Брехня большевицька

Симон Петлюра

Симон Васильович Петлюра (1879-1926)

  Туманять нам голови, що большевицька влада є владою робітників і селян. Такою во­на ніколи не була й тепер не є. Хіба поміж отих комісарів, що засідають в «Совєті народніх комісарів» є правдиві робітники, або прав­диві селяни? Хіба хоч один з них ходив за плугом, або був хліборобом? Та ніколи в сві­ті! Так само: хіба поміж комісарів є правдиві робітники, коли не щитати пари-другої «ко­муністів», що давно вже відбилися від свого брата-робітника і добрі гроші за свій комунізм заробляють, гноблять того робітника гірше, як колись було?

   Хіба ми — селяни, або робітники — оби­рали тих комісарів вільними голосами, по сво­їй охоті та вподобі? Ні, за тими виборами — одна комедія і обман! Бо на самому ділі комісарів признача­ють, а не вибирають, і призначають таких, які слухняно будуть коритись та робити все, що накажуть їм головні комуністи з Москви. Ніякого одчоту ці комісари ні перед ким не да­ють, бо всі оті з’їзди та конференції «совєтів рабочих і крестьянських та красноармєйських депутатів» — це теж одна ширма, чистесень­ке дурисвітство, бо наперед там все пригото­ване, обчислене і робиться як по маслі, ро­биться так, як захоче центральний комітет ко­муністичної партії, або вірніш кажучи — «політбюро» цієї партії. А в цьому політбюро, як і в центральному комітеті комуністичної партії, немає ні робітників, ні тим паче селян, сидять там ватажки комуністів, люди, що ні­коли не були ні робітниками, ні селянами, а дібравшись до грошей, до влади, цупко, як справжні воші на кожухах, прийнялись до них і ні за що не хочуть випустити їх з своїх рук. Мріють про те, щоб скрізь, по цілому сві­ту, викликати революцію та завести такі по­рядки, якими оце нас ощасливили. Щоб до­сягнути цього, не жаліють вони ні грошей, ні праці (звісне діло: чого ж жаліти її, коли во­ни самі не роблять?), ні життя людського. Кров’ю, розстрілами та насильством над лю­дьми та руїною господарства змагаються во­ни своє облудливе-хиже діло здійснити. На це согласних мало на світі знайдеться. Отже, захопивши в свої руки гроші й владу, вони підбирають до себе таких самих, як вони, що з дешевої праці жити привикли. Які ж тут вже вільні вибори можуть бути? Який же одчот прилюдний можна давати з своєї діяльноcти?

   Все це головні ватажки комуністів добре знають. Через це вони і ті вибори і одчоти підтасовують: для людського ока виходе ніби й так, що скликаються з’їзди і для виборів ко­місарів, і для вислухання одчотів про їхню ді­яльність, а на самому ділі — все це обман. Бо справжньої волі слова на цих з’їздах не буває, та й на з’їзди попадають «свої люди», які все ухвалюють на все, що комітет надумає, напе­ред «согласии». Це — одна «шайка» й одним миром мазана, а ворона вороні очей клювати не буде.

   Таким побутом влада комуністів, чи як вона себе називає, «рабоче-крестьянская власть» не є владою ні робітничою, ні селян­ською, а владою невеличкої жменьки людей, владою комуністичної партії, яка захопила в свої руки гроші й силу, про нарід не дбає, з народом не рахується. Дбає ця жменька лю­дей тільки про себе, про партію свою та про те, щоб десятки й сотки мільйонів людей три­мати міцно в своїх руках.

   От скажемо, на Україні нащитується більш тридцяти мільйонів люду. А тепер по­дивімось, хто оці комуністи-большевики, що з них набирається так звана «комуністична партія України», — чи вони українці: 65% — москалів-кацапів (русских); 28% на жидів припадає і тільки 7% українського роду. Тим часом з цеї партії і «совет народніх комісаров» український вибраний: вся місцева влада на­ставлена. Отже і виходить, що тепер над на­ми панують не наші люди, не українці, а мо­скалі з жидами, що понаїздили сюди для лег­кого хліба та каверзування над нами.

   Оця чужа-чуженина не знає нашого краю, не любить його (любить тільки той хліб, що ми добуваємо!), дивиться на нього як на загробований і поводиться з ним так, як звик поводитись завойовник, а тим паче — мос­каль! Вся робота большевицького уряду, по­ставленого Москвою на Україні, — отого «со­вета народних комісаров» на Україні, що си­дить в Харкові, а не в Києві (бо з Харкова ско­ріше втікати як щось скоїться, в Москву), до того зводиться, щоб обдирати наш край, виво­зити від нас хліб, цукор, всяке збіжжя тощо. Він — покірливий слуга Москви, робить те, що йому накажуть. Та воно й не дивно: біль­шість комісарів — москалі або жиди; для сво­їх вони все й роблять.

   Правда є в тому «совєті народних комі­саров» України і кілька українців з роду. Але це вилюдки нашого народу та наймити Моск­ви. Так само і на місцях — в губерніях, ра­йонах та повітах теж сидять чужинці: чоло­вік п’ять-сім кацапів, два-три жидки і наш один-другий дурний на придачу. Вся ця банда править Україною від імени нас — селян та робітників, виносить всякі по­станови та резолюції, а большевики на весь світ заявляють, що це і є голос та воля укра­їнських «рабоче-крестьянских мас», хоч ні­коли ми тих постанов і не виносили, а тільки з газет довідуємось, як за нас і од нас ота бан­да промовляє.

   Такою брехнею є вигадка про те, що ніби «рабоче-крестьянская» Україна з власної во­лі пристала в 1919 році до Російської Соціялістичної Федеративної Республіки, а потім в 1922 році до «Союзу Советских Соціялістических Республик». Звичайно, ніхто про це прилучення ні українських робітників, ні се­лян не питав. А діло було так: з’їхалося до Харкова дві-три сотні руських комуністів-москалів, що ще раніше Москва розсадила їх по Україні, пристало до них скільки треба жидків-комуністів та наших власних пройдисві­тів два-три десятки і на вимогу Москви оця компанія зробила те, що було їй наказано. А таку постанову для Москви потрібно було мати, щоб і перед світом нею помахувати і ук­раїнцям мати право сказати: «Самі ви, голубчики, з власної охоти до нас прилучилися, то тепер і робіть те, що ми вам наказуємо. Тільки робіть, як слід, не лінуйте­ся. Усе, що зробите, нам віддавайте та ще йдякуйте нам, що ми згодились вас до себе прийняти і не горюйте, і не жалійтесь на ва­ше життя, бо «Москва сльозам не вірить».

   Отож тепер Україна й живе підбита Мо­сквою. Ніяких самостійних прав, як незалеж­на держава, вона не має, не має вона ні свого війська, ні фльоти, ні своїх власних залізниць та пароплавів, ні пошти, ні телеграфа, ні на­решті права розпоряджатися своїм господар­ством. Бо, бачиш, по совітському праву все це спільне і належить «Союзові Соціялістичних Республік», а на ділі Москві. А з цього таке виходе: наш хліб, наше вугілля, цукор, залі­зо, тютюн, сіль, одним словом — все, що на Україні з землі чи з-під землі добувається, всім цим, як хоче, так і розпоряджається Мо­сква. Отож і виходить: ми працюємо до сьо­мого поту, а те, що з праці нашої добуваємо, то Москва забирє собі дурно, як продподаток, продналог тощо.

   Таким побитом прилучення України до Москви потрібно було комуністам для того, щоб мати право визискувати багатства нашої землі. Оце тобі й вигода союзу з Москвою. Ви­году може хто й має, тільки не Україна. Не дурно ж той цукор, що на українських цукро­варнях добувається, коштує в Москві дешев­ше ніж у нас. Не дурно ж большевики вивезли в 1922 році з України цілі мільйони пудів хліба закордон, а в цей самий час половина України голодувала та так, що не одна тисяча померла з голоду, а були й такі випадки, як от на Запоріжжі та в Херсонщині, що люди один одного убивали, щоб людським м’ясом живитися.

   Кажуть, що воша, кусаючи чоловіка, п’є кров його і з того живе. А большевики гірше від воші: вони не тільки кров нашу п’ють, а й потом запивають. їхні газети багато пишуть про політику Москви до України та вихвалю­ють її на всі боки. Ну, то коли правду говори­ти про цю політику, то одно можна сказати: комуністам Україна потрібна для того, щоб ссати з неї добро її та багатство. Наша земля тепер не наша, а московська, наше Чорне мо­ре і пароплави на ньому теж їхні, наші заліз­ниці їм належать, наш цукор, як вугілля і хліб і все, на що багата наша рідна земля, — все це тепер стало їхнім. Що тепер правда, а що брехня — святий не розбере! Все переплуталося і догори нога­ми перевернулося. Колись були й газети пра­вдиві й книжки путящі. Прочитавши їх, чо­ловік більше знав, уму-розуму вчився, на світ божий ясніше дивився. Тепер тих газет та книжок не дістати, хіба що з-під поли у кого позичиш, бо всі книжки і газети большевики заборонили й не дозволяють їх читати, щоб народ правди з них не довідався. Ховають вони, як злодії правду від людей та примушу­ють нас «свої» газети читати та з «їхніх» кни­жок учитися, гадаючи, що таким чином за­б’ють нам баки, голови затуманять та на свою віру перевернуть. Тільки ж газети їхні і вся писанина їхня така нудна та брехнею підбита, що й простий чоловік перестав уже йняти віри большевицькій писанині.

   Наприклад. Багато писали і пишуть большевики про революцію в інших країнах. П’ять років нас дурять, що ота революція вжели в 1922 році з України цілі мільйони пудів хліба закордон, а в цей самий час половина України голодувала та так, що не одна тисяча померла з голоду, а були й такі випадки, як от на Запоріжжі та в Херсонщині, що люди один одного убивали, щоб людським м’ясом живитися. Кажуть, що воша, кусаючи чоловіка, п’є кров його і з того живе. А большевики гірше від воші: вони не тільки кров нашу п’ють, а й потом запивають. їхні газети багато пишуть про політику Москви до України та вихвалю­ють її на всі боки. Ну, то коли правду говори­ти про цю політику, то одно можна сказати: комуністам Україна потрібна для того, щоб ссати з неї добро її та багатство. Наша земля тепер не наша, а московська, наше Чорне мо­ре і пароплави на ньому теж їхні, наші заліз­ниці їм належать, наш цукор, як вугілля і хліб і все, на що багата наша рідна земля, — все це тепер стало їхнім.

   Що тепер правда, а що брехня — святий не розбере! Все переплуталося і догори нога­ми перевернулося. Колись були й газети пра­вдиві й книжки путящі. Прочитавши їх, чо­ловік більше знав, уму-розуму вчився, на світ божий ясніше дивився. Тепер тих газет та книжок не дістати, хібащо з-під поли у кого позичиш, бо всі книжки і газети большевики заборонили й не дозволяють їх читати, щоб народ правди з них не довідався. Ховають вони, як злодії правду від людей та примушу­ють нас «свої» газети читати та з «їхніх» кни­жок учитися, гадаючи, що таким чином за­б’ють нам баки, голови затуманять та на свою віру перевернуть. Тільки ж газети їхні і вся писанина їхня така нудна та брехнею підбита, що й простий чоловік перестав уже йняти віри большевицькій писанині.

   Наприклад. Багато писали і пишуть большевики про революцію в інших країнах. П’ять років нас дурять, що ота революція вже почалася і не сьогодня-завтра кінчиться. Пи­сали про це торік і позаторік. Пишуть про це і сьогодня. А все брехня. Світ як стояв, так і стоїть. Ніде влади большевицької немає, бо тільки ми були такі дурні, що до неї допусти­ли. Ніде й такого беззаконня та насильства немає. Одним словом, ніде на світі не ковер­зують вони, тільки нам це «щастя» на долю припало. Тим часом большевицькі газети не вгавають і все нам про «всесвітню революцію» в вухах лящать. А на провірку виходе, що все це чистісенька брехня, якою хочуть нас про­сто спантеличити та правду втаїти. A скільки тої брехні вже було, той пощитати не можна.

   Чи пригадуєш, що вони писали про елек­трифікацію? Казали, що совєтська влада так мудро зробе, що навіть у селах на вулицях будуть електричні ліхтарі стояти, а в наших хатах електричні лямпочки будуть світити. «Ми асветім вашу Украіну» — галасували большевики. Ну й освітили: ніякої електри­фікації вони не запровадили і нових елект­ричних станцій вони не збудували, а ми як світили керосином чи нафтою та лоєм, так і тепер світимо. Одна тільки різниця настала: раніше керосину можна було дістати скільки хочеш, а тепер трудніше стало, так що часто ми й зовсім нічим не світимо.

   Така сама доля трапилась і з справою народньої освіти. «Ми дадім вам образованіє», кричали большевики, — «далой безграмотность!». А на ділі вийшло так, що шкіл у нас те­пер за большевиків стало менше, грамотних не побільшало, шкільні будинки не ремонту­ються, а вчителі по кілька місяців платні за свою працю не отримують і коли б самі селя­ни їм не допомагали, то хто зна з чого б вони бідолашні, й жили. Одним словом, з большевицьких обіцянок нічого не вийшло, хіба тіль­ки одного вони доконали — з шкільних бу­динків ікони повиносили та путні книжки по­забирали. Оце й вся їхня «реформа» в справі освіти. Можна б було без кінця і краю пригаду­вати, якою брехнею живуть большевицькі га­зети і як вони дурять нею людей. Та брехли­ве слово їхнє, що його з дня на день, на про­тязі п’яти років вони тільки й знають, що на всі лади переплескують, навчило вже навіть дурнів не вірити їм.

   Одну науку можна засвоїти, читаючи їхні газети. Коли вони щось або когось лають остан­німи словами, то це значить, що тут щось не так, а написане ними треба розуміти інак­ше. А кінець кінцем для народа ні газети, ні книжки большевицькі не потрібні, хіба що на цигарку можуть придатися чи щось нечисте, гидке ними витерти. Брешуть большевики не тільки тоді, ко­ли по своїх газетах пишуть, а й тоді, коли з промовами на різних прилюдних зборах, мітінґах чи з’їздах виступають. Ніяка влада на світі не говорить так багато і робе так мало добра для народу, як влада большевицька, ко­муністична. Найбільше починають всякі комі­сари балакати, коли треба якісь нові податки здирати або здирство яке нове робити. Тут починаються вже такі розмови, що й кінця-краю їм немає, наче повінь весняна вилива­ється з большевицьких ротів. Одну науку чи правило з них можна засвоїти, коли на село приїздить якийсь «оратор», то завтра або за кілька день одвідає нас і міліція або якийсь інший чорт і силою забиратиме від нас хліб, збіжжя все, що положено «ударними» вимо­гами большевицького здирства.

   Отак і живемо ми серед брехні та насиль­ства. Брехня большевицька наче дурман або чад від паленого вугілля: коли дихати ним довго, то й отруїтися можна. Ні про що інше й не дбають большевики, як про те, щоб наші душі отруїти, а мозки перевернути.

"Московська воша" стор. 45-56, Париж, 1966 р.