Сила через радість

Олена Теліга

В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісника» читаємо: «Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні».
В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.

Мафія — майбутнє нашого політичного життя

Анатолій Лупиніс

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість, як методу досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні “провідників-інтелектуалів” є найвищого ґатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така – незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі – від націоналістів до комуністів, обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні – ковбасу через відокремлення, інші – ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного – дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою й омегою української політики.

Підстави нашої величі

Анатолій Лупиніс

Анатолій Лупиніс

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності

Дмитро Донцов

Григорій Сковорода

„Дух животворить”

Ця маловідома праця має свою особливу цінність, а це тому, що вона є останньою, яку написав доктор Дмитро Донцов в свойому житті і то в кінцевих тижнях перед своєю смертю. Остання сторінка так і залишилась не витягненою з валка машинки до писання...
В нинішні часи філософія Г.Сковороди не дуже в моді. Це тому, що він, “не модерний”, виступав же проти тих „учених”, які - кажучи словами Шевченка - хотіли Україну та “повести за віком”, тобто за тими „современними вогнями” Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріялізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки - Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни - заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію.
І власне тому, що Сковорода був містиком і погромником матеріялізму, - є він такий цікавий, такий начасний в нашу хаотичну, опановану темними силами диявола, - добу. Є актуальний, бо у нього знайдете ясні відповіді на проблеми нашого часу, - культурного і політичного характеру.

Розклад СССР і еміграція

Дмитро Донцов

Сміючись вони продали Європу Сталіну

З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.
Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах. Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Сталіном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “Аbоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...

Memento

Дмитро Донцов

Процес, що відбувається тепер у Парижі, полишить в тіні всі процеси-монстри, не виключаючи справи Дрейфуса й Золя.
Ніби велетенський фільм з недавнього минулого пливе перед нами: перший сплеск революції, горожанська війна, про яку поняття не має новітня Европа, дим пожеж, підвали Чека, походи, нелюдська посвята, і нарешті героїчний катабазіс „лицарів абсурду" і виття гієн, що зібралися на падло.
Пекельним вереском лящить воно: з промов комуніста Тореса, який щодня каляє честь української армії; з реплік засудженого за крадіж „местника" жидівських „кривд" Шварцбарта, нарешті з цілої жидівської преси, як львівська „Сгоіlа", яка відбирає народові українському право на незалежність, називаючи його „бандами убійників", не зупиняючись в своїм нахабстві навіть перед прибитою горем жінкою, яку вона „іронічно" називає „дамою в чорнім"... Слабий відгомін великої боротьби, що точилася від 1917 до 1921 р. між молодою нацією і цілою зграєю пасожитів на її тілі: „байстрюків Єкатерини", жидівських спекулянтів і правдивих ініціяторів замаху на отамана — опричників з Кремля.

Степан Бандера — ім'я-символ

Дмитро Донцов

Ні одна тиранія не чулася такою непевною, як в наш час московська. На таких небезпечних для неї закрутах, як тепер, зморою вставала перед нею Україна. Тоді ця тиранія хапалася за свою превентивну зброю: вимордування мільйонів людности (голодоморство, єжовщина, хрущовщина!) і “ліквідація” тих, що могли воскресити на нашій землі дух Богдана, Мазепи чи Ґонти, з метою знищення Москви. Як то було в 1926 р. (Париж!), чи в 1938 р. (Роттердам!). Тепер наспіла трагічна вістка про 15-те жовтня в Мюнхені.
Чому якраз тепер загинув (як і ті два) Степан Бандера і чому якраз він? Тому, що старанно готована московськими гучномовцями й західніми (лівими) трубами єрихонськими подорож (до США — ред.) кремлівського “миротворця” скінчилася повним провалом. Тому, що сама поява на Заході того Великого Хама одразу знищила увесь ефект реклямного “тамтаму”, — тому, що й найбільшою реклямою замакітрені недотепи на Заході — на “дружескі” простягнутій долоні “миротворця” уздріли чортівські пазурі, а над усміхненою пикою — роги Сатани. Брутальна сила, але не дописала славнозвісна ловецька підступна хитрість москаля. Сатана показався, хоч з породи злобних, але глупих хижаків. Обман не вдався, не вдалася психічна демобілізація, не вдався “апізмент” ... Не вдалося за обіцяний “мир” виторгувати “припинення холодної війни” Заходом, і наложення ним намордника на всяку протисовєтську акцію вигнанців. А далі — непевність майбутнього і страх тиранської кліки. А на таких закрутах — звичайно, як у травні 1926 і 1938 pp., треба ціляти в примару воюючої України.

