Підстави нашої величі

Анатолій Лупиніс

Анатолій Лупиніс

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Московська політграмота під маскою націоналізму

Дмитро Донцов

В своїх донесеннях цареві з України, згадували не раз бояри московські "шатость малоросійську", — вічнозмінну хитливість політиків наших того часу. Про подібну "шатость" треба пригадати і тепер.

Шевченко застав вже в повній політичній агонії "малоросійське дворянство", тих нащадків "козацького панства" в Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську як зовсім окрему націю, а про Україну як про свою "отчизну", за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи невідшумілої слави українських декабристів, сміливих планів князя Рєпніна, великого впливу "Історії Русів", а чужинецькі мандрівники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

ХІХ-е століття, драгоманівщина, принесло кардинальну зміну з собою. На порозі ХХ-го віку бачимо українську народолюбну інтелігенцію, заражену духом подиву й пошани до всього московського. Немногі голоси, які сміли виступати проти політичного москвофільства, проти сліпого поклоніння російській літературі і культурі — зацитькувалися як святотатство, як вибрик проти "прогресу" і "найкращих ідей" століття. Ідолами ліберальної нашої тодішньої інтелігенції були Толстой і Достоєвський з їх анархізмом або російським месіанством. Ідолами інтелігенції соціалістичної були — за Драгомановим — лаврови, чернишевські й інші предтечі Леніна... Фатальні наслідки цього ментального затруєння жорстоко відгукнулися під час визвольної боротьби 1917-21 років.

Видиво більшовизму у Достоєвського

Дмитро Донцов

Рідко в світовій літературі можна знайти постать, повну таких суперечностей як Федор Достоєвський. Рідко який москаль говорив своєму народові стільки компліментів, і мабуть ні один не робив із свого народу такого ідола, як Достоєвський. Ніхто не був настільки свідомий душевного каліцтва свого народу, і ніхто як Достоєвський не вважав свій народ — з таким переконанням — за народ, що має "морально відродити світ". Ніхто так, як Достоєвський не готував ментальність росіян до прийняття більшовизму, і Достоєвському ж належить блискуча сатира, більше! – грізна візія більшовизму, якого точну, до деталей, фотографію дав нам мистець у своєму романі "Бєси".

Російський хижак вчора і нині

Дмитро Донцов

Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ''нової Росії". Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ''місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"... Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарному масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".

Демонократи заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму

Дмитро Донцов

Я нераз цитував пророчі слова Е.Берка (британського політика) про наші часи, сказані ним в добу великої французької революції кінця ХVІІІ віку, — що нові правлячі кола в Європі складатимуться незабаром з „економістів, софістів і калькуляторів", тобто з матеріялістів, словоблудів і угодовців-крутіїв. І справді, коли приглянемося ближче до тих, що звуть себе демократами, побачимо, що насамперед відкидають вони духовий первінь в життю, найважливіший, стаючи сто-процентовими матеріялістами. З таких, і їм подібних, глузував Шевченко, з тих адораторів „современних вогнів", які взялися суспільність „повести за віком" безбожництва і матеріалізму, з їх гаслом: „Немає Бога, тільки я!" — тобто тільки фізична людина з її божками, сексом і грошем, „щастям" і „добробутом" з неґацією ідеалізму, з софістично роздвоєною думкою - і білі і червоні, і праві і ліві, з гаслом і направо і наліво водночас, і з тактикою опортуніста, готового пертрактувати з кожною ворожою силою, не змагатися з нею.

Чи Росія є непоборна?

Дмитро Донцов

      Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, — перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, як доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним Карла Шведського, а після них — Вільгельма і Гітлера.
      Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.
      Відразу поставлю тезу, яку спробую довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успіхів, завдяки яким Московщині вдавалося позбутися досі будь-якого наїзника, були не військово-стратегічні, а політичні.