(Присвячено Краєвому Командантові УВО бл[аженної] п[ам'яті] Юліану
Головінському)
Коли недавня
збройна боротьба Українського Народу за вільне життя у власній державі
покінчилася невдачею, станули перед ним дві дороги: або віддатися на ласку-
неласку ворога, або працювати далі над визволенням із неволі.
І справді,
одні, зневірившися в сили власного народу, покинули його ряди та перейшли до
ворога, помагаючи йому нищити своїх братів. Це т.зв. "хруні",
"зміновихівці" та инші запроданці.
Другі, що
також не вірили, що Український Нарід зможе колись власними силами здобути собі
волю, але вірили, що з поміччю одного ворога можна побити другого й тим
способом створити Українську Державу. Отже, вони вірили, що Український Нарід
не створить собі сам, але вороги йому створять. А тому вони зв'язалися кожний
із иншим ворогом й то рівночасно, так що всі наші вороги мали своїх українських
"союзників". Та вороги, забравши українські землі, погодилися між
собою, розділили сфери впливу і їм в голові не було творити України. Противно,
своїх українських "союзників" обернули в наймитів, що помагали їм
нищити українців у себе дома.
Треті не
запродалися ворогам, та не мали надії, що вороги створять нам державу, але
роздумували так: коли не вдалось нам зброєю в війні здобути держави, тоді треба
взятися за мирні способи та по частях здобути собі права, видістаючи від ворога постійні уступки. А по якімсь часі
набудемо стільки прав, що створення держави буде чистою формальністю:
вона наступить, так би мовити, чисто автоматично, а якщо і станеться це з
нагоди якогось потрясения ворожої держави чи міжнародного конфлікту, то буде це
сполучене з мінімальними жертвами. Ті, що так думали, станули на шлях
"лєгальщини", "органічної праці", "автономії",
"реальної політики", "парляментаризму",
"льояльности", "угодовщини", або, напр.,
"українізації" на Східній Україні.
