Дмитро Донцов
 |
| Лєнін В.І. |
Кожний з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свого предтечу і Лєнін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Лєніна навіть не знаючи його, але - знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Лєніна і ні про кого иншого думав він , коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокея, який перший вдрапається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення."
В сих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіціяльною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнизших інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціяльних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Сей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік , яких тисячами викидає наш соціяльний уклад. Се був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх фільософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти,- і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"...* (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).
В сих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіціяльною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнизших інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціяльних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Сей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік , яких тисячами викидає наш соціяльний уклад. Се був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх фільософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти,- і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"...* (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).
