понеділок, 2 червня 2014 р.

Атеїзм як віра

Євген Онацький

Атеїзм – слово грецького походження і оз­начає воно – безбожництво, заперечення будь-якого потустороннього світу, будь-якої душі. Ате­їзм твердить, що в світі немає ніякого Бога-Духа, Бога-Творця, а є тільки – матерія, яка сама себе творить. Отже, атеїзм — це одна з найбільш ло­гічних форм матеріялізму.
Але атеїзм – така сама віра, як і кожна ві­дома нам релігія. В ньому переважають, як і в кожній релігії, так звані ірраціональні (позарозумові) твердження, що ґрунтуються на нічим не доказаному припущенню про неіснування поту­стороннього світу.
Довести розумом, що ніякого Божества і ні­якого потустороннього світу не існує, ще менш можливо, ніж довести їх існування. Бо за існу­вання Бога і потустороннього світу починає все більше і ясніше висловлюватися вся найновіша наука й різні Інститути Психічних Дослідів, що від десятиліть вже діють у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших країнах, зібрали вже таку силу науково сконстатованиїх виявів потусторонніх сил, що кожна людина, вільна від упереджень і здатна кермуватися лише науковими аргумента­ми, примушена тою величезною масою безпереч­них фактів визнати їх розумову переконливість.

Натомість внеіснування потустороннього сві­ту МИ можемо, якщо до того схильні, тільки віри­ти. Доказати того, що не існує, неможливо. Таким чином, якщо для побожних людей, що не мають можливости присвятитися студіям фактів, які призбирали вище згадані Інститути, не залишає­ться нічого іншого, як тільки вірити в існування Бога і потустороннього світу, то і для т.зв. без­божників, чи атеїстів, нема теж іншої можливо­сти, як тільки вірити в неіснування Бога і поту­стороннього світу. Тут кожний вибирає те, що йому більш підходить, що більше відповідає його натурі, не дурно ж Бог дав нам так звану свободу вибору (вільну волю).
Різниця між цими двома відмінними, чи на­віть суперечними, вірами полягає в тому, що ре­лігія, віра в Бога, намагається зміцнити самосві­домість і самопошану людини, піднести її гідність через зв’язок із вищим чи, як кажуть трансцендентальним світом, світом Божеським, світом ви­соко ідеальним: атеїзм же ніби намагається осяг­нути того ж самого шляхом позбавлення всякого відношення до того ідеального світу, і тим нату­рально осягає протилежних наслідків: людина, замість духово зростати, вдосконалюватися згід­но з високими духовими ідеалами, постійно упідлюється, втрачає людську гідність і сходить на щабель тварини, а то й звірини.
Атеїзм хоче вмовити в нас, що наш духовий світ, наша душа – не від Бога, а від звичайного зв’язку з природою, яка сама творчеськи розви­вається і з одноклітинної, безфоремної амеби, що має в собі лише один шлунок і нічого іншого, роз­винулася аж до людини, незвичайно розвиненої в усіх своїх функціях і що являється, мовляв, вінцем, закінченням того процесу природної творчости.
Як бачимо з цього, атеїзм ще більше ірраціо­нальний, себто позарозумовий, ніж будь яка віра в Бога. Бо – що більш раціонально, згідно з ро­зумом, чи вірити, що існує якась Вища Сила, що творить світ в усіх його найрізноманітніших проявах, чи вірити, що людина розвинулася з од­ноклітинної амеби, яка невідомо звідки, і як, і чо­му опинилася на землі? Що більше раціонально – вірити, що в безмежньому всесвіті, що нас ото­чує, і що в ньому навіть наше ніби величезне сон­це, не кажучи вже про землю, ледве помітна по­рошинка в порівнянні з іншими небесними світи­лами, існують інші істоти, безмежно вищі й розумніші і могутніші за нас, чи вірити, що на людині, що розвинулася з одноклітинної амеби, все кінчається?
Що більш раціонально, чи думати, що хтось мудрий створив цей світ з його безконечним ба­гатством і доцільністю всіляких механізмів, не кажучи вже про всі оті незрозумілі з точки по­гляду чисто матеріяльних інтересів пориви саможертвенности, героїзму, любови, що ми їх спосте­рігаємо щодня серед знайомих нам людей, чи думати, що все це розвинулося «само» з матерії? Яка неможлива «гра випадків» могла, напр., при­вести до того, що витворилося в нашому організмі око, з усім його скомплікованим апаратом нер­вів? Чи вухо? Чи будь-який інший орган? Невже можна припустити розумом, що такі складні ор­ганізми могли витворитися «самі собою»?
Матєріялісти намагаються пояснити кожний організм, як складний механізм, але не поміча­ють величезної різниці, що існує між організмом і механізмом – кожний механізм можна розкла­сти і потім знову скласти. Ні одного організму, розклавши його, назад не скласти. В ньому все бракуватиме життя, себто внутрішнього господа­ря, що кермує кожним живим організмом.
Люди релігійні вірять, що життя – від Бога. Атеїсти вірять, що життя вийшло з матерії. Яким чином? Вони не знають. Вони вірять.
Релігійна віра, віра в Бога являється нату­ральною підставою розвитку людства, бо кожний етап розвитку людства вимагає вибору, відокрем­лення добрих зерен від злих. І кожна релігія, поскільки вірить в ідеальний, потусторонній світ, має таку міру, що з її допомогою робить вибір.
Але як знайти таку міру в атеїзмі, який обме­жує свій світ на самі земні добра? В змаганні за якнайбільшим задоволенням звіринних інстинк­тів та за осягненням якнайбільшої втіхи? В роз­витку застрашаючого в своїй непогамованості его­їзму? В такій самій застрашаючій погоні за вла­дою, чи то політичною, чи то грошовою?
Італійський філософ Віко казав, що навіть і найосвіченіші народи вступали в світ з віруван­нями, що видаються їм тепер забобонами, але ні­де атеїзм не витворив ні одного освіченого наро­ду. Бо атеїст, що вірить у те, що за його світом ніякого іншого не існує, не цікавиться ніякими духовими проблемами, і натурально його духове життя не розвивається, а те, що не розвивається, занепадає.
Кожна релігія, кожна віра в Бога в’яже лю­дину подвійним зв’язком – з тим потустороннім світом, в який людина вірує, і з тими людьми, що разом з нею вірують. Звідти й сама назва релігія, що походить від латинського слова «реліґере» – в’язати, зобов’язувати. Саме тому кожна релігія суспільна, вона скеровується на поліпшення відносин між людьми. Тим то й французький ре­волюціонер Робесп’єр казав, що атеїзм – занадто аристократичний, занадто індивідуалістичний, він означає розрив не тільки метафізичних (себ­то, потусторонніх), але й суспільних зв’язків.
Зрештою, і Сталін це чудово розумів. Зни­щивши культ Христа, він намагався поставити на його місце власний культ, підкорив собі москов­ську православну Церкву і наказував своїм вір­ним, замість Різдва Христового, святкувати його день народження;. Та Сталін помер, і ідол лежить уже в болоті... Тим то Москва намагається повер­нутися назад до релігії Маркса і Леніна.
Атеїсти виявляють на кожному кроці, що без віри в ідо­лів вони не можуть утриматися. Але ми воліємо вірити в Єдиного Правдивого Христа Бога Нашого!


«Завзяття чи спокуса самовиправдання», Париж, 1956 р., стор. 103-108

Немає коментарів:

Дописати коментар