«Українська воєнна доктрина». Проблема війни й воєнної доктрини в Україні і Європі в минулому.

Михайло Колодзінський

Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як напір, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, інакше цимбри й тевтони, інак­ше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні і не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в не­відому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина — це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники дано­го народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім’я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.

Татари, республіки старого світу, середньовічне ленне військо й торговельні республіки, королі та князі ХVІІІ-го ст. і врешті народи ХІХ-го ст. – всі воїни про­вадили війну на овій лад, іншими способами й за різні цілі.

Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все за­воювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озбро­єних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не мали відповідної культури. Навіть якщо й були серед них ве­ликі полководці, як Атилля чи Джінґісхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого ство­рити.

Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здо­буванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки би­лися за здобичу, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів «а середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіялістичні війни. Безпереч­но, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння вій­ська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.

Творчість націоналістичних революцій

Ярослав Оршан

В усіх великих революціях новітнього часу повторюється два її типи: творчий і розкладовий. Наразі треба відповісти на питання: коли можна говорити взагалі про революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?

В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде тут про «або-або», завжди стоїть за розгорнутою боротьбою, що тривала може вже десятиліття у виді певних терть – доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці відбувається один із безчисленних путчів, повалення якогось пануючого клану, зміна державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т.п. – то все це може, щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ще не справжня революція.

Розбудова Нації. Ідеологічні уроки державотворення

За Українську Державу

Націоналізм минулого і сучасний лібералізм розглядаються як домінантні течії у суспільному житті України. Їх гармонійний синтез є важливим у державному будівництві.

Сучасні реалії України мають очевидну наявність цілеспрямованої де- ідеологізації. Це знаходить свій юридичний вияв у Конституції, яка промовисто декларує, що жодна з ідеологій не може визнаватися обов’язковою. Однак, чи­мало учених, наприклад, Дзюба, Шаповал, Сергійчук, Дашкевич, Сверстюк та багато інших переконані, що ідеологічна індиферентність — це шлях до колап­су державотворчих процесів. Латентною ж ідеологічною домінантою сучасності є лібералізм, чи, радше, неолібералізм, що абсолютно дистанціюється від ідео­логії національної, націоналістичної зокрема. Історичний досвід, наприклад, Японії, Кореї, Китаю свідчить про необхідність синтетичного підходу до ідео­логічних доктрин.

Набутки минулого — це скарбниця для перспективного пошуку. Фунда­ментальна вітчизняна журналістика і публіцистика попередніх епох може бути сублімативним фактором для сучасних пошуків ідеологічного універсалізму.

Ні одного депутата!..

Коли при останніх виборах до австрійського   парламенту було  вибрано  українських послів (у Галичині разом з Буковиною) всього 26 душ, то багато хто з нас, жалкуючи, казав: "Боже, як же мало!.. Яку ще малу силу мають там українці!".

А що ж казати про вибори до нашого "парламенту", коли тепер, до 4-ї Думи, не вибрано ні одного депутата українського, себто такого, що осібний гурт ви-борців-українців поставив би яко свого відпоручника, що заступив би їх, що мав би своїм обов'язком і бажанням дбати в Державній думі перше всього про справи України.

Ні одного — на 442 вибраних депутатів!..

А тим часом Галичина — се країна завбільшки з одну нашу губернію. Ми ж тих українських губерній налічуємо більше десятка. І вся оця величезна країна не спромоглася поставити до Державної думи ні одного посла!..

Се вже найвиразніша відповідь на питання: чи є в нас якась там наша свідома сила, чи нема?.. Так, мусимо признати на сей час наше безсилля, наше велике безсилля!..

Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людності (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, — свідомих свого національного прихилля, права й обов'язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей — ретельності, завзяття в простуванню до своєї мети.

Воля народам! Воля людині! За Українську Самостійну Соборну Державу! (Ідеологічний вишкіл, конспект)

Викладаємо унікальний документ епохи визвольних змагань Українського Народу проти Совіцької окупації - Конспект лекції з програми ідеологічного вишколу Організації Українських Націоналістів. Тут стисло викладене вчення про Українську Самостійну Соборну Державу. 

От про що мріяли і що планували будувати наші борці ведучи нещадну війну проти  польських, німецьких і совіцьких загарбників. Вже тоді вони закладали основи майбутньої суверенної України.

Прочитайте і самі зробіть висновки, хто нині є націоналіст, а хто, ховаючись за  святими іменами герої, насправді намагається провести ревізію вчення. Зробіть висновок і вибір... З ким Кожен з нас і за що бореться? 

