал Мерсіє

Дмитро Донцов

ПЕРЕДМОВА ДО 2-ГО ВИДАННЯ
Давно вже не стояла Церква християнська перед таким страшним іспитом, як в наші дні. В наші дні, коли наразилась вона – православна в Україні від 1917, греко-католицька від 1939, – не тільки на удари явного ворога, воюючого комунізму, але й ворога укритого. Цей з'являється то під маскою фальшивого гуманізму, якогось толстовського або гандівського "непротивленства злу"; то в формі "любові до ближнього", коли тілесне благо креатури ставиться понад любов до Творця і до його законів; коли на всі способи відміняється слово "лагідний", "лагідність", забуваючи, що коли Бог є любов, то любов не є Бог; що Бог не лише любов, але й Істина і Справедливість, і меч караючий і месник, який вимагає від нас не лише коритися йому, але й протиставитися дияволу. Цю призабуту правду мужньо пригадав своїй нації і світові, в годину тяжкої кари Божої, що впала на його країну, кардинал Мерсіє. Ось чому я видав цю книжку в "Книгозбірні Вісника" в 1935 р. у Львові. Ось чому я згодився на її друге видання тепер, коли Україна й Європа вся переходить ще страшніший іспит, ніж за 1-ої війни.
І греко-православна, і греко-католицька Церква в Україні висунули з своїх рядів незабутні постаті такі, як Митрополит Липківський, як киянин Жураківський (на жаль у відірваних зшитках залишилися лише його проповіді), як Митрополит Андрей граф Шептицький, що не завагалися піднести мужній голос протесту – і проти московського шаманства, і проти польського насильства над греко-католицтвом і над православ'ям...
Та все ж науки кардинала Мерсіє і досі не втратили своєї актуальності для нас. Більше того! Хоч як то звучить парадоксально, вони ще актуальніші в 1956 р., ніж були сорок років тому.
Не є ця мала книжка філософським трактатом. Це – систематизований, укладений за певними темами, виклад, чи навіть переказ блискучої науки покійного Кардинала. Гаряче напоумлення – не потурати пасивно злу й насильству, не запобігати ласки насильника, не виправдувати гнобителя, не зі спокоєм і замкнутими устами – мовчки приглядатися до мук свого народу, не "за хрести ховатися від сатани". Напоумлення, що є законний гнів і справедлива кара для злочинця; що не треба плутати ненависть-злочин з бажанням справедливої відплати, що є чеснотою; що немає миру ні милосердя без справедливості; що обов'язок Церкви ставати в обороні покривдженої нації...
Такий був зміст проповідей Кардинала Мерсіє, зреферованих в цій книжечці. Хай стануть вони в наші грізні часи предметом уважних студій читачів, – ідейним дороговказом молодому поколінню.

Д. Донцов15. VIII. 1955 р. На вигнанні.

Іспит історії і соціалістичні кастрати

Дмитро Донцов

       Ні демократична, ні більшовицька російська рево­люція не хотіла розподілу імперії. Прагнула її скріплен­ня — новими методами і спритом нової, морально ще не вичерпаної касти, новою містикою.

      Тому цінують більшовики Пушкіна, бояна Петрової імперії, того, хто з відшумілої доби,

Кагда Росія молодая, В бореньї сіли напрягая, 

Мужала с генієм Петра, —

з тієї доби видобув її пафос для нащадків. І для більшовиків — які його пафосом напомповують виснажену п'ятирічками душу московського народу. Цим пафосом живе напевно й та Росія, що вже вилуплюється з червоного комуністичного яйця.
       В Пушкіну не було ні скепсису Гоголя, ні демонізму Лермонтова, ні сатанізму Достоєвського, ні тим менше радикального заперечення Росії Чаадаєва. В нім була безоглядна «осанна» імперії, він славив «Нєви дєржавноє тєчєньє», «ґрад Пєтров», що стоятиме «нєколєбімо, как Россія», він погрожував «надменному сосєду». В його поезіях — «пишно, гордєліво» блищав для нього образ царської Росії і того, хто
рукой жєлезной Россію вздьорнул на диби.