Микола Хвильовий

Дмитро Донцов

Микола Хвильовий
(1893-1933)

Ecrire la vie d’un homme, ce n’est pas narre ses faits et gestes, mais inventer son ame.

Написати життя людини, це не значить оповісти його факти і вчинки, лише віднайти її душу.

Joseph Delteil. "La Fayette". 

Як би не розв'язувати "загадки Хвильового" і його наглої смерти, розв'язка буде проста. Загадка смерти в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама, "велетенська, фатальна" сила — як він її звав — яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Грабовського, зробила божевільним Гоголя, минаючи масу інших "незваних вояків" пера: — Москва.
Не большевизм, як такий, а Москва. Ота, "психолоґічна Москва", перед якою покійний шукав рятунку в "психолоґічній Европі". Колись в полеміці зі мною, писав Хвильовий, що "коли треба буде", "ми знайдемо місце" таким добродіям "в штабі Духоніна". Я відповів, що не сі перспективи, що отвираються в Совдепії для ріжнодумців, найстрашніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або чуття самоповаги не позволяє присягати на кожну букву ленінського Корану".
Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілюстрацію того твердження; що між фізичною і моральною смертю — Хвильовий вибере першу, як менш страшну...
Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-большевицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфліктів, які назрівають не тільки на Україні.

Симон Петлюра

Дмитро Донцов

З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями - підчас революції; розкладом і провокацією - на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.

Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут - серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою "громадської думки" далекої Франції. Там - Євгеній Борщ, Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар" Шварцбарт, канонізований месник за терпіння пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю - інсценізація різна, але суть - та сама.

В. Лєнін

Дмитро Донцов

Лєнін В.І.

Кожний з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свого предтечу і Лєнін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Лєніна навіть не знаючи його, але - знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Лєніна і ні про кого иншого думав він , коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокея, який перший вдрапається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення."
В сих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіціяльною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнизших інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціяльних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Сей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік , яких тисячами викидає наш соціяльний уклад. Се був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх фільософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти,- і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"...* (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).

До старих Богів

Дмитро Донцов

Воскресають лиш там, де є могили 

(Nur wo die Graber sind, gibt es Auferstehungen)
Ф. Ніцше

Моральна криза нашої інтелігенції буде ще довго злобою дня для українського громадського життя. Шукати її причини - не тема сеї статті. Тут хочу лише з нагоди студентського з'їзду звернути увагу ростучої генерації на одиноке, що на мою думку є тепер на потребу тій молоді, що має змогу вчитися. Перестерегти її, щоби не йшла слідами попереднього, недужого думкою і хворого душею покоління, що вирісши в темному льоху неволі, даремно силкується розпізнати підсліпуватими очима правдивий шлях. Спершу його бачили в можливім порозумінні, одні з "щасливою Австрією", другі з російською державністю, далі в єдинім революційнім фронті, нарешті в світовій революції, себто концепціях, що під маскою універсалізму брали за свій національний ідеал - ідеал чужого народу. Одні обмежували полети своєї фантазії Сяном з однієї, Збручем із другої сторони. Інші - широким розмахом думки - не хотіли лишити і клаптика нашої землі поза границями... Росії. Сим чужим або неправдивим богам кланялася наша інтелігенція, в їх ім'я нищила себе взаємно, як римські глядіятори, і як ті самі глядіятори, навіть діставши засуд смерти, не забували послати свому панові: "Ave, Caesar, morituri te salutant", як се робили наші прочани до Москви, або ті, що складали свій "голд" надвислянській столиці - навіть по Ризі. Люди сього покоління апатично пересувалися по історичній арені, "bez pragnen jutra, bez wspomnien wczora", як казав один польський поет.

