Хрест проти диявола (Хрест і меч)

Дмитро Донцов На диявола хрест, на неприятеля шабля! Козацький полковник Єрмоленко Живемо на вулкані і близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали, в Варшаві: хай над Дніпром сидить Москва, ми за Збручем, ми будемо жити безпечно. Та впала Україна і Польщу вона задавила, а з нею й Румунію. Думали у Відні, в Будапешті, в Бухаресті: хай над Дніпром і Вислою сидить Москва, ми у себе житимемо спокійно! Але й на них ударив грім! Думали на Заході: хай Москва буде над Ельбою і на Балканах, ми по цей бік залізної заслони, якось проживемо! Але вже передові стежі кремлівські калатають у двері Франції, Італії; над Сеною вже блиснула заграва міжусобної війни; московські лапи сягають Святої Землі! Слуги Кремля проникли й до цієї країни. ТІНЬ ДИЯВОЛА ВПАЛА НА ЗЕМЛЮ! Масові вбивства, саботажі, брехня і підступ – ось способи, якими він намагається висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людство в слухняну отару бездумної худоби. Щоб молилися ми не Святій Софії у Києві, не Святому Петрові у Римі, а намісникові Нечистого на землі. І на багатьох сильних світу цього напав страх! Ніколи не було на землі стільки Пилатів і фарисеїв, ніколи не було стільки охочих продати братів за тридцять срібняків, чи вмити руки в крові невинних. Ніколи не було стільки знатних, про яких сказано: "Кого Господь хоче покарати, відбере тому розум". Ніколи ще не була Європа настільки позбавлена думки і твердої волі, не була так обнята страхом.

МОСКОВСЬКА ОТРУТА

Дмитро Донцов 

Російський хижак – вчора і нині

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясенням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, - по світу йде шалена реклама "нової Росії". Коли в XIX віці хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським, народам імперії; вона - мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і - скільки ж то земляків вірило в цю "місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді „шовіністом" і „людиною некультурною" вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався „великою російською літературою''... Це саме явище повторяється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього - неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі - до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарнім масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, „зовсім іншою'' і „всім дасть свободу".

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більш як 350 літ тому, є вражаюча подібність.

Перша книга - записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчера до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грізного, про подорож, яка відбута лиш кілька літ по смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and Discoveries" писав Флетчер: "Простий нарід придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя". На Заході, в тім числі і на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або октройованими публічними правами. В старій Московщині того не було, нема і в теперішній. В обох усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Атеїзм як віра

Євген Онацький

Атеїзм – слово грецького походження і оз­начає воно – безбожництво, заперечення будь-якого потустороннього світу, будь-якої душі. Ате­їзм твердить, що в світі немає ніякого Бога-Духа, Бога-Творця, а є тільки – матерія, яка сама себе творить. Отже, атеїзм — це одна з найбільш ло­гічних форм матеріялізму.

Але атеїзм – така сама віра, як і кожна ві­дома нам релігія. В ньому переважають, як і в кожній релігії, так звані ірраціональні (позарозумові) твердження, що ґрунтуються на нічим не доказаному припущенню про неіснування поту­стороннього світу.

Довести розумом, що ніякого Божества і ні­якого потустороннього світу не існує, ще менш можливо, ніж довести їх існування. Бо за існу­вання Бога і потустороннього світу починає все більше і ясніше висловлюватися вся найновіша наука й різні Інститути Психічних Дослідів, що від десятиліть вже діють у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших країнах, зібрали вже таку силу науково сконстатованиїх виявів потусторонніх сил, що кожна людина, вільна від упереджень і здатна кермуватися лише науковими аргумента­ми, примушена тою величезною масою безпереч­них фактів визнати їх розумову переконливість.

Новітні фарисеї

Євген ОНАЦЬКИЙ

Слово «фарисей» походить від арамейського «фариш», що значить — відсепарований, відо­кремлений, бо фарисеї, щоб затримати свою «пра­ведність», уникали всякого контакту з невірними, з поганами; уважали, що й сісти за один стіл із ними — то великий гріх, тому то Христос картав їх: «Проводирі сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда проковтуєте... чистите згори чашу й миску, а в середині повні кривди й здирства...»

ФАРИСЕЇ — це ті, що з погордою й зневагою ставляться до грішних «митарів»; це ті, що кри­чать про свою «кращість», про свою «вищість», про свою «єдиноправедність»; це ті, що з нехіттю і навіть з ненавистю ставляться до тих, хто не на­лежить до їх «праведної» касти чи партії.

Фарисеї... Ах, як не любив їх Христос!

Два види націоналізму

Степан Ленкавський

Мотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.

Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отаке діяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії.

Інтеліґентщина

Віктор Май

Це явище, з яким завзято боролись й боряться здорові верстви суспільства переломової доби, виникає і набирає прав громадянства не тільки внаслідок інтелектуального виродження певної соціальної групи народу, а також через хибне поняття слів: інтеліґенція, виховання, культура.

Ці означення в часі малонапруженого і спокійного історичного розвитку з часом тратять своє основне значення центру всебічної досконалості суспільства, спадаючи до поняття засобу для витончення тих чи інших змислів одиниці в чисто відносному розумінні, позбавленому органічного зв’язку з життєвими вимогами дійсності.

Постає і відокремлюється від цілості народного єства своєрідна каста людей із окремою культурою, психікою, із окремим поняттям боротьби за існування. Своїм поступованням і інтересами вона здебільшого чужа не тільки народній масі, але й її стихії, її основній культурі. Це і є так звана інтеліґентщина. Не позбавлена своєрідної талановитості, ця верства вилонює з себе салонно-парламентарних політиків, безхребетну кон’юнктурну публіку, “офіцериків”, представників абстрактного мистецтва. Буває, що вона полонює і накидає свій тон цілій державній структурі.

«Українська воєнна доктрина». Проблема війни й воєнної доктрини в Україні і Європі в минулому.

Михайло Колодзінський

Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як напір, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, інакше цимбри й тевтони, інак­ше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні і не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в не­відому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина — це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники дано­го народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім’я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.

Татари, республіки старого світу, середньовічне ленне військо й торговельні республіки, королі та князі ХVІІІ-го ст. і врешті народи ХІХ-го ст. – всі воїни про­вадили війну на овій лад, іншими способами й за різні цілі.

Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все за­воювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озбро­єних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не мали відповідної культури. Навіть якщо й були серед них ве­ликі полководці, як Атилля чи Джінґісхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого ство­рити.

Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здо­буванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки би­лися за здобичу, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів «а середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіялістичні війни. Безпереч­но, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння вій­ська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.