Проти Антихриста - знак хреста (релігія і визвольний рух)

Дмитро Донцов

Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради ("Укр. Трибуна" 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про "демократичні громадські вольності", про "трудову власність", про "вільну працю" та її "законну охорону", про "найвищий добробут працюючих", про "розвиток духовної культури", про "рівноправність громадян" незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі "у власність народу", про конфіскацію монастирських і церковних земель, про "рівноправність жінок", про "додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей", про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?

Російський хижак вчора і нині

Дмитро Донцов

Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ''нової Росії". Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ''місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"... Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарному масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".

Церква і націоналізм

Дмитро Донцов

      Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний, або як звикли в нас говорити "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до отвертого конфлікту між урядом і церквою; таким був він на Апенінах, де по зайняттю Риму королем (1870) папа зірвав зносини з Представником визволеної Італії: таким він був у Чехії і по части в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до церкви і наш націоналізм мін. віку: Драгоманів там, Франко й Павлик - тут. Так само як і церква до нього. Не хочу сказати, що церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед революцією таке можна було твердити про українське духовенство за.збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи церква відносилася негативно.
       Чи в тім був припадок, чи якісь глибші причини, і чи їх можна усунути? - Думаю, що життє само зачинає давати відповідь на запитаннє. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти инший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечуть навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині церква стає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися де інде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки отверто простягають руку церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "прінціпіальним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.