Зброя на синів батька брехні

Дмитро Донцов

Хто знає історію Европи, мусить зрозуміти, як радикально змінилося відношення провідних еліт Окциденту до Росії. Гасла французької революції — „свобода, рівність і братерство" (гасла теперішньої демократії) — здеґенерувались, стали маскою хаосу. „Свобода" — обернулась в свободу ширити розпусту і зраду, а навіть в свободу розкладати християнську Церкву, бо „богами" сучасності! стали гріш, шлунок і секс. „Рівність" — обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в „добробуті" і матеріяльнім „щастю", настроєної проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А „братерство" обернулося в пропаганду „дружби" з СССР, або в ООН „об'єднаної Европи".Все це, всі ці три пишні гасла — „свобода, рівність і братерство" — були лише масками таємних мафій (часто культурою і походженням чужих Европі), щоб опанувати окремі нації в якімсь „світовім уряді" одного чи другого „вибраного народу", де і уряд, і армія, і поліція належали б не „братеризованим" націям, а ворожій їм мафії. А крім того — в політиці велася лінія „коекзистенції" з слугами „отця брехні" — диявола, з СССР, і не лише в політиці, ай в культурі і в церковній сфері.

Похід Карла XII на Україну

Дмитро Донцов

Шведські гвардійці часів КарлаХІІ

ПЕРЕДМОВА ДО 4-го ВИДАННЯ *
Цю малу розвідку уважаю за фрагмент ширшої праці, яку повинен скомпонувати якийсь наш Клявзевіц, військовик і політичний мислитель, на тему — чи Росія є непоборна? Своїм змістом праця ця мала б довести, що спроби мілітарного розбиття і політичного поділу московської імперії в минулім: і в 1709 (що пробував я), і в 1812. і в 1914, і в 1941, — не вдалися зовсім не тому, що вони не могли вдатися, а через стратегічні, а ще більше політичні помилки, яких можна б оминути, а також через припадкові перешкоди, яких й могло не бути.
Щодо походу Наполеона 1812 р., то цю тезу старався довести м. ін. ніхто інший, як Карл Маркс. В праці “The Eastern Question”, написаній сто літ тому, в часі т. зв. Східньої або Кримської війни, Маркс стверджував, що Росія своїми традиціями та суспільно-політичним устроєм — азіятська країна, не європейська. Крім того — що “Росія рішуче є завойовницька нація”, — цебто імперіалістична нація, народ, не лише режим той чи інший. Своїх агресивних цілей осягала вона, — писав Маркс, — не військовим ґеніем, а політичним стрибом та ще через іґноранцію Заходу в російських справах. Про виправу Наполеона Маркс писав: “не думаємо, що “свята Росія” непоборима. Навпаки! Стратегію розбиття Росії досить ясно випрацював Наполеон, і коли б обставини, не стратегічної природи, не зневолили його збочити від його первісного пляну, то цілість російської імперії була б поважно загрожена в 1812 році”.“Цей плян був: наступати до Двини й до Дніпра, зорганізувати там оборонне становище, — цебто укріплення, склади, шляхи сполуки, здобувши російські твердині на Двині, і відрочити марш на Москву до весни 1813 року. Та, коли почалася осінь (1812), Наполеон був змушений занехати той плян з політичних причин, через спротив маршалів розташовуванню армії на зимовий перепочинок в Литві та ще завдяки сліпій вірі цісаря в свою непереможність”... Завдяки, як би нині сказали, — “замотеличенню від успіху”, що не було явищем стратегічної природи.

