Дмитро Донцов
В "Синопсисі" Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що "його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше". Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.
Коли майбутні історики будуть дошукуватися причин такої частої і довготривалої летаргії України, вони мабуть знайдуть, як одну з причин — ідилічну вдачу українця; його незнищенний нахил до миру, до розкошів і лінивства, до спокою, розрядки фізичної, розумової й моральної, до гоголівського Миргороду.
Приклади, які встають в моїй пам'яті... Петербург, "Андріївська Школа", де 1904-05 рр. щотижня збиралося українське студентство. За вікнами шуміло й гуділо велике місто, горою здіймалися хвилі революції. Страйки, розрухи, віча, замахи політичні, терор здолу, терор згори, арешти, щотижня когось бракувало і з наших "клюбистів". І ось — в цьому нервовому грізному повітрі одного вечора така сцена: на одній з парт сидять поряд два військові писарі — земляки. Коло уст сопілки і до стелі несеться розніжено тужлива мелодія... Ущух гамір міста, революції, забулися небезпеки завтра, а може й нинішньої ночі, — перед нами розстелився зелений луг, цвірінькали пташки, ніжно потічок дзюркотів і біг в якусь ідилічну, затишну країну байок і мрій. У цей час я вперше познайомився з поезією Лесі Українки, яка (разом з моєю вдачею) і врятувала мене від будь-якої ідилічної інтоксикації. Але багато моїх колег були зачаровані тими сопілками обмундированих хохлацьких фавнів.
Дмитро Донцов
(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)
Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.
Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?
В "Синопсисі" Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що "його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше". Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.
