МОСКОВСЬКА ОТРУТА

Дмитро Донцов 

Російський хижак – вчора і нині

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясенням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, - по світу йде шалена реклама "нової Росії". Коли в XIX віці хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським, народам імперії; вона - мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і - скільки ж то земляків вірило в цю "місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді „шовіністом" і „людиною некультурною" вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався „великою російською літературою''... Це саме явище повторяється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього - неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі - до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарнім масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, „зовсім іншою'' і „всім дасть свободу".

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більш як 350 літ тому, є вражаюча подібність.

Перша книга - записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчера до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грізного, про подорож, яка відбута лиш кілька літ по смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and Discoveries" писав Флетчер: "Простий нарід придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя". На Заході, в тім числі і на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або октройованими публічними правами. В старій Московщині того не було, нема і в теперішній. В обох усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Атеїзм як віра

Євген Онацький

Атеїзм – слово грецького походження і оз­начає воно – безбожництво, заперечення будь-якого потустороннього світу, будь-якої душі. Ате­їзм твердить, що в світі немає ніякого Бога-Духа, Бога-Творця, а є тільки – матерія, яка сама себе творить. Отже, атеїзм — це одна з найбільш ло­гічних форм матеріялізму.

Але атеїзм – така сама віра, як і кожна ві­дома нам релігія. В ньому переважають, як і в кожній релігії, так звані ірраціональні (позарозумові) твердження, що ґрунтуються на нічим не доказаному припущенню про неіснування поту­стороннього світу.

Довести розумом, що ніякого Божества і ні­якого потустороннього світу не існує, ще менш можливо, ніж довести їх існування. Бо за існу­вання Бога і потустороннього світу починає все більше і ясніше висловлюватися вся найновіша наука й різні Інститути Психічних Дослідів, що від десятиліть вже діють у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших країнах, зібрали вже таку силу науково сконстатованиїх виявів потусторонніх сил, що кожна людина, вільна від упереджень і здатна кермуватися лише науковими аргумента­ми, примушена тою величезною масою безпереч­них фактів визнати їх розумову переконливість.

Два види націоналізму

Степан Ленкавський

Мотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.

Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отаке діяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії.

Інтеліґентщина

Віктор Май

Це явище, з яким завзято боролись й боряться здорові верстви суспільства переломової доби, виникає і набирає прав громадянства не тільки внаслідок інтелектуального виродження певної соціальної групи народу, а також через хибне поняття слів: інтеліґенція, виховання, культура.

Ці означення в часі малонапруженого і спокійного історичного розвитку з часом тратять своє основне значення центру всебічної досконалості суспільства, спадаючи до поняття засобу для витончення тих чи інших змислів одиниці в чисто відносному розумінні, позбавленому органічного зв’язку з життєвими вимогами дійсності.

Постає і відокремлюється від цілості народного єства своєрідна каста людей із окремою культурою, психікою, із окремим поняттям боротьби за існування. Своїм поступованням і інтересами вона здебільшого чужа не тільки народній масі, але й її стихії, її основній культурі. Це і є так звана інтеліґентщина. Не позбавлена своєрідної талановитості, ця верства вилонює з себе салонно-парламентарних політиків, безхребетну кон’юнктурну публіку, “офіцериків”, представників абстрактного мистецтва. Буває, що вона полонює і накидає свій тон цілій державній структурі.

Розбудова Нації. Ідеологічні уроки державотворення

За Українську Державу

Націоналізм минулого і сучасний лібералізм розглядаються як домінантні течії у суспільному житті України. Їх гармонійний синтез є важливим у державному будівництві.

Сучасні реалії України мають очевидну наявність цілеспрямованої де- ідеологізації. Це знаходить свій юридичний вияв у Конституції, яка промовисто декларує, що жодна з ідеологій не може визнаватися обов’язковою. Однак, чи­мало учених, наприклад, Дзюба, Шаповал, Сергійчук, Дашкевич, Сверстюк та багато інших переконані, що ідеологічна індиферентність — це шлях до колап­су державотворчих процесів. Латентною ж ідеологічною домінантою сучасності є лібералізм, чи, радше, неолібералізм, що абсолютно дистанціюється від ідео­логії національної, націоналістичної зокрема. Історичний досвід, наприклад, Японії, Кореї, Китаю свідчить про необхідність синтетичного підходу до ідео­логічних доктрин.

Набутки минулого — це скарбниця для перспективного пошуку. Фунда­ментальна вітчизняна журналістика і публіцистика попередніх епох може бути сублімативним фактором для сучасних пошуків ідеологічного універсалізму.

Ні одного депутата!..

Коли при останніх виборах до австрійського   парламенту було  вибрано  українських послів (у Галичині разом з Буковиною) всього 26 душ, то багато хто з нас, жалкуючи, казав: "Боже, як же мало!.. Яку ще малу силу мають там українці!".

А що ж казати про вибори до нашого "парламенту", коли тепер, до 4-ї Думи, не вибрано ні одного депутата українського, себто такого, що осібний гурт ви-борців-українців поставив би яко свого відпоручника, що заступив би їх, що мав би своїм обов'язком і бажанням дбати в Державній думі перше всього про справи України.

Ні одного — на 442 вибраних депутатів!..

А тим часом Галичина — се країна завбільшки з одну нашу губернію. Ми ж тих українських губерній налічуємо більше десятка. І вся оця величезна країна не спромоглася поставити до Державної думи ні одного посла!..

Се вже найвиразніша відповідь на питання: чи є в нас якась там наша свідома сила, чи нема?.. Так, мусимо признати на сей час наше безсилля, наше велике безсилля!..

Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людності (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, — свідомих свого національного прихилля, права й обов'язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей — ретельності, завзяття в простуванню до своєї мети.

Воля народам! Воля людині! За Українську Самостійну Соборну Державу! (Ідеологічний вишкіл, конспект)

Викладаємо унікальний документ епохи визвольних змагань Українського Народу проти Совіцької окупації - Конспект лекції з програми ідеологічного вишколу Організації Українських Націоналістів. Тут стисло викладене вчення про Українську Самостійну Соборну Державу. 

От про що мріяли і що планували будувати наші борці ведучи нещадну війну проти  польських, німецьких і совіцьких загарбників. Вже тоді вони закладали основи майбутньої суверенної України.

Прочитайте і самі зробіть висновки, хто нині є націоналіст, а хто, ховаючись за  святими іменами герої, насправді намагається провести ревізію вчення. Зробіть висновок і вибір... З ким Кожен з нас і за що бореться? 

Хто кличе до революції, повалення окупаційного режиму, побудови нової Української держави, а хто сповідуючи "реальну політику, мирні шляхи здобуття влади, не припустимість пролиття української крові", насправді стає на службу окупаційній владі, стає зрадником і колаборантом.

Ось вам, друзі, один з крихітних орієнтирів і маяків справжньої відданості і бачення майбуття нашої Вітчизни, принесене з глибин історії!

Фашизм і ми

Євген Онацький

(с приводу статті проф. Мицюка)

Євген Доментійович Онацький (1894-1979)

З поглядами проф. Мицюка, висловленими на сторінках «Р. Н.», я познайомився підчас доповіди автора у 1927 р. в Римі. Нині автор слушно доповнив їх кількома новими спостереженнями та висновками, виявляючи при тім широку обізнаність з питанням. І хоч я наважуюсь писати «сприводу статті проф. Мицюка», не маю жадного наміру в ним дискутувати; – хочу лише підкреслити деякі моменти, особливо важливі з нашої точки погляду.

Наперід мушу виправити прикру помилку, що закралась у статтю проф. Мицюка та що є певно наслідком якогось непорозуміння: Мусоліні заходив до навязання зносин із українською Місією не в 1922. р., коли п. Мазуренка в той час в Місії не було, (був він вже в большевиків) лише в 1919. р., – себто тоді, коли ніхто, а тим менше п. Мазуренко, не міг вбачати в Мусоліні, лідера незначної ґрупи соціялістів десидентів, вигнаних з офіційної соціялістичної партії, будучого диктатора фашистів й Італії... Місія запобігала визнання від тодішнього італійського уряду й, натурально, уникала небезпечної «опозиції»... Проте, треба зазначити, що Українське Пресове Бюро, що було при Місії, стояло в постійнім зв’язку з орґаном Мусоліні «Іль Пополо ді Італіа», який містив дуже прихильні замітки про Україну (про це моя стаття в «Ділі» ч. 33 з 14 лютого 1924. р.).

"Елементи революційности українського націоналізму"

  Петро Федун (Петро Полтава)

Петро Федун-Полтава

 …Український націоналістичний рух є революційний рух також з огляду на методи, застосовані ним у боротьбі за УССД!

   Український Nаціоналізм у своїй боротьбі за УССД застосовує радикальні, насильницькі методи, не зважаючи цілком на те, що ті методи цілком суперечать законам окупантської держави і цими законами суворо переслідуються.

Основні сили окупанта, за допомогою яких він тримає українські землі в неволі, це, передусім, його збройні сили: армія, поліція і всі інші озброєні загони, що ними окупант розпоряджається. За допомогою цих збройних сил, тобто насильно, окупант і завоював українські землі. З насильством окупанта український народ може успішно боротися лише застосовуючи і зі свого боку насильство. Український націоналізм уважає, що оскільки основним засобом завоювання українських земель окупантом була війна, насильство, остільки основним засобом визволення українського народу також мусить бути війна у точному розумінні цього слова. А війна – це саме така форма боротьби, в якій усе вирішується за допомогою сили.

Кілька слів про політичну філософію ДСУ

Р. Коваль та В. Танкевич

Роман Коваль

Довго думав чи варто долучати Романа Коваля до числа класиків Українського Націоналізму чи почекати ще років з 20... Але подумалось: "Але ж є поняття "живі класики", то чому не зарахувати цього достойника, інтелектуала, публіциста, письменника, дослідника історії Українського козацтва й Отаманщини, борця до числа справжніх класиків, який зробив свій внесок у розвиток теорії Українського Націоналізму?"
Отже пропоную до Вашої уваги, панове, свого роду політичний і світоглядний меморандум Об'єднання "Державна Самостійність України"

Формування нового типу української людини

Максим Орлик (Дмитро Мирон)

Дмитро Мирон

Сила й вартість даного народу, даної культури, моралі й виховання залежить від того, який образ і тип людини вони ставлять перед себе, який формують і виховують. Різні народи в різних епохах мали різні ідеали і типи людини, [приміром] Греція, у своїй героїчній добі Гомера й Маратону витворила ідеал і тип прометеївської й гераклівської людини, в добу упадку створила тип діогенівської людини чи стоїків. Християнізм створив ідеал і тип внутрішньої людини – володаря духа, людини Христа, знову ж стародавній Рим витворив тип життєво-здобувчої людини вірла-володаря землі.

   Середньовіччя видало аскетів, святих, лицарів і конквістадорів. Знову ж гуманізм, ренесанс, раціоналізм і індивідуалізм створили ідеал абстрактної людини взагалі, гамлетівської людини, "гомотехнікус" і "гомоекономікус", космополіта – літаючого Голєндра чи блудного сина на взір жида – скитальця, відірваного від національного фунту.

   А передвісниками нової епохи були ідеї та типи фавстівської людини, надлюдини Ніцше й героїчної людини Карлєя, як вираз туги за сильною особовістю серед демоліберальної січки і атомізації. Зокрема український націоналізм на тлі епохальних перемін і завдань мусить створити й видати з себе новий тип української людини. Новий тип української людини мусить охоплювати в собі вартості й прикмети українсько-варяжської людини лицаря й володаря, як у "Слові о полку", тип лицаря - козака, борця за правду, за віру батьків й рідну землю, мусить охоплювати в собі вартості шевченківської людини і властивості твердого й вкоріненого в рідну землю, українського сина Стефаника, мусить охоплювати героїзм й нову романтику січового стрілецтва, збагачуючи образ і характер нової української людини тими вартостями й образами героїв, що їх вже видала й ще видасть Українська Націоналістична Революція, як Вождь Революції, сл[авної] п[ам'яті] Євген Коновалець, сот[ник] Юліян Головінський, бойовик Данилишин, фанатик Пукало.

Що таке «націоналізм»?

Степан Ленкавський

Сама назва, саме слово “Націоналізм” — відносно недавнє. В політичну літературу воно впроваджене щойно наприкінці XIX ст. Це не значить, що перед тим, заки ця назва стала широко відомою, націоналізму загалом на світі не існувало. Навпаки, націоналізм є явище, нерозривно зв'язане з існуванням народів, і тому воно існує так довго, як довго існують народи. Але в різних часах різними назвами його називають. А діється це тому, що в різних століттях націоналізм різних народів висував такі ударні гасла, які в одному часі були для нього найважніші (наприклад, оборона віри, демократії, династії тощо). Через те різні періоди історичної дії націоналізму носять назви тогочасного ідеологічного гасла, під яким йшла боротьба за фактичні інтереси націй. Це має той наслідок, що при поверховому розгляді історії уважається поодинокі форми вияву націоналізму за відокремлені політичні течії, чи за закінчене політичне прямування однієї історичної доби і втрачається тяглість історичного розвитку.

Для ясности поставмо питання, що таке націоналізм? Найзагальніша відповідь така: націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу.

Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні.

Чи дбати нам про чистоту раси?

Володимир Мартинець

Володимир Мартинець

Розходження між націоналізмами вказують нам наглядно на те, що кожна нація має свій власний, своєрідний шлях. Тому є хибнийінтернаціональний соціалізм зі своїми стандартними для всіх націй рецептами. Але тому також ніяк не можна переносити живцем на наш ґрунт або сліпо наслідувати їх тільки тому, що вони націоналістичні. Глибоку правду сказав Муссоліні, що фашизм не надається до експорту, як і не менш глибоку правду сказав Гітлер, що націонал-соціалізм (расизм) це виключно німецьке явище.

З того висновок: до справи української расовості не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціалістичними расовими критеріями. Справу української расовості мусять вирішувати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську) вважають “нижчими” расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими  (зокрема з українцями), то це ще не означає, що б це все, мов папуги, ми повторювали за німцями або й аналогічно застосовували до української нації. Це тим більше, що навіть на проблеми “чистоти” німецької раси ми можемо мати відмінні погляди від німецьких расистів. Бо ж наприклад відомо – якраз прусаки (що заразом є найгордіші й найдразливіші на точці “чистоти раси”) це германо-слов’янські мішанці. І, як відомо, це змішання не найгірше: його продукт вважає дехто ліпшим від його складових частин: і від “чистокровних” германців, і від “чистокровних” слов’ян.

Але загналися ми задалеко. Важливіше для нас ось що: Чи є чиста українська раса? Нема! Так само, як і нема інших чистих рас, хоч вони здаються найчистішими, хіба візьмемо вже зовсім глобальні границі: біла, жовта, червона й чорна раса, і то ще з різними передумовами й застереженнями.

Об'єднання і роз'єднання в науці св. Іоанна Золото Уста

Дмитро Донцов

Іоанн Золотоуст

Немає іншої ідеї, яку так спритно використовували б для себе спекулянти від політики, як ідея об'єднання. Щоб кинути ще нове світло на цю ідею, зреферую тут погляд на цю справу Іоанна Золотоуста. Не здивує це тих, які шукають і знаходять в Євангелії і в писаннях отців Церкви відповіді на багато заплутаних питань громадського життя.

По-перше, вчить Золотоуст, саме в собі об'єднання, сама в собі згода, не є ні правдивим добром, ні злом, а тільки залежно від їх мети. Коли з приходом Христа почалося на землі розділення через Нього; коли говорили одні, що Він добрий, а інші — що спокушає народ (Іоанн, 7); коли група в Нього віруючих відділилася від Його ворогів, – то це, каже Золотоуст, було "добре і спасенне розділення". Коли ж, наприклад, Адамові діти, які будували вежу Вавилонську, з'єдналися разом на свою погибель", їх об'єднання було гідне осуду, "і були вони роз'єднані, хоча і проти волі, для їх же добра і користі". Коли Юда робив "об'єднання" з жидами, щоб погубити Христа, теж поступав зле. "Може бути добра війна і недобрий мир". Отже, перша засада Золотоуста в цьому питанні є така: що самі в собі не є добрі о об'єднання і згода, а тільки залежно від їх мети. (Коментарі до Євангелія Св. Іоанна і Матвія).

Намул Неволі

Дмитро Донцов

В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця "еволюція" з німецького націонал-соціалізму. Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії (як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії). А при тому — укрите або явне захоплення "генієм" московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.

Після підписання того фатального пакту, в останній книзі "Вісника" (вересень 1939 р.), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — "не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна... Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему (українську) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека". Щоб відвернути її, Україна "мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю"...

Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною "правдою" Сходу (соціалізм, інтернаціоналізм, "триєдина Русь", марксизм, комунізм), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з "русским народом" (союз з Росією", "спільна боротьба" за "нову" Росію). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році. Найбільш активні сили української стихії тоді були: "шовіністичні", тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні. Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом (якого ідеї многі в проводі поділяли), чи з москалями (яких уважали за братній народ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.

Авангард Москви на Заході

Дмитро Донцов

(З приводу однієї книги)

Арнольд Марголін 

В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainen and America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.

Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.

Від містики до політики

Дмитро Донцов

ПЕРЕДМОВА 

Ця брошура мала б бути вступом до подальших викладів на цю ж тему, коли того схоче Доля. Є вона логічним висновком того, про що писав досі.

Перед першою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину "сильного почуття, ясної думки й незломної волі" ("Модерне москвофільство" та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.
Під час першої війни й національної революції доводив я, що вся настанова, звільненої від пут гермафродитства, душі повинно бути антимосковське: культурно, політично, соціально і релігійно. ("Культура примітивізму", "Підстави нашої політики", та інше).
Після першої війни доводив я, що дух нових людей в Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лише "сила чуття й ясність думки", а й "незломна воля". ("Націоналізм", "Вістник", "Заграва" тощо).

Симон Петлюра

Дмитро Донцов

З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями - підчас революції; розкладом і провокацією - на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.

Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут - серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою "громадської думки" далекої Франції. Там - Євгеній Борщ, Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар" Шварцбарт, канонізований месник за терпіння пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю - інсценізація різна, але суть - та сама.

Єдине що є на потребу

Дмитро Донцов

Тема "найвищого ідеалу" нації та доріг, якими до нього ідеться така оклепана, як жадна інша.

Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку повинна собі засвоїти особливо молодь, першим кличем якої - навіть в неполітичних організаціях (як напр. в пласті), - є "вірність своїй країні".

Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услуги для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь не раз: "Шануймо наш запал і посвяту - але не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"..

Не знаю більше облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, а ні запал, ні посвята... Цим "щось", цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже що є душа? Але подібно, - як кожен з нас відріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.

Боротьба для боротьби, чи змагання за вартості?

Ярослав Стецько

Цілеспрямований момент у боротьбі; вирішальні критерії  вартости: апотеоза боротьби за національні ідеали.

Ця проблема - хоча й багатьом, можливо, відома й зрозуміла - вимагає, проте, роз'яснення з причини свого рода гіпнози неправильної інтерпретації відірваних фрагментів націоналістичної ідеології.

Буває, що для протиставлення якійсь означеній вартості минулого підноситься й сильно підкреслюється властиву вартість сучасного і майбутнього, не раз не як інтегральну, абсолютну вартість саму по собі, як усе, як початок і кінець, зміст і змисл зусиль, але як питоменну рису-елемент, як цінність, що - хай дуже важлива, - одначе повноту позитивної розцінки знаходить як цілість з усім, з вихідними й цілевими своїми позиціями. Вона може бути одним із основних елементів життя, найбільш яскравим і позитивним його знаменем, але трактована окремо, може бути однаково творчим як і руїнним чинником. Йде нам про клич: боротьба для боротьби. Існує властиво для нас боротьба за вартости і змагання до вартости,

Люди, що бачать поверховно, зокрема ж люди злої волі, що не хочуть бачити акутний тон, акцентуючий один із основних елементів даного світогляду у протиставленні до відсутности чи спрощення його в ворожому, частину беруть за цілість, засоби за мету, шлях за ціль. Парс про тото. Тим часом подвижники даної ідеї приймають його лише в цілості з ціллю, яка вирішує його вартість. Боротьба, що пронизує усю діяльність людини, кожний її крок і чин, є того характеру радісно-творчим елементом, без якого не живе людина, без якого немає світу. У цілому світі йде змаг, іде боротьба серед свідомої й несвідомої природи, бо тон світу - це дужання сил за означені ідеали. Однаково ж боротьба не існує як абсолютна вартість. Вона уявляє повноту вартости щойно тоді, коли є змаганням за позитивні, національно-етичні ідеали, які намагається здійснити. Вона тоді, коли є опір. Опір може бути тоді, коли здійсняється точно означену ідею, коли валиться колоди, що лежать на шляху. Отож уже в самому понятті знаходиться момент цілевий. Про безцілевість боротьби не доводиться говорити.