Демократичні фарисеї і націоналізм

Дмитро Донцов

Слово „фарисеї", колись прив'язане до певної психічної породи людей одної нації, стало словом інтернаціональним, бо ця порода людей знайдеться в кожнім майже народі, — на означення крутіїв, дурисвітів, словоблудів і гіпокритів та донощиків; особливо в якійсь привабливій масці на те, щоб в інтересах своєї групи підкупити, обдурити, або залякати якусь громаду чи нарід для своїх цілей політичних. Історичних фарисеїв, які донощицтвом до римської влади посягли смертного присуду на Ісуса Христа, Він (Христос) — одверто, в їхнє обличчя — назвав „дітьми диявола, батька брехні". Пишні слова фарисеїв про „об'єднання" чи „дружбу" народів, про їх „свободу", про „гуманність", про "рівність і братерство"; та рівночасно і проти „релігійного фанатизму" і націоналізму („шовінізму"), а тому, хто бачить за маскою фарисеїв справжнє обличчя Нечистого, — не дасть він себе ні обдурити, ні підкупити, ні залякати. Але скілько є політиків сучасности, які через свою сліпоту, повіривши фарисеям, ведуть націю до катастрофи...

Єдине що є на потребу

Дмитро Донцов

Тема "найвищого ідеалу" нації та доріг, якими до нього ідеться така оклепана, як жадна інша.

Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку повинна собі засвоїти особливо молодь, першим кличем якої - навіть в неполітичних організаціях (як напр. в пласті), - є "вірність своїй країні".

Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услуги для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь не раз: "Шануймо наш запал і посвяту - але не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"..

Не знаю більше облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, а ні запал, ні посвята... Цим "щось", цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже що є душа? Але подібно, - як кожен з нас відріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.

Ідеї Шевченка про Бога і Націю

Дмитро Донцов

Майже тридцять п’ять років панування Москви на Україні* виховали багато духовних яничар і між наддніпрянцями, і між галичанами. Ідея Бога – провідна ідея цілої нашої історії – умирає в їх обмежених мозках. У найкращому випадку замикають вони Бога в церкві, а в суспільному житті християнські ідеї, на їх думку, не можуть відігравати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях, чи Україна має бути республіканська, демократична, тітовська, але мало їх обходить, чи має вона бути християнська? Їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон, тільки зовсім не обходить, чи мають у тих школах навчати закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».
У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.
Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.

Bellua sine capite

Дмитро Донцов

"Бестiя без голови", - так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи и саме ядро української проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи -вилюдненнє, москалi -потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi - партикуляризм.

Нашою болячкою було її є -"безголов'є". - слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть "аристократiєю". "Брак проводу", "невиразнiсть iдеалу", "полiтична незрiлiсть", ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi найбiльше причинилися до того, що Україна стала "нацiєю без голови".

Ся Киселева дiагноза приходить на память особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу велико - українського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio doctorum, тревале заспокоєннє нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 - 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi...

За яку Україну?

Дмитро Донцов

Боягузтво одних, глупота других і нікчемність третіх — приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися із злом, зло нападе на них. А коли після цієї катастрофи впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рамки нашої державності? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба задумуватися вже тепер. Навіть у вигнанні — як це було і в роки війни в самій Україні — треба на це питання відповідати; особливо стикаючись з українцями із східних областей.

Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне та "правда" московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа ("Призначення нації") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких "уній", і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така "лінія" є правильною?

В чому сила організації?

Дмитро Донцов

Суть всієї політичної кризи наших днів — це криза провідної верстви.

Порівняйте постаті колишніх провідників і — теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духовну силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу — Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотні інших, що видніють нині з газетних заголовків. Коли візьмемо Україну — недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, – в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часи Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.

Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули на гору після першої війни, відзначалася передусім браком візії, далекосяжної ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася фундаментальних, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова "еліта" — гасло "муравлиної праці", буденної латанини, заміняючи політичну мудрість її сурогатом — крутійством.