Хто кличе до революції, повалення окупаційного режиму, побудови нової Української держави, а хто сповідуючи "реальну політику, мирні шляхи здобуття влади, не припустимість пролиття української крові", насправді стає на службу окупаційній владі, стає зрадником і колаборантом.

Ось вам, друзі, один з крихітних орієнтирів і маяків справжньої відданості і бачення майбуття нашої Вітчизни, принесене з глибин історії!

Про легенду валендоризму січових стрільців

Євген Коновалець, полковник Армії УНР,

Євген Коновалець

Події, що прийшли після трьохлітнього періоду останньої української революції, відсунули тогочасні випадки настільки далеко назад, що сьогодні вже дійсно важко кидати туди поглядом і займатися їхніми нюансами. Сьогодні 1917—1920 роки цікавлять в першу чергу істориків. Для широкого загалу українського громадянства, а тим більше для активних громадсько-політичних діячів, вони перестали бути актуальні. Вони перейшли вже до традиції. Довкола подій минулих кільканадцяти літ починає творитися легенда й поодинокі випадки з того часу вже тепер окутані такою густою сіткою переказів, що за нею гине сама історична подія.

Ці спомини мають дати матеріал першому історикові української революції, що не буде цікавитися настроями того чи іншого революційного діяча — автора споминів, а тільки візьметься передусім стверджувати факти, що про їх дійність не можна буде сперечатися. Самі голі факти найкраще допоможуть йому накреслити характеристику революційного часу й груп та осіб, які той час висунув. Я постараюсь подати на цьому місці до загального відома низку фактів, що їх або замовчено досіль, або перекручено. Як комендант СС і голова стрілецької ради я мав можливість пильніше придивитись до цілості стрілецького життя й мав більше нагоди пізнати взаємини між нашою організацією та всім іншим революційним рухом тодішнього часу. Ось може саме завдяки цій обставиш мої уваги матимуть такий-сякий інтерес для тих, хто цікавиться, чи буде цікавитись добою 1917—1920 років в історії України.

Брехня большевицька

Симон Петлюра

Симон Васильович Петлюра (1879-1926)

  Туманять нам голови, що большевицька влада є владою робітників і селян. Такою во­на ніколи не була й тепер не є. Хіба поміж отих комісарів, що засідають в «Совєті народніх комісарів» є правдиві робітники, або прав­диві селяни? Хіба хоч один з них ходив за плугом, або був хліборобом? Та ніколи в сві­ті! Так само: хіба поміж комісарів є правдиві робітники, коли не щитати пари-другої «ко­муністів», що давно вже відбилися від свого брата-робітника і добрі гроші за свій комунізм заробляють, гноблять того робітника гірше, як колись було?

   Хіба ми — селяни, або робітники — оби­рали тих комісарів вільними голосами, по сво­їй охоті та вподобі? Ні, за тими виборами — одна комедія і обман! Бо на самому ділі комісарів признача­ють, а не вибирають, і призначають таких, які слухняно будуть коритись та робити все, що накажуть їм головні комуністи з Москви. Ніякого одчоту ці комісари ні перед ким не да­ють, бо всі оті з’їзди та конференції «совєтів рабочих і крестьянських та красноармєйських депутатів» — це теж одна ширма, чистесень­ке дурисвітство, бо наперед там все пригото­ване, обчислене і робиться як по маслі, ро­биться так, як захоче центральний комітет ко­муністичної партії, або вірніш кажучи — «політбюро» цієї партії. А в цьому політбюро, як і в центральному комітеті комуністичної партії, немає ні робітників, ні тим паче селян, сидять там ватажки комуністів, люди, що ні­коли не були ні робітниками, ні селянами, а дібравшись до грошей, до влади, цупко, як справжні воші на кожухах, прийнялись до них і ні за що не хочуть випустити їх з своїх рук. Мріють про те, щоб скрізь, по цілому сві­ту, викликати революцію та завести такі по­рядки, якими оце нас ощасливили. Щоб до­сягнути цього, не жаліють вони ні грошей, ні праці (звісне діло: чого ж жаліти її, коли во­ни самі не роблять?), ні життя людського. Кров’ю, розстрілами та насильством над лю­дьми та руїною господарства змагаються во­ни своє облудливе-хиже діло здійснити. На це согласних мало на світі знайдеться. Отже, захопивши в свої руки гроші й владу, вони підбирають до себе таких самих, як вони, що з дешевої праці жити привикли. Які ж тут вже вільні вибори можуть бути? Який же одчот прилюдний можна давати з своєї діяльноcти?