       Він проголошував, що

От фінскіх хладних скал 
До пламєнной Колхіди, 
От потрясьоннаво Кремля 
До стен нєдвижнаво Кітая
била одна «русская земля».

Заповіт Шевченка

Дмитро Донцов
(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)


      Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
      Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.
       Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
      До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

Власні традиції - не московська отрута

  Дмитро Донцов

Майже 40-літня окупація України більшовицькою Московщиною, до краю спантеличила політичну думку українську, і над Дніпром, і в Галичині, і на еміграції. Отрута московської пропаганди просякла в усі партійні середовища, від радикально-соціалістичних і "революційно-демократичних" аж до націоналістичних. Дійшло до того, що деякі претенденти на "визволителів України" на еміграції, кинули анафему на ідеологію взагалі. Оголосили її, як і світогляд, будь-який взагалі, за річ непотрібну, ба, навіть шкідливу для визвольно-революційної боротьби. Прихильним оком споглядаючи на кокетуючі з більшовизмом соціалізм і т. зв. демократію, ці "визволителі" емігрантські особливо ярилися на все, що стояло впоперек дороги комунізму: на націоналізм, на релігію, на "фашизм", "шовінізм" тощо.
        Протиставитися цій антинаціоналістичній дурійці пробував я в останні вісім літ, у часописних статтях, з яких деякі й з'являються передруком у цій книзі. Присвячена ця остання якраз тій проблематиці націоналістично-революційної боротьби, її ідеології, без якої не перемагала й не переможе жодна революція, жодна ідея. У сотий раз повторюю оглухлим землякам, що ніколи не став би соціалізм практикою, реальністю — без теорії, без ідеології К. Маркса, Енгельса й Леніна; ніколи б не стала реальністю демократія, без ідеології Ж..Ж. Руссо і Джефферсона; не було б буддизму без науки Будди, ні магометанства без "Корану" Магомета, ні християнства без проповіді Христа й апостолів. Нарешті, не зрозуміти практики нашого москвофільства останніх 70 років, — без теорії М.Драгоманова.

Доба релігійних війн (в передчутті ІІ світової війни)

Дмитро Донцов

«Найближча війна, яка розгориться в Європі,

буде не так війною армій, як війною світоглядів»

З промови Джорджа Каннінга в англійській Палаті Громад,

 12-го грудня 1826 року.

Те, що передбачав англійський трибун, стало знаком, під яким живе наша дійсність. Нинішні державні мужі можуть застерігатися проти війни світоглядів, але надаремно, бо ця війна вже прийшла. Порівняти її можна хіба з релігійними війнами середньовіччя, про що ще в 1936 році писав невтральний швайцарець:

"Повітря над Европою важке й пахне залізом. Раз-у-раз чуємо про "релігійну війну". Коли я вперше почув це слово, вразив мене глузливий тон, з яким його вимовлено ... Фашизм, большевизм, безглузді ідеології мали б допровадити до релігійної війни? Й то у ХХ столітті? Ні! Ми стали скекаптиками. Релігія вже не грає ролі в нас. Ми завжди думали, що наступить моральне відпруження, що у світі запанує царство розуму. Але після 1918 року прийшов мир, і, замість відпруження, ми мусіли пережити таку добу витривалости нашого напруження, як ніколи. Кожна одиниця стала полем бою різних ідеологій, протилежних собі "ерзац-релігіЙ". Не один волів би лишитися поза полем бою, зовні. Але чи є взагалі ще оте "зовні"? Ви хотіли б лишитися незачепленими? Та чи це залежить від вас? Бо жити в добі релігійних війн, жити в якійсь вірі, значить стільки ж, що могти й бажати за цю віру вмерти. Тому, хто лишається на боці й кого не захоплює ця велика життєва сила, що змушує нас класти на карту саме життя, тому не зрозуміти "ідеологій", той відмовить їм вибухової сили ... Тим не менше життя вступає в ту rabiate Phase, яку передбачав Ніцше. Релігійні війни! Міти, світогляди, ідеології, засади, секуляризовані боги, спраглі крови, - ось наша доба. Доба хрестоносних походів, без стягів з вишитими на них хрестами".