Брехня большевицька

Симон Петлюра

Симон Васильович Петлюра (1879-1926)

  Туманять нам голови, що большевицька влада є владою робітників і селян. Такою во­на ніколи не була й тепер не є. Хіба поміж отих комісарів, що засідають в «Совєті народніх комісарів» є правдиві робітники, або прав­диві селяни? Хіба хоч один з них ходив за плугом, або був хліборобом? Та ніколи в сві­ті! Так само: хіба поміж комісарів є правдиві робітники, коли не щитати пари-другої «ко­муністів», що давно вже відбилися від свого брата-робітника і добрі гроші за свій комунізм заробляють, гноблять того робітника гірше, як колись було?

   Хіба ми — селяни, або робітники — оби­рали тих комісарів вільними голосами, по сво­їй охоті та вподобі? Ні, за тими виборами — одна комедія і обман! Бо на самому ділі комісарів признача­ють, а не вибирають, і призначають таких, які слухняно будуть коритись та робити все, що накажуть їм головні комуністи з Москви. Ніякого одчоту ці комісари ні перед ким не да­ють, бо всі оті з’їзди та конференції «совєтів рабочих і крестьянських та красноармєйських депутатів» — це теж одна ширма, чистесень­ке дурисвітство, бо наперед там все пригото­ване, обчислене і робиться як по маслі, ро­биться так, як захоче центральний комітет ко­муністичної партії, або вірніш кажучи — «політбюро» цієї партії. А в цьому політбюро, як і в центральному комітеті комуністичної партії, немає ні робітників, ні тим паче селян, сидять там ватажки комуністів, люди, що ні­коли не були ні робітниками, ні селянами, а дібравшись до грошей, до влади, цупко, як справжні воші на кожухах, прийнялись до них і ні за що не хочуть випустити їх з своїх рук. Мріють про те, щоб скрізь, по цілому сві­ту, викликати революцію та завести такі по­рядки, якими оце нас ощасливили. Щоб до­сягнути цього, не жаліють вони ні грошей, ні праці (звісне діло: чого ж жаліти її, коли во­ни самі не роблять?), ні життя людського. Кров’ю, розстрілами та насильством над лю­дьми та руїною господарства змагаються во­ни своє облудливе-хиже діло здійснити. На це согласних мало на світі знайдеться. Отже, захопивши в свої руки гроші й владу, вони підбирають до себе таких самих, як вони, що з дешевої праці жити привикли. Які ж тут вже вільні вибори можуть бути? Який же одчот прилюдний можна давати з своєї діяльноcти?

Симон Петлюра

Дмитро Донцов

З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями - підчас революції; розкладом і провокацією - на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.

Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут - серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою "громадської думки" далекої Франції. Там - Євгеній Борщ, Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар" Шварцбарт, канонізований месник за терпіння пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю - інсценізація різна, але суть - та сама.