Засіб змінити історію.

Ярослав Сватко

ДО 70-ЛІТТЯ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО (БАНДЕРІВСЬКОГО) ПРОВОДУ ОУН

Ярослав Сватко

15 квітня 1932 року Євген Коновалець писав у своєму листі до Дмитра Андрієвського: “Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо... На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо, як ті, що себе вважаємо Проводом, — точно здавати собі справу, коли певного дня не маємо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на зах. землях нас ще толерує, — я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід.”

Сьогодні, знаючи перебіг історії ОУН, нам легко допасувати ті, чи інші цитати учасників визвольного руху до подій, які відбулися пізніше, маніпулюючи оцінками того, що вже сталося. Але й не можна іґнорувати ці документи доби, бо в них — розуміння епохи, розуміння суспільного стану різних середовищ (в тому й націоналістичного), таке розуміння, яке може датися дослідникові лише після докладного вивчення тисяч автентичних документів доби.

На час, коли лідер і засновник ОУН писав ці рядки, вже загинув молодий провідник Краєвої Екзекутиви на західних землях Степан Охримович. Йому на зміну прийшов інший представник націоналістичного студентства Іван Ґабрусевич. Їхні однолітки складали більшість місцевого проводу. Але справа не лише в чисельності представників молодого покоління. Для того, щоб перемогти у визвольній боротьбі, слід було змінити суспільство, вражене результатами поразки Визвольних Змагань. А головний важіль, яким ОУН змінювала суспільство — це ідеї. Гляньмо ж, хто творив ці ідеї, та те, що Коновалець називає “внутрішнім оформленням”. Декалог Українського Націоналіста — студент Степан Ленкавський, 44 правила — теж студент Дмитро Мирон (інші джерела стверджують про участь у їх створенні Зенона Косака, але він теж їх одноліток), Молитва націоналіста — Осип Мащак, і лише Гімн “Зродились ми великої години” є результатом творчості представника старшого покоління в ОУН Олеся Бабія. Це “внутрішнє оформлення” склало стрижень, навколо якого розбудовувалися організаційні структури, було простим і зрозумілим мірилом придатності кандидатів до участі в боротьбі та дороговказом удосконалення членства.

Молоде покоління, навчаючись правди життя, саме для себе виробляло концепції боротьби за Україну і перевіряло їх практикою тюрем і концтаборів. Це те, що побачив Євген Коновалець: “ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо...”, і не побачили інші, вважаючи, що посада в Проводі дає безумовне право керувати визвольним рухом, навіть, якщо для такого “провідника” є незрозумілими ані механізми мобілізації народу, ані концепції боротьби, які рух використовує на практиці.

Десятиліття від заснування ОУН до початку другої Світової війни пройшло для цієї молоді під знаком створення власного бачення майбутньої України, самонавчання і взаємного навчання. Вони творили речі, якими до них ніхто з українських діячів впритул не займався. Була “Українська військова доктрина” Михайла Колодзінського, і концепція побудови частин та навчання війська в умовах партизанської війни Романа Шухевича, теорія конспірації Василя Кука і концепція побудови визвольного руху, втілена в структурі діяльності ОУН Степаном Бандерою. Головне — це не були відірвані від себе напрямки діяльності, це було одне ціле, об’єднане першою заповіддю Декалога. Вони старанно вчилися один від другого. Василь Кук і Петро Дужий розповідали про вишколи, на яких з одних предметів Бандера читав лекції Шухевичу, і потім приймав екзамен, а невдовзі вже Шухевич читав лекції Бандері і теж приймав екзамен, а потім приходив Гасин і приймав у всіх екзамен зі знання статутів основних європейських армій. Вони готувалися до війни за Україну, і знання були їх зброєю, а тому не могло бути мови про “шлангування” в навчанні та формальний підхід до іспитів.

Після поділу Польщі Німеччиною та СРСР більшість провідних членів ОУН опинилися в Кракові. Це був, мабуть єдиний шанс, який їм дала історія, зібратися разом та накреслити шляхи майбутньої боротьби в очних дискусіях, обмінюючись думками так, як це можна робити тільки при безпосередньому спілкуванні. Але була й друга сторона цієї свободи, яку вони отримали, вийшовши з польських тюрем. На слідстві та в судах їх ламали документами, місце яких — виключно в архіві ОУН. Оригіналами документів, з їхніми власними підписами. Чи ті документи потрапили до рук польських спецслужб внаслідок зради, чи аґентурної роботи, чи просто недбалості тих, хто мав би дбати про зберігання, не було так важливо, суттєво було: вони не бажали в майбутньому “йти в розвідку” з тими, на кого не могли більше покластися. Сюди докладалися розбіжності в підходах до боротьби (згадаймо Коновальця, “На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане”), але якщо уважно вчитатися в лист речника цього середовища Степана Бандери до Голови ОУН Андрія Мельника, то головним мотивом непорозумінь було не бажання влади у Проводі, і не розбіжності в поглядах на способи боротьби, а саме створення атмосфери довір’я в організації шляхом усунення від керівних посад людей, до яких нема довіри. Чому сторонам не вдалося тоді дійти порозуміння, частково відповідає останнє дослідження професора Володимира Косика “Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН” (Львів, 2009), однак, по при всю болючість для української історії проблеми розколів, варто зауважити, що факт поділу мав не лише неґативні наслідки.

Почнемо з того, що за Бандерою пішло близько 90% краєвого членства, тому говорити про “розкол” на основному терені діяльності ОУН потрібно з врахуванням цього факту. Лише на Буковині співвідношення частин складало 50:50, що, враховуючи кількість населення Галичини, Волині і Буковини, не могло мати суттєвого впливу на стан Організації. Не менш важливими є концептуальні зміни в принципах діяльності ОУН та нові концепції боротьби за незалежність. ОУН творилась в історичний період, коли авторитарність в політиці була такою ж повсякденною нормальністю, як зараз демократія. Відголос цього ми спостерігаємо в традиційному привітанні в ОУН того часу: “Слава Україні! - Вождеві Слава!”. Середовище, яке гуртувалося навколо Бандери, не лише зовнішньо відійшло від авторитарності, змінивши організаційне привітання на “Слава Україні! - Героям Слава!”, змінилися й принципи прийняття рішень, у Революційному Проводі вони приймалися більшістю, і кожний голос був важливим. Очевидно, це відрізняється від рішень Збору ОУН 1938 року, коли Андрій Мельник був проголошений вождем, відповідальним лише "перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням”. Історики акцентують увагу переважно на демократизації структури ОУН, спираючись на матеріяли Третього Збору, однак гляньмо, кого ж цей Збір уповноважив керувати ОУН та УПА — Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Василя Кука, Миколу Дужого, Ярослава Старуха — це все люди, які були на чільних місцях в Революційному Проводі уже в 1940 році, і які на Другому Зборі були авторами нових підходів до боротьби.

Саме на Другому Зборі офіційно оформлюється концепція розвалу СРСР зсередини. Напередодні цього Збору в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. з’являється гасло, під яким ОУН проводила боротьбу в концтаборах, а УПА — творила національні частини, які воювали в її складі: “Свобода Народам! - Свобода Людині!”. Саме тоді Степаном Бандерою був сформульований принцип ОУН, до якого ніяк не можуть дорости сучасні українські політики, які вважають себе борцями за національну справу: “нашою перемогою є перемога наших ідей”. За цим принципом формувались Уряд 30 червня 1941 року та Українська Головна Визвольна Рада і її Генеральний Секретаріят, де люди опинялися на посадах не тому, що були ближчими до Провідника, а тому, що могли ефективніше від інших виконувати державні завдання.

Врешті, завдяки появі революційного Проводу та організаційного оформлення бандерівської ОУН ми маємо в нашій історії Акт відновлення Української Держави, як виклик гітлеризму та відмова капітулювати перед нацистським Райхом, і УПА, яка не капітулювала перед другим злочинним режимом, вже визнаним, як таким, Парламентською Асамблеєю ОБСЄ 3 липня 2009 року — комуністичним СРСР. Це моральні дороговкази для українських самостійників сьогодні і завжди. Хто думає, що в цих ідеях немає сили, варто згадати порівняно недавні історичні часи. Чи багато було в час генсека Андропова людей, які вірили в Незалежну Україну? А тих, які вірили, що ПАРЕ прирівняє Гітлера до Сталіна?

Сьогодні немало розчарованих владою українців бачать глухий кут суспільного розвитку, у який завели Україну політики, для яких головне — персональна влада та особисте багатство. Шукають способи змінити напрямок розвитку, змінюючи політиків та косметично поправляючи правила політичних ігор. Але перебіг історії змінюють лише ідеї. А люди — що ж, люди можуть прилучитися до зміни історії, лише ставши носіями ідей. Так, як це зробили Бандера з товаришами, коли стали на шлях, де їхня перемога є перемогою їхніх ідей.