субота, 22 березня 2014 р.

«Українська воєнна доктрина». Проблема війни й воєнної доктрини в Україні і Європі в минулому.


Михайло Колодзінський
Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як напір, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, інакше цимбри й тевтони, інак­ше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні і не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в не­відому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина — це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники дано­го народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім’я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.
Татари, республіки старого світу, середньовічне ленне військо й торговельні республіки, королі та князі ХVІІІ-го ст. і врешті народи ХІХ-го ст. – всі воїни про­вадили війну на овій лад, іншими способами й за різні цілі.
Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все за­воювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озбро­єних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не мали відповідної культури. Навіть якщо й були серед них ве­ликі полководці, як Атилля чи Джінґісхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого ство­рити.
Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здо­буванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки би­лися за здобичу, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів «а середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіялістичні війни. Безпереч­но, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння вій­ська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.

Середньовічні держави провадили війни: ленним вій­ськом, яке було зв’язане з фєвдальною системою. Озбро­єння й тактика такого війська полягали на силі п’ястука. Поодинокі лицарі рішали боротьбу, тому середньовічні війська не були численні. Війна кінчалася відносно скоро. Ціллю війни було здебільшого провчити ворога, а не його підбити. Лицарське військо забирало ворожі чере­ди худоби й верталося у свої замки бенкетувати. На справді середньовічна держава уявляла з себе розв’язаний: жмут прутів, якими були поодинокі февдали.
Політичний устрій Европи уявляв особливий вид. Існувало багато малих держав, які були або неспокійними республіками або обмеженими в своїх правах монархіями. Держава, що складалася з та­ких державок, була конгломератом легко пов’язаних з собою сил. Вона не могла діяти за означеним пляном. Устроєві такої держави та її зовнішній політиці відпові­дав стиль воєн. Европейаькі держави замінили особисті повинності своїх громадян грошовим податком. Отже військова си­ла залежала від стану каси. Европа змінила не тільки військову систему, але й політичну. З цілого хаосу середньовічних васалів постало тепер кільканадцять королівств і декілька республік. Внутрі держави настав відносний порядок поміж різними станами. Державу заступав кабінет монарха. Цей кабінет мав тепер вплив на ведення війни.
Війна одержала велику силу, коли на місце денного війська прийшло стале. Але вона втратила багато на сво­їй політичній сторінці. Військо удержував монарх, який не робив різниці між приватною й державною касами. Нарід не мав ніякої участи в управі держави. Монарх (та його кабінет) був власником і керівником державного майна, яке хотів завжди збільшити, хоч населення дер­жави не мусіло мати з того користі. Отже в степових на­родів, як, напр., у татарів, бере все населення участь у війні. У старинних республіках і середніх віках означена частина народу займається війною.
У ХVІІІ-му ст. знову бачимо, що нарід не має найменшого впливу на війну. Уряд був відділений від народу й уважав себе державою. Вій­на стала тільки підприємством кабінету, яку він вів при помочі золота, якого завжди бракувало. Відповідно до цього війна мала свій особливий характер. Ніхто не хо­тів ризикувати, а тим самим вести її до остаточного кін­ця й таким чином збільшити кількість непередбачених можливостей. Одначе загально війна втратила своє властиве значення. Всі зна­ли ворожі сили й ворожу касу. Ніхто не міг побільшити сталого війська під час війни, бо треба було часу на ви­шкіл. Знищену армію не так легко було заступити, дру­гою. А втім конечність не гнала шукати рішучої розправи. Знання ворожих сил та засобів забезпечувало перед найгіршим, тому ніхто й не відважувався посунути справу війни до крайності. Тіль­ки відвага війська й жадоба слави могли кинути армію в ризиковану битву. Одначе устрій держави гальмував ба­жання визначитися на полі бою, бо розбите військо не можна було так легко заступити іншим. Тільки тоді, як були певні можливості на виграну, відважувався полко­водець на битву. Таке мляве провадження війни було вершком слави тодішнього полководця. Наступ – прин­цип кожної війни, замінено на обережність і розважли­вість. Війна стала грою, під час якої час і припадок мі­шали карти. По своєму значенні війна була тільки зміц­неною дипломатією, в якій битви й облоги міст заступа­ли дипломатичні ноти.
Але як тільки станув на чолі розбуджених револю­ційних сил Наполеон, ціла Европа мусіла покоритись. По­літичні зміни, що їх принесла французька революція, дали нові сили, нові засоби й нову енергію до провадження того роду війни, про яку не мали уяви прусські й австрій­ські генерали, виховані на засадах пануючої тоді воєнної доктрини. Французька революція викинула на воєнну арену народні маси й основно змінила поняття про суть війни. Війна перестала бути дипломатичним ремеслом чи дипломатичним засобом кабінетів, а стала знову засобом для удержання при житті народів, чим вона мала в дійс­ності бути від появи людини на землі. Під час французь­кої війни знайшли застосування на полі бою всі при­страсті людської душі, всі моральні прикмети народу, вся його інтелігенція й інтуїція. З того часу приходить поняття ,,війна до останнього віддиху, як теж політична ціль війни. Від часу французької революції війна змагає розбити тільки живі ворожі сили якнайскоріше, в ім’я політичних цілей, за які війна вибухає. Досвіди фран­цузької революції й наполеонських воєн опрацював тео­ретично Клявзевіц у своїй епохальній праці «Про війну». Він перший доказав науково, що воєнна доктрина кож­ного народу мусить бути вислідною його політичних змагань, геополітичного положення, моральних при­кмет, душевних пристрастей, хотінь, історії, бойової тра­диції й усього того, що складається на живу душу наро­ду. Погляд Клявзевіца на війну видно найкраще з його визнань.
Коли глянемо на історію українського народу від хвилини його появи, побачимо, що українському народо­ві було знане поняття тільки «абсолютної війни». Такий погляд на війну, який винесла французька революція і який науково обґрунтував Клявзевіц, був питомий укра­їнському народові від найдавніших часів.
Війна в Україні не могла ніколи звиродніти з того роду забавки, як бачимо у вчаснім середньовіччі в Европі. Сте­пова орди загрожували постійно цілому українському на­родові й уся Україна була безнастанно в стані облоги. У початках існування Київської Держави небезпека від сте­повиків була менша – завдяки починам геніяльних пол­ководців України, які не тільки відганяли степовиків, але вивели український нарід на підбій сусідніх. держав. У кожному разі війна зі степовиками в Київській Держа­ві була війною не тільки українських володарів, але ці­лого українського народу. Тому й спосіб ведення війни, як і погляд на неї, були зовсім інші у нас, як у західній Европі. Не можемо забути, що від появи українського народу над Дніпром аж до початків XVIII-го ст. Україна бу­ла терен ом вічних боїв зі степовиками. Та безупинна бо­йова готовість загартувала український нарід і розвину­ла в ньому до максимум військовий інстинкт. Чого мож­на було доконати з українським військом, доказав Свя­тослав Завойовник, а пізніше Сагайдачний і Хмельниць­кий. Для нас важливо, що українська воєнна доктрина від найдавніших часів не була копією чужих доктрин, але була завжди питома душі українського народу. У той час, коли Італія, Фран­ція й Німеччина були поділені на різні республіки, кня­зівства й монархії, коли на їхній території не було такої армії, яка вважала б своїм обов’язком боронити цілу державу, то в Україні така армія існує. Значить, Україна випередила Західню Европу не тільки соборною армією, але й моральними кличами, які ту армію єднали їв одне.
Завданням воєнної доктрини є також розкривати національну свідомість українського народу, сперту не ли­ше на одній мові, звичаях чи культурі, але передусім на тому, що український нарід завжди, як один муж, висту­пав до бою з ворогами. Спільність пролитої крові за спільні політичні ідеали – це перша ознака нації. Не буде це самохвальбою, коли скажемо, що в се­редніх віках тільки український нарід мав найправильні­ший погляд на війну. Україні бракувало в той час вели­кого вождя, зі здібностями Святослава Завойовника, щоб зайняти перше місце в Европі. Зла політична орга­нізація й низка фатальних випадків не сприяли цьому. Але жив і боровся український нарід, тому можемо далі слідкувати за історією його воєнної доктрини. За козач­чини існує в Україні далі такий погляд на війну, як за княжих часів. Татарські напади повторювалися щороку, а побіч татарів з’явився новий ворог – поляки. Проти татарів і поляків бореться ввесь український нарід. Вій­на їв Україні є тотальна, тобто «абсолютна війна», як ка­же Клявзезіц. Ця тотальність досягає свого вершка за повстання Хмельницького. Український нарід відчув більше національну спіль­ноту за Хмельницького, як під час останньої визвольної боротьби.
У 1914 р. українська політика була соціялістично-демократичною, у своїх принципах ворожою мілітариз­мові. Війна для українських політиків була найбільшим злом. Вони все робили, щоб убити в народі його прадідній погляд на війну. Висліди політики Центральної Ради були катастрофічні для українського народу. Ук­раїнський нарід не мав змоги виявити вповні своїх духо­вих і фізичних здібностей. Не бракувало йому відваги, хоробрості й запалу. Недоставало тільки політичних га­сел, які вивели б його до бою, як за Хмельницького, або як французький нарід повели в бій кличі французької революції.
Боротьба передусім поневоленого народу мусить бути пронизана ясними політичними кличами, які роз­будили б найбільш приспану волю. Тому то будова на­шої доктрини мусить узгляднити політичні ідеали укра­їнського народу, яких синтезу подає націоналістична ідеологія. Воїна спирається на націоналістичних ідеоло­гічно-програмових перспективах і на тому, яку ролю во­на визначує Україні в світі. Наша воєнна доктрина має достосуватись до політичних змагань України. В нашій визвольній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна доктрина мусить будуватися на охоплюванні цілого жит­тя народу — так, як це було за княжих часів і за Хмель­ницького.
Воєнна доктрина українських націоналістів мусить з’ясувати характер нашої війни в найширших розмірах, яких тільки вимагають політичні відносини й наше гео­графічне положення. Коли політика українського націо­налізму змагає оперти східні кордони України на Волзі й поширити свій вплив у центральну Азію, то воєнна доктрина українських націоналістів не може брати під увагу тільки етнографічні українські землі, бо в цьому випадку буде розріз між політичними замірами і воєн­ною потенцією.
Я зумисно називаю «воєнна доктрина українських націоналістів», щоб зазначити, що в Україні не може бу­ти нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть твер­ді моральні й політичні підстави-для української армії. Воєнну доктрину треба безнастанно пропагувати, щоб була вона жива й зрозуміла для загалу, а не тільки для військових кругів. Найкраща доктрина не варта багато, якщо вона є власністю тільки кількох фахівців. Обов’язком українських націоналістів у нинішньому часі є відродити в українському народі той погляд на війну, який мав він впродовж історії.
Ми націоналісти – ідеалісти, а тим самим відкидає­мо матеріялістичне розуміння життя. У світі не діє мате­рія, але дух. Все має своє призначення і свою місію, і не нам збагнути, чому це таж є. Це, зрештою, зайве, бо тоді життя втратило б свою романтику. Ця вічна непевність, туга за чимсь великим, це брак яких-небудь границь у поступі культури, це ті ірраціональні сили, які надають З'МИСЛ життю одиниці, а: теж і життю сильних народів. Ми мусимо вірити в призначення, що в нас лежить. Ни­нішній поступ не є твором матерії, але духа людини. І ніхто з людей не має права змінювати Божого призна­чення: «У поті чола будеш їсти свій хліб». І від того часу немає й не буде більше «раю на землі», тільки війна, бо­ротьба за існування. На перший погляд, це боротьба всіх проти всіх. Але в дійсності в тій боротьбі є ціль, якої ми самі може не вміємо пізнати. Людина, яка відтягується від тієї боротьби -й проповідує пацифістичні кличі, є гни­лим наростом на здоровому тілі. В природі не можна спи­нити, боротьби, бо весь світ побудований на законі руху боротьби. Кожний здоровий нарід мусить з почуттям радісного фаталізму вести боротьбу за це все, що підшептує йому зов крові й до чого тягне його історичне призначення. Мусиш боротися, інакше згинеш.
Наші предки, що жили їв північній лісово-луговій Ук­раїні, обробляючи землю та починаючи будувати міста, мусіли здобути степ, який простягався на південь і схід від первісного місця осідку наших предків. Степ, а головно азійський, уявляв у той час велетен­ський вулькан, з якого раз-у-раз виходили дикі степові народи, які мов саранча залягли каспійські степи, а звід­си перевалювалися до Европи брамою народів.
Ми, українці, не маємо степової душі, бо наші предки не були номадами. Наші прабатьки в сірій старовині над Дніпром знали вже як управляти землею. Нині можемо завва­жити в нашого найпростішого селянина відблиск тієї ви­сокої рільничої культури, яку мусіли мати зовсім давно на­ші предки. За історичних часів бачимо, скільки крови пролляв український нарід за те, щоб перемінити степ у ріл­лю. Не щоб пасти худобу в степу, але щоб перемінити степ у лан збіжжя. Тому ми не степовики. Ми маємо на­скрізь позитивно-творчі заміри, витягаючи руку по степ. Ми мусимо до решти його здобути для нас, для нашої культури й для нашої місії в історії.
Ця боротьба за опанування степу ще не скінчена. Ни­ні нема кочових народів печенігів і половців, але є мос­калі. Це, мабуть, уже остання орда в Европі з азійською степовою психікою. Не дивімся, що москалі мають також міста й села. Печеніги й половці мали теж міста. В дійс­ності москалі в душі є і донині кочовиками й завжди бу­дуть змагати до того, щоб задержати степ у його первіс­ному стані. Як не степ з травою, щоб пасти худобу, то сколективізований степ. В обидвох випадках – це заги­бель для нас як раси. Москва хоче перемінити нас у степо­виків, як гуни алянів і остроготів. Це не перебільшення. Ніхто не дасться збаламутити п’ятилітками, індустріялізацією і тим подібними планами московських ханів. Усі ці плани, уся ця робота не випливає з жадоби посунути вперед поступ культури.
Всі ці московські пляни зруйну­вали з коренем стару рільничу культуру України, а її саму обернули в пустиню. Бо ці пляни це видумка людей з мон­гольською і жидівською психікою. Нам сьогодні грозить від москалів більша загроза, як у давнину від печенігів, половців чи татар. Москалі не тільки хочуть знищити на­шу стару українську культуру, але й перемінити нашу психіку. Заведенням колективізації зробили москалі в першій мірі наступ на душу нашого селянина, який но­сить у собі правдиві прикмети наших прадідів, тобто прив’язання до землі й почуття індивідуально-родової власносте. Знищити ці дві прикмети нашого народу, це значить – повернути нас у нарід номадів, який буде по­чуватися однаково добре від Збруча до Камчатки, і який буде бачити своє добро в колективному стаді. Які б там жорстокості не стосували московські хани, то все ж ук­раїнський нарід не піддасться й не виречеться свого пер­вородства на Сході Европи. Боротьба між Україною і сте­пом іде далі, як перед тисячоліттям. Боротьба ведеться навіть більш жорстоким способом, як у тих давніх часах. Воєнна доктрина українських націоналістів мусить звер­нути теж увагу на жертви колективізації, бо це жертви боротьби, яку веде український нарід від тисячоліть на Сході Европи з дикими кочовиками. Нарід, який кладе гекатомби жертв в обороні свого історичного суспільно­го устрою, мусить органічно ненавидіти ворога й його політичні та соціяльні урядження.
Очевидно, і сьогоднішні політичні відносини в Укра­їні не повинні здаватися дивними для нас. Ми є учасника­ми відвічної боротьби між цивілізацією і вандалізмом, між поступом і темнотою, між порядком і. розбійниц­твом, між плугом і степом. Бо ми, українці, і сьогодні репрезентуємо цілою нашою національною спільнотою – поступ і цивілізацію, яка є витвором духа європейських народів. А Москва і сьогодні заступає той руїнний на­прям, що був прикметою орд Атиллі й монгольських ко­човиків.
Ми сьогодні знову, як і в давніх часах, боронимо європейську культуру від наступу московських ідей, а навіть зорганізованих по-воєнному її орд, які є не менш загрозливі, як орди Атиллі й Джінґісхана. Це є наша мі­сія і призначення історичне, і ми мусимо бути цього сві­домі. Хоч чужинці нам не признають цього, а наші істо­рики обминають це з цинічним не зацікавленням, яке ме­жує з неуцтвом, це наше історичне призначення. І ми, українські націоналісти, відчуваємо кожним фібром на­шої душі, що наші предки розпочали на Сході Европи організоване життя, що вони тут перші засадили культу­ру над Дніпром, :і що вони боронили Европу від диких номадів, які тільки й мали одну думку: загарбати й зни­щити матеріяльні й духові добра наших прадідів.
І сьогодні пливе в наших жилах ікро-в наших предків, які перший раз з’явилися на конях і возах у лісово-луго­вій Україні й рішили загинути на цій чудесній землі, або зберегти її для потомків і для тої культури, яку вони ви­несли з прабатьківщини індогерманських народів. І сьо­годні мусимо ми і далі продовжувати ту місію, залишену нам батьками. Нема тут ніякої випадковосте, що якраз український нарід замешкує Східню Европу. Ми мусимо здати собі з цього справу й з молодечим запалом про­довжувати й докінчувати завдання, яке на нас вложило призначення.
Україна тільки тоді була сильною й займала неза­лежне місце в історії, як поступала згідно з своїм призна­ченням. Коли зрікалася своєї місії, то упадала. Українсь­кий нарід одержав десять талантів від Бога, тому мусить їх удесятеро побільшити, а не закопувати даровані в зем­лю. Тему, що український нарід не продовжував політи­ки Святослава й Володимира Великого, Схід Европи є і до сьогодні в пливкому стані, а каспійські степи аж по Алтайські гори є ще недоступні для нинішньої культури й цивілізації. По упадку Київської Держави забракло культурного вогнища на Сході Европи. І сьогодні його бракує. Бо все те, що робила Москва і сьогодні робить, це все є негацією Бога на землі.
Не треба отже обманю­вати себе впливом Москви. Цей вплив є такий, як дав­ньої столиці Золотої Орди. Якщо Москва силою і теро­ром, не зможе накидувати свого впливу, то вона не буде мати на Сході Европи більшого значення. Тільки замотеличений український хам-напівінтеліґент може знайти уподобання в московській культурі чи побуті. Душа укра­їнського народу завжди буде гидитися москалем. У бо­ротьбі за перемогу духа степу ми будемо мати вирішне слово, коли зуміємо-розбудити в українській масі почут­тя нашо історичної місії, яку нам переказали наші пред­ки, і коли будемо вміти вчути в цій місії руку Провидін­ня і не будемо спростачувати нашого завдання на Сході Европи.
Ми мусимо мати відповідну концепцію військову, полі­тичну, економічну, а навіть церковну для тих усіх земель і народів. Коли ,не погодимося з нашою місією, то про­граємо знову. Історія не терпить половинних творів. Не може бути над Дніпром української держави, а над Вол­гою і Каспієм дикого поля. Це все є одна геополітична цілість. Тому, що український нарід не продовжував по­літики своїх предків і не поширював свого політичного впливу аж по Алтайські гори, то сьогодні починається. Азія там, де колись була Европа. Ми, будуючи українсь­ку державу, мусимо пересунути кордони Европи до Ал­таю і Джунгарії. Европі бракує якраз цього простору, який лежить тепер облогом, або плекає монгольського змія.
Україна, призначена зв’язати цей величезний про­стір з Европою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза «на гра­ні двох світів» набере реального змісту. Ми запряжемо найкращі духові сили Европи до праці на цьому просто­рі, а з цього вийде користь і слава не тільки Україні, але й цілому культурному світові.
Є щось фаталістично-величаве в нашій боротьбі за самостійність. Так, як Цезар, здобуваючи Галію, відкри­вав цілу Европу для римської культури й цивілізації, так наші націоналістичні революційні армії мають відкрити західньо-европейській культурі простір, що простягаєть­ся на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ. І цю нашу культурну місію, започатковану й полишену в спадщину нам праді­дами, мусимо взяти як один муж в основу воєнної док­трини українських націоналістів, бо це надає глибокого вмісту нашій нинішній боротьбі й єднає нас з минулим, як теж надає ціль…

Торонто, 1957 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар