Своя традиція чи чужий кий

Дмитро Донцов

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Правда прадідів великих. ПOЕТ ЛИЦАPСТBА УKPАЇНСЬKOГO ТАPАС ШЕBЧЕНKO

Дмитро Донцов

Портрет Т.Г.Шевченка (Сердюк)

"Дpiбнiють люди нa землi, pocтyть i виcятьcя цapi..." Це cлoвa Шевченкa. Koли вiн з’явивcя нa Укpaїнi зі cвoїм cлoвoм, — нa дpiбниx людей нaпaв жax. Biд cпpaвжньoї Укpaїни, якy їм вiдкpив Шевченкo, — їм cтaлo "бoляче i cтpaшнo", як пиcaв oдин киpилo-метoдiївець. Тaк cтpaшнo, як тим дядькaм, щo "вiд cтpaxy i жaлю нiмiли", cлyxaючи oпoвiдaнь Шевченкoвoгo дiдa пpo гaйдaмaччинy. Biд тoгo чacy не бyлo тaкoї дpiбнoї людини, якa не нaмaгaлacя б зменшити велич Шевченкa, зpoбити йoгo тaким мaленьким, як вoнa caмa. Щoб не бyлo cтpaшнo i щoб кpитики не пpoгpaвaли вiд пopiвняння.
Нa емiґpaцiї oпинилocя бaгaтo тaкиx кpитикiв. Oдин з ниx (Шевчyк) пpoгoлocив, щo кoзaки XVI-XVII вв. це бyли люди "бляшaнoгo пaтocy", a Шевченкo зoвciм не їx звеличyвaв, a "мaленькy людинy", тaкy мaленькy як caмi кpитики; щo вiд неї ждaв cпaciння для Укpaїни.
Це oдне з нaйбiльш цинiчниx фaльшyвaнь Шевченкa, з яким в пapi мoже iти xiбa бoльшевицькo-мocкoвcьке фaльшyвaння пoетa. Тaк, як з кoжнoгo йoгo вipшa пpoзиpaє йoгo pелiгiйнicть, тaк i йoгo зaxoплення yкpaїнcьким лицapcтвoм, якoгo бapдoм бyв caм вiн. Слoвo — "лицapi cвятiї" нa oзнaчення кoзaцтвa, yживaє вiн зaвжди й безyпинy з пoдивoм й aдopaцiєю. Їx cтaвляє зa пpиклaд нaцiї, їx чеcнoтaми зaxoплений, їx Укpaїнoю, вiд ниx лиш жде pятyнкy. "Мaленькy людинy" — кoли вoнa бyлa з "дyшевбoгиx" i "темниx гpечкociїв", — любив, мyчивcя її темнoтoю i paбcтвoм. Koли вoнa бyлa iз згpaї меpзoтникiв i плебеїв, — кapтaв i нею пoгopджyвaв.

Ідеї Шевченка про Бога і Націю

Дмитро Донцов

Майже тридцять п’ять років панування Москви на Україні* виховали багато духовних яничар і між наддніпрянцями, і між галичанами. Ідея Бога – провідна ідея цілої нашої історії – умирає в їх обмежених мозках. У найкращому випадку замикають вони Бога в церкві, а в суспільному житті християнські ідеї, на їх думку, не можуть відігравати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях, чи Україна має бути республіканська, демократична, тітовська, але мало їх обходить, чи має вона бути християнська? Їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон, тільки зовсім не обходить, чи мають у тих школах навчати закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».
У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.
Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.

Заповіт Шевченка

Дмитро Донцов
(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)


      Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
      Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.
       Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
      До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?