Степові "анархісти" і хитрі Паньки

Дмитро Донцов

Майже сто літ рік у рік урочисто шанують земляки пам'ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ще запечатана сьома печатями, для великої більшості тих, хто його шанує. Суть: ніщо ні на цій землі, ні в Україні нічого великого не зробить людина, доки не переродиться духом.

Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є "орли сизі", з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші "кастрати німії", "донощики і фарисеї", люди "овечої натури", "оглухлі", невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з "сміливим серцем", яка — одна вона — розплющить очі сліпим і "люд окрадений спасе".

По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них "пламенем взялось", вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це "єретики", або "юродиві, дурні оригінали", люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не "гнилою колодою по світі валятись". Ті кого він називав "людьми статечними", або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі "розбійниками, ворогами, п'ятном в нашій історії".

Душа москаля

Дмитро Донцов

Так званий цивілізований світ явно втрачає історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивне для того світу явище московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої більшовицької гвардії, аж до каяття Берії, — цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного", осягає неймовірних наслідків. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, факт є, що царські кати останнього століття (перед більшовиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Леніна-Сталіна-Берії-Маленкова. Під цим оглядом більшовики осягли, неабиякого прогресу, ступаючи по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалості Єжових, — то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, царевбивці?!" Революційний дух відлітав від них зараз після арешту. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзержинський царський змушував його до того?