Церква і націоналізм

Дмитро Донцов

      Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний, або як звикли в нас говорити "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до отвертого конфлікту між урядом і церквою; таким був він на Апенінах, де по зайняттю Риму королем (1870) папа зірвав зносини з Представником визволеної Італії: таким він був у Чехії і по части в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до церкви і наш націоналізм мін. віку: Драгоманів там, Франко й Павлик - тут. Так само як і церква до нього. Не хочу сказати, що церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед революцією таке можна було твердити про українське духовенство за.збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи церква відносилася негативно.
       Чи в тім був припадок, чи якісь глибші причини, і чи їх можна усунути? - Думаю, що життє само зачинає давати відповідь на запитаннє. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти инший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечуть навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині церква стає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися де інде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки отверто простягають руку церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "прінціпіальним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.