Новітні фарисеї

Євген ОНАЦЬКИЙ

Слово «фарисей» походить від арамейського «фариш», що значить — відсепарований, відо­кремлений, бо фарисеї, щоб затримати свою «пра­ведність», уникали всякого контакту з невірними, з поганами; уважали, що й сісти за один стіл із ними — то великий гріх, тому то Христос картав їх: «Проводирі сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда проковтуєте... чистите згори чашу й миску, а в середині повні кривди й здирства...»

ФАРИСЕЇ — це ті, що з погордою й зневагою ставляться до грішних «митарів»; це ті, що кри­чать про свою «кращість», про свою «вищість», про свою «єдиноправедність»; це ті, що з нехіттю і навіть з ненавистю ставляться до тих, хто не на­лежить до їх «праведної» касти чи партії.

Фарисеї... Ах, як не любив їх Христос!

Називав їх (цитую з Євангелії) «гробами по­біленими», лицемірами, що тільки зверху вигля­дають на людей праведних, а всередині повні об­луди й беззаконія; що всі свої діла роблять так, щоб їх бачили люди, і моляться подовго при лю­дях, але насправді «зачиняють царство небесне Перед ЛЮДЬМИ І Самі ДО НЬОГО не ходять, і інших до нього не пускають...»; багато й гарно говорять, але погано чинять: «накладають тяжкі тягарі на людей і кажуть їх носити, а самі й пальцем їх не рушать... бо «вони залишили найважніше в зако­ні — правосудця, любов і віру...», «із дому молит­ви зробили вертеп розбійників...»

Характеризували фарисеїв — вузький фор­малізм, прив’язаність до зовнішніх форм і припи­сів та горделиве призирство до всіх, хто до них не належав. Тому то виступали вони проти Хри­ста, називали його «безбожником», що «суботи не дотримується, виліковуючи недужих...» Христос же своїм проникливим оком бачив їх справжній лицемірний зміст прихованих амбітників, що «люблять перші місця на обідах і перші сніданки у божницях», і тому залишив нам незабутню притчу про митаря і фарисея:

Два чоловіки ввійшли в храм помолитися — один фарисей, а другий — митар. Фарисей так молився:

— Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, несправедливці, чужоложники, або — як цей митар...

А митар не смів і очей до неба підвести, а ті­льки бив себе в груди й казав:

-   Боже, милостивий будь мені, грішному!

Митарі, що збирали у жидів податки для римлян, вважалися найбільшими негідниками і все ж Христос зауважив:

«Правдиво кажу вам, щo митар пішов до свого дому більше оправданий, ніж фарисей, бо хто підносить себе, буде понижений, хто ж пони­жає себе, буде вивищений...»

Фарисейство — це явище загальнолюдське. Але особливо страшне воно в народі, що знаходи­ться в такому стані, як тепер український нарід, поневолений або розкиданий в світі, відданий нa поталу різним чужинецьким агентам, що сіють розбрат і братовбивчу ненависть, що використо­вують фарисеїв, як несвідоме знаряддя своїх імперіялістичних цілей: «діли і — пануй!», «розко­люй і — пануй!»

Фарисеї — це явище загальнолюдське, але ніде, мабуть, їх так не плодилося, як у нас у ці нещасні часи руїни. Зустрінете їх у нас на кож­ному кроці, зарозумілих щодо себе і повних зне­ваги до інших; при кожній гіршій і кращій наго­ді підносять вони руки до неба і дякують Богові, і то голосно, щоб усі чули, що вони не такі, як «той митар», як ті «руїнники», як ті «опортуні­сти», як ті «запроданці», «зрадники», «пацифі­сти...»; як той герой Зимового Походу, що його охристили «легендарним командармом». Ні, — во­ни — «чисті», вони — «праведні», вони й за стіл із тими «опортуністами» і «зрадниками» не сядуть, щоб чистоти своєї не замастити, вони краще відокремляться...

Бо і що вони дійсно можуть мати спільного з тими, що вже більше, як ЗО років стоять беззмін­но на фронті боротьби із безмірно сильнішими червоними й білими окупантами і терплять по­разки, і зазнають сорому, і вимащуються в боло­ті, — але зброї не кидають, але не здаються, але боротьбу провадять і провадитимуть аж до самої смерти?

Що можуть вони дійсно мати спільного з ле­гендарним командармом Зимового Походу, гене­ралом Омеляновичем-Павленком, якого вже са­мий титул легендарного командарма беруть вони в лапки, дарма, що він ввійшов, як славний герой, в українську історію і в ній славно залишиться...

Що їм, зрештою, й сама українська історія, коли вони всю історію починають — тільки з себе?

Ці люди по всіх усюдах виявляють велику ретельність і щохвилини готові кожного обвину­ватити за те, що він «не дотримується суботи» і в день свята «лікує недужих»... І тому існує в нас постійно стан перебільшеної тривоги й зловорожости, що його викликають ці люди, турбуючи непотрібно суспільство і забираючи йому дорого­цінний, потрібний для розбудови, час на дрібниці, на те, щоб воно «заняло становище» до того чи ін­шого явища, себто, щоб воно обов’язково засуди­ло той чи інший чин.

Про них ще Ніцше писав:

«їм здається найвищим щастям зробитися суддями. Але послухайте моєї ради, о, друзі! Сте­режіться всіх тих, хто має сильне бажання кара­ти. Це люди — злої вдачі і злого роду: на їхніх обличчях можна вичитати риси ката і шпига...»

Характерна риса фарисейства — непогамовна – не фразерство, виголошування патріотичних фраз, за якими нема ніякого конкретного змісту, ніякої конкретної дії, але низка вимог до грома­дянства: «Накладаєте тяжкі тягарі на людей, — казав їм Христос, — а самі й пальцем не поворух­нете...»

А тим часом уже Ніцше в своєму славнозвіс­ному творі «Так говорив Заратустра» навчав:

«Не жадайте нічого, що переходить понад ва­ші сили, бо ті, що хочуть понад власні сили, вияв­ляють тільки злісну заздрість. Особливо, якщо вони хочуть великих речей, бо в такий спосіб ці тонкі підробники монет, ці зручні жонґлери й комедіянти збуджують недовір’я до великих речей... Будьте обережні з ними... Бо нема нічого дорогоціннішого як правдивість».

У нас дуже часто ставлять до громадянства такі високі вимоги, такі неможливі до виконання, що ані той, хто їх виголошує, ані той, хто їх слу­хає, не вірять ані хвилинки, що їх можна насправ­ді здійснити. І тому ніхто й пальцем не поворух­не, щоб їх бодай спробувати здійснити, але — ви­сокопатріотичну промову виголошено, оплесками її вкрито1 і промовець відходить задоволений, дар­ма, що своєю «високопатріотичною», а насправді тільки демагогічною, промовою він підірвав са­мий зміст високого патріотизму.

Тому то Христос дав нам велике попереджен­ня супроти фразерського фарисейства:

Не кожен, хто вигукує «Господи, Госпо­ди!» ввійде до Царства Небесного!

І не кожен, хто чваниться своїм патріотиз­мом, націоналізмом і любов’ю до України, на­справді заслуговує на назву патріота і націоналі­ста:

Не по словах судіть їх, а по ділах їх!

Бо тепер в світі точиться жахлива боротьба між силами любови й ненависти, — боротьба тим жахливіша й підступніша, що в ній ненависть лу­каво користується з фразеології любови! Було так зрештою нераз і давніше. В добу страшної ін­квізиції, Торквемада певно був переконаний, що, палячи єретиків на вогні, робив це задля «любо­ви» до їх душ!

А хіба не задля «любови» до людства й про- летаріяту московські большевики, ось уже ЗО ро­ків купають те людство і той пролетаріят в крові, навіть перевищуючи тортури інквізиції, по льо­хах НКВД... Подібна форма «інквізиторської любови» панує тепер і в наших фарисеїв, — у тих, що самі себе називають «кращими» й «праведні- шими» і намагаються накинути насильством їхню точку погляду іншим людям — для «добра Бать­ківщини» чи задля «любови до України», розумі­ється.

Точиться в світі страшна боротьба між сила­ми любови й силами ненависти, між силами Хри­ста й силами Антихриста і найболючіше спостері­гати, як багато у нас людей, самі того не розумію­чи, сіють ту жахливу, підступну ненависть, що прибирає на себе машкару любови..., що, намага­ючись розбити й розколоти, на користь чужому імперіялізмові, національну єдність, голосно кри­чать про свій високий патріотизм і націоналізм!..

Не по словах судіть їх, а по ділах їх!

А діла їх — не любов, а — ненависть, не єд­нання, а роз’єднання, не єдиний національний фронт проти спільного ворога, а «посилена внут­рішня. боротьба між українцями», не скупчення всіх національних сил навкруги одного спільного національного осередку, а ніби виконування на­казів ворожого імперіялізму: «Діли і — пануй!» «Розколюй і — пануй!»

Мудра політика!..

«Завзяття чи спокуса самовирипавдання», Париж, 1956 р., стор. 42-47