Коли при останніх виборах
до австрійського парламенту було вибрано
українських послів (у Галичині разом з Буковиною) всього 26 душ, то багато
хто з нас, жалкуючи, казав: "Боже, як же мало!.. Яку ще малу силу мають
там українці!".
А що ж казати про вибори
до нашого "парламенту", коли тепер, до 4-ї Думи, не вибрано ні одного
депутата українського, себто такого, що осібний гурт ви-борців-українців
поставив би яко свого відпоручника, що заступив би їх, що мав би своїм обов'язком
і бажанням дбати в Державній думі перше всього про справи України.
Ні одного — на 442
вибраних депутатів!..
А тим часом Галичина — се
країна завбільшки з одну нашу губернію. Ми ж тих українських губерній налічуємо
більше десятка. І вся оця величезна країна не спромоглася поставити до
Державної думи ні одного посла!..
Се вже найвиразніша
відповідь на питання: чи є в нас якась там наша свідома сила, чи нема?.. Так,
мусимо признати на сей час наше безсилля, наше велике безсилля!..
Як же воно так сталось?
Дуже просто: ще дуже мало серед української людності (не тільки серед темної, а
й серед освіченої) свідомих українців, — свідомих свого національного прихилля,
права й обов'язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей —
ретельності, завзяття в простуванню до своєї мети.
