Дмитро Донцов
Так званий цивілізований світ явно втрачає історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивне для того світу явище московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої більшовицької гвардії, аж до каяття Берії, — цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного", осягає неймовірних наслідків. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?
Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, факт є, що царські кати останнього століття (перед більшовиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Леніна-Сталіна-Берії-Маленкова. Під цим оглядом більшовики осягли, неабиякого прогресу, ступаючи по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалості Єжових, — то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, царевбивці?!" Революційний дух відлітав від них зараз після арешту. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзержинський царський змушував його до того?
Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, факт є, що царські кати останнього століття (перед більшовиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Леніна-Сталіна-Берії-Маленкова. Під цим оглядом більшовики осягли, неабиякого прогресу, ступаючи по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалості Єжових, — то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, царевбивці?!" Революційний дух відлітав від них зараз після арешту. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзержинський царський змушував його до того?
