Про легенду валендоризму січових стрільців

Євген Коновалець, полковник Армії УНР,

Євген Коновалець

Події, що прийшли після трьохлітнього періоду останньої української революції, відсунули тогочасні випадки настільки далеко назад, що сьогодні вже дійсно важко кидати туди поглядом і займатися їхніми нюансами. Сьогодні 1917—1920 роки цікавлять в першу чергу істориків. Для широкого загалу українського громадянства, а тим більше для активних громадсько-політичних діячів, вони перестали бути актуальні. Вони перейшли вже до традиції. Довкола подій минулих кільканадцяти літ починає творитися легенда й поодинокі випадки з того часу вже тепер окутані такою густою сіткою переказів, що за нею гине сама історична подія.

Ці спомини мають дати матеріал першому історикові української революції, що не буде цікавитися настроями того чи іншого революційного діяча — автора споминів, а тільки візьметься передусім стверджувати факти, що про їх дійність не можна буде сперечатися. Самі голі факти найкраще допоможуть йому накреслити характеристику революційного часу й груп та осіб, які той час висунув. Я постараюсь подати на цьому місці до загального відома низку фактів, що їх або замовчено досіль, або перекручено. Як комендант СС і голова стрілецької ради я мав можливість пильніше придивитись до цілості стрілецького життя й мав більше нагоди пізнати взаємини між нашою організацією та всім іншим революційним рухом тодішнього часу. Ось може саме завдяки цій обставиш мої уваги матимуть такий-сякий інтерес для тих, хто цікавиться, чи буде цікавитись добою 1917—1920 років в історії України.

Нав'язуватиму свої спомини до закидів проти січових стрільців, що грозять укоренитись у громадянській думці сьогочасного громадянства та перейти до історії. Я далекий від бажання шукати виправдуючих аргументів на все, що торкається січового стрілецтва та, зокрема, моєї особи. Тим більше, не можу вважати всіх моментів з історії січових стрільців безумовно правильними й доцільними. Січові стрільці самі не замикають очей на власні промахи і не стараються закрити їх другим.

Найбільшим нашим лихом є відсутність цілості архіву січових стрільців. Віримо, що прийде час, коли й архівні документи побачать світ і будуть підтвердженням понижчих заміток. Поки що треба користуватись здебільшого пам'яттю і тому поминути мовчанкою все те, що вже стерлось з пам'яті. Рівно ж віримо, що прийде час, коли не словами про минуле й не архівними документами будемо з'ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї.

♦ ♦ ♦

Через чотири місяці після того, як січові стрільці відкинули пропозицію німців і Скоропадського визнати цього останнього гетьманом за ціну залишення недоторканою стрілецьку організацію — стрілецька рада, що не перестала існувати, винесла до військового міністерства меморандум у справі дозволу на нову збірку січових стрільців, заявляючи готовність служити при новій владі та стараючись особистими заходами у тодішнього гетьманського уряду, в самого Скоропадського та у німецького військового командування зискати потрібну апробату. На око: наочна непослідовність, що її не можуть виправдати мотиви тактично-політичного характеру. І тому довкола моменту нового творення січово-стрілецького війсьа зродилось багато інтерпретацій, з яких найбільш поширена така: січові стрільці пішли до гетьмана з лицемірною заявою вірності, маючи згори складений план зламати це приречення зрадницьким збройним виступом.

В ім'я правди треба рішуче заявити, що тоді січові стрільці не мали наміру не дотримати даних гетьманові заяв. Все те, що ми говорили гетьманові Скоропадському від першої нашої розмови з ним до останньої, перед самим повстанням, було говорено щиро й відповідало дійсності. Ми все підкреслювали, що нам залежить на продовжуванні державності й готові підтримати гетьмана, коли буде цю державність боронити.

І знову доводиться нагадати загальні тодішні відносини й настрої, які все є одною з найважливіших умов для творення революційних військових частин. В момент гетьманського перевороту настрої мас були рішуче ворожі Скоропадському й виключали всяку співпрацю з ним. Ті настрої були такі сильні, що підлягли їм і провідники мас, політичні діячі, що їх завданням є критично ставитись до всіх подій політичного життя. Я намагався з'ясувати, чому січові стрільці не перейшли на бік гетьмана й воліли радше дати роззброїти себе. З плином часу українське громадянство поставилось до гетьманату трохи інакше: воно стало більш реально думати про рятування у першу чергу національних вартостей української державності, не збуваючи й про соціальні, і тому стало прнступніше для думок про співпрацю з гетьманом Скоропадським. Склався Український національно-державний, потім Український національний союз, який саме поставив собі вищезазначену мету та який зараз же почав користуватися великим авторитетом і довір'ям найширших кіл свідомого українства. Відновлення організації січових стрільців сталася за поро­зумінням і згодою з Українським національним союзом і мала своєю основою думку, що при тому складі військового елемента, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й наскрізь українські, національно свідомі й бойово вишколені військові частини.

Бо справа організації української армії представлялася препогано. Створено справді штаби й військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю до організації кількасоттисячної української армії. Але всю ту роботу вели не українці, а, навпаки, у великій більшості люди, ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже, праця гетьманських штабів була з фахово-військового боку дуже гарна, але з національного - цілком непродуктивна, а ще більше—небезпечна. Бо на практиці з контингентом неграмотних і національно малосвідомих новобранців, чужонаціонального й протиукраїнського вищого старшинства не можна було створити української національної армії навіть тоді, коли б німці дали дозвіл на набір. Наприклад, сердюцьку дивізію творено кілька місяців, накладом великих коштів і солідної підготовки. І сердюцька дивізія була добре вишколена й мала прегарний зовнішній вигляд. Але була мертвою машиною, без любові до свого старшинства, без усякого запалу. І коли прийшов момент війни та коли її, гетьманську гвардію, вислали в поле, то вона ще перед зустріччю з противником масово розбіглась. Як можна було сподіватись чогось доброго з роботи тодішнього генерального штабу, коли, наприклад, начальником штабу катеринославського корпусу призначено полковника Коновалова, широко відомого чорносотенця, що відіграв таку сумну роль згодом у денікінській афері?

Творення ж поодиноких українських військових частін почалося й скінчилося в час гетьманування П. Скоропадського на сердюцькій дивізії. Зате щораз більшала кількість і кріпшала сила московських добровольчих дружин. Відомо, що зростання московських впливів та соціальної реакції йшло за виразною зміною німецької політики, яка почала згодом орієнтуватися на "єдину неділиму". В розмовах з вищими німецькими старшинами не чулося вже нічого про бажання допомагати в будові Української держави. Це все вплинуло, що українські політики злякались, забули про Центральну Раду і її принципіалізм і готові були йти на всі можливі уступки, аби рятувати, що можна. Тому постанова січових стрільців визнати гетьманську владу і відновити свою організацію не стрінула ніякого спротиву в українськім громадянстві, навпаки, найшла повне схвалення. Між іншим допоміг нам у цьому тодішній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко.

Вирішальною обставиною для отримання дозволу на збірку січових стрільців була добра слава, яку вони мали з давнішого часу та яка зміцнилася під час їх зносин з німцями у справах ліквідації 1-го полку січових стрільців. Сам П. Скоропадський поставився прихильно до їх пропозиції.

В цьому місці треба згадати, що в міжчасі я мав нагоду ближче пізнати особу гетьмана, бо ходив до нього декілька разів у справах вищезгаданої ліквідації, що вимагали особисто затвердження гетьманом. На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський — це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до чергової зробив великі поступи; майже у кожній роз­мові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України, та нарікав, що українці не хочуть його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок.

Декларуючи урядові Української держави бажання знову творити січове стрілецтво, і я сам спершу, а пізніше і делегація січових стрільців з Білої Церкви заявили й виразно це підкреслювали, що січові стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійну і від нікого незалежну українську державність. Наше становище було настільки ясне, що різні російські кола переконували гетьмана, щоби не давати січовим стрільцям дозволу на формування. Що більше: прем'єр Лизогуб виразно остерігав гетьмана перед січовими стрільцями. Недовір'я до "лояльності" січових стрільців виявилось після дозволу нового їх сформування у відмові розмістити січових стрільців у Києві та в призначенні їм на постій Яготина або Білої Церкви

Виступивши в листопаді 1918 року проти гетьмана, січові стрільці залишились вірними своїй декларації — звільнив нас від вірності Скоропадському його універсал про федерацію з Росією.

"Причинки до історії української революції", стор. 8-10,

накладом Проводу Українських Націоналістів, Прага, 1928.