Чи дбати нам про чистоту раси?

Володимир Мартинець

Володимир Мартинець

Розходження між націоналізмами вказують нам наглядно на те, що кожна нація має свій власний, своєрідний шлях. Тому є хибнийінтернаціональний соціалізм зі своїми стандартними для всіх націй рецептами. Але тому також ніяк не можна переносити живцем на наш ґрунт або сліпо наслідувати їх тільки тому, що вони націоналістичні. Глибоку правду сказав Муссоліні, що фашизм не надається до експорту, як і не менш глибоку правду сказав Гітлер, що націонал-соціалізм (расизм) це виключно німецьке явище.

З того висновок: до справи української расовості не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціалістичними расовими критеріями. Справу української расовості мусять вирішувати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську) вважають “нижчими” расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими  (зокрема з українцями), то це ще не означає, що б це все, мов папуги, ми повторювали за німцями або й аналогічно застосовували до української нації. Це тим більше, що навіть на проблеми “чистоти” німецької раси ми можемо мати відмінні погляди від німецьких расистів. Бо ж наприклад відомо – якраз прусаки (що заразом є найгордіші й найдразливіші на точці “чистоти раси”) це германо-слов’янські мішанці. І, як відомо, це змішання не найгірше: його продукт вважає дехто ліпшим від його складових частин: і від “чистокровних” германців, і від “чистокровних” слов’ян.

Але загналися ми задалеко. Важливіше для нас ось що: Чи є чиста українська раса? Нема! Так само, як і нема інших чистих рас, хоч вони здаються найчистішими, хіба візьмемо вже зовсім глобальні границі: біла, жовта, червона й чорна раса, і то ще з різними передумовами й застереженнями.

Перманентна революція

Володимир Мартинець (вважається, що саме він є автором)

(Присвячено Краєвому Командантові УВО бл[аженної] п[ам'яті] Юліану Головінському)

   Коли недавня збройна боротьба Українського Народу за вільне життя у власній державі покінчилася невдачею, станули перед ним дві дороги: або віддатися на ласку- неласку ворога, або працювати далі над визволенням із неволі.

   І справді, одні, зневірившися в сили власного народу, покинули його ряди та перейшли до ворога, помагаючи йому нищити своїх братів. Це т.зв. "хруні", "зміновихівці" та инші запроданці.

   Другі, що також не вірили, що Український Нарід зможе колись власними силами здобути собі волю, але вірили, що з поміччю одного ворога можна побити другого й тим способом створити Українську Державу. Отже, вони вірили, що Український Нарід не створить собі сам, але вороги йому створять. А тому вони зв'язалися кожний із иншим ворогом й то рівночасно, так що всі наші вороги мали своїх українських "союзників". Та вороги, забравши українські землі, погодилися між собою, розділили сфери впливу і їм в голові не було творити України. Противно, своїх українських "союзників" обернули в наймитів, що помагали їм нищити українців у себе дома.

   Треті не запродалися ворогам, та не мали надії, що вороги створять нам державу, але роздумували так: коли не вдалось нам зброєю в війні здобути держави, тоді треба взятися за мирні способи та по частях здобути собі права, видістаючи від ворога постійні уступки. А по якімсь часі набудемо стільки прав, що створення держави буде чистою формальністю: вона наступить, так би мовити, чисто автоматично, а якщо і станеться це з нагоди якогось потрясения ворожої держави чи міжнародного конфлікту, то буде це сполучене з мінімальними жертвами. Ті, що так думали, станули на шлях "лєгальщини", "органічної праці", "автономії", "реальної політики", "парляментаризму", "льояльности", "угодовщини", або, напр., "українізації" на Східній